Артемівські склади озброєнь: «Неминуча в морі випадковість?»

Поділитися
Ця бригада, створена в найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни, мала славну бойову історію. Досвід ведення бойових дій у Європі, п’ять бойових орденів на прапорі, 59 Героїв Радянського Союзу...

Ця бригада, створена в найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни, мала славну бойову історію. Досвід ведення бойових дій у Європі, п’ять бойових орденів на прапорі, 59 Героїв Радянського Союзу. Коли вперше постало питання про її розформування, визнану найкращою у Збройних силах, 52-гу окрему механізовану бригаду в Артемівську Донецької області зуміли відстояти.

Вибухи артилерійських складів 10 жовтня 2003 року перекреслили всі надії тисяч військових: деяким із них довелося розпочинати все з нуля на «гражданці», інших, працевлаштованих за контрактом, вони знову зробили безробітними, а хтось розпрощався назавжди з військовою службою. Два чоловіки й один зварювальний апарат звели нанівець усе те, що створювали протягом десятиріч тисячі людей. 52-гу бригаду планово розформували, а її бойовий прапор здали до музею.

На гербі 52-ї бригади красувався девіз — «Майстерність! Честь! Мужність!» Свою майстерність вони однозначно підтвердили, ліквідувавши наслідки вибухів значно раніше від запланованого терміну. І всі залишилися живі. У відсутності мужності їх також навряд чи хтось зможе звинуватити. Найбільше постраждала їхня військова честь. Причому головний парадокс полягає в тому, що злочин скоїли два чоловіки, а незмивна пляма лягла на всіх військових. У жовтні 2004-го ця військова частина перестане існувати.

Напевно, ніхто так і не зможе назвати точної кількості боєприпасів, що зберігалися на складах озброєнь військової частини А-0621 міста Артемівська Донецької області, яка 10 жовтня 2003 року стала загальним прикладом халатності українських військових. Ракети, створені для залякування ймовірних противників, чомусь полетіли в напрямку будинків мирних жителів. Тією самою дорогою, яка навесні 2002-го була всипана листівками партії влади для тріумфальної ходи Леоніда Кучми перед приборканим електоратом Донецької області, «швидка» помчала 15-річну дівчинку в лікарню з осколковим пораненням плеча. Малюки з дитсадка, серед мирного білого дня обсипаного снарядами, мабуть, нескоро забули, як перелякані вихователі квапливо заганяли їх у підвал...

У районі цих злощасних складів мешкали близько 30 тисяч чоловік, перший житловий мікрорайон лежав від них усього за 150 м. Якийсь мудрагель від влади визнав за допустиме таке специфічне сусідство для дачного кооперативу і школи. За офіційною інформацією Міністерства оборони, вибухнули, як мінімум, дві ракети системи «Град», одна з них полетіла в напрямку дитсадка, друга — у сторожове приміщення. Сотні людей, які жили у Західному мікрорайоні, у шоку металися вулицями, залишаючи свої житла й намагаючись хоч десь заховатися від осколків скла і боєприпасів, що падали на голови...

Думка про те, чи досить чітко й оперативно спрацювала місцева влада, і сьогодні залишається неоднозначною. Люди, опитані в ті дні, вважали, що найбільша відповідальність за життя дітей у школі та інших закладах у перші години тієї страшної п’ятниці лягла на плечі вчителів і персоналу. За даними місцевої газети «События», деякі представники влади, перш ніж визначили долю простих жителів міста, евакуювали свої сім’ї, а оперативний штаб зібрався і почав працювати лише з приїздом губернатора. Правда, щоб запобігти можливим наслідкам від імовірного пошкодження газопроводу, команду відключити подачу газу в район, поблизу якого лунали вибухи, дали практично відразу після вибухів. Певний час Артемівськ був зовсім відрізаний від зовнішнього світу через перебої з телефонним зв’язком, частково перервалося електропостачання. За деякими даними, суми, зароблені в перший день вибухів таксистами, значно перевищували їхній місячний заробіток. Уже надвечір 10 жовтня в Артемівську для евакуації жителів було підготовлено 150 автобусів, евакуювали близько 1,5 тис. чоловік, працювали комісія центрального апарату Міністерства оборони та Генерального штабу, 12 бригад «швидкої допомоги» і дев’ять груп розмінування, які вже після офіційної дати ліквідації пожежі — 11 години ранку 11 жовтня — виконували роботи із зачищення території від осколків боєприпасів. Рішення про те, що можна обійтися без евакуації населення, було прийняте через вісім годин після першого вибуху. На складах, що вибухали, бронетранспортер провів рекогносцировку і виявив усі осередки пожежі, на нічній нараді було оцінено ситуацію й перелічено найгірші варіанти розвитку подій. Найголовнішим на перший період було завдання відрізати сховища, котрі становили найбільшу небезпеку, і ємності з пальним від вогню, що підбирався до них. Останній вибух зафіксували уранці в неділю о 9.30.

Через два тижні територію складів було поділено на квадрати смугастими стрічками, за якими солдати збирали і вкладали рядами розкидані вибухами боєприпаси. Склад, що належав окремій механізованій бригаді армійського корпусу, за деякими даними, налічував близько однієї тисячі 152-міліметрових снарядів, які входили у загальну кількість — 2 200 тонн — різного виду боєприпасів. Крім касетних снарядів та бомб, серед підірваних снарядів були й боєприпаси з голчастою начинкою, і просто диво, що в місті ніхто не постраждав від них...

Із 17 сховищ військової частини А-0621 було знищено 10, попередній підрахунок збитків військових вивів на цифру — близько 40 млн. грн. На кінець жовтня було зібрано й вивезено зі складів майже 95% озброєнь та боєприпасів, які залишилися на місці. Непошкоджені боєприпаси вивозилися за межі Донецької області як вантаж підвищеної небезпеки в машинах із міліцейським супроводом, 1300 одиниць бойової техніки було вивезено тільки залізничним транспортом. Знешкоджені капсулі на гільзах снарядів відправлялися на переплавку в печах Артемівського заводу з обробки кольорових металів.

До ліквідації наслідків вибухів і знищення боєприпасів залучили найкращих саперів із усіх Збройних сил України, котрі пройшли Ліван, Афганістан та інші гарячі точки. Сапери були забобонні — 13 одиниць боєприпасів в одну закладку не робили: у глибокі ями з машини обережно зносили важкі болванки снарядів та «сигари» ПТУРів, зверху вкладали кілька тротилових шашок, тягнули дріт, по якому на тротил пускався електричний розряд... Знову десь вилітали шибки...

За нормативами, снаряд, який упав під час занять із висоти 1,2 метра, втрачає безпеку і знищується. Снаряди, що їх носили в ті дні, притискаючи до грудей, солдати, літали значно вище, були обпалені вогнем, билися детонаторами об землю. Повна ліквідація наслідків планувалася до літа 2004 року, а була закінчена практично за один місяць: понад 12 тисяч боєприпасів, що залишилися, було винесено й підірвано. За словами комбрига 52-ї бригади Олександра Шинкаренка, люди, які винесли таку кількість боєприпасів, мають право на присвоєння їм статусу учасника бойових дій, чого зроблено не було навіть стосовно того солдата, котрому під час операції зачищення вибухом відірвало палець: «Пам’ятаєте ситуацію з бомбою в Криму — купа військових звань після цього, ах, які молодці... А тут 12 тисяч боєприпасів щодня солдати виносили, ризикуючи своїм життям, не знаючи «вибухне — не вибухне». Для офіцерів були звання і заохочення, а ось про основну масу солдатів-контрактників, які тягали снаряди, усі забули, мовляв, зробили свою справу й поїхали. Наче якась пересічна подія... Багатьох із них я зустрічав потім, і вони казали: «Ну, як же так, там одна бомба, а тут 12 тисяч — і хоч би слово подяки...».

Якщо доля вцілілих складських приміщень була відома вже до кінця жовтня, то деякі власники об’єктів нерухомості, зруйнованих снарядами або з вибитими шибками, продовжували нарікати і були вкрай стурбовані тим, як проконтролювати витрату 6 млн. грн., виділених Міністерством оборони на відшкодування наслідків вибухів. В остаточному підсумку незадоволених не залишилося, компенсацію одержав кожен постраждалий, причому іноді отримані суми значно перевищували реальну вартість ушкодженого майна. Шедевром відбудовних робіт стала школа №2, яка доти не могла й мріяти про пластикові вікна та євротуалети. Гроші на відновлення школи виділили одразу, ремонт і засклення почали вже через п’ять днів після вибухів, а шкільний процес зупинили всього на два тижні.

З приводу офіційної версії причини події говорили багато різного. На артемівських складах було, як на вугільній шахті: при вході на територію залишали сірники й сигарети. І раптом зварювальний апарат... «Я — командир, і, мабуть, більше за мене ніхто не передумав про ці вибухи, — через рік каже О.Шинкаренко. — І мені досі не зрозуміло, як людина, котрій далеко за сорок років, котра перебуває на посаді начальника складу ракетно-артилерійського озброєння сімнадцять років (!), — як вона могла піти на таке — виконувати зварювання в боксі боєприпасів...» В офіційному формулюванні причини вибухів, озвученому міністром із питань надзвичайних ситуацій Григорієм Ревою, фігурував «людський чинник». Військова прокуратура Донецького гарнізону визнала за причину пожежі на військових складах Артемівська порушення правил поводження зі зброєю і разом із СБУ та прокуратурою Донецької області порушила кримінальну справу за двома статтями Кримінального кодексу України щодо керівництва зазначеної частини. На думку Бориса Кривенкова, начальника відділу з питань НС і ЦЗН райдержадміністрації, причина була в моральній та професійній деградації кістяка армії: частини офіцерського складу і прапорщиків. Адже на цьому об’єкті була передбачена ціла система заходів безпеки. Кожен, хто хоч раз потрапляв на територію складів, проходив детальний інструктаж, розписувався на багатьох документах, брав на себе конкретні зобов’язання. Однак сталося те, чого не передбачиш жодними інструкціями чи заборонами.

«До відповідальності буде притягнуто всіх, від мене і до комбрига. Якою мірою — це вже інше питання. Міра провини кожного буде встановлена. Того, що Шинкаренко зробив у першу добу, не можна не оцінити. Це і виконання службових обов’язків, і, говоритимемо прямо, особистий героїзм. Але вже після того, як усе сталося. І як воно оцінюватиметься, я не знаю. Але я знаю, що жителі Артемівська, міський голова, губернатор переконані: кращого командира, ніж Шинкаренко, у бригади не було», — з виступу в.о. начальника служби озброєння ЗС України генерал-лейтенанта Байкова на прес-конференції в Артемівську 10—11 жовтня минулого року.

Кадрові перестановки відбулися і в корпусі, і в оперативному командуванні, на думку О.Шинкаренка, змінивши ситуацію не в кращий бік: «Можна все робити, можна карати, але коли знімають із посад генералів... У нашій країні, напевно, так вийшло, що можна змінювати їх щодня. Але так швидко генералами не стають, і рівень знань, який у них є, компенсувати кимось іншим важко. Можливо, така тенденція спеціально спрямована на те, щоб стару школу було знищено. Але вона була непогана — школа Радянської армії, вона була кращою, між іншим, аніж школа американська... А в даному разі є конкретно винні люди, і я не думаю, щоб десь в іншій державі так розкидалися командуючими...»

Після вибухів в Артемівську своїх посад позбулися шість генералів. Протягом зими було проведено численні перевірки, комісії та колегії Генпрокуратури, причому із заздалегідь відомими результатами. Замість того, щоб приймати глибокі рішення стосовно людського чинника і звернути належну увагу на дисципліну й інструктаж офіцерів та прапорщиків, усі заходилися робити ремонти на складах, на що реально бракувало як часу, так і грошей. Але після артемівських вибухів були вибухи в Новобогданівці. Причому з тим самим пояснювальним формулюванням. На думку О.Шинкаренка, одна річ — перерахувати для виправдання порушення основ безпеки, безвідповідальність командирів, поганий контроль, інша — глибоко розібратися в ситуації: «Найцікавіше, що досі зі мною як із командиром бригади ніхто не розмовляв із цього приводу. Була лише доповідь, заслухана в перші три дні. А що стосується аналізу причини пригоди — хто краще за мене повинен знати? А я прийшов до того, що раніше ми вчили в школі: буття визначає свідомість. Не можна вчити солдата чогось високого, коли умови, відверто кажучи, скотинячі. Коли не працюють туалети, лазня, а казарми у ХХІ столітті значно гірші, ніж казарми ХVIII століття».

За наказом міністра оборони, частина мала бути розформована до 30 жовтня 2004 року. Остання інстанція підписала документи про розформування ще 30 серпня, уже здано всі документи, печатку, на всіх об’єктах цивільна охорона. Але комбриг розформованої бригади запропонував задля інтересу засікти час, коли військове містечко буде офіційно передане місту. Міський голова Артемівська Олексій Рева заявив про свою згоду прийняти містечко ще півроку тому, сьогодні ця територія військовим уже не належить, але у місцевої влади на неї немає ніяких юридичних прав, а до необхідного рішення Кабінету міністрів ще далеко. Наскільки відомо О.Шинкаренку, відповідні документи ще навіть не потрапили в Міністерство оборони. Загальна площа території зі складами, трьома колишніми військовими частинами і шістьма житловими будинками — 96 гектарів. У частину вже приходили бізнесмени й цікавилися спорожнілими спорудами, але остаточні проекти та плани можна буде будувати лише після офіційного рішення. А поки що триває процес руйнації. О.Шинкаренко: «Я більш ніж упевнений, що фактична передача військового містечка місту триватиме роки, поки його не буде розграбовано. Настає зима, через півроку, рік — це будуть уже руїни в центрі міста... Я знаю на прикладі інших розформованих військових містечок, як довго це триває, — найчастіше доти, доки від нього не залишаться руїни, воно не передається на баланс міста. І це вже стало поганою традицією та показником роботи всіх наших відомств і клерків...»

На час вибухів загальний штат військових формувань в Артемівську налічував 1300 чоловік. На сьогодні 138 чоловік із них, які написали рапорти ще у квітні—травні, досі не отримали наказів про своє звільнення. Протягом трьох місяців люди виведені за штат, позбавлені 33% доплати «за бойову готовність» і одержують вони лише «за військове звання», втрачаючи вже близько 1000 гривень. Офіцери, готові звільнитися без якихось претензій, не можуть нині влаштуватися на нову роботу тільки тому, що їх не звільняють. Для багатьох із них той факт, що в Україні змінився керівник військового відомства, мав уже значення тільки тому, що в наказах і листах довелося змінювати одне прізвище на інше. Причому перше з них залишиться у пам’яті військовослужбовців військової частини А-0621 міста Артемівська як уособлення наказів, котрі звільняють усіх із 20—25 роками вислуги за загальним шаблоном, без урахування ділових якостей і рівня професіоналізму. А друге вже не матиме ніякого значення, оскільки указ Олександра Кузьмука про затвердження Цільової програми підтримки і розвитку культури у Збройних силах України для військової частини А-0621 спізнився більш ніж на рік. Для всіх артемівців символізуючи час, щонайменше, безвідповідальних дій Міністерства оборони України, коли в районі селища Красна Гора Артемівського району на колишній військовій базі «забули» більш як 100 тис. снарядів і півтисячі предметів, які випромінюють від 300 до 500 мікрорентген, а в дорогоцінних печерах «Артемсолі» намагалися поховати радіаційні відходи.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі