БЕЛГРАДСЬКА ПЕРСПЕКТИВА

24 вересня може виявитися поворотним днем в історії Югославської федерації. Результати завтрашніх президентських і парламентських виборів значною мірою визначать, яким шляхом розвиватиметься ця держава, що стала останнім часом ключовою не лише для південно-східної Європи, а й для всього континенту.

Завтра президент Мілошевич і правляча Соціалістична партія мають скласти перший серйозний іспит із часу косовського конфлікту. Югославський лідер перебуває при владі вже десять років і, за старим законодавством, мусив залишити президентську посаду в липні наступного року. Проте прийняті недавно поправки до конституції дозволяють йому балотуватися ще двічі — щоразу на чотирирічний термін. Відповідно до цих поправок, уперше президента Югославії обиратимуть простою більшістю всенародного волевиявлення, а не голосуванням депутатів парламенту країни. Аналогічно тепер обиратимуть і самих депутатів Скупщини; раніше їх обирали окремо Сербія та Чорногорія. На думку опонентів чинного президента, нове законодавство полегшує йому не тільки завдання продовження власних повноважень, а й допомагає провести в парламент зручних людей.

Довгий час Мілошевичу вдавалося залишатися фаворитом виборчої кампанії, і він міг розраховувати на перемогу в першому ж турі. Президент уміло використовував незгуртованість опозиції, лідери якої ніяк не могли домовитися про висунення єдиного кандидата. У цей процес довелося втручатися навіть американцям. З закликом забути про суперечності й підтримати одну людину, спроможну кинути виклик Мілошевичу, звернулася до югославської опозиції держсекретар США Мадлен Олбрайт. Зробити це вона просила і президента Чорногорії Міло Джукановича, якого вважають серйозним суперником нинішнього керівника Югославії.

Не знаю, чи стала думка Заходу в цьому питанні вирішальною, але вперше за багато років у сил, які протистоять Мілошевичу та правлячій коаліції, «Соціалістична партія Сербії — Югославські ліві», з’явився кандидат, шанси якого перемогти на президентських виборах нинішнього голову СРЮ розцінюються як цілком реальні. Це доктор права Воїслав Коштуніца, 56-річний голова Демократичної партії Сербії, якого вирішили підтримати ще сімнадцять опозиційних організацій, що оформили передвиборний рух «Демократична опозиція Сербії» (ДОС).

Ця подія підняла в західних столицях хвилю ентузіазму, тут несподівано усвідомили, що одіозний югославський лідер може зазнати поразки на виборах, які він дев’ять місяців тому сам і призначив, націлившись на черговий президентський термін. Проте цей оптимізм Заходу видається, м’яко кажучи, передчасним. По-перше, попри появу в нього серйозного суперника, Мілошевич, як і раніше, залишається впевненим у своїй перемозі. А по-друге, навіть якщо переможе не він, це аж ніяк не означатиме, що Югославія, як перезрілий плід, негайно впаде до ніг Заходу.

Ні для кого не таємниця, що більшість лідерів західних держав пов’язують усі конфлікти, що спалахнули на території колишньої Югославії, головним чином з ім’ям нинішнього президента СРЮ, перетворивши його мало не на лихого демона Балкан. Такий підхід не дозволяє їм змінити своє ставлення до Белграда доти, доки Мілошевич залишається при владі. Тож перспектива усунення цього діяча від керівництва Югославією в результаті звичайного голосування викликає в політиків Заходу підвищене слиновиділення.

Справді, на перший погляд, Мілошевич підійшов до виборів із дуже невисокими шансами на успіх. Коштуніца й ДОС протягом останніх місяців передвиборної гонки мали переконливу перевагу над своїми конкурентами як із правлячої коаліції, так і з двох інших великих партій (Сербського руху відновлення й Сербської радикальної партії), що висунули своїми кандидатами, відповідно, Воїслава Михайловича й Томіслава Ніколіча.

Так, претендент від ДОС, за прогнозами дослідників, неодмінно переміг би в другому колі, набравши 52—53 відсотки голосів, тоді як у Мілошевича (а саме ці два політики мають найвищі шанси вийти в другий раунд) було б 25—26 відсотків. Можливо, тому Ніколіч, партія якого довго була партнером правлячої коаліції югославських соціалістів, зрештою, також вирішив підтримати єдиного опозиційного кандидата. З огляду на це, а також на можливість активної участі в голосуванні жителів Чорногорії (котрих важко запідозрити в особливих симпатіях до нинішнього белградського керівництва), доречно припустити, що Мілошевич може й не стати першим всенародно обраним президентом Югославії.

Проте такі прогнози з упевненістю можна робити лише для країни з усталеними принципами демократії. А стосовно югославського лідера, тут не все так просто. Мілошевич має колосальні можливості впливу на процес волевиявлення громадян своєї країни, і ніхто не заборонить йому ними скористатися. У його розпорядженні всі державні інституції, а рівень його контролю над виборчою системою важко переоцінити. Певна річ, народ може не погодитися з фальсифікованими результатами виборів, можуть початися масові демонстрації, сутички протестуючих із силами правопорядку тощо. Проте це Мілошевича не зупинить. Якщо він поставить перед собою мету будь-що перемогти на виборах, він переможе.

До речі, цілком імовірно, що вдаватися до різноманітних маніпуляцій для досягнення цієї мети йому й не доведеться. Величезний розрив між ним і Коштуніцею, що сягав у серпні двадцяти відсотків, на початок минулого тижня скоротився майже втричі — до якихось семи відсотків.

Крім того, навіть у випадку поразки на виборах у Мілошевича залишається достатньо засобів впливу на югославські політичні процеси. Попри втрату чинним президентом декотрих своїх впливових прибічників, у країні сьогодні чимало політичних сил, зацікавлених у тому, аби справа Мілошевича жила й надалі. У променях слави президента дуже комфортно почуваються і колосальний бюрократичний апарат, і армійська верхівка, і високопоставлені контрабандисти, котрі наживаються на економічному ембарго проти СРЮ, і, нарешті, тіньові політичні ділки, такі як дружина президента Мір’яна Маркович. Ніхто з них не хоче змін сформованого в Югославії політичного клімату. Авторитет президента в органах безпеки також залишається непохитним, а Захід повинен пам’ятати, що заради збереження влади ця людина вже втягнула свою країну в кілька кривавих конфліктів. Тож важко повірити, що на нього можуть вплинути мирні демонстранти на вулицях югославських міст.

Тепер кілька слів про можливого наступника Мілошевича. Вважаючи висування опозиційними силами єдиного кандидата Коштуніци найкращим досягненням Югославії з моменту проведення в цій країні зимових Олімпійських ігор 1984 року, західні політики явно видають бажане за дійсне. Важко, звісно, уявити, що він стане більш незручною постаттю для Заходу, ніж Мілошевич. Проте зовсім не обов’язково висуванець опозиції, ставши президентом Югославії, піде стопами свого хорватського колеги Стіпе Месіча, який возить увесь склад Кабінету міністрів Хорватії в кожну західну столицю, що надсилає йому запрошення.

Прихильники Коштуніци на Заході наголошують, що він — один із небагатьох белградських політиків, котрі не мають політичних і фінансових зв’язків із Мілошевичем. Крім того, вони закликають пригадати його минуле — у 80-х роках він здобув славу непримиренного борця за права людини. Проте не слід забувати, що тоді в Югославії так називали кожного, хто виступав із критикою правлячого режиму. Покійний президент Хорватії Франьє Туджман, а також нинішній президент Боснії Алія Ізетбеговіч і колишній віце-президент Сербії Воїслав Шешель, дірвавшись до керма влади, «заслужили» собі славу ультранаціоналістів із диктаторськими замашками. А либонь, свого часу всі вони також називали себе захисниками прав людини.

А головною відмітною рисою Коштуніци (яку відзначають як його прибічники, так і суперники) є те, що, на відміну від багатьох інших опозиційних лідерів, він ніколи не співпрацював не тільки з югославською владою, а й із Заходом. Мало того, у своєму недавньому інтерв’ю югославському телебаченню він привселюдно засудив НАТО за його «злочинні дії» під час косовської кризи, а також відмовився в разі своєї перемоги піти на співробітництво з Міжнародним військовим трибуналом і видати йому президента Мілошевича. Всю вину за нинішній стан справ у Югославії він поклав безпосередньо на Захід. Він упевнений, що торішні військові дії НАТО проти СРЮ, а також чинні десять років міжнародні антиюгославські санкції прирекли на поневіряння та страждання головним чином простих громадян, а режим нинішнього президента в результаті цього лише зміцнився.

З огляду на те, що більшість сербів звикли вважати дезорганізовану й апатичну югославську опозицію маріонетками «натовських тиранів», така позиція справді дає Коштуніці право стати єдиною реальною альтернативою Мілошевичу. Кандидат від югославської опозиції називає себе «поміркованим націоналістом», і, здобувши владу в Белграді, він напевне не повторить шлях Туджмана чи Шешеля. З другого боку, він також ніколи не стане явним шанувальником Заходу, де багато хто схильні вважати його саме таким. Він може запропонувати стриманість там, де Мілошевич пішов би напролом, або гнуч- кість там, де його попередник був би міцним, як стіна. Проте Коштуніца завжди пам’ятатиме, що представляє народ, який з вини західних держав систематично зазнавав принижень, голодував, мерзнув і страждав від бомбувань.

Справжньою та головною проблемою для західних лідерів є не особистість президента Югославії, а сталий антизахідний інстинкт, прищеплений народу цієї країни впродовж останніх років. Доти, поки на Заході цього не зрозуміють, розраховувати на істотні зміни в зовнішній політиці Белграда навряд чи варто.