БЛИЗЬКОСХІДНА «ДОРОЖНЯ КАРТА» В УМОВАХ ПЕРЕВІРКИ НА МІСЦЕВОСТІ - Політика - dt.ua

БЛИЗЬКОСХІДНА «ДОРОЖНЯ КАРТА» В УМОВАХ ПЕРЕВІРКИ НА МІСЦЕВОСТІ

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Останнім часом у справі врегулювання Ізраїльсько-Палестинського конфлікту спостерігається значне підвищення дипломатичної і політичної активності...

Останнім часом у справі врегулювання Ізраїльсько-Палестинського конфлікту спостерігається значне підвищення дипломатичної і політичної активності. Протягом тижня один за одним відбулися візити прем’єр-міністра Ізраїлю Аріеля Шарона та прем’єр-міністра Палестинської автономії Махмуда Аббаса до Вашингтона. В адміністрації Буша представника Палестини на найвищому рівні прийняли вперше. Крім того, міністрів закордонних справ Ізраїлю та Палестинської автономії 21 липня було запрошено на саміт Євросоюзу в Брюссель. Вперше за два роки представники обох сторін відвідали саміт ЄС в один день і виступили там зі зверненнями. У підсумках роботи саміту було сформульовано окремі висновки щодо становища на Близькому Сході і позиція ЄС щодо перспектив розв’язання конфлікту.

На цих та інших зустрічах енергійно обговорюються шляхи та засоби реалізації так званої «дорожньої карти» – детального плану мирного врегулювання, запропонованого США, Європейським Союзом, Росією та ООН. «Дорожня карта» має на меті остаточно і у повному обсязі розв’язати найгостріший і найтриваліший конфлікт на Близькому Сході — конфлікт між Ізраїлем та Палестиною — шляхом перетворення Палестинської автономії на самостійну державу і одночасного виконання умови повного визнання Ізраїлю з боку арабських країн.

План визначає основні етапи і наводить графік їхнього виконання, розрахований на три роки, але цей графік уже зараз доводиться коригувати у бік подовження.

Перший етап, що спершу мав бути виконаний уже до травня 2003 р., передбачає припинення проявів насильства щодо ізраїльтян та палестинців, політичну реформу у Палестині і проведення там вільних та демократичних виборів. За цей час Ізраїль має вивести свої війська з окупованих територій і заморозити розширення поселень. На другому етапі, який планувалося реалізувати з червня до грудня 2003 р., має бути створена незалежна Палестинська держава, проведена міжнародна конференція та підведені підсумки реалізації «дорожньої карти» шляхом міжнародного моніторингу. Третій етап (2004 – 2005 р.) передбачає проведення другої міжнародної конференції, укладання постійної угоди і завершення конфлікту. Під час виконання цього етапу мають бути також досягнуті домовленості щодо остаточних кордонів, статусу Єрусалима, питання палестинських біженців й ізраїльських поселень на Західному березі. До цього часу, як передбачено планом, арабські країни мають бути готові до укладання мирних угод з Ізраїлем.

Якщо звернутися до суті плану, то основною його новиною є те, що він пропонує вирішувати проблему одразу в двох напрямах, і передбачає створити окрему суверенну Палестинську державу, що існуватиме поруч з Ізраїлем, який на час виконання плану має бути офіційно визнаний арабським країнами. Точніше кажучи, новою у цьому плані є позиція США щодо статусу Палестини. Тепер вони вважають можливим остаточне розв’язання проблеми тільки за умови забезпечення повноправного існування у мирі і безпеці двох держав. Саме таке бачення вирішення конфлікту запропонував в червні минулого року Дж. Буш, а далі, після серії дипломатичних заходів, представники США, ЄС, Росії та ООН розробили «дорожню карту». Узгодити свої позиції щодо загального спрямування плану представникам четвірки було не так важко – наприклад, Євросоюз і раніше виступав за ідею створення суверенної Палестинської держави, отже таке вирішення практично цілковито відповідало б вже традиційному напряму зовнішньої політики ЄС щодо Близького Сходу. Свої резони для участі у плані мала й Росія, що намагається утримати залишки колишнього впливу в регіоні. Натомість ООН забезпечував новому планові цілковиту легітимність і, так би мовити, поважність.

Проте особливістю близькосхідної «дорожньої карти» є не тільки й не стільки суть кроків, які пропонуються для врегулювання конфлікту – тут, навпаки, всіляко підкреслюється зв’язок з попередніми діями світової спільноти, починаючи від резолюцій РБ ООН аж до «плану Мітчелла» 2001 р. Специфіка нового плану полягає насамперед в орієнтації на досягнення практичних результатів, на чому постійно акцентується увага. Тому документ містить чітко визначені етапи, намічає орієнтири-маяки, встановлює дати та способи досягнення проміжних цілей за допомогою взаємопов’язаних послідовних кроків, що їх обидві сторони здійснюватимуть «у політичній, економічній, гуманітарній сферах та у сфері безпеки і створення нових інституцій». (До речі, у солідному і найдокладніше опрацьованому «плані Мітчелла» не було й натяку на конкретний графік – питання строків виконання рекомендованих заходів розглядалося як справа сторін.).

Маємо підкреслити, що план типу «дорожньої карти» є явищем відносно новим у політиці та міжнародних відносинах. У 90-ті роки «дорожні карти» складали в ЄС для країн-кандидатів, за допомогою таких детально розписаних планів країни Центральної та Східної Європи долали шлях до європейських економічних, політичних та правових стандартів. За допомогою карти крок за кроком оцінювалися їхні досягнення. Нинішні країни—кандидати на вступ в ЄС – Болгарія та Румунія – також мають власні «дорожні карти». Використана для створення цього терміна метафора базується на сучасній автомобільній карті доріг і створює на цій основі сценарій подорожі до певної цілі. Тобто за цими словами в даному випадку лежить не шмат паперу, розмальований лініями, не статичний об’єкт, а динамічна ситуація. Ця карта зорієнтована не на споглядання, і не на разові тимчасові проблеми (заблукали, подивилися на карту, зорієнтувалися і поїхали далі, відклавши дорожній атлас і забувши про нього), вона розписує у часі сукупність дій, необхідних для здійснення подорожі і досягнення її кінцевої мети, а також уможливлює ретельну оцінку здійснених кроків.

Зрозуміло, однак, що ефективність кожного політичного плану, навіть такого сучасного і складного, можна перевірити лише за результатами його втілення. Від моменту оприлюднення «дорожньої карти» минуло три місяці. Підбивати підсумки зарано, але деякі тенденції помітити вже можна. Вони стосуються як учасників конфлікту, так і тих сторін, що взяли на себе роль посередників.

План в основних рисах був практично готовий на кінець минулого року. Проте його офіційне оприлюднення відбулося лише 30 квітня ц.р., наступного дня після того, як прем’єр-міністром Палестинської автономії став Махмуд Аббас, більше відомий як Абу Мазен. Ця політична постать у ролі офіційного представника Палестинської автономії влаштувала, на відміну від Ясіра Арафата, усіх без винятку представників четвірки.

Однак за час, що минув від створення проекту «дорожньої карти» до її оприлюднення, відбулися геополітичні події, які позначилися на розстановці основних політичних сил у світі. Війна в Іраку змінила загальну ситуацію на Близькому Сході і, крім того, безпосередньо торкнулася політичної долі учасників четвірки. Трансатлантичний зв’язок США та ЄС пережив серйозну кризу, з якої ледь починає виходити, стосунки США та Росії також погіршилися, у них поновився давній присмак недовіри. Зменшення ролі ООН не потребує окремих коментарів – про це сказано багато. Внаслідок цього ніхто не може сказати достеменно, чи існує тепер близькосхідна четвірка, представники якої виступили водночас у ролі авторів і поручників «дорожньої карти». Хоча ніхто з учасників офіційно від цієї ролі не відмовлявся, реально основним посередником і, так би мовити, «регулювальником руху» у справі розв’язання конфлікту виступають США. Цьому сприяє й той факт, що обидві сторони конфлікту – Ізраїль та Палестина – найбільше довіряють у цій справі Америці. Проте роль основного посередника може бути й невдячною, як пересвідчився нинішнього тижня Дж. Буш. Спроба витримати справедливе ставлення як до Ізраїлю, так і до Палестини може привести до того, що конфліктуючі сторони починають розраховувати не так на власні сили, як на можливості Америки змусити кожного з опонентів виконувати вимоги плану мирного врегулювання. Причому об’єктом тиску, на думку кожного з учасників конфлікту, має бути саме протилежна сторона.

Ми вже підкреслили, що «дорожня карта» передбачає рух одразу у кількох вимірах – політичному, економічному, соціальному, і не забуває також про методи його контролю. Як сказано в документі, визначені планом кроки реалізуватимуться під наглядом усіх учасників «четвірки». (Сам механізм моніторингу поки що перебуває в стадії розробки, проте певні ініціативи у цьому напрямі вже робить Росія). Однак виявляється, що функції контролю, закладені у плані, учасники процесу та ті, хто стежить за виконанням плану, розуміють по-різному. Показово, що обидві сторони виявляють у цьому питанні дивну солідарність – вони вважають контрольні механізми не досить жорсткими. Про їх надмірну розпливчастість і м’якість говорять представники Ізраїлю. Їх не влаштовує, зокрема, відсутність згадок про застосування санкцій до сторін, що не виконують свої зобов’язання. Натомість палестинські посадовці також незадоволені. Деякі з них взагалі вважають цей план орієнтованим «не на переговори, а на прийняття рішень», які мають жорстко контролюватися. Це дивна одностайність зайвий раз засвідчує високий ступінь недовіри, що існує у представників обох сторін конфлікту одне до одного. І про звичку розглядати силові методи впливу як єдино ефективні.

В усякому разі, Сполучені Штати не в змозі водночас з однаковою силою тиснути на обидві сторони.

З інших представників четвірки на окрему увагу заслуговує загалом недооцінювана у нас роль ЄС у мирному процесі – вона, можливо, менш помітна, але цілком реальна. Нагадаємо, що Євросоюз віддавна вважає Близький Схід зоною безпосередніх економічних та зовнішньополітичних інтересів. Протягом значного часу ЄС є найбільшим з офіційних фінансових донорів Палестинської автономії, постійно вкладаючи гроші у розв’язання її гуманітарних проблем та у відновлення економічної інфраструктури. Стосунки ЄС з Ізраїлем, у силу різних причин, складалися не так безхмарно. Ставлення, яке демонструє ЄС та окремі країни-члени щодо близькосхідного конфлікту, не завжди отримує розуміння в Ізраїлі. Так ЄС відмовляється бойкотувати Ясіра Арафата, вважаючи його законним президентом ПА. За останній місяць таку ж саму відмову продемонструвала Велика Британія під час візиту туди Аріеля Шарона. Не знаходить розуміння в Ізраїлі ставлення до об’єднання Хамаз, у якому європейці розрізняють політичну та військову складову. Беззастережно засуджуючи терористичні дії з боку бойовиків, в ЄС цілком прагматично вважають, що підтримка політичної складової цього об’єднання, яке, за даними останніх опитувань, має підтримку понад 20% палестинського населення, необхідне для розв’язання конфлікту. Усе це підживлює традиційну недовіру Ізраїлю щодо ЄС та Європи взагалі, проте не заважає будувати їм тісні економічні та дипломатичні стосунки. ЄС на сьогодні є найбільшим торговим партнером Ізраїлю.

Крім того, нові перспективи співробітництва відкриває нинішнє розширення ЄС і, зокрема, концепція «нового сусідства», яка проголошує за мету розширення сфери економічного процвітання та політичної стабільності, що ними тішаться країни—члени ЄС. Цю концепцію планується застосувати до країн, що матимуть з наступного року спільні кордони з ЄС. Ізраїль та Палестина потрапляють до кола цих країн (так само, як Україна). До речі, в Ізраїлі перспективи сусідства оцінюють дуже позитивно (на відміну від того, як її сприймають в Україні). Якщо цей проект буде успішним, Україна може опинитися у новому світовому економічному регіоні, що охоплюватиме Європу та Південне Середземномор’я. Отже, проблема миру на Близькому Сході, так само як для всієї Європи, не є для України чужою.

Що ж до оцінки дій з реалізації плану самих учасників конфлікту, то нагадаємо, що за 34 місяці інтифади, яка розпочалася у вересні 2000 р., уже загинуло більш як 3000 палестинців та ізраїльтян. Майже кожного у регіоні криваве протистояння торкнулося особисто – загибель рідних, втрата роботи у занепалих секторах економіки, атмосфера постійного напруження – перераховувати все довелося б надто довго. І хоча кожна зі сторін має великий досвід протистояння ворогові і всіляко плекає власний бойовий дух, відчуття втоми від безвиході становища також наростає. Проте усталені стереотипи підтримання конфлікту у відносинах Ізраїлю та Палестини даються взнаки.

З одного боку, спостерігачі відзначають певний прогрес у перебігу мирного процесу, деякі обнадійливі кроки, серед яких насамперед слід відзначити тримісячне перемир’я, оголошене 29 червня палестинськими бойовими угрупованнями, і виведення Ізраїлем військових сил з частини сектору Газа та з Віфлеєму. Водночас зрозуміло, що справи посуваються не зовсім так, як мало б бути за планом.

По-перше, намічений графік уже порушений, і внаслідок цього не створено передбачені «дорожньою картою» передумови переходу до наступного етапу. По друге, ніхто наразі не може поручитися за те, що тримісячне перемир’я буде витримане, не кажучи вже про оцінку перспектив постійного припинення нападів. До того ж за цей час загострилися проблеми, на які поки що не вдається знайти відповіді, прийнятні для обох сторін. Так, палестинці вимагають звільнення всіх ув’язнених, що утримуються в ізраїльських тюрмах, — їхня загальна кількість сягає 6-7 тис. Проте ізраїльтяни згодні відпустити, і навіть уже прийняли з цього приводу відповідне рішення, лише кілька сотень в’язнів, мотивуючи це неможливістю звільнювати терористів, у яких «руки в крові». Проте з 540 ув’язнених, які вирішено відпустити, 210 є членами угруповань Хамаз та Ісламський Джихад – що слід розцінювати як демонстрацію Ізраїлем своєї готовності піти на поступки заради миру.

Водночас Ізраїль продовжує будувати захисну огорожу на Західному березі, яка місцями має вигляд справжнього муру, наполягаючи на тому, що ця споруда виконуватиме виключно захисну, а не політичну функцію, і може бути розібрана, тільки-но зникне небезпека нових нападів. Палестинці, однак, побоюються, що ця огорожа фіксує майбутній кордон між Ізраїлем і Палестиною, а така лінія кордону їх не влаштовує. За даними інформаційних агентств, минулого місяця, коли Кондоліза Райс побувала з візитом на Західному березі, палестинці показали їй фотознімки, на яких стіна відгороджує будинки палестинських фермерів від їхніх полів. Крім того, вони показали їй лінію майбутньої огорожі – вона пройде таким чином, що більшість палестинців опиняться всередині неї, а 90% ізраїльських поселень – за її межами.

Список взаємних звинувачень у небажанні виконувати «дорожню карту» зростає, минулої п’ятниці Абу Мазен передав президентові Бушу, під час зустрічі з ним, цілий перелік вимог. З боку Ізраїлю, який всіляко намагається продемонструвати власну готовність іти на поступки, незмінною залишається вимога до палестинців роззброїти бойові угруповання. Проте Абу Мазен, через непевність свого політичного становища, відмовляється застосовувати силові методи. Таким чином, кожен очікує кроків від протилежної сторони, і внаслідок цього обидві тупцюють на місці. Подорож до миру таким способом здійснити важко. Залишається втішатися тим, що, як сказав кореспондент Бі-бі-сі Білл Рейнольд, на сьогодні учасники процесу принаймні не намагаються зіштовхнути одне одного до найближчої ущелини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво