Алергія на НАТО - Політика - dt.ua

Алергія на НАТО

24 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 24 червня-1 липня

В останні тижні все частіше відчуваєш розчарування від того, як нинішня українська влада реалізує політику євроатлантичної інтеграції...

В останні тижні все частіше відчуваєш розчарування від того, як нинішня українська влада реалізує політику євроатлантичної інтеграції. У тому числі й тому, що в нового керівництва країни, яке декларує цей курс, відсутні політична воля й бажання пояснювати українським громадянам переваги членства в Альянсі.

Безумовно, тепер в українському інформаційному просторі з більшою об’єктивністю, ніж рік тому, висвітлюють і діяльність НАТО, і політику євроатлантичної інтеграції. Але цих інформаційних повідомлень, газетних статей, телевізійних сюжетів і просвітительської діяльності неурядових організацій (наприклад, «Громадської ліги Україна—НАТО») не досить, щоб кардинально змінити ставлення українців до політико-військової організації, яку десятиліттями привчали сприймати як «божевільного агресора».

Щоб позбутися страху перед НАТО, потрібна не тільки об’єктивна інформація про Альянс, а й робота з цільовими групами населення, що враховує й регіональні особливості нашої країни. Наприклад, на заході України говорити про допомогу, яку Альянс надає у ліквідації наслідків повеней, а на сході — про сприяння блоку в утилізації боєприпасів. А це передбачає цілеспрямовану стратегію. Але позбутися забобонів неможливо, якщо держава займає пасивну позицію.

Українські чиновники, котрі виступають перед західними інвесторами, політиками, дипломатами, невпинно повторюють, що вступ у НАТО — стратегічна мета нашої країни. У справедливості цих заяв сьогодні немає підстав сумніватися. Особливо після того, як у Вільнюсі Україна та Північноатлантичний альянс почали інтенсифікований діалог про прагнення України по досягненню членства і відповідних реформ, а на обрії маячить приєднання до ПДЧ.

У той же час у самій Україні в політиків із команди Віктора Ющенка тема євроатлантичної інтеграції не найпопулярніша. Настільки, що хоча практично всі міністерства беруть участь у виконанні Цільового плану на 2005 рік, члени уряду замість слів «вступ у НАТО» набагато частіше вживають алегоричний вираз «євроатлантична інтеграція». Хоча це може пояснюватися тим, що українське суспільство має алергію на слово «НАТО». Пригадується експеримент, який днями провів Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції. На його сайті з’явилося запитання: «Чи підтримуєте ви вступ України в НАТО?» Близько 60% тих, що проголосували, натиснули кнопку «ні». Й усього лише 25% — «так». Наступне запитання було сформульоване таким чином: «Чи підтримуєте ви курс України на євроатлантичну інтеграцію?» Дивно, але «так» сказали вже близько 52%, а «ні» — 36%. Звичайно, ці дані дуже умовні. Але вони прекрасно ілюструють ситуацію.

Високопоставлені чиновники, за винятком глав зовнішньополітичного відомства й Міністерства оборони, при публічному спілкуванні з українськими громадянами воліють не обговорювати тему вступу країни в НАТО. Приклад тут подає сам Президент. Місяць тому під час прямого телеефіру він заявив: «Це не тема дня. Я не хочу витрачати свою енергію, щоб наводити тут якісь протиріччя, аргументацію, яка невчасна». При цьому глава держави зазначає, що тільки 2% українців «володіють інформацією про НАТО». Правда, ці дані викликають здивування в експертів і соціологів, які мають іншу, більш оптимістичну інформацію щодо поінформованості українських громадян про цю політико-військову організацію.

Вражаюче, але нинішня влада часом навіть дезінформує українських громадян. Наприклад, коли заявляє, що формування національної позиції з членства України в Альянсі буде проходити винятково через референдум. Тим часом позиція нашої країни була сформована ще в травні 2002 року, коли РНБОУ прийняв рішення «почати процес, кінцевою метою якого є вступ у Північноатлантичний альянс». Референдум же країна-кандидат має провести в обов’язковому порядку, відповідно до натовської процедури, після одержання запрошення вступити в трансатлантичну організацію. Не дивно, що після таких заяв Президента в деяких західних дипломатів, за їхніми словами, складається враження, що Віктор Янукович знав про НАТО більше, ніж Віктор Ющенко.

Чому Україна йде в НАТО, начебто соромлячись власних устремлінь? Чому влада уникає прямої й відвертої розмови зі своїми громадянами про вступ країни в Альянс і не проводить серйозну інформаційну роботу, яка б пояснювала всім нам переваги обраного стратегічного курсу?

У пошуках відповіді на ці питання нам доводилося чути чимало версій. Починаючи від існуючого нині хаосу в органах центральної влади, пов’язаного зі зміною владних команд, і закінчуючи відсутністю в уряді консенсусу щодо політики євроатлантичної інтеграції. Але, як звичайно, наші співрозмовники сходилися в думці, що основна причина — прийдешні парламентські вибори.

Соціологічні опитування показують, що багато українських громадян донині вважають НАТО агресивним блоком. За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), у травні тільки 21,3% українців були впевнені, що членство України в Альянсі відповідає національним інтересам. При цьому 39% наших громадян уважають, що «курс на членство в НАТО суперечить національним інтересам України». От результати ще одного травневого соцопитування, проведеного Центром Разумкова разом із тим же КМІС: із вступом у НАТО згодні 22,1% опитаних, а проти виступають 55,7% респондентів. (Нагадаємо, що, за даними фонду «Демократичні ініціативи» і КМІС, у лютому 2005-го 47,5% українців виступали проти вступу країни в Альянс і тільки 14,9% громадян нашої країни — за.)

Ці цифри — плоди безгрошової й формальної урядової «Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004—2007 роки», антизахідної риторики російських телеканалів і передвиборної кампанії Віктора Януковича, що проходила під антинатовськими й антиамериканськими гаслами, — справляють-таки гіпнотичний вплив на команду чинного Президента. У результаті за рік до виборів влада воліє домагатися членства в Альянсі по-партизанськи, без активної інформаційної політики серед виборців.

Можливо, така тактика справді принесе позитивний результат для пропрезидентських сил на парламентських виборах 2006 року: її представники хочуть узяти голоси виборців на сході країни, де традиційно сильні проросійські й антизахідні настрої. До такої позиції, до речі, з розумінням ставляться представники натовських країн. Утім, це не означає, що вони її поділяють: обговорювати в суспільстві НАТО і наміри нашої країни щодо вступу в цю організацію треба в будь-якому разі.

До того ж, як показує досвід минулих виборів, проблеми зовнішньополітичної орієнтації тих або інших політичних сил ніколи не були визначальними для українців. Наших громадян значно більше цікавлять соціально-економічні плани політичних партій і блоків. І тут можна згадати прецедент із ЄЕП і статусом російської мови, вплив яких на переваги електорату під час президентських виборів був мінімальним.

Але очевидно, що «політика умовчування» серйозно утрудняє українське прямування в Альянс. І принцип «тихіше їдеш» не діє. Адже для того, щоб країна вступила в НАТО, суспільна підтримка курсу євроатлантичної інтеграції має складати понад 50%. Сумнівно, що цих результатів можна досягти за два роки без активної інформаційної політики й довгострокової державної стратегії, з огляду на те, що Україна має реальні шанси вступити в Альянс 2008 року, а значна частина наших громадян через стереотипи і фобії настроєна негативно щодо НАТО. Підняти рівень підтримки вступу в Альянс за два роки зуміли в країнах Центральної та Східної Європи. Але стартові позиції там були значно ліпші, ніж в України: на самому початку євроатлантичного шляху рівень підтримки населення в цих державах складав близько 30—35%. Не кажучи вже про те, що інформаційну присутність російських ЗМІ в цих країнах не порівняти з ситуацією в Україні.

До того ж позиція, яку займає нині офіційний Київ, дає підстави стверджувати, що й для команди Ющенка політика вступу в Альянс — заручниця внутрішньополітичної доцільності. А це не тільки зайвий привід засумніватися в тому, що істеблішмент буде послідовний у реалізації цієї стратегічної мети. Це також і додатковий аргумент для тих країн — членів Альянсу, що скептично ставляться до одержання Україною членства в НАТО.

У непростій ситуації, в яку офіційний Київ сам себе заганяє, дивує й те, що влада не користується навіть тими скупими можливостями, які відкриває політика умовчування, й продовжує робити помилки. Наприклад, в Україні, керівництво якої зробило ставку на членство в ЄС, фактично стався інформаційний розрив двох ланок одного процесу — політики європейської й євроатлантичної інтеграції. І нині українці не асоціюють прямування в Європейський Союз з одержанням членства в Північноатлантичному Альянсі. А шкода!

За результатами соцопитувань, більшість українців хочуть, щоб Україна стала членом Європейського союзу: дані травневого дослідження центру Разумкова і КМІС показують, що зі вступом України в Євросоюз згодні 50,8% респондентів, не згодні — менше третини (29,8%). Чому ж тоді не використати позитивний імідж ЄС для того, щоб поправити реноме Альянсу? Адже значна частина вимог, запропонованих до країни — кандидатів на вступ у ЄС, ідентична тому, що має зробити держава, яка бажає стати членом НАТО: провести демократичні й економічні реформи, підвищити рівень життя населення.

Для іміджу НАТО не зайвим буде, якщо його перестануть ототожнювати зі Сполученими Штатами. І тут велику роль може зіграти Euronews українською мовою як альтернативне джерело інформації. Адже за останнє десятиліття Альянс двічі різко втрачав свою популярність в очах українців: 1999 року під час югославської кампанії й
2003-го — після того, як Сполучені Штати почали військову кампанію в Іраку й Афганістані. Але НАТО це не тільки США. Крім Сполучених Штатів у трансатлантичну організацію входять і 24 європейські держави, дев’ятнадцять із яких — члени Європейського Союзу.

І звісно ж, в інформаційній політиці уряд і секретаріат Президента мають контактувати з представниками великого бізнесу: фінансові й інформаційні можливості наших підприємців дуже вагомі. Особливо в регіонах, де серйозний вплив великого бізнесу. Використовуючи ці засоби, держава вже сьогодні може змінити ситуацію. Адже ще 2002 року 37% українців підтримували вступ країни в НАТО.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво