2011: POINT OF NO RETURN - Політика - dt.ua

2011: POINT OF NO RETURN

18 лютого, 2011, 16:00 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-25 лютого

За рік, що минув від дня інавгурації В.Януковича, Україна разюче змінилася. Зміни відбуваються по всіх азимутах і напрямах. Але найсуттєвіші, так би мовити — корінні зміни торкнулися політичної системи. Трансформація політичної системи попереднього періоду в новий політичний режим відбувається завдяки інституційному перекроюванню політичного режиму та «статусному» перевороту в елітах. Коаліційна, плюралістична, конкурентна за своїм політичним змістом політична система 2006 — 2010 поступається режимові домінуючого гравця, роль якого бере на себе президент. Повернення до Конституції 1996 року знадобилося для ліквідації інституційного дуалізму між президентом та прем’єр-міністром, закладеного політичною реформою 2004 року. Формальна зміна юридичних правил відкрила можливості для перегляду і правил політичної гри. В умовах оновленого юридичного та інституційного контексту президент як найвпливовіший гравець отримав ресурси для нав’язування своїх правил і власного порядку денного.

Парадокс першого бліцкригу — вертикаль без суспільства

За рік, що минув від дня інавгурації В.Януковича, Україна разюче змінилася. Зміни відбуваються по всіх азимутах і напрямах. Але найсуттєвіші, так би мовити — корінні зміни торкнулися політичної системи. Трансформація політичної системи попереднього періоду в новий політичний режим відбувається завдяки інституційному перекроюванню політичного режиму та «статусному» перевороту в елітах.

Коаліційна, плюралістична, конкурентна за своїм політичним змістом політична система 2006 — 2010 поступається режимові домінуючого гравця, роль якого бере на себе президент. Повернення до Конституції 1996 року знадобилося для ліквідації інституційного дуалізму між президентом та прем’єр-міністром, закладеного політичною реформою 2004 року. Формальна зміна юридичних правил відкрила можливості для перегляду і правил політичної гри. В умовах оновленого юридичного та інституційного контексту президент як найвпливовіший гравець отримав ресурси для нав’язування своїх правил і власного порядку денного.

Зміна інституційних норм супроводжується добровільно-примусовою ротацією еліт. На задній план відтісняються еліти, що стоять за Ю.Тимошенко, яка програла президентські вибори, а також ті, хто мав вплив у попередній коаліційно-партійний період. В нових інституційних умовах відпала потреба в лідерах політичних партій та фракцій, спікерові парламенту. З іншого боку, виходять на перший план нові гравці: команда В.Януковича як переможець виборів, адміністративна еліта — міністри, губернатори, чиновники як нова опора-вертикаль президента, великі бізнес-групи. Таким собі апендиксом до них приєднуються і бізнес-крила з інших партій, котрі стали відомі як парламентські тушки.

Цей перший етап, що його сам Янукович, виступаючи у Верховній Раді, назвав «реформою влади», за задумом правлячої команди, має стати демоверсією майбутньої реформи «всієї політичної системи». Яка мета майбутніх етапів трансформації системи? Де-факто відмова від коаліційної парламентської системи і консенсусної стратегії взаємодії еліт свідчить про одне: мета таких змін полягає у створенні стійкої системи правління, яка гарантує елітам, котрі здобули владу, закріплення своїх владних позицій і збереження статус-кво на тривалий час. Це означає, що правляча еліта має намір перевести режим конкурентної демократії в режим керованої демократії, встановити контроль над виборами і політичними акторами (опозицією, партіями), перевести політичну систему в режим прямого президентського правління.

Цей сценарій перекроювання політичного режиму вже на сучасному етапі демонструє певні збої та обмеження. Досягши адміністративної стабільності, сколотивши шляхом фабрикації парламентську більшість, президент зіштовхнувся з тим, що суспільство стало ще більш відчуженим від влади, еліт і політиків. Набагато більш відчуженим, ніж це було в умовах попереднього режиму. Громадянське суспільство стало в жорстку опозицію до влади і персонально до В.Януковича. Тим часом у парламенті, разом з політичною кончиною коаліції, обірвався зв’язок між соціальною і парламентською більшістю, виборцями і партіями. У зв’язку з цим парламент перестає бути представницьким органом, а, відповідно, руйнується й система контрактних зобов’язань між владою та суспільством.

Парадокс першого бліцкригу влади полягає в тому, що адміністративне посилення влади призвело до її політичного та соціального ослаблення. У результаті, взявши, здавалося б, під контроль еліти, перекроївши інституційні умови у сприятливий для себе формат, нова влада опинилася над прірвою між вертикаллю і суспільством. А саме широка соціальна підтримка є тим базисом, завдяки якому можливі політичні режими домінантного гравця. Якщо звернутися до досвіду сусідніх Росії і Білорусі, то умовою стабільності й ефективності режимів там виступає високий, на рівні 60—70%, рейтинг президента. Опора на соціальну більшість дає можливість російському і білоруському лідерам не укладати контракт з елітами, оскільки еліти в такому разі самі готові підкорятися президентові. Саме високий особистий рейтинг російського президента дає йому всі важелі для того, щоб «шикувати» чиновників, олігархів, силовиків тощо.

З українським президентом ситуація набагато складніша. У Віктора Януковича немає широкої соціальної опори: у другому турі за нього проголосувало 48% (слід розуміти особливість другого туру, який показує не так персональний рейтинг політика, як перерозподіл голосів від вибулих кандидатів на користь того, котрий пройшов), а президентський рейтинг В.Януковича після першого року коливається в межах 30%, причому з тенденцією до зниження, а не до зростання. До того ж після президентських виборів В.Янукович втрачає символічний статус лідера й ідеолога Південного Сходу. У такій самій ситуації інфляції статусу представника і захисника інтересів жителів східних та південних регіонів опинилася Партія регіонів. Янукович став президентом як лідер партії, що виконувала роль партійно-програмної машини. Але в нових інституційних умовах, без партійного плюралізму, а з адміністративною вертикаллю, партія перетворюється на партію влади для чиновників усіх рівнів, партію-сервіс президентської адміністрації.

Вичерпаність невичерпного авторитаризму

Якщо режим не має опори на широку соціальну базу, то постає запитання, на яких прихованих резервах можуть виживати президентські режими, котрі спираються тільки на елітно-олігархічний контракт. Такі режими можуть триматися на плаву лише завдяки стратегії невизначеності. Невизначеність в елітах, та й у суспільстві загалом, підтримується з допомогою постійних змін правил гри та маніпуляціями прав власності. Скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996-го, невизначеність із термінами парламентських виборів, яка тривала майже до дати оголошення кампанії, подовження термінів каденції ВР, що суперечить Конституції-96, — все це маніпуляції для підтримання стабільної невизначеності. Попереду ще чекають маніпуляції з виборчою системою, з перекроюванням партійної системи тощо. Крім того, політичну невизначеність доповнює економічна — маніпулювання правами власності через зміни податкового законодавства, негарантованість прав власників і приватної власності, неможливість захисту своїх прав у корумпованих судах. Але влада, сподіваючись утримати ситуацію під контролем, не врахувала вичерпаність ресурсів для такого режиму, яка настала вже під кінець другого терміну Кучми. Для підтримання системи авторитаризму, хай і в його софт-варіанті, немає ні економічних, ні силових, ні ідеологічних ресурсів. Авторитаризм політичний в Україні закінчився 2004 року, зокрема символічним його завершенням став Майдан як демократична революція проти фальсифікацій на виборах. Авторитаризм економічний також не складається, оскільки політекономічний режим тримається на монополізмі компрадорського великого капіталу. Такий капіталізм не прогресивний, а регресивний, — олігархи, які отримали наразі в країні доступ до всіх ресурсів і намагаються монополізувати їх, — грають проти національної економіки та національних інтересів, а отже — проти суспільства й держави. Якщо торкнутися силового ресурсу, то він в Україні завжди був слабкий і неефективний. Наші силовики — прокурори і податківці, — може, й наводять якусь подобизну страху, але більшість уже навчилися купувати або оплачувати цей страх, приноровилися жити зі страховкою на ренту спокою.

Питання про ідеологічний ресурс режиму стає мало не риторичним. Відмовляючись від ідеологічної спадщини попереднього режиму, який робив наголос на будівництві національної держави, нова влада пропонує перекодувати державність, денаціоналізувати державу. У цій моделі Янукович прагне відігравати роль поміркованого державника, прагматичного націоналізатора. На тлі радикальних націоналістів і не менш радикальних лівих проросійських сил Янукович прагнутиме посісти нішу поміркованого, пострадянського центриста. Але, знову ж таки, без соціальної бази зайняти таку нішу йому навряд чи вдасться. В українських умовах розколотого електорально, регіонально та соціально суспільства центристська ніша дуже вузька і тому провальна. Це, до речі, підтверджують спроби створення в різні часи партій влади, які мали рейтинг на рівні 10 — 15%. Така ж доля чекає ПР у результаті її дееволюції від партії інтересів Південного Сходу до партії влади.

Якщо немає соціальної більшості, то неможливо вибудувати більшість ні електоральну, ні парламентську. Електоральна стає можливою завдяки підтримці фальсифікацій під час виборів, а парламентська — завдяки фабрикації з допомогою відповідних стимуляцій депутатів. Але всі ці імітаційні, віртуальні більшості врешті-решт спрацюють проти своїх аватарів. Бо стійка більшість не може з’явитися, якщо не склалися організовані інтереси. А влада якраз і робить усе для того, щоб дезорганізувати можливі групи інтересів, особливо якщо вони мають економічну та соціально-класову підкладку. Яскрава ілюстрація — удар по середньому і малому бізнесу, щоб вони не оформилися в соціально активну групу, а тим більше не сформували політичний порядок денний. Ситуація для влади багато в чому тупикова. З одного боку, еліти не хочуть і не готові сформулювати сучасну ідеологію, включно з прогресивним порядком денним реформ, а з іншого — еліта щосили перешкоджає формуванню такого порядку денного з боку суспільства. Але й підтримувати зазначену ситуацію стає дедалі нестерпніше, причому насамперед суспільству, на яке лягають усі тяготи з підтримання стабільності в елітах. По суті, в цьому глухому куті криється те найризикованіше і найнебезпечніше «напередодні», ігнорування якого може привести до активної фази революційної ситуації.

Пострадянський Левіафан: забути не можна побудувати

Упродовж минулих 20 років змінювалася політична система і змінювалися політичні режими, проте ці зміни стосувалися відносин між елітами, але не торкалися держави. Проблема в тому, що такі інститути, як прокуратура, податкова і митна служби, МВС, СБУ, залишилися по суті радянськими, репресивними. Держава все ще орієнтована на захист своїх інтересів, але не прав громадянина, який позбавлений правового інструментарію для рівноправного спору з державою. Держава завжди виграє, тому що на її боці працюють адміністративне право, судова адміністрація, бюрократія. Тому необхідний перехід від станової, корупційної, фрагментарної держави до принципово нової — правової, ліберальної, демократичної. Політична система потребує правової лібералізації, суть якої полягає в побудові ліберально-буржуазної держави, що гарантуватиме права і свободи громадянина, а не захищатиме інтереси правлячого класу.

На жаль, демократичне щеплення від авторитаризму в 2004 році виявилося невдалим. Суспільство вимагало політичних прав і громадянських свобод, але радянська, силова по суті держава не була готова грати за новими, демократичними правилами. З’ясувалося, що демократія не може розвиватися в умовах позаекономічного примусу і правового монополізму. Правлячі еліти не були зацікавлені в інституціоналізації нових демократичних норм. Тому сфера застосування демократії звелася лише до виборів того, кому надається право розпоряджатися бюджетними, фінансовими, інфраструктурними та іншими ресурсами, тобто до виборів розпорядника пострадянської державності.

2011-й може виявитися разюче позитивним роком для майбутнього України. Активне проштовхування адміністративної, судової, податкової, пенсійної реформ ще більше розкрило суперечності, які назрівали всі ці роки. Сьогодні стало очевидно, що основні суперечності сконцентровані між корупційною моделлю державності та вимогами ліберального економічного розвитку. Економіка і суспільство хочуть звільнитися від спрута бюрократії, податкового преса, адміністративної зарегульованості, а держава цієї свободи не дає. У результаті тліє конфлікт між моделлю державності та реальним життям людей, які щодня зіштовхуються зі старою, корупційною державною машиною, що придушує будь-які економічні і політичні свободи.

Кланова монополістична держава, що склалося в 90-х роках, виступає невичерпним ресурсом для процвітання корупції. Тому боротьба з корупцією має означати створення ліберальної держави зі стимулюючою податковою системою, незалежними від судової та державної адміністрації судами і прокуратурою. Необхідно створити систему європейського правосуддя, що функціонує за принципом «справедливість-для-всіх». Тоді силові структури не виконуватимуть роль політичного інструменту для залякування суспільства і не плодитимуть «в’язнів режиму».

Однак влада стає на інший шлях — згортання і обмеження простору свободи. З інституційного погляду, демократії в Україні стало менше, але ментально українці стали ближчими до демократії. Суспільство вже розуміє, що свобода — не ефемерне поняття, яке в ієрархії індивідуальних цінностей стоїть на другорядних позиціях. І в цьому полягає принципове значення першого року правління нової адміністрації: внаслідок її радянсько-ренесансної політики в суспільстві поступово проступають контури реального порядку денного. Такий порядок формує не політтехнологічний, не маніпулятивний, не симуляційний, а реальний суспільний консенсус — вимога від держави антикорупційної, ліберальної, правової політики, демонополізації економіки. Реформи мають бути орієнтовані на виробництво свободи — економічної, соціальної, політичної.

Нова влада начебто і вловила суспільний запит: соціальна втома від невизначеності, конфліктів, порожнього піару та бездіяльності політиків. Замість ліберальної, захисної, правової стабільності правляча еліта пропонує поліцейську стабільність із функціями придушення, пресування. Подальше збереження, а тим більше — «будівництво» поліцейської держави і поліцейсько-олігархічної економіки неможливі, оскільки вичерпано економічні та соціальні ресурси пострадянської державності, а суспільство наблизилося до межі самовиживання. Якщо суспільство і влада не зможуть домовитися, якщо консенсусу між суспільними вимогами та інтересами еліти не буде знайдено, тобто не буде укладено суспільного договору, то, як зауважив Брюс Джексон, люди продовжуватимуть тихо ненавидіти владу і державу. А якщо суспільство не довіряє владі, то будь-які реформи приречені на провал.

Задекларована владою п’ятирічка реформ може стати п’ятирічкою соціальної та політичної нестабільності. Перед елітами зараз стоїть завдання утримати ситуацію під контролем, провести реформи згори й не допустити революції знизу. Замість проектування керованої демократії, що несе в собі потенціал нестабільності, необхідна керована реформація, лібералізація згори. Інакше ситуація може вийти з-під контролю, а новий Майдан уже не буде мирним, терпимим до влади та еліт. Він буде радикальним і нищівним для панівних еліт.

Псевдоконституційні процеси, розпочаті владою, спрямовані лише на закріплення владних повноважень, а не на конституювання нової моделі державності. Реальний конституціоналізм означає перезаснування держави, встановлення меж її втручання у приватне життя, економіку, підприємницьку діяльність, ЗМІ. Держава як частина суспільства має бути обмежена правом, індивідуальними правами та свободами, незалежною судовою системою. І якщо олігархічна реформація 1990—2000-х була переважно орієнтована на реформування економіки, то державна машина, незважаючи на проходження конституційних циклів 1995—1996 і 2004—2006, залишилася пострадянською за формою і радянською за змістом. Конституції зразка 1996-го і 2004 років були лише конституціями влади, оскільки формалізували елітні домовленості, в них були прописані механізми страхування ризиків міжелітної взаємодії. Необхідна Конституція суспільства, завдання якої саме й полягає в обмеженні, приборканні «загальної держави», гоббсівського Левіафана.

В умовах кристалізації нового суспільного контракту на історичну авансцену виходять дві умовні партії — партія демократії, права і партія влади, привілеїв. Очевидно, що роль партії демократії та права могла б узяти на себе опозиція. Але проблема української опозиції в тому, що вона не так альтернатива, як критичний додаток до влади. Якщо опозиція сконцентрована виключно на критиці, то вона автоматично пристає на правила гри і кооптується в режим. Замість критичної опозиції і суспільству, і державі необхідна альтернативна модель розвитку. Тому запорука виживання опозиції полягає в тому, чи зуміють опозиційні сили перевести суспільний запит в образ бажаної держави і сформувати альтернативний план інституційних реформ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво