Американська могутність і міжнародна безпека

Поділитися
Зміна зовнішньої політики США ставить на порядок денний питання про характер впливу цієї держави, у ролі єдиної поки наддержави, на стан міжнародної безпеки...

Зміна зовнішньої політики США ставить на порядок денний питання про характер впливу цієї держави, у ролі єдиної поки наддержави, на стан міжнародної безпеки. Серед пріоритетів цієї політики — превентивні удари по потенційних противниках, втручання Америки у внутрішні справи інших країн, якщо цього вимагають завдання національної безпеки чи захисту прав людини тощо. Тема впливу могутності США на глобальну безпеку останнім часом актуалізувалася у зв’язку з призначенням на пост держсекретаря К.Райс, яка є твердим прибічником застосування названих засобів, і почастішанням претензій офіційних представників Вашингтона щодо Ірану.

Нове позиціонування США у світі, що будується на більш повному, аніж за попередніх адміністрацій, використанні ними всіх переваг єдиної наддержави, очевидно, не є ситуативною реакцією на терористичну атаку 11 вересня 2001 року, а являє собою заздалегідь сплановану і детально розроблену республіканцями ще до приходу Буша-молодшого до влади стратегію зовнішньої політики. Визначальним ідеологічним фундаментом активізації зусиль Штатів із розширення свого впливу у світі під гаслами «демократизації політичних режимів» є доктрина «розширення свободи». Про це свідчить одна із перших резолюцій із зовнішньополітичних питань, яку було прийнято адміністрацією Д.Буша-молодшого. Про «просування свободи» американський президент говорив на зустрічі з В.Ющенком під час його візиту до Вашингтона.

При оцінюванні завдань даної доктрини є підстави припустити, що виникнення політики «розширення свободи» є результатом накладення як довгострокових, так і короткострокових цілей адміністрації США. У першому випадку такі завдання можуть проявлятися в насадженні в глобальному масштабі цінностей, які узгоджуються з американськими, а в другому — у просуванні під виглядом і з допомогою політики «розширення свободи» всебічного американського впливу в критично важливих для них регіонах світу (Близький Схід і пострадянські країни).

Таким чином, за часів президента Дж.Буша-молодшого принципово змінилося ідеологічне обгрунтування зовнішньополітичного курсу і позначених пріоритетів. Для попередніх адміністрацій (наприклад, для команди Б.Клінтона) також було характерним прагнення забезпечити просування американських політико-ідеологічних і культурних цінностей у світі, тому США іноді вдавалися до військового тиску з відкритим застосуванням зброї (Сомалі — 1992 р., Югославія — 1999 р.).

Однак для республіканської адміністрації Буша-молодшого риторика прав людини і цінностей демократії стала радше агітаційно-пропагандистським прикриттям для вирішення головного завдання — забезпечення власної національної безпеки з допомогою превентивного застосування сили і переформатування всієї міжнародної системи безпеки. Відповідно основна ставка робиться не на дипломатичні методи досягнення зовнішньополітичних цілей і забезпечення власних національних інтересів у рамках існуючих міжнародних структур безпеки, а на відкрите використання своєї економічної і військово-технологічної переваги в ході односторонніх дій.

Після подій 11 вересня 2001 року на перше місце для США виходить проблема забезпечення власної національної безпеки. Події показали, що головним джерелом загроз для країни виявилися тоталітарні ісламістські режими північної Африки (Лівія, Судан) та Середнього Сходу (талібанський Афганістан, Ірак і, за підозрами деяких американських експертів, — Іран), котрі надавали свою територію, матеріальні й фінансові ресурси для підготовки терористів. Висновок, який зробила адміністрація Буша-молодшого, полягає в тому, що тоталітарні політичні режими в принципі, тобто за визначенням, незалежно від релігійної орієнтації та поточних намірів, являють собою потенційну загрозу США і демократичним державам світу в силу принципової відмінності базових цінностей тоталітаризму та демократії. На думку політичного керівництва Америки, така відмінність ще більше ускладнює споконвічно агресивний характер тоталітарних режимів.

Таким чином, проблема прав людини та демократизації політичних режимів ставиться адміністрацією Дж.Буша в контексті принципової зміни механізмів гарантування безпеки США та їхніх союзників в умовах активізації міжнародної терористичної мережі і появи нових ризиків для світової системи безпеки. Завдання просування демократії в найважливіших для інтересів США регіонах (Близький і Середній Схід, Закавказзя та Середня Азія) є для нинішнього республіканського уряду не самоціллю, як раніше (особливо при демократичних адміністраціях Дж.Картера — 1977—1981 рр. і Б.Клінтона — 1993—2000 рр.), а інструментом гарантування національної безпеки США. Зміст доктрини «розширення свободи» досить переконливе тому підтвердження.

Тому, якщо за часів «холодної війни» і аж до 11 вересня завдання просування цінностей демократії у світі і завдання гарантування національної безпеки розглядалися американськими адміністраціями дещо ізольовано, то після цих подій такі завдання сприймаються керівництвом США у взаємній ув’язці. Цим можна пояснити і серйозну активізацію зовнішньої політики Вашингтона в названих регіонах у напрямі посилення свого впливу.

Виходячи з цього, проблема втручання в суверенні справи інших держав розглядається американцями не тільки у зв’язку з просуванням цінностей демократії, у тому числі прав людини й гуманістичних ідеалів, а й у контексті права держави, у даному разі Штатів, на самооборону. Даний підхід значно посилює позицію США, що відстоюють за собою право на втручання у певних ситуаціях у внутрішні справи інших країн.

Виходячи з такого розуміння завдань гарантування національної та міжнародної безпеки, Америка схиляється до позиції, відповідно до якої права людини та цінності демократії не є винятковою прерогативою суверенних держав і їхніх національних урядів.

Саме про право на самооборону говорив через деякий час після терактів 11 вересня 2001 року президент Буш, коли мотивував необхідність військової кампанії проти режиму талібів в Афганістані. Це була перша військова акція США з повалення тоталітарних режимів у державах так званої осі зла, і її було в цілому зі співчуттям зустріто міжнародною спільнотою. Отримана спецслужбами країн НАТО інформація про тіньовий бік діяльності талібів, власні заяви лідерів Талібану про всебічну підтримку «Аль-Каїди», виявлені канали фінансування «Аль-Каїди» та бази підготовки терористів на території Афганістану об’єктивно надавали достатні підстави для збройного втручання в діяльність афганського керівництва в контексті права США на самооборону. У даній ситуації завдання демократизації політичного режиму в Афганістані і завдання гарантування безпеки США в дійсності виявилися взаємообумовленими.

Наскільки такий підхід універсальний і чи відповідає він завданням зміцнення міжнародної безпеки? Чи стане Вашингтон за такого зовнішньополітичного курсу ефективним гарантом безпеки у світі? Відповісти на ці запитання допоможе розгляд мотивів військової акції США в Іраку, яку адміністрація Дж.Буша-молодшого намагалася поставити за мотивами, цілями та завданнями в один ряд з антиталібською кампанією в Афганістані.

Як відомо, ця акція не знайшла одностайної підтримки союзників США по НАТО й антитерористичній коаліції. Відсутність і досі доказів зберігання ЗМУ на території Іраку, а також допомоги режиму С.Хусейна міжнародній терористичній мережі свідчить про спробу США у випадку з Іраком скористатися гаслом «боротьби проти міжнародного тероризму і держав, які його підтримують», а також розширювальним трактуванням свого права на самооборону для вирішення власних геополітичних і економічних завдань. Демократизація політичного режиму в Іраку в даній ситуації виступає радше не засобом нейтралізації ймовірних військових загроз національній безпеці США (як у ситуації з талібанівським Афганістаном), а засобом забезпечення їхніх економічних інтересів, передусім, в енергетичній галузі. Однак такий засіб утискає економічні інтереси інших країн.

Те, що просування цінностей демократії за нинішньої адміністрації не є самостійною метою, а підпорядковане інтересам боротьби з міжнародним тероризмом і, в кінцевому рахунку, національній безпеці США, підтверджується не завжди послідовним захистом цінностей демократії в країнах, де відбувається суттєве порушення демократичних процедур, прав і свобод людини, але які входять в антитерористичну коаліцію чи тісно співробітничають із американцями в паливно-енергетичній сфері. Яскравим прикладом такої непослідовності є в цілому терпиме ставлення США до політичної практики в Азербайджані, Казахстані, Таджикистані й Узбекистані (до андіжанських подій).

По суті, названі приклади дають підставу припускати, що зв’язок мети просування демократії, «розширення свободи» тощо з правом США на самооборону не може бути універсальним (тобто в усіх ситуаціях) обгрунтуванням довільного, на власний розсуд, утручання Штатів у суверенні справи інших держав. Подібне втручання може розглядатися радше як виняток із правила, що й мало місце стосовно Афганістану.

Сказане підтверджує побоювання деяких експертів, висловлені ними ще на самісінькому початку президентства Буша і повторені неодноразово в процесі реалізації доктрини «розширення свободи». Суть цих побоювань зводиться ось до чого:

трактуючи право США на самооборону в ситуації відбивання терористичних нападів як право самостійного визначення об’єктів загроз, а отже, як право завдавання по них превентивних ударів, адміністрація Буша-молодшого отримує можливість мимоволі чи навмисно переходити в подібних акціях міру необхідної самооборони. Ув’язуючи в одне ціле гасло боротьби з тероризмом, право на самооборону і необхідність демократизації політичних режимів, адміністрація намагається таким чином узаконити для себе можливість довільно втручатися під більш-менш пристойними приводами у внутрішні справи країн, що цікавлять їх, для гарантування власної національної безпеки, яка часто по суті є вираженням національного егоїстичного інтересу.

У цілому подібна ситуація не може не викликати активного протесту інших держав, причому навіть серед союзників, у тому числі і партнерів по НАТО (Франція, Німеччина, Бельгія, Люксембург). Фактичний розкол НАТО, ослаблення трансатлантичної єдності, зростання антиамериканських настроїв у Європі, посилення агресивності ісламського світу щодо США, яке стало наслідком реалізації нових пріоритетів зовнішньої політики адміністрації Буша, ставлять під сумнів здатність Америка слугувати гарантом міжнародної безпеки.

У даній ситуації претензії Вашингтона на визнання їх провідною силою в гарантуванні світової безпеки виносять на поверхню таке запитання: наскільки збігаються національні інтереси США, як єдиної поки наддержави в справі просування демократії, з інтересами безпеки решти світу?

Адміністрація Буша вважає, що Штати, захищаючи цінності демократії та прав людини (підпорядкування меншості думці більшості, відсутність монополії на владу у хоч би яких соціальних груп, верховенство волі народу, правова держава, визнання за людиною невід’ємних прав тощо), обстоюють загальногуманістичні універсальні цінності й ідеали, котрі є споконвічними і розуміння яких не залежить від культурних особливостей тієї чи іншої країни. Тому інтереси США в даній області збігаються зі справжніми інтересами народів усього світу і, просуваючи названі цінності, Америка не тільки вирішує власні завдання, а й забезпечує справжній інтерес усіх народів.

Однак є підстави вважати, що ступінь такого збігу не настільки високий, щоб при гарантуванні міжнародної безпеки автоматично виходити з ототожнення своїх національних інтересів так, як їх розуміють в американських адміністраціях — у даний момент в адміністрації Буша-молодшого, й інтересів інших країн світу.

Здаються сумнівними два докази, на які спирається команда Буша-молодшого при обгрунтуванні застереженої вище зовнішньополітичної стратегії.

По-перше, положення про те, що тоталітарні режими світу за визначенням є потенційною загрозою США чи то через їхню підтримку міжнародного тероризму (Лівія, Сирія, Іран, а недавно — саддамівський Ірак і талібанський Афганістан), чи то через загальне неприйняття цінностей демократії (Північна Корея, почасти Китай, В’єтнам, Куба тощо). Тут має місце хибне ототожнення тоталітарного режиму зі статусом потенційного (і неминучого) агресора. Крім того, подібний доказ порушує один з основних принципів права: судять за фактом діяння, а не за наміром його здійснити. Якщо йдеться про правову відповідальність, то даний принцип, за визначенням, застосовується до будь-якого суб’єкта.

Зв’язок між тоталітарним характером політичного режиму і його агресивністю не є універсальним, а радше залежить від конкретної ситуації в конкретній країні і має бути доведений у кожному конкретному випадку, а не визнаватися автоматично. Дане положення знову таки є фундаментальним правовим принципом, якого всередині США жорстко дотримуються. Найчастіше тоталітарні режими є ізоляціоністськими, а основні ресурси спрямовують на придушення інакомислення у власній країні і підтримку закритого характеру суспільно-економічної системи. Яскравий приклад таких режимів у сучасному світі — Північна Корея, Куба, Лівія. Якщо ж вони й удаються до експорту своїх цінностей шляхом військової експансії чи заохочення переворотів в інших країнах, то не більшою мірою, ніж це роблять країни розвиненої демократії. Взагалі ж експансія тоталітаризму, яка безпосередньо загрожувала США, була характерна тільки для двох країн — СРСР і Китаю, причому тільки в період загострення холодної війни.

По-друге, положення про демократію та права людини як універсальні цінності, розуміння й прийняття яких не залежить від особливостей тієї чи іншої культури.

Твердження про наявність у людини природних прав, так само як і їхній перелік, не доводиться юридично і є умоглядним висновком із європейських ідеологічних доктрин періоду Просвітництва, що спиралися, у свою чергу, на європейську філософську традицію. Поки це положення не визнано за цінність народами інших культурних традицій, воно не є універсальним. Невизнання цінностей демократії і прав людини народами, котрі управляються тоталітарними режимами, призводить до того, що, у разі насильницького насадження подібних цінностей, вони сприймаються як спосіб національного чи релігійного гноблення з боку Заходу і відкидаються.

Аргумент про те, що збройне втручання у внутрішні справи суверенної держави запобігає порушенню прав людини і навіть можливим жертвам від дій тоталітарного режиму в майбутньому, нейтралізується вказівкою на принципову непізнаваність, недовідність і неперевірюваність майбутніх подій. Порушення прав людини в ході «гуманітарних інтервенцій» (приклад Югославія, Ірак) аж до замаху на головне право — право на життя, котре обертається конкретними жертвами, мають місце у випадку іноземної агресії тут і зараз, вони реальні, а можливі жертви від дій тоталітарного режиму в майбутньому — це лише прогноз (причому не гарантований) подій, які в реальності ще не існують.

Таким чином можна констатувати, що способом досягнення США світового лідерства має стати моральний авторитет і політико-дипломатичний вплив, що можливо за їхньої відмови від виняткової орієнтації на власний егоїстичний інтерес, визнанні провідної ролі ООН й інших організацій у справі гарантування безпеки й урахуванні національних інтересів інших країн. Утвердження морального авторитету й довіри до намірів Штатів у світі слід домагатися неухильним дотриманням США в зовнішній політиці таких же (тобто єдиних) правових принципів, норм і стандартів, як і у внутрішній політиці, зокрема в національному правосудді. Основні зусилля Вашингтона мають зосередитися на зміцненні провідних міжнародних організацій (ООН) і узгодженні основних зовнішньополітичних дій із основними партнерами та союзниками як по НАТО й антитерористичній коаліції (насамперед із РФ), так і з провідними полюсами сили (РФ, ЄС, Китай, Індія). Також, очевидно, що поки євроатлантичні стандарти демократії та ставлення до прав людини не визнано як універсальні цінності, США слід пошукати інші зразки й цінності, які могли б об’єднати різні культурно-цивілізаційні світи.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі