ЗУБИ ДРАКОНА - Право - dt.ua

ЗУБИ ДРАКОНА

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Оперативники чернігівського УБОЗу грубо втручаються в роботу експедиції Інституту археології НА...

Стародавнє поховання (знищено будівельниками будинку по вул. Пушкіна, 34-А)
Котлован під гаражами, незаконно виритий на вул. Коцюбинського, за кілька кроків від зони розкопок археологічної експедиції Ігоря Готуна; серед слідів від ковша екскаватора видно залишки знищеного культурного шару
Стародавня булава
Стародавнє поховання (знищено будівельниками будинку по вул. Пушкіна, 34-А)

Оперативники чернігівського УБОЗу грубо втручаються в роботу експедиції Інституту археології НАН України і, таким чином, виявляються причетними до безпрецедентного акту вандалізму — зриву розкопок, знищення недосліджених давніх реліквій...

Колишнього працівника карного розшуку, підполковника у відставці затримали сержанти конвойного взводу міліції, що підрядилися у вільний час охороняти комерційну структуру. Закінчується для пенсіонера знайомство з колишніми колегами струсом мозку, онімінням пальців правої руки (наручники!), лікарняним ліжком...

У центрі міста міліцейський патруль із трьох чоловік «застосовує прийоми рукопашного бою» до іхтіолога місцевої рибінспекції, літнього чоловіка з захворюванням зору. Лише в лікарні, оговтавшись від шоку, постраждалий розуміє, що, на довершення до всього, оглух на одне вухо...

Ми не складали мозаїку з таких випадків спеціально. Вона склалася сама. У статті викладено малу дещицю того, що на нас обрушилося в останні місяці. Дев’ять десятих довелося відсіяти. Найчастіше здавали нерви у постраждалих або їхніх близьких. Забирали папери, відмовлялися від своїх слів і від подальших зустрічей, від будь-яких спроб встановити істину. Інколи доводилося розводити руками і нам — коли очевидного, втім, не вдавалося довести. Але й того, що залишилося, вистачить, аби нормальну людину до безсоння довести.

Античний міф учить: хто сіє драконові ікла, ризикує виростити чудовисько. Схоже, що, звикнувши до відпрацювання «лівих» підрядів (заробітки на стороні — коли люди при погонах й у формі з благословення керівництва наймаються, скажімо, на роль викидал у шинках), до нескінченного зловживання посадовим становищем, до беззастережного виконання наказів, м’яко кажучи, не бездоганних з погляду закону, чернігівська міліція стала небезпечною не лише для простих смертних, а й для тих, хто так чи інакше виявився причетним до формування її моторошних традицій. Це не для красного слівця сказано: щодо одного з нижчеописаних випадків нас — журналістів! — попросив розібратися високопоставлений працівник прокуратури. Підкресливши, що він тут безсилий...

Невеликий відступ, або Розмова з дільничним

Дільничний Микола Рудник розговорив нас досить уміло. Слухав, підтакував, підкидав свої полінця в топку розмови. (Скільки разів самі так робили — слідуючи правилу, спільному для репортерської братії, розшуковиків та шпигунів: хочеш почути щось ділове — прояви відвертість і сам.) Цікавився особливостями журналістської роботи, скаржився на особисту необлаштованість (житла немає, квартиру наймати доводиться), на нездатність міліції боротися з вуличною злочинністю. Фрагмент цього діалогу дослівно в епіграф винесено. Між тим та сим попросив написати кілька фраз про гілки, які лежать за огорожею будинку («на будь-якому аркуші, а втім — ось у мене й папір є...»). Нічого незвичного ні в проханні цьому, ні в самому візиті міліціонера не було. Попередники його теж ось так зрідка зазирали (треба сказати, будинок, що належить батькові одного з авторів цих рядків, інваліду Вітчизняної війни, — на відшибі, практично в лісі. Якщо доводиться «швидку» викликати, то простіше пройти півкілометра і зустріти, ніж пояснити, як проїхати). Ну, один із нас і залишив автограф. Не зметикував, що підсовує гість йому незаповнений бланк, та ще й так, аби друкарську шапку документа прочитати неможливо було. Прощаючись, міліціонер кожному двічі руку потиснув, усміхався, телефон свій залишив. Ось тільки долоня в нього холодна й мокра була. Це обом запам’яталося. Нервував офіцер чомусь. Відвідання його одразу вилетіло з голови. Саме тими днями дійшов кульмінації конфлікт між археологами та будівельниками елітного будинку на вулиці Пушкіна. Вже було вивалено в зону розкопок кубометри бетону, який поховав стародавні реліквії. Вже прозвучав голосом волаючого в пустелі репортаж про акт вандалізму на місцевому телеканалі. Нас же особливо заінтригувала складова подій, у передачі не висвітлена. А саме: що робив на розкопках працівник управління боротьби з організованою злочинністю Околодько? З якою метою він і ще одна не встановлена особа в цивільному збирали дані про місце проживання вчених? Чи є зв’язок між його діями й анонімними погрозами на адресу археологів? З’ясовуванням цього ми тоді й займалися. А розбиратися в таких справах — те ж саме, що досліджувати горезвісний чорний ящик. Є вихідні дані, є фінал. А щодо причин — скільки сторін, стільки взаємовиключних версій. Втім, головного заперечити неможливо: розкопки багатьом серйозно заважали. Тому працю археологів і знищено. Найцікавішу сторінку давньої історії втрачено безповоротно.

Як правоохоронні органи Чернігівщини оберігають археологічні знахідки

— Ось фотознімки деяких наших знахідок. Земля Чернігівщини унікальна. Дивовижне збереження культурного шару. У південних грунтах вироби з дерева, що належать до Х століття, практично не зберігаються. А тут... Погляньте, булава. У доброму стані. На цій фотографії — знаряддя обробки деревини.

— А тут що?

— Криниця. Теж давня. Тепер так криниці не роблять. Вона має підлогу. Дощатий настил на дні. До речі, така знахідка багато говорить про спосіб і рівень життя наших предків. Зверніть увагу: місце розкопок неподалік берега річки Стрижень. У Х столітті вона була судноплавною. Як же треба було себе любити, щоб, живучи поруч із руслом чистої ріки, будувати такі капітальні криниці!

Пачка кольорових фотографій у руках керівника експедиції Інституту археології Національної академії наук України Ігоря Готуна, здавалося, не зменшується. Знімки були схожі і не схожі на те, що бачать зазвичай відвідувачі музейних відділів древньої історії. Об’єктив зобразив реліквії минулих епох у тому вигляді, в якому їх зберегла земля. Але показував нам Готун і фотодокументи іншого роду. Будівельний котлован. Ківш екскаватора пройшовся там, де неспеціалісту і щіточкою махнути боязко. Поміж слідів, залишених зубами ковша, — асиметричні темні плями. Усе, що колись називалося культурним шаром. Зараз там, за кілька кроків від розкопок Готуна, — гаражі. Треба почуватися справжнім господарем міста, щоб спорудити гаражик ось так — наплювавши на закон, на пряму заборону обласної інспекції з охорони пам’яток історії та культури, на можливість розголосу. Однак не «гаражна» історія довела конфлікт між вченими та будівельниками до рівня скандалу. Час пояснити, що ж за об’єкт споруджується зараз на вулиці Пушкіна, 34-А. Чому щонайгрубіші порушення Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими супроводжувалися з самого початку дії будівельної організації ПМК-210, не мали для її керівника Леоніда Сороновича жодних відчутних наслідків. ПМК-210 будує житло для місцевої еліти. Багатоповерхівки, що стоять до новобудови впритул і вже введені в експлуатацію, заселено генералітетом Збройних сил та міліції, керівними працівниками держадміністрацій різного рівня, представниками легального та кримінального бізнесу.

Боротьба археологів за кожен метр розкопок (які, за законом, повинні проводитися в повному обсязі за рахунок сторони, що споруджує будівлю) була розпачливою і безнадійною. Доводилося мало не під гусениці бульдозера лягати. Але не самохідні будівельні механізми стали головним засобом «наїзду» на дослідників. Цитуємо розшифровку магнітофонного запису.

«З’явилося двоє чоловіків. Один із них відрекомендувався працівником УБОЗу Сергієм Івановичем Околодьком і почав археологів проганяти.

— Як він вас проганяв?

— «Нічого вам тут робити, не заважайте будівельникам працювати».

Я тоді ще запитав його: виходить, археологи, які діють у рамках закону, не повинні тут перебувати, а будівельників, які порушують закон, міліція захищає, так?

— Наскільки нам відомо, функція УБОЗу — боротьба з кримінальними структурами. Вам що, було пред’явлено обвинувачення у зв’язку з якимсь злочинним угрупованням?

— Ні. Нам просто сказали: щоб більше ми вас тут не бачили. Записали наші адреси, телефони, хто ми такі...

Я написав лист на ім’я Соколова, виконувача обов’язків мера. Йшлося про те, що мені стало відомо про намір будівельників продовжувати земляні роботи, які, природно, призведуть до руйнації ділянки пам’ятки старовини. Намалював схемку, зазначив, де конкретно планується проведення земляних робіт. Після цього було два дзвінки. «Знаєш, ти ходиш на роботу, а поруч — будівництво. Мало що. Може цеглинка на голову впасти. Дивися, а то допишешся...»

Зі зрозумілих причин не називатимемо прізвищ людей, котрі піддалися психічним атакам такого роду. Ми маємо достатню кількість свідчень, які збігаються в деталях, аби не сумніватися: так усе і було.

Керівник обласного управління внутрішніх справ Михайло Манін запевнив нас по телефону, що археологам ніхто не наважиться перешкоджати: «Нехай копають!» А що копати, коли на той час будівельники ПМК-210 вже вирішили свої стосунки з ученими радикально, заливши розкопки бетоном? Важко повірити, але факт: незадовго до цього експедиція Готуна розкрила стародавнє поховання. Бетон саме ліг на потривожені останки предків. Очевидці стверджують, що це було апокаліпсичне видовище: фрагменти людських скелетів, які стирчать з-під кам’яніючої маси...

— Надішліть запит на моє ім’я! —запропонував Михайло Манін. — Розберемося, що там міліція робила. Відповість у десятиденний термін.

Ми так і зробили.

Розмова з дільничним (продовження)

…І відповідь надійшла. Не знаємо, хто й чому спробував відповісти нам таким безглуздим чином. (Та й розбиратися не будемо. Хай той, хто заварив цю кашу, її й розсьорбує.) Повістка №02-43 викликала одного з нас на адмінкомісію Деснянського райвиконкому «у справі про порушення ст. 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення». Папір, підсунутий нам дільничним, виявився бланком протоколу, серія ЧН №004073. Сам протокол міліціонер склав пізніше, що є найгрубішим порушенням закону. Протоколи — річ точна. Герой такого документа має уважно прочитати його, відзначаючи невідповідності. Коли ж такого роду твори складаються заднім числом, цілком імовірні проколи. Мало того, що дільничний Рудник ручку зі схожим кольором чорнила не знайшов. Він ще й помилок наробив, перебрехав прізвища. «Фоменко» на звороті його твору раптом перетворився на «Шолоха». Журналіст із прізвищем Шолох у Чернігові справді є, але до чого тут він? Головний же прорахунок міліціонера полягав у тому, що протокол він підсунув не тому. Лише один із нас є жителем Чернігова і, відповідно, будинку за вказаною в документі адресою. Другий же, чиїм автографом міліціонер заручився, — киянин. Чернігівщина для нього — лише місце виконання редакційних завдань.

Стародавня булава

— Найімовірніше — це «замовлення», — прокоментували ситуацію в прокуратурі, — голови за такі штучки стинати треба! Де, кажете, оригінал цього «протоколу»? У райвиконкомі? Знімемо копію і будемо розбиратися. Якщо першотвір загубиться, відразу складемо свій протокол. Про корупцію.

— А сенс? Це ж дрібниця!

— Сенс простий. Кілька таких неопротестованих документів — і ви вже не просто кореспонденти міжнародного тижневика, а злісні правопорушники. Кримінальний злочин «навісити» значно складніше. А тут розрахунок саме на незначність епізоду.

— Судячи з усього, випадок, подібний до нашого, — не перший...

І тут керівний працівник прокуратури сказав те, чого ми не очікували від нього почути:

— З міліцією зв’язуватися сьогодні просто страшно. Ви не уявляєте, що за люди тепер там працюють. Можна, я дам ваш телефон одному постраждалому? Він зараз домагається справедливості, і поки що ці спроби марні.

Як у Чернігові карають тих, хто загубив окуляри

В історії, викладеній нижче, безспірні лише дві позиції: вихідна і фінальна. Безперечно те, що потерпілий, іхтіолог чернігівської рибінспекції Олександр Тичина, до зустрічі з міліцейським патрулем у складі трьох чоловік під орудою старшини Плоского був живий-здоровий. Можна вважати доведеним і те, що нікому нічого поганого він не робив. Просто шукав окуляри, без яких погано бачив. Ішов сильний сніг (це було після Нового року). Можливо, рухи людини, яка слабко орієнтувалася в просторі, і справді наштовхували на думку, що вона перебрала. Однак вкрай незначний відсоток алкоголю, виявлений у його крові, підтверджує сказане Олександром Тичиною про символічну кількість спиртного, випитого з товаришем у шинку по сусідству. Закінчення історії теж не може бути опротестоване: госпіталізація в 4-й міській лікарні, 24 дні стаціонарного лікування, часткова глухота.

Решта ж — як люблять говорити слідчі — «здійснилося в умовах неочевидності». Хоч неочевидність ця — позірна. Розчарування міліціонерів, які переконалися, що громадянин, який підвернувся їм, не п’яний гуляка, а практично тверезий рибінспектор без копійки грошей у кишені, — можна зрозуміти…

Котлован під гаражами, незаконно виритий на вул. Коцюбинського, 
 за кілька кроків від зони розкопок археологічної експедиції Ігоря Готуна; серед слідів від ковша екскаватора видно залишки знищеного культурного шару

«…старшина міліції Плоський О.О. відповів: «Ми риби не їмо, командувати будеш у себе в кабінеті, а тут робитимеш, що тобі скажуть». Після чого ударом ноги в ділянку гомілки збив мене з ніг. Падаючи, я, щоб зберегти рівновагу, вхопився за плече старшини, надірвавши йому по шву бушлат. Після цього вони зовсім знавісніли, заломили мені руки назад, наділи наручники, порвавши на мені пальто, і почали бити ногами по грудях та голові, старшина перед цим зняв з мене окуляри. Я почав кричати: «Пацани, що ви робите?» На що старшина міліції Плоський О.О. в грубій формі відповів: «Мій пацан тобі в рота не влізе». Не маючи змоги захиститись від ударів руками, я почав кликати на допомогу. В цей час по тротуару у бік площі йшли чоловік та жінка. Жінка була в шкіряному пальті з накинутим каптуром. Чоловік зупинився й запитав: «Що таке?» Після чого працівники міліції різко відійшли вбік. Я відповів: «Що, не бачиш, мене убивають». Та жінка, взявши чоловіка під руку, зі словами «Пошли, пошли…» примусила його йти далі.

Старшина міліції Плоський О.О. за позивними «Карат» викликав по рації автомобіль, весь час я перебував у туго затягнутих наручниках. Після того, як мене відвезли до наркодиспансеру, а потім до НВМ УМВС України, де я просив врешті-решт зняти з мене наручники, старшина міліції Плоський О.О. відповів, що має право тримати мене в наручниках три години. Коли я попросив ручку та аркуш паперу, щоб записати їхні прізвища, Плоський О.О. відповів, що фамілія його Валобуєв, а ручки продаються в ларьках. Під диктовку старшини всі троє писали на мене якісь папери, що саме — я без окулярів не бачив, потім старшина зняв з мене наручники, віддав окуляри та посвідчення і відпустив мене додому. Прийшовши пішки додому, я відчув себе зле, взяв таксі й поїхав до травмпункту, де мені 03.01.2002 р. о першій годині 45 хвилин надали першу допомогу, зафіксували заподіяні мені травми та взяли кров із вени на вміст алкоголю. Аналіз крові показав вміст алкоголю — 1,3 промілі, що відповідає легкій мірі сп’яніння. З причин тілесних ушкоджень тільки на стаціонарному лікуванні я провів 24 доби».

Це — рядки зі скарги Олександра Тичини на ухвалу про відмову в порушенні кримінальної справи від 31.01.2002 р. Відразу відзначимо, що зазначену ухвалу на сьогодні скасовано. Слідство триває. Але процедура його викликала в нас певний подив. Від міліції є свідок, який підтверджує версію патрульних про образу й опір з боку потерпілого. Тичина каже, що цю людину міліціонери підвели до нього вже після того, як його було закуто в наручники і побито. Працівник міської прокуратури Юрій Шеремет, який виніс опротестовану «відмовну» ухвалу, сказав нам (через слово повторюючи, що нічого коментувати в цій справі не збирається), нібито свідок захисту насправді йшов за патрульними, а потім чомусь зупинився і все бачив від початку до кінця. Хто тут лукавить — не нам судити. Та ось що дивно: пару, яка заступилася за іхтіолога, слідство навіть не намагалося розшукати. Десять разів потерпілому довелося давати оголошення в місцеву редакцію радіо «Хіт-ФМ», перш ніж чоловік, який перешкоджав побиттю, відгукнувся. Це не єдиний відомий нам випадок, коли висновки при розслідуванні інциденту з участю працівників правоохоронних органів робляться або з їхніх слів, або зі слів притягнутих ними свідків. Наявність же очевидців, котрі стверджують протилежне, до уваги не береться (а здавалося б, в інтересах істини саме цю складову справи треба досліджувати щонайретельніше; безсмертні слова Санчо Панси «ходімо, ваша милосте, а то ще у свідки потрапимо» передусім стосуються тих, хто може свідчити щось не на користь силової структури).

Розмова з дільничним (закінчення)

Голова адміністративної комісії Деснянського райвиконкому Сергій Петренко спочатку відповідав на запитання одного з нас у далекій від куртуазності манері, відшліфованій багатократним спілкуванням із правопорушниками. Але зметикувавши, героєм якої історії виявився, раптом став неймовірно чемним. Доладно пояснити — чому саме ми, а не наркомани, які роками варять ширку в зелених насадженнях поблизу (один із компанії наклав на себе руки), не бомжі-курокради, що викопали неподалік землянку, і тому подібна публіка стали предметом уваги дільничного і, відповідно, адмінкомісії, не зумів. Плутанину в протоколі, на підставі якого було надіслано повістку з його підписом, не зумів пояснити теж. Зізнався, вочевидь сподіваючись на розуміння з нашого боку, що сваритися з міліцією не хоче. Зрозуміло було: ні начальник Деснянського РВВС підполковник Проскурничий, який завізував протокол, ні сам Петренко на безглузду розбіжність прізвищ у цьому документі не звернули уваги. Очевидно, якби ми не взяли на себе клопіт дати особисті пояснення з цього приводу — сфабрикований папір настільки ж механічно проскочив би й усі наступні інстанції. Офіційна постанова адмінкомісії про закриття справи у зв’язку з відсутністю складу правопорушення лягла в нашу поштову скриньку мало не наступного дня після цієї розмови. На чому історія нашого знайомства з дільничним і закінчилася.

Історія, про яку йтиметься нижче, від завершення далека.

Як у Чернігові борються з тими, хто загубив гардеробні номерки

Дивно не те, що, виправдовуючи себе, працівники міліції вдаються до вигадок неправдоподібних і примітивних. А те, що неправда ця, як правило, «проходить» — хоч би якою грубою вона була. Пам’ятаємо, доводилося писати про дикий випадок: спецназівці — і не з «Беркута» навіть, а з елітного УБОЗівського підрозділу «Сокіл», відкривши безладну стрілянину по рекетирові, заскоченому на місці злочину, застрелили потерпілого, якого прибули захищати. У рапортах потім міліціонери зазначали приблизно одне й те ж: «рекетир першим вистрілив у мій бік, я відстрілювався, рятуючи своє життя». Аби належно оцінити такі пояснення, є сенс уточнити: засідку було розосереджено навколо місця події, вистрелити по ній лиходій устиг лише один раз, і пістолет у нього був газовий. Та це ще не все: в УБОЗі нас спробували переконати, буцімто вбив потерпілого саме постріл із газового рекетирського пугача, міліцейська ж куля математично точно влетіла в отвір, пробитий газовим струменем. Отож, безглуздого вбивства міліціонери не скоїли. І в суді все пройшло, «соколів» було виправдано.

Інша річ, коли відстояти себе намагається особа, що постраждала від міліції. Слідство у таких справах тягнеться роками, результат, як правило, — незначний.

За мотивами документів, які нагромадилися в нас, можна фільм жахів знімати.

Чи заслуговує такої долі Володимир Георгійович П., хай навіть і вчинив він зле, сівши за кермо напідпитку? «…у гр-на П.; 1951 г.р., имеются повреждения в виде сдавления органов шеи, наличие двух странгуляционных борозд в средней трети шеи шириной 0,2 см, закрытой черепно-мозговой травмы, сотрясения головного мозга, ушиба гортани, кровоизлияний в слизистую гортани, глотки, голосовых связок, ушиба правой почки, множественных кровоподтеков лица, туловища, головы, кровоизлияний в конъюнктиву век обоих глаз. Данные телесные повреждения относятся к категории тяжких по признаку опасности для жизни. Сдавление органов шеи причинено предметом шириной до 0,2 см. Остальные повреждения образовались от действия тупых предметов. …Повреждения в виде сдавления органов шеи с наличием двух странгуляционных борозд не могли образоваться в результате многократных падений и ударов о твердую выступающую поверхность и также не могли образоваться от сдавления шеи самим потерпевшим… ЭХО-сканация — признаки субкапсулярного разрыва правой почки… В кровати были непроизвольные мочеиспускания и дефекация, в моче была кровь…»

Це — фрагменти висновку експертів чернігівського обласного бюро судово-медичної експертизи №349.

Вирок винесли гр. П. працівники міліції Дерев’янко і Желєзняк. Вони ж, це незаперечно встановлено судом, і привели власний вердикт у виконання. Зараз гр. П. призначено компенсацію в 1200 гривень...

А ось скарга від слюсаря локомотивного депо Н. Він стверджує, що був побитий і пограбований міліцейським патрулем. Били і грабували — в машині. Потім викинули під дощ. До скарги докладено цілу колекцію відписок, загальний зміст — у порушенні кримінальної справи відмовити, бо встановлено: ніхто його в опорному пункті міліції не бив і не грабував (а хіба він стверджує, що в опорному пункті?). Всі заподіяні йому травми, через які він 28 днів провів у лікарні, за винятком однієї — в ділянці правої лопатки, куди вже самому аж ніяк не дотягнутися, він міг заподіяти собі й сам, якби захотів. Усе. Слідство закінчено. Забудьте.

Однак навіть на тлі таких прикладів епізод, про який розповімо нижче, справляє моторошне враження. Бо, за версією потерпілого, підполковника у відставці, пенсіонера МВС Михайла Вовка, побили його колишні колеги у присутності учня. Офіцера міліції, який починав службу в карному розшуку під його керівництвом. Природно, офіцер цей, Олег Коробейник, із таким трактуванням події не погоджується. Нам сказав, що «більша частина з написаного Вовком у скарзі — неправда». І взагалі він, Коробейник, тут ні при чому: не він же Вовка в Деснянський райвідділ, де було діло, доставляв. Він лише чергував... Як усе було — розібратися журналістам не під силу. Але дві позиції незаперечні. Перша. Охайно одягнений, без жодних слідів побоїв пенсіонер Вовк стоїть біля гардероба більярдної «Карамболь» і шукає номерок від свого пальта. Номерок усе не знаходиться. До дій його прицінюються два сержанти конвойного взводу міліції, Артеменко й Тарасенко, найняті, як з’ясувалося пізніше, забезпечувати порядок у кафе «Фламінго», що міститься там-таки, на 18-му поверсі готелю «Градецька». (З цим найманням багато незрозумілого. У договорі між УМВС та об’єднанням «Продтовари», на підставі якого нібито діяли сержанти, йдеться лише про одного офіційно «оплаченого» працівника міліції; є там й інші недоладності. Хай міліція сама у своїй бухгалтерії розбирається. Нас цікавить не це.) Отож, ветеран МВС Вовк одержує пальто (гардеробник запам’ятав його одяг). Поки що він при доброму здоров’ї. Сержанти Артеменко й Тарасенко не випускають його, вимагаючи 25 гривень. Не отримавши грошей, викликають на підмогу спецпідрозділ «Беркут». Чому «Беркут»? Пенсіонер Вовк, як випливає з показань свідка Жабинця, фізичного опору не чинив. Та й навряд чи міг би це зробити. Чоловік він літній, статури не богатирської. Далі — знову «чорна діра». Скільки учасників подій — стільки версій. А ось друга незаперечна позиція. З цієї секунди і до кінця інциденту Вовк перебував, якщо можна так висловитися, у руках служителів закону. Додому його відпущено в такому стані: закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, синці і садна на обличчі, посттравматичне загострення остеохондрозу (шия в нього досі трохи скручена набік), оніміння трьох пальців на правій руці (перетиснутій наручниками). Вибірково процитуємо звернення потерпілого в міську прокуратуру.

«…Сержант Тарасенко схватил меня за одежду и нанес удар в область лица… Тарасенко сбил меня с ног и повалил на пол. Избивал он меня, лежащего, ногами.

…Меня доставили в дежурную часть Деснянского райотдела милиции. Дежурным по отделу был ст. лейтенант милиции Коробейник Олег Андреевич. Последний хорошо меня знает по прежней службе и необходимости в установлении моей личности не было…

По распоряжению майора Барбаша (начальника Артеменко и Тарасенко, командира конвойного взвода, подъехавшего через несколько часов в райотдел. — Авт.), на меня набросились Тарасенко, Артеменко, а также другие сотрудники спецподразделения «Беркут». Мне… заломили руки за спину, повалили на бетонный пол на живот и избивали меня кулаками, в основном по голове. Меня прижали коленями… и надели наручники за спиной… Я потерял сознание и пришел в себя, лежа на сидении милицейского автомобиля. Меня повезли на освидетельствование Барбаш, Вышгодоский, Тарасенко и Артеменко…»

«…оформив все… сотрудники выгнали меня из приемной наркодиспансера, забыв снять наручники».

За словами Вовка, він так і почвалав, скорчившись, зі скутими за спиною руками, по ранковому Чернігову. Потім позаду почувся тупіт, хтось наздогнав його, відстібнув браслети і, не сказавши ані слова, повернувся.

Чи так усе відбувалося? Протиріч і безглуздостей у цій історії — хоч греблю гати. Кожен викладає власну версію, не дуже зважаючи на свідчення колег. Але головне — незаперечне: людина, котра нікому не заподіяла шкоди, потрапила майже на місяць у медсанчастину МВС. При цьому — вже тут помилитися неможливо — розслідування інциденту було проведено формально й однобоко. Промовиста деталь. Відшукати в цьому випадку істину, спираючись на взаємовиключні свідчення зацікавлених сторін, неможливо. Але є три сторонніх свідки. Троє затриманих, які перебували в черговій частині і бачили, як усе відбувалося. Отож, Вовк наполягає, щоб їх розшукали. А працівник міськпрокуратури Юрій Шеремет вважає, що знайти цих людей неможливо. Факт їхнього затримання в жодних міліцейських паперах не фігурує.

Хоч би які сумніви викликав кожен окремий епізод цієї статті — у цілому картина ясна. Часто й густо працівники міліції принижують, б’ють, калічать ні в чому не винних людей. Роблять це — як виконуючи свої службові обов’язки, так і відпрацьовуючи «підряди» комерційних структур або розпорядження керівництва (про одну з найрезонансніших справ такого роду — використання чернігівською владою міліцейських спецпідрозділів для зведення рахунків із неугодним керівником місцевої торгової палати — ми писали в статті «Мінне загородження», «ДТ» №24, 2001 р.). Розслідування таких інцидентів не проводиться зовсім або проводиться абияк.

Адже за бажання впоратися з такою недугою — нескладно. Достатньо кількох оперативних заходів, щоб грунтовно очистити лави міліції. Відсутність же будь-якої активності, спрямованої на боротьбу зі злочинцями в мундирах, свідчить лише про одне: такі органи охорони правопорядку цілком влаштовують і вище керівництво МВС, і владу. Може — навіть більше, ніж влаштовують. Можливо, саме такі й потрібні. Забруднені. Без гальм. На все здатні. Таким людям можна наказати або доручити що завгодно. А чесні професіонали можуть же на підлу справу й не погодитися.

Щоправда, таке ставлення є палицею на два кінці. Адже навіть найвищого рангу керівники колись підуть на спочинок, на пенсію, у відставку. Приклад полковника Вовка свідчить: у разі чого відставному начальникові чекати пощади від колишніх підлеглих так само безглуздо, як і простому смертному. Звичайній же людині — без «даху», без грошей, без зв’язків — сподіватися при зіткненні з міліцейським свавіллям практично ні на що.

Як у Чернігові шукають зниклих безвісти

Ми спеціально взяли для викладу історію не гучну і навіть банальну. Пенсіонер Микола Семенович Шишко виїхав електричкою з Новгорода-Сіверського і дорогою зник. До Чернігова не добрався. Дочка його стала оббивати міліцейські пороги.

— Що ви обурюєтеся, хто вам сказав, що ми не шукаємо? Шукаємо! Не все так просто... — уводив її в курс справи один із міліцейських керівників.

А тіло її батька на той час уже лежало в покійницькій Київського інституту нейрохірургії. Знайти останки цієї людини було щонайлегше. А щоб не знайти — треба було докласти особливих зусиль: адже при ньому виявили пенсійне посвідчення, видане Деснянським райсоцзабезом м.Чернігова. І блокнот із телефонними номерами знайомих. Доставила ж до лікарні з безнадійною травмою голови Миколу Семеновича «швидка допомога» у супроводі працівника міліції... Цитуємо фрагмент інтерв’ю з дочкою Миколи Шишка Наталею Шликовою.

«Тиждень телефонувала в міліцію. Мені навіть не могли сказати, хто займається моєю справою. Коли я з’ясувала прізвище працівника, якому доручили розслідувати зникнення батька, — поговорити з ним не вдалося. Сказали — він поїхав у Київ зустрічати Папу Римського. Коли ж цей працівник повернувся — до телефона його не запросили.

— Буде через 15 хвилин... Через півгодини... Через годину...

Не покладаючи ніяких надій на телефонну розмову, я приїхала в міліцію. Але на робочому місці цієї людини не виявилося.

— Обідає.

— Я почекаю.

— Не чекайте. У нього сьогодні короткий день.

Мені довелося звернутися до начальника міськвідділу Івана Сови. Результатом стали гарячкові пошуки моєї заяви про зникнення батька. Шукали цей документ серед інших паперів дуже довго. Викликали різних працівників. Ледве знайшли.

У відповідь на моє прохання розіслати орієнтування за межі області міліціонер сказав: у нас — 17-й рік. Ні комп’ютерів, ні факсів, ні права дзвонити по міжміському. Якщо начальник дасть конверти — пошлемо. Я купила конверти. І в цей день із Києва мені передзвонив знайомий санітара моргу, в якому лежало тіло мого батька. Цей чоловік — Олександр Коноплинський — теж працював у міліції, але зателефонував з власної ініціативи, розшук зниклих безвісти не входив до його обов’язків.

— То чого ви хочете від нас? Знайшли — і слава Богу, тепер ховайте, — прокоментували подію в чернігівському міськвідділі».

Напевно, у жодній країні світу поліція не може претендувати на всенародну любов. Але злоякісне переродження чернігівських правоохоронних органів виходить за рамки цього загального принципу. На очах вони перетворюються на те, що називають «кийком губернатора», на суто силову, деінтелектуалізовану структуру, згори донизу пронизану круговою порукою. Ось якого висновку ми дійшли, досліджуючи на прикладі низку не пов’язаних між собою випадків роботи чернігівської міліції. Факти, що залишилися за рамками цієї публікації, жодною мірою не суперечать такому висновку.

А відповідь на наш запит із приводу складних стосунків працівників УБОЗу й археологічної експедиції все ж надійшла. Щоправда, не в обумовлений десятиденний термін, а значно пізніше. Текст цей заслуговує того, щоб навести повністю.

«Повідомляємо, що Ваша заява в Управління БОЗ УМВС України в Чернігівській області розглянута.

Опитування працівників експедиції Інституту археології НАН України співробітниками УБОЗ УМВС області проводилось в рамках оперативного супроводження кримінальної справи №25/21850 від 06.02.2001 року, порушеної слідчим відділом «ОЗ» СУ УМВС України в Чернігівській області за ознаками злочину, передбаченого ст. 86-1 КК України по факту розкрадання державних бюджетних коштів.

Порушень діючого законодавства з боку співробітників УБОЗ УМВС області при проведенні слідчо-оперативних заходів не допущено.

В.о. начальника Управління М.М.Давиденко».

Тут усе — неправда. Від першого до останнього слова. Згадана кримінальна справа справді існує. Але з експедицією Ігоря Готуна не має нічого спільного. Стосується вона розкопок, які проводилися на іншому об’єкті і, до речі, на час конфлікту, що спалахнув між вченими та будівниками споруди на вул. Пушкіна, повністю завершених. Зовсім не про обставини тієї справи розпитував археологів працівник УБОЗу Околодько. І не про численні порушення Закону України «Про охорону культурної спадщини» з боку будівельників, зафіксовані у протоколах, актах та розпорядженнях обласної інспекції з охорони пам’яток історії та культури, копії яких у нас є. Мета в нього була інша: приборкати учених, які гальмують своїми діями спорудження елітного житлового будинку. Причому — гаразд, якби він задовольнився лише відвіданням розкопок. Він же й у Чернігівську облінспекцію з охорони пам’яток історії та культури заходив. У інстанцію, яка намагалася примусити будівельників відповідати за беззаконня. Чинив психологічний тиск на працівників (що підтвердив у розмові з нами завідувач відділу охорони пам’яток археології Геннадій Жаров).

Мабуть, в отриманій нами відповіді правдою є лише одне: непряме підтвердження того факту, що проблеми чернігівської міліції не обумовлені особистими професійними рисами окремо взятих рядових виконавців. І полковник Давиденко, який підписав відповідь, і генерал Манін, який обіцяв неупереджено в усьому розібратися, тим самим беруть відповідальність за скоєне на себе. Власним прикладом демонструють, наскільки в Чернігові можна довіряти словам і справам людей, які носять міліцейські погони.

Фото Ігоря ГОТУНА і Олексія ДУДКА з архіву експедиції Інституту археології НАН України

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво