Афганськими стежками - Політика - dt.ua

Афганськими стежками

26 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-2 червня

«Війна любить перемогу і не любить тривалості» Сунь-Цзи Дипломатично розмита фраза про «дуже інте...

«Війна любить перемогу і не любить тривалості»

Сунь-Цзи

Дипломатично розмита фраза про «дуже інтенсивні консультації з приводу формату можливої участі України в операції НАТО в Афганістані», кинута в Софії міністром закордонних справ Борисом Тарасюком, миттєво повернула до життя майже витіснений до глибин підсвідомості горезвісний «афганський синдром» і всі пов’язані з цим спогади. Жвава дискусія, що виникла з цього приводу, та офіційні заяви зовнішньополітичного відомства України, в яких зазначається, що мова про відправлення українських військових не йде, а також заява міністра оборони А.Гриценка, котрий «виступає проти участі бойових підрозділів в операції в Афганістані», очевидно, мали б розставити всі крапки над «і». З іншого боку, заява генерального секретаря НАТО Яапа Схеффера, котрий «високо оцінив наміри України посилити свій внесок у антитерористичну і миротворчу діяльність Альянсу, зокрема в Афганістані», змушує пильніше придивитися до подій, що відбуваються в цій країні. Як казав Клаузевіц, перш ніж вирушати на війну, треба знати, що це за війна.

2001 року американцям та НАТО вдалося швидко, протягом трьох тижнів, розтрощити режим талібів. Світова громадськість, яка ще не встигла забути дев’ятирічну безславну війну, яку вів Радянський Союз, була вражена таким бліцкригом. Хоча насправді радянський «обмежений контингент» взяв Афганістан під контроль теж менше, ніж за місяць. Але при цьому переслідувалась мета, прямо протилежна тій, яку поставили перед собою американці. 2001-го американці мали розтрощити агресивний, але водночас примітивний режим талібів, котрий після 11 вересня був політично повністю ізольований, в тому числі і від традиційного спонсора — Пакистану. 1979 року радянські війська мали підтримувати такий же непопулярний режим, що розсипався на очах. І це треба було зробити не лише в умовах міжнародної блокади як СРСР, так і офіційного Кабула, а й всупереч серйозній зовнішній підтримці збройної опозиції, що отримувала сотні мільйонів доларів на рік і тисячі тонн озброєння, яке перевозила на своїх вантажівках пакистанська армія.

Після 11 вересня на боці США був увесь світ, у тому числі й старі противники по холодній війні — Росія та країни Центральної Азії, які надали транспортні коридори та бази, без чого перебування коаліції в Афганістані було б технічно неможливим.

Однак, як показали подальші події, швидка перемога над талібами зіграла з американцями злий жарт. Вона виявилася, можливо, занадто швидкою та легкою, і натхненне цією перемогою політичне та військове керівництво США замість того, щоб довести розпочату справу до кінця, поквапилося відкрити новий фронт — в Іраку. Якщо в північних та центральних районах талібів, що там зачаїлися, вдалося знищити, то в південних, населених пуштунами, таліби та керівництво «Аль-Каїди» змогли успішно розчинитися в сірій зоні на кордоні Пакистану й Афганістану, яку ніколи до ладу не контролював жоден уряд ні з того, ні з іншого боку. За логікою речей, слід було б перекинути до Афганістану ще хоча дві-три, а краще — десяток дивізій для ведення стабілізаційних операцій, а спецназ відправити прочісувати гори та печери на півдні. З часів битви в «залізному трикутнику» в джунглях В’єтнаму нічого не змінилося. Незважаючи на технічний прогрес, війни в печерах і тунелях досі веде тренований піхотинець, якого в наш час привозять гелікоптером. А дії радянського спецназу на афганських стежках — і досі класика жанру. Однак у жовтні 2001 року штабісти Пентагону не могли собі дозволити розкіш привезти в Афганістан повноцінне військове угруповання. На саме планування подібної операції та перекидання підрозділів знадобилося не менше шести місяців. Проте технічно ніщо не заважало нарощувати угруповання військ протягом 2002 року. Чесно кажучи, важко пояснити недалекоглядність та поступливість професійних американських військовиків, які не наполягли перед Білим домом і цивільним керівництвом Пентагону на тому, щоб повністю зачистити від талібів південь країни. Однак така поведінка американських військових — далеко не єдиний незбагненний феномен.

В результаті розрізнені сили талібів змогли успішно адаптуватися до нових умов, і поступово стратегічна ініціатива на півдні країни перейшла до їхніх рук. Американська військова кампанія своєю залежністю від зміни пір року дедалі більше нагадує радянську, а за тактикою — іракську. У війну 1980-х рр. бойові дії загострювалися з таненням снігів на перевалах, коли бойовики могли проникати з Пакистану та переміщуватись по гірських стежках, і завмирали з настанням зими. В тактичному плані таліби стали собі дозволяти навіть більше, ніж їхні іракські брати по джихаду: вони нападають великими, в сотні бойовиків, силами на цілі міста, як, наприклад, атака на місто Моса-Кала 18 травня. В тактиці мінної війни таліби багато чого навчилися в іракських партизанів. Але якщо 1980-х рр. афганським моджахедам постачали заводські міни «всіх видів і кольорів», то таліби за іракським прикладом успішно освоїли виробництво та застосування саморобних фугасів, на яких підриваються коаліційні патрулі. Окрім того, як і в Іраку, відзначені випадки атак із використанням камікадзе, до чого моджахеди радянських часів ніколи не вдавалися. На номінально контрольованих кабульським режимом і коаліцією територіях засіви опіумного маку та виробництво героїну зросло мінімум у 5—10 разів. Сам Карзай на конференції, що проходила 2005 року, визнав: близько 50% економіки країни формують доходи від торгівлі героїном.

Окремої розмови заслуговує окупаційна політика. Коли мова заходить на цю тему, всі передусім згадують знаменитий «План Маршалла». Справді, цей план став як наріжним каменем повоєнного відновлення та процвітання зруйнованої Західної Європи, так і найпотужнішим фундаментом американської присутності в Європі та трансатлантичного співробітництва. Однак ідеологія «Плану Маршалла» померла разом із його творцем. Реалії змінилися, і сучасної американської політики «План Маршалла» стосується так само, як Мао Цзедун і його ідеї політики залучення іноземних інвестицій нинішнього китайського уряду. «План Маршалла» був експортним варіантом «Нового курсу» Рузвельта, який у середовищі американських консерваторів вважається нічим іншим, як доморощеним комунізмом, про що Джордж Буш-молодший говорив ще зі студентської лави Йєльського університету. Окрім того, слід нагадати, що в технічному плані, відповідно до «Плану Маршалла», кошти виділяли безпосередньо урядам країн-реципієнтів, які витрачали їх на власний розсуд. Таке цілком можна було собі дозволити в Західній Європі і насамперед у Німеччині, де існувала здорова за своєю суттю державна машина й армія компетентних та відповідальних чиновників. Однак у колишніх колоніях із наскрізь корумпованими і некомпетентними чиновниками допомогу, як правило, надають не безпосередньо, а через координуючі органи, передусім USAID та неурядові організації. Найпоказовішим прикладом може слугувати В’єтнам і американська програма «умиротворення». З часів В’єтнаму й до іракських подій ставлення американських військових до питань національного та економічного будівництва визначається принципом: «Спочатку виграємо війну, а будувати будете потім». Тут доречно було б згадати Гудеріана, який сказав: «Партизанський рух, мов бур’ян, розростається передусім там, де окупаційна влада не в змозі забезпечити прийнятні умови життя для місцевого населення». Американським військовим не спадало на думку, що вирішення цієї проблеми є запорукою успіху всієї військової кампанії і як мінімум — умовою гарантування безпеки своїх солдатів. У В’єтнамі військовим хотілося, щоб цивільні спеціалісти-«умиротворювачі» не плуталися під ногами та мовчки чекали, поки солдати для них «виграють» війну. Весь 1967 рік військові ганялися по джунглях за в’єтконгівцями, займалися організацією виборів президента і розповідали журналістам про швидку перемогу. Шок настав 19 січня 1968 року, коли в’єтконгівці за один день несподівано атакували всі великі міста й об’єкти, включно з американським посольством. Виявилося, що протягом півроку в міста проникло зі зброєю понад 84 тисячі партизанів, які чекали сигналу для нападу. Безсумнівно, селяни в селах, де партизани по дорозі реквізували харчі, знали про підготовку нападу та могли б сповістити про це місцевий уряд і американських військових. Однак вони цього не зробили, бо не розуміли, яка їм користь від чиновників та американських солдатів. В Іраку й Афганістані, схоже, повторюється та ж ситуація.

В тактичному плані найважливіший елемент у контрпартизанській війні — агентурна розвідка, а не супутники та літаки. А вона може успішно діяти лише за умови добрих взаємин із місцевим населенням, коли громадяни з власної волі повідомляють важливу інформацію, яка дозволяє діяти на випередження, захоплювати ініціативу та запобігати атакам. Наприклад, в Іраку 2003 року американці зазнавали відносно невеликих втрат від підривів на фугасах і успішно знешкоджували до 80% встановлених фугасів за наведенням місцевих пастухів, які попереджали патрульні групи. Але після повного розчарування в політиці Бремера і початку повстання Армії Махді у квітні 2004 року фугаси стали причиною двох третин втрат американців. Та ж картина і в Афганістані. Часті підриви й напади значними силами свідчать про те, що розвідка не справляється з поставленими завданнями через неналагоджені стосунки з місцевим населенням. Найбільш кричущі факти — удари по імовірних місцях перебування талібів на основі неперевіреної інформації, де насправді від однієї бомби гинуть десятки мирних жителів. Багаторазові факти «дружніх» бомбувань весіль та народних гулянь, які на всьому Сході традиційно супроводжуються стріляниною в повітря, свідчать про відсутність робочих контактів між місцевим населенням і спеціальними підрозділами військово-громадянської взаємодії (Civil Affairs Teams у ЗС США або CIMIC у NATO). Це не дивно, коли врахувати, що дані підрозділи, які за штатом відносяться до сил спеціального призначення, не комплектуються експертами зі знанням місцевої специфіки.

Фінансовому забезпеченню відновлення Афганістану приділялася пильна увага всієї світової спільноти. Правова основа відродження Афганістану — Боннська угода (грудень 2001), Токійські домовленості (січень 2002), Берлінська декларація (квітень 2004), двосторонні угоди Афганістану з країнами-донорами. В січні цього року чергова конференція пройшла в Лондоні. Відразу після підписання Боннської угоди Світовий банк, Азіатський банк розвитку і Програма з розвитку ООН оцінили розмір необхідної допомоги, включно з гуманітарною, на десять років у 14,5 млрд. дол. При цьому протягом двох із половиною найближчих років знадобиться
4,9 млрд. дол. Проте до жовтня 2004 року було виділено лише
3,6 млрд. дол. Лондонська конференція щодо Афганістану закінчилася обіцянками надати допомогу в розмірі 10,5 млрд. дол., але немає жодної гарантії, що таку допомогу буде реально надано. На конференціях у Токіо (2002 р.) і Берліні (2004 р.) донори заявили 13,4 млрд. дол. економічної допомоги, однак до лютого 2005 року було профінансовано лише 3,3 млрд. дол. За даними корпорації RAND, в Афганістані розмір допомоги становить 57 дол. на душу населення, в той час як у Косово — 526, а в Боснії — 679 дол.

З 2001 по 2005 рік Конгрес виділив міністерству оборони на афганську операцію близько 66,5 млрд. дол. Це в два з половиною рази перевищує загальні потреби Афганістану на відновлення і в 11 разів менше, ніж було витрачено на відновлення, економічну допомогу та навчання об’єднаних афганських сил безпеки.

У разі, коли Україні доведеться брати участь у миротворчій місії в Афганістані, нам слід більше покладатися не на афганський досвід, а на недавній іракський. В українській місії можуть взяти участь гуманітарні підрозділи: медичні, саперні частини та інженери. В Іраку групу військових інженерів, що розробляли документацію з відновлення каналізації, шкіл, лікарень, водопостачання, довелося «пробивати» всіма правдами й неправдами цілий рік. Не меншу користь принесли й наші військові медики. Наші госпіталі були практично єдиним місцем у сільській місцевості, де іракці могли отримати кваліфіковану безкоштовну медичну допомогу. Вони день за днем створювали позитивний імідж українських миротворців. Гуманітарна допомога в умовах окупації має, таким чином, важливий компонент, пов’язаний із безпекою. Саме ці мирні за своєю суттю підрозділи здатні забезпечити необхідну довіру між військовими і мирним населенням, без чого успіх миротворчої місії неможливий.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво