Азербайджан: між стагнацією, еволюцією і революцією - Політика - dt.ua

Азербайджан: між стагнацією, еволюцією і революцією

7 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 7 жовтня-14 жовтня

Азербайджан стоїть на роздоріжжі. Рівно через місяць у країні відбудуться парламентські вибори. В...

Азербайджан стоїть на роздоріжжі. Рівно через місяць у країні відбудуться парламентські вибори. Від того, як вони пройдуть, залежить, чи буде Азербайджан ліберально-демократичною державою, чи залишиться й надалі ще однією авторитарною країною на пострадянському просторі. Президент Ільхам Алієв запевняє, що вибори будуть вільними і прозорими. Опозиція, пам’ятаючи обрання глави держави 2003 року, цьому не вірить. І вже сьогодні готується відстоювати право вибору.

Минулої суботи коаліційний блок «Азадлиг» («Свобода»), до якого входять три найвпливовіші політичні сили, які виступають проти правлячого режиму — партія «Мусават», Народний фронт і Демократична партія, спробували провести в центрі Баку несанкціонований мітинг своїх прибічників. Як і за тиждень до цього, відбулися сутички учасників мітингу з поліцією. За даними опозиції, владою було затримано близько 160 демонстрантів. Щоправда, представники влади говорять, що було лише 34 затриманих.

Після завершення акції лідер Народного фронту Алі Керімлі заявив: «блок «Азадлиг» не має наміру зупинятися посеред шляху» і така акція відбудеться 8 жовтня. У свою чергу представники влади наполягають на законності своїх дій і попереджають, що й у майбутньому «поліція виконуватиме свій обов’язок», незважаючи на можливі негативні зовнішньополітичні наслідки. «Існування держави важливіше за імідж. Якщо немає держави, якщо не забезпечувати виконання її законів, якщо немає внутрішньої стабільності, якщо не забезпечується безпека громадян, то імідж цієї країни ні до чого. У першу чергу необхідно зберегти ці усталені традиції, а вже потім — імідж країни», — сказав завідуючий суспільно-політичним відділом апарату президента Алі Гасанов.

Алі Гасанов представляє ту частину істеблішменту, яка заради збереження влади не вагаючись застосує силу, щоб зупинити чергову «оксамитову революцію». Серед «яструбів» — дядько президента Джалал Алієв, керівник апарату президента Реміз Мехтієв, генеральний прокурор Закір Гаралов, керівники силових відомств. Кожен із них грає у свою гру, але усі разом вони бояться приходу до влади опозиції. І тому в країні переслідують людей, котрі носять одяг жовтогарячого кольору (опозиція зробила його своїм символом), а на околицях Баку палять вилучені у дрібних торговців тканини кольору «помаранч». Тому в середині вересня у бакинському аеропорту було затримано, а потім і вислано з Азербайджану одного з лідерів партії «Пора», позаштатного радника глави українського МЗС Сергія Євтушенка. Тому в Азербайджані справжня шпигуноманія: за обвинуваченням у зв’язках із вірменськими спецслужбами був затриманий лідер молодіжної організації «Єні фікір» («Нова думка») Руслан Баширлі. І, нарешті, тому в останній місяць збільшуються оклади силовикам: у країні, де середня зарплата становить близько ста доларів, рядові співробітники загону швидкого реагування одержуватимуть понад чотириста.

І все-таки опозиціонери і незалежні аналітики не схильні вважати, що в Азербайджані повторяться андижанські події. Азербайджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється від Азербайджану Гейдара Алієва. Серед іншого і тим, що істеблішмент роздирають внутрішні суперечності. Деякі його представники, турбуючись про власне майбутнє, уже сьогодні негласно підтримують опозиційні блоки. Наприклад, в азербайджанських мас-медіа висловлюється припущення, що фінансову підтримку Народному фронту надає один із найбагатших людей країни, міністр економічного розвитку Фархад Алієв. До того ж сам Ільхам Алієв, з чуток, схиляється до поступової демократизації країни. А це передбачає допуск опозиції у парламент: на сьогоднішній день у міллі меджлісі, який складається з 125 парламентерів, її представляють лише чотири людини!

Можливо, це пояснює відмінність теперішньої передвиборної кампанії від попередніх у кращий бік. Практично без проблем відбулася реєстрація кандидатів до міллі меджлісу — місцевого парламенту: майже всі знакові фігури опозиції увійшли до списків. Власті після дворічної перерви дозволили демонстрації і мітинги. І, нарешті, за активного посередництва американського посольства у Баку відбувається якийсь діалог влади й опозиції. І хоча влада й опозиція поки що не можуть домовитися, факт переговорів примітний вже сам по собі. Ці позитивні моменти, до речі, були відзначені й у проміжному звіті довгострокової місії спостереження Бюро з питань демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ в Азербайджані.

У свою чергу опозиція намагається максимально використовувати ситуацію, адже іншого шансу може й не бути. І тому вона об’єднується. Крім «Азадлиг» помітну роль у нинішніх виборах відіграє блок «Єні сіясет» («Нова політика»), до якого входять Партія національної незалежності, соціал-демократи, а також Партія національного руху. Серед його представників — перший президент незалежного Азербайджану Аяз Муталібов, який перебуває в еміграції у Москві, а також колишній прем’єр-міністр Алі Масімов. Проте силу опозиції і її вплив на суспільство не варто переоцінювати.

За оптимістичними прогнозами аналітиків із Центру близькосхідних досліджень, опозиційні блоки можуть набрати на виборах до 30% голосів, за песимістичними — 20—25%. Азербайджанський виборець консервативний, у масі своїй налаштований віддавати голос представнику добре відомого прізвища — Алієву і його партії «Єні Азербайджан» («Новий Азербайджан»). Проте опозиція вірить у перемогу: дані соцопитування, проведені на її замовлення, показують, що за неї проголосують 40—60% азербайджанців. Схоже, 7 листопада, наступного дня після виборів, «Азадлиг» і «Єні сіясет» у своїх діях виходитимуть з цих цифр: вони дають привід уже сьогодні обвинувачувати владу у підготовці фальсифікації виборів. Інші аргументи — опозиція не представлена у виборчих комісіях настільки, наскільки вона заслуговує, і неточні списки виборців.

Сьогодні опозиція, де ключову роль відіграє блок «Азадлиг», часто свідомо йде на загострення ситуації. Це викликане його передвиборною тактикою — точиться боротьба за столицю, де мешкає до чверті населення країни. Наприклад, лідерів «Азадлиг» не влаштовує те, що хоча власті дозволили проведення мітингів на околицях Баку, але забороняють збори на центральних площах азербайджанської столиці. (Нагадаємо, що свого часу і Вікторові Ющенку українська влада пропонувала проводити мітинги на території спорткомплексу «Чайка».) Представник «Мусават» в Україні Авез Кязимов, пояснюючи «ДТ» логіку дій опозиції, говорить, що його блок бореться за реалізацію права свободи зборів. До того ж, околиці — це промислові райони, куди важко дістатися прибічникам «Азадлиг». Існують також інші причини.

«Намагаючись провести мітинги в центрі міста, ми тим самим уже сьогодні демонструємо владі, що не підемо в неї на поводі. Наші мітинги це також засіб уплинути на виборців, розворушити їх. Соціологічні опитування свідчать, що опозиція здобуде більшість на виборах, але у суспільстві поширена думка, що фальсифікації не вдасться запобігти», — сказав Авез Кязимов.

Організовуючи несанкціоновані мітинги, опозиція також «обкатує» технології управління великою кількістю людей. «Сьогодні опозиція тренується. Але і влада тренується. Події 1 жовтня — це відповідь репресивної машини і демонстрація того, чого чекати 7 листопада», — говорить Сергій Євтушенко. На його думку, свідченням того, що в Азербайджані наростає криза, є події 1 жовтня. «Ця криза зменшує шанси на мир у країні, але вона дає опозиції можливість заявити про себе у світі», — вважає активіст «Пори». Але саме ці сутички, готовність опозиції свідомо йти на загострення ситуації у свою чергу дають підставу владі говорити, що їхні опоненти у будь-якому випадку не визнають результати виборів і вийдуть на вулицю, щоб улаштувати заворушення.

На сьогоднішній день можна припустити чотири сценарії розвитку подій після 6 листопада. Перший — т.зв. «Україна-2002»: влада, у рамках демократизації суспільства, допускає у міллі меджліс значну кількість представників опозиції. Другий — т.зв. «Грузія-2003»: відбувається серйозна фальсифікація результатів голосування, й опозиція не потрапляє до міллі меджлісу; її прибічники виходять на вулицю, де під час протестів домагаються переголосування в парламент і проведення дострокових президентських виборів уже навесні 2006 року. Третій — поступове згасання кризи: незважаючи на масштабні демонстрації і мітинги опозиція не досягає своїх цілей, і стара влада зберігається. Четвертий — «андижанський варіант»: для запобігання масовим акціям протесту влада застосовує силу і зброю. Останній варіант є найгіршим, оскільки перетворює країну в закрите авторитарне суспільство. Що автоматично означає потрапляння Азербайджану у сферу впливу Росії. На думку співробітника Центру близькосхідних досліджень Сергія Данилова, сьогодні найбільш імовірний перший сценарій. І все ж таки не треба недооцінювати владу, у представників якої за останнє десятиліття добре розвився інстинкт самозбереження. Питання в тому, наскільки президент контролює «яструбів». Адже життєлюб Ільхам Алієв, який волею свого батька став президентом, не має ні авторитету Гейдара Алієва, ні його лідерських здібностей.

Треба сказати, що позиція Заходу стосовно Азербайджану не настільки послідовна, як це було рік тому у випадку з Україною і сьогодні з Білоруссю. Можна прогнозувати, що навіть при виявлених фактах масштабної фальсифікації реакція Заходу не виходитиме за рамки «картання», як це було 2003 року. Звичайно, у сенаті Сполучених Штатів, наприклад, зареєстровано проект резолюції, який закликає офіційне Баку провести вільні і чесні парламентські вибори. Проте цей проект резолюції не передбачає якихось санкцій з боку Вашингтона, якщо порушення серйозно впливатимуть на результати волевиявлення. Але, як підтверджує Сергій Євтушенко, «американці будуть дуже мало представлені на виборах. А посол Сполучених Штатів у цій країні займає дуже стриману позицію». Така стратегія Вашингтона, зацікавленого у стабільності режиму і збереженні з ним добрих відносин. Причина подібної поведінки — наявність в Азербайджану великих запасів нафти і постійне зростання цін на світовому ринку на чорне золото. Гіпотетично змінити позицію Заходу може тільки зниження цін на нафту. Але навіть у цьому випадку малоймовірно, що Вашингтон буде готовий піти на загострення відносин із Баку, яке відіграє свою роль у політиці Сполучених Штатів стосовно Ірану.

У свою чергу азербайджанські вибори створюють непросту ситуацію для адміністрації Віктора Ющенка, яка прийшла до влади в результаті помаранчевої революції. Апріорі офіційний Київ повинен активно виступати за проведення в Азербайджані чесних і справедливих виборів і не закривати очі на порушення принципів демократії і прав людини. Адже Київ, проголосивши відхід від практики «подвійних стандартів», одним із пріоритетів свого зовнішньополітичного курсу проголосив підтримку демократичних процесів у світі і на пострадянському просторі. Віктор Ющенко не тільки виступив співініціатором створення в рамках Сеульського плану дій Співтовариства демократичного вибору, до якого повинні увійти країни «від Каспійського моря до Балтійського». Офіційний Київ також привселюдно заявив, що підтримуватиме демократичні процеси й у сусідній Білорусі. З огляду на це азербайджанська опозиція вправі сподіватися, що «в Україні не будуть байдужі до долі демократії в Азербайджані», оскільки її нинішня влада — вчорашня опозиція. До того ж партія «Мусават» — із 2003 року політичний партнер «Нашої України», і в її перемозі члени ющенківської партії об’єктивно повинні бути зацікавлені.

Але, зважаючи на все, це марні сподівання. Адміністрація Віктора Ющенка готова голосно відстоювати демократію в Білорусі та на Кубі. Але Азербайджан, партнер України по ГУАМ, — країна для офіційного Києва недоторканна. «Азербайджан є дуже важливою для України дружньою державою, з якою ми ведемо постійний діалог з усіх питань, котрі хвилюють як азербайджанську, так і українську сторони. Ми переконані, що тільки в діалозі і дружньому обміні думками можна знайти порозуміння стосовно ключових проблем поширення демократії в нашому регіоні. Іншого шляху переконати інші країни дотримуватися демократичних норм і стандартів немає», — так прокоментував «ДТ» суботні події в Баку офіційний представник українського МЗС Василь Филипчук.

Очевидно, це не та заява, яку чекали почути від офіційного Києва представники азербайджанської опозиції, котрим необхідна публічна підтримка світового співтовариства. На жаль, це не перше їхнє розчарування. Навесні цього року в Україну прилітав лідер «Мусавату» Іса Гамбар із наміром зустрітися з першими особами України. Але лідер «Мусавату» змушений був обмежитися тільки зустріччю з лідером парламентської фракції «Наша Україна» Миколою Мартиненком: рішення приймалося на вищому рівні.

Подібна позиція демонструє: поставши перед дилемою — принциповість чи прагматизм, українська влада надає перевагу останньому. Як і для політичної еліти країн Заходу, для команди Віктора Ющенко визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються з допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса–Броди–Плоцьк–Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішені проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для Києва сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ і не дати Баку ввійти до сфери впливу Москви. Це може статися у випадку жорсткої і безкомпромісної реакції.

Досить красномовною ілюстрацією нинішньої української політики є зауваження, зроблене для азербайджанської преси в середині серпня тимчасовим повіреним у справах України в Азербайджані Ігорем Кизимою. На його думку, «сьогоднішня азербайджанська опозиція відома тим, що під час перебування при владі вона довела свою неспроможність керувати країною в критичний період». «Чи існує в Азербайджані така опозиція, яку підтримує народ?» — запитав далі Ігор Кизима. Оскільки цей дипломат і далі працює в посольстві, очевидно, що його думку поділяють на Банковій і Михайлівській.

Але парадокси на цьому не закінчуються. Авез Кязимов, коментуючи позицію українського керівництва, говорить, що для азербайджанців «принципово зберегти стратегічне партнерство між Києвом і Баку і важливо не нашкодити міждержавним відносинам». Та й українські експерти, наприклад Сергій Данилов і Ігор Семиволос, вважають, що в нинішній ситуації підкреслена лояльність офіційного Києва до опозиції не є правильною лінією поведінки. З тієї простої причини, що опозиція на виборах не отримає більшості в парламенті. Експерти думають, що українське керівництво, виходячи із Сеульського плану дій і принципів ОБСЄ, має послідовно дотримуватися позиції, що вибори в Азербайджані мають бути чесними і вільними. І коректно працювати з опозицією та владою, щоб у випадку виникнення кризи взяти на себе посередницькі функції, як це зробив Александр Квасьнєвський під час помаранчевої революції. Можливо, ця позиція дозволить офіційному Києву зберегти авторитет у демократичному співтоваристві і відкинути обвинувачення в безпринципності і застосуванні політики «подвійних стандартів».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво