Анатомія української невизначеності. Думки вголос - Політика - dt.ua

Анатомія української невизначеності. Думки вголос

25 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 25 серпня-1 вересня

Прихід до влади уряду Януковича означатиме зниження й так не надто високих обертів владного двигуна, який штовхає український човен від радянського берега до європейського узбережжя...

Прихід до влади уряду Януковича означатиме зниження й так не надто високих обертів владного двигуна, який штовхає український човен від радянського берега до європейського узбережжя. Попри дивну одностайність у декларуванні повноправного членства в ЄС як стратегічної мети України у двох коаліційних угодах та Універсалі національної єдності, на практиці український уряд змушений буде задовольнитися взаємодією з Євросоюзом у рамках парадигми Європейської політики сусідства (ЄПС): доступ до найбільшого у світі єдиного європейського ринку і згодом — користування перевагами всіх чотирьох свобод (вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили) в обмін на добровільне впровадження в усіх сферах життя європейських правил та стандартів без перспективи інституційного членства в Союзі.

Не варто сумніватися, що економічна інтеграція (під котрою розуміють насамперед вільний доступ до європейського ринку товарів для збуту виробленої в Україні продукції та ринку капіталів для залучення дешевих європейських фінансів) щиро цікавитиме новий Кабмін, який виражає інтереси передусім великого капіталу, а почасти і сформований із його представників. Важко уявити, що уряд Януковича ухвалить рішення звернутися до ЄС із офіційним поданням щодо набуття членства в Союзі чи бодай всерйоз розглядатиме це питання. Радше, головний європейський промоутер у складі Кабміну Борис Тарасюк змушений буде на невизначений термін вгамувати свій єврооптимізм і переглянути амбіційні плани ще нинішнього року завдати офіційному Брюсселю клопоту, подавши офіційну заявку про вступ України до ЄС, які головний дипломат країни оприлюднив менш ніж півроку тому.

Таким чином, відносини України з Євросоюзом, які новий уряд напевно ґрунтуватиме на прагматичному економічному розрахунку, а не на політичних пріоритетах (як, приміром, назва угоди, що має 2008 року заступити УПС, щодо якої ще до початку офіційних перемовин уже ламають списи українське МЗС та відомство пані Беніти Фереро-Вальднер), краще вписуватимуться в алгоритм європейської політики сусідства і мають шанс (хоч як це парадоксально на перший погляд) навіть набути нової якості. Але для цього у чотирьох основних слоганах ЄПС: «альтернатива передвступному партнерству», «економічна інтеграція», «диференційований підхід» та «спільні вартості», — вкрай важливо не спускати з очей останній. Під цим кутом зору і спробуємо проаналізувати перші кроки нової владної команди, до складу якої входять добре відомі політичні гравці.

Перше. Склад уряду. В річищі європейської традиції політики уособлюють собою певний ідеологічний напрям. Коли виборець цю ідеологію підтримує, політичні лідери йдуть у владу, аби спробувати на практиці реалізувати своє бачення шляхів розвою країни; коли електорат віддає перевагу альтернативній політичній силі — ідуть в опозицію. Влада й опозиція — два боки однієї й тієї самої медалі. Бо плюралізм думок та світоглядів, що їх у реальності сповідують (а не змінюють, наче маски) їхні носії — одна із засад євроатлантичної цивілізації. Вся християнсько-іудейська традиція, що лежить у підвалинах західної культури, — традиція вибору між добром і злом, гріхом і праведністю, Богом і сатаною. Доповнена у нові часи толерантністю (не плутати з релятивізмом!), вона стала традицією відповідального діалогу, змагання, конкуренції, що протягом останніх 500—600 років забезпечили динамічний злет західної цивілізації та її домінування у сучасному світі.

На превеликий жаль, в Україні політичний діалог не відбувся. Політичні партії заповнили амфітеатр парламенту, але так і не заповнили традиційний для демократичних країн політичний спектр. Універсал національної єдності виявився лише невдалою декорацією, покликаною прикрити справжні причини, котрі спонукали президента «зрадити Майдан». Виявилося, що нашоукраїнці, які позиціювалися як право-ліберальні західники, готові формувати уряд разом із лівим проросійським комуно-соціалістичним альянсом під проводом Партії регіонів — головного ідеологічного опонента НУ на останніх виборах. Задля ілюзорної єдності (досі невідомо, навколо чого) майже всі основні політичні гравці знехтували не лише волею виборців, а й наріжним каменем європейської демократії: ідеологічним плюралізмом як таким.

Причому опозиційність БЮТ, радше, підтверджує, ніж спростовує цю тезу: хто знає про ідеологію цієї політичної сили бодай соту частину від того, що відомо про її лідерку? Майже напевно БЮТ опонуватиме владі, дублюючи функції ГПУ, МВС чи КРУ, що, безумовно, важливо, та аж ніяк не замінює системного альтернативного бачення шляхів розвитку країни, що традиційно є стрижнем політичної програми європейських опозиційних партій. І урядову коаліцію, і трохи вагітну Нашу Україну, і опозиційний БЮТ майже неможливо ідентифікувати з певною ідеологією. І це, безумовно, ознака азійськості української політики, бо саме у східній традиції, що вкорінена у вірі в єдність протилежностей, в гармонію Інь і Янь, політики уособлюють не світогляд, а владу — владу як найбільшу й самодостатню вартість, вартість-у-собі.

Аби продемонструвати слушність наведених вище міркувань, нагадаю читачеві, що не так давно у сусідній Польщі була схожа ситуація. Партія «Право і справедливість», яка має у польському сеймі відносну більшість, вирішила сформувати більшість абсолютну з популістською «Самообороною», що виступала за перегляд Угоди про вступ Польщі до ЄС, та ультраправою клерикальною «Партією польських родин». Ціною такого альянсу були посади віце-прем’єрів для лідерів двох останніх політичних сил. У відповідь на цей намір контрольованої братами Качинськими «ПіС» глава польського МЗС Стефан Меллер подав у відставку. Ще раніше в опозицію до «ПіС» перейшла «Громадянська платформа» Дональда Туска, що був головним опонентом Качинських на президентських та парламентських виборах.

Мабуть, саме тому засаднича «європейськість» Польщі, — президент якої закликає Європу переглянути ставлення до смертної кари, відновивши її як різновид покарання за навмисне вбивство; його брат-близнюк очолює уряд, а націоналізм урядової коаліції відверто перевищує прийнятні у Західній Європі межі, — не викликає сумнівів. Воднораз стратегічна «європейськість» України, де останнім міністром, який добровільно пішов з уряду через незгоду з політикою Кабміну, був, здається, Хорошковський, а найбільший український «західник» Тарасюк усерйоз вважає, що «бути в парламентській опозиції не означає неучасть в уряді», викликає обґрунтовані сумніви.

Друге. Демократія в європейському розумінні — це не тільки і не стільки електоральна арифметика, як система вартостей, які невільно змінювати ані електоратові, ані можновладцям. Ця складова західної демократії охоплюється терміном «верховенство права». Основне призначення цього конституційного принципу — гарантувати дотримання й реалізацію невідчужуваних прав та свобод людини, а відтак убезпечити кожного від свавілля більшості, парламенту, президента, уряду тощо. Цей принцип реалізується, зокрема, через застосування та тлумачення права, яке здійснює судова гілка влади.

Осереддям національних правових систем є конституції. Тому в європейських країнах, як правило, існують спеціальні органи конституційної юрисдикції, покликані, зокрема, тлумачити Конституцію, об’єктивізуючи, у разі потреби, її дух у конкретних правових приписах. Достатньо бодай поверхово ознайомитися з прецедентною практикою Верховного суду США, Федерального конституційного суду Німеччини чи Конституційної ради Франції, аби зрозуміти, наскільки поняття Конституції ширше за писаний текст Основного Закону. У сучасній західній правовій традиції це — прописна істина. Але не в Україні!

Допоки увага аналітиків та публіцистів була прикута до перших кроків нового-старого уряду, батько конституційної реформи, єдиний гросмейстер серед нинішніх топ-політиків Олександр Мороз дозволив собі кілька одкровень у програмній статті «Український парламентаризм: що далі?». На жаль, ця публікація двічі спікера не викликала належного резонансу, а дарма. У ній раз у раз випирає чоботом українське хуторянство як самодостатній всесвіт! Ось лише один шедевр: наймудріший і найцинічніший український політик повчає читача: «Користуйся буквою, а не духом Конституції, бо «дух» — річ суб’єктивна і найчастіше проявляється лакейським намаганням догодити конкретній персоні». Через брак місця не цитуватиму решту перлин цього вельми і вельми симптоматичного твору — зазначу лише, що після того, як повністю прочитав його, довго не міг позбутися враження, ніби в уяві автора Україна перебуває геть поза світовим контекстом і злий зовнішній світ вривається в українське буття лише некомпетентними та корисливими радниками «з-за океану».

Вочевидь, першими ластівками такого по-морозівськи «буквального» прочитання Конституції стала злива призначень керівників органів державної влади, що її без жодних вагань здійснив новий уряд. Якщо з керівниками центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету міністрів України, все відбулося конституційно, оскільки пункт 92 статті 116 реформованої Конституції прямо уповноважує уряд призначати на посади та звільняти з посад таких осіб, то у випадку із заступниками міністрів правові формальності були відверто принесені в жертву політичній доцільності.

Відповідно до ч. 3 ст. 113 Конституції, Кабмін у своїй діяльності керується, зокрема, указами президента. Саме цим різновидом нормативно-правових актів на сьогодні затверджені положення про всі міністерства, окрім положень про МЗС, Міноборони та Міністерства транспорту і зв’язку. В абсолютній більшості цих положень чорним по білому написано, що призначення та звільнення з посади заступників міністра — компетенція президента України, решта встановлюють, що «заступники та перші заступники міністра призначаються на посаду та звільняються з посади в установленому законодавством порядку».

Жодним правовим актом Кабінет міністрів не уповноважений звільняти з посад і призначати на посади заступників міністрів. Відповідно до ст. 19 Конституції України, «органи державної влади [а отже і уряд] зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Чом би в цій ситуації президентові не скасувати відповідні кадрові акти Кабміну з одночасним зверненням до Конституційного суду — бодай для того, аби стимулювати процес якнайшвидшого прийняття Закону «Про Кабінет міністрів України», а принагідно звернути увагу своїх нових партнерів у владі на конечність поваги до Конституції?

Показово, що новий Кабмін не вважав за доцільне, перш ніж тасувати колоду міністерських заступників, змінити положення про відповідні міністерства, на що він із набранням чинності конституційною реформою наче має право (хоча теж прямо ніде не зазначено). Вітання двом видатним правникам України: чинному міністрові юстиції пану Зваричу та екс-міністрові, а нині начальникові управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету міністрів України пану Лавриновичу, які візували (чи не візували?) останні кадрові постанови Кабміну!

Такий ось пієтет перед верховенством права... Хоча, заради справедливості, слід визнати, що не вищим він був і за часів володарювання Кучми, і за часів панування Ющенка з не обтятими конституційною реформою повноваженнями.

Третє. Питання культурно-мовної ідентичності. У сучасній Європі годі відшукати уряд, частина членів якого принципово (надто вже не хочеться вірити, що через брак здібностей) не спілкуються державною мовою бодай під час прилюдного виконання своїх прямих обов’язків. Попри щире плекання культурно-мовної розмаїтості, для Європи це нонсенс.

Так, більшість європейських політиків говорять англійською. Деякі знають французьку. Частина східноєвропейських лідерів, як, приміром, болгарський прем’єр Сергій Станішев, пам’ятають російську. Проте жоден віце-прем’єр європейської держави за жодних обставин не представлятиме нових міністрів офіційною мовою іншої країни.

І річ не тільки у мові. Мова — лише один із виявів культурної самоідентифікації. Поза всяким сумнівом, російськомовні Азаров, Клюєв, Бойко, як, втім, і Янукович, набагато комфортніше почуватимуться в Москві, Мінську, Астані чи Сочі, ніж у Вашингтоні, Лондоні, Парижі чи Варшаві. І ця неперерізана радянська пуповина, цей психологічний комфорт спілкування без перекладачів у по-азійському розкішних резиденціях, наче камінь під воду, тягнутимуть Україну в ЄЕП, ЄврАзЕС та інші спотворені віддзеркалення Євросоюзу в кривому євразійському люстрі, що демонструє цілком пристойні й порівнянні з новими державами—членами ЄС економічні показники, проте кардинально перекручує вартісну систему координат об’єднаної Європи.

До речі, одним із симптомів такого перекручення є кількість мільярдерів в Росії і Україні при доволі скромному рівні ВВП на душу населення в обох країнах. Вісім осіб, статки яких у доларах США (якщо вірити недавно оприлюдненому дослідженню журналу «Кореспондент», газети Kyiv Post та інвестиційної компанії Dragon Capital) виражаються цифрами з дев’ятьма і більше нулями, для України, яка посідає 108 місце у світі за ВВП на душу населення, — аж ніяк не середньоєвропейський показник.

Не менш цікаво проаналізувати добір естрадних зірок на мегаконцерті, присвяченому святкуванню 70-річчя «Шахтаря», — святі душі Ахметова та неофіційній інавгурації Януковича. Для прем’єр-міністра і найбагатшої (а за оцінками «Кореспондента» — і найвпливовішої) людини України співало сузір’я заслужених артистів Росії, УРСР та СРСР: Гурченко, Кобзон, Крутой, Ротару, Леонтьєв, Ніколаєв... Після такого знакового святкування про який європейський культурний дискурс нових-старих українських можновладців може йтися? А без культурного осереддя, що гуртує й ідентифікує націю як таку, про модерну європейську Україну можна хіба що мріяти.

Звичайно, означені (і не означені) в цій статті проблеми — радше, клопіт України, а не ЄС, що, за влучним висловом міністра закордонних справ Словаччини Яна Кубіша, «не претендує на місце «жандарма континенту»». До того ж це поки що лише тенденції, про які, безперечно, слід говорити вголос, проте з яких зарано робити далекосяжні висновки. Можливо, на тлі нерозкаяного «тирана» Лукашенка ЄС доволі поблажливо поставиться до Януковича, який, поза всяким сумнівом, зробив серйозні висновки зі своєї поразки 2004 року і нині прийшов до влади демократичним шляхом, а до того ж напевно не добуватиметься у прочинені двері Євросоюзу та, вірогідно, зніме делікатне «українське питання» з порядку денного доволі теплих відносин офіційних Брюсселя та Москви. Чим не подарунок долі, коли нині в ЄС свого клопоту повна голова? Гарантій, що найближчими роками у відносинах ЄС з Україною «економічна» логіка, яка домінує у відносинах Євросоюзу з Китаєм чи з тією ж таки Росією, буде збалансована «логікою вартостей», — жодних.

З іншого боку, не можна зациклюватися на спрощеній антиномічній шкалі оцінки останніх подій в Україні: західний/європейський/євроатлантичний (=добрий, якісний, перспективний) та російський/азійський/євразійський (= кепський, неперспективний, лихий). За оцінками дослідників з New Economics Foundation, що склали світовий рейтинг щастя, епіцентр радісного світовідчуття міститься не в Європі і не в Північній Америці — найщасливіші народи планети живуть у далеко не найзаможніших Вануату, Колумбії, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Панамі, Кубі, Гондурасі, Гватемалі, Сальвадорі...

Цікава ситуація і в країнах колишнього Радянського Союзу: найщасливішими на пострадянському просторі почуваються жителі Середньої Азії: Киргизстану (19 місце), Таджикистану (25 місце) та Узбекистану (60 місце), решта — не потрапили до першої сотні, як, втім, і США, Канада, Сполучене Королівство, Франція, Польща, Чехія, Угорщина та країни Балтії. Україна разом з Естонією, Росією та Туркменистаном у рейтингу щастя пасе задніх, входячи до десятки країн, жителі яких почуваються на цьому світі найнещасливішими.

Мабуть, у такій ситуації мегазавдання будь-якого українського уряду, і уряду Януковича зокрема, зробити українців хоч трохи щасливішими — бажано, на практиці, а не лише в нашій із вами уяві. Про критерії щастя можна, звичайно, сперечатися довго й безрезультатно, але навряд чи хтось заперечуватиме, що одним із засадничих складників цього почуття є самоідентичність, тобто реалізоване право бути самим собою. Цієї самоідентичності сучасній Україні, либонь, бракує найбільше.

При такому погляді на речі, аналіз «європейськості» нового уряду має поступитися місцем оцінкам, більш диференційованим, ніж дуалізм європейський — неєвропейський, та більш імманентним українським реаліям, що, вочевидь, аж ніяк не вкладаються у педантично вивірений, наче бюджет європейського пенсіонера, єесівський стандарт. До речі, саме поняття «європейськості» нинішнього року в черговий раз збурило дискусію у європейських верхах, і нині в Раді Європи впевнені, що Європа складається з 48 країн (46 держав-членів плюс Чорногорія та Білорусь) і простягається «від Карбо да Рока до Камчатки» (Зб. Бжезінський), а в ЄС завзято дебатують, де ж справжні межі тієї-таки (?) Європи.

Вочевидь, у цьому складному глобальному контексті Україна шукатиме своє місце не лише за президентства Ющенка, спікерства Мороза та урядування Януковича, а й по них, бо ані перший, ані другий, ані третій не схожі на «людину долі», яка на десятиліття вперед визначить майбутнє своєї держави, — таких собі українських Ататюрка, Ганді, Лі Кван Ю, Кастро, Аденауера чи де Голя. Дай Боже, щоб у процесі цього самовизначення Україна таки навчилася комфортно почуватися у європейській системі вартісних координат. Але головне, аби це самовизначення не перевищило відведеного історією часу і, за сумною українською традицією, не завершилося визначенням української долі ззовні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво