ЖУРНАЛІСТ І ЛЮДИНА В МАНТІЇ - Право - dt.ua

ЖУРНАЛІСТ І ЛЮДИНА В МАНТІЇ

4 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 4 липня-11 липня

Нещодавно на сторінках нашої газети один із чільників Верховного суду поремствував серед іншого, що засоби масової інформації створюють негативний імідж українським судам, тим самим підриваючи довіру до правосуддя...

Нещодавно на сторінках нашої газети один із чільників Верховного суду поремствував серед іншого, що засоби масової інформації створюють негативний імідж українським судам, тим самим підриваючи довіру до правосуддя.

Оскільки він був не перший, хто останнім часом висловлював аналогічні претензії, спеціальному кореспондентові «Дзеркала тижня» доручили проаналізувати «рекламації» на роботу ЗМІ. І ось перший звіт автора редакція доносить до відома усіх читачів — у тому числі й суддівських.

Де ж та правда?

Отримавши завдання редакції, автор зрозумів, що має вирішувати проблему, як мінімум, у двох площинах. Перша — моральна, формулюється вона так: чи може журналіст «судити» суддів?

Після нетривалих вагань я відповів, що журналіст як представник професійного цеху «судити» суддів у їхніх професійних справах не може. Бо в такому випадку у нас з’являться письменницька, слюсарська, шахтарська, менеджерська, залізнична та інші спеціалізовані оцінки роботи суду. Для цієї ж установи може бути тільки одна оцінка — закон.

А ось як громадянин, як особа я вільний у висловлюваннях — відповідно до ст.34 Конституції, яка кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Щоб дистанціюватися від професійно-журналістських вимог та поглядів, треба тимчасово вилучити себе зі сфери медіа і стати «просто громадянином»: наприклад, позивачем із суто приватної справи у суді — без жодного стосунку до професійних нюансів.

Таким чином публічність професії можна змінити на приватність особи. Пам’ятаєте нині призабуту рубрику в газетах: «Журналіст змінює фах»? У нашому випадку — змінює на «фах пересічного громадянина» в ролі позивача або відповідача в суді: адже якусь із цих ролей щомісяця змушені грати сотні тисяч українців. Соціологи називають такий метод вивчення дійсності «внутрішнім спостереженням».

Після вирішення морального аспекту переходимо до логічного боку справи: забезпечити об’єктивність, максимальну всебічність розгляду предмета. Тут на самому початку треба поцікавитися спеціальними дослідженнями фахівців, які апріорі мають бути безсторонніми та професійними.

Наприклад, відома неурядова структура Freedom House повідомила: «незважаючи на те, що у 2002 році в Росії та Україні було помічене деяке поліпшення щодо категорії верховенства права, у цілому, за всю історію дослідження «Країни перехідного періоду», в обох країнах спостерігався регрес із цього питання».

Можна також скористатися результатами більш конкретного моніторингу доступності суду (55 судів у 10 регіонах України), що його протягом минулого року здійснив фонд «Право і демократія» (оприлюднені на сайті www.uapravo.org).

Висновок дослідників: «Як показують результати моніторингу, на даному етапі ще не можна говорити про успішне проведення реформи судової системи. Це пояснюється насамперед тим, що як спеціалістам, так і широкому загалу в Україні невідомі конкретні вимоги Ради Європи щодо реформування системи судоустрою, що пояснюється недостатнім їх висвітленням».

Як бачимо, незалежні спостерігачі мають щодо преси трохи інші застереження: недостатнє висвітлення. Проте об’єктивність цих висновків за бажання теж можна поставити під сумнів.

І тоді постає сакраментальне запитання: кому вірити? Де та правда, яка віддзеркалює справжній стан речей?

Цікаву відповідь під час другої Міжрегіональної конференції «Доступ до правосуддя» запропонувала Катріна Фанесток, програмний директор організації «Каунтерпарт Альянс» (США):

«Як же можна оцінити рівень доступу до правосуддя? Одні покладатимуться на опитування громадської думки, інші — дослухатимуться до голосування адвокатів щодо засобів оцінки рівня доступу. Але все, про що нам говорять такі опитування, — це те, що населення думає, що воно знає про правову систему. Або те, у що вірять адвокати, які бачать невелику частину людської потреби у правовому захисті.

Найбільш точною та інформативною стратегією для оцінки доступу до правосуддя є дослідження дійсних звернень до суду. Цей метод дозволяє дізнатися, хто звертається в суд і з якою метою; виявити перешкоди, полегшити звернення і встановити справедливі слухання. Так ми зможемо визначити судову ефективність і довіру суспільства до юридичних та правових інститутів, розвивати відповідні стратегії для підвищення рівня доступу (до суду)».

Три застереження на одне дослідження

Розпочавши вивчення «рекламацій» на висвітлення ЗМІ роботи українських судів, змушений був від початку зробити три застереження.

По-перше, немає сенсу розглядати повідомлення медіа, які містять грубі фактичні помилки: через поспіх, непрофесіоналізм, правову безграмотність авторів (або редакторів): таких, на жаль, чимало. Той самий гріх, але з іншого боку, — явна заангажованість автора чи видання: упереджене подання тільки однієї точки зору. Наприклад, редакція надає слово адвокатам, але замовчує чи мікшує аргументацію суду. Або — навпаки.

Редактори мають просто визнати такі помилки із усіма відповідними наслідками. Якщо ж усе-таки не визнають, у скривдженої сторони завжди є можливість притягти редакцію або ТРК до суду — ще й заручитися на додачу до підтримки закону професійною солідарністю колег.

По-друге, маємо вилучити з розгляду велику кількість випадків з протилежного боку — звинувачення ЗМІ в упередженості тоді, коли вони не допускали помилок на кшталт вищезазначених, а просто робили свою справу: висвітлили якісь дійсні, підтверджені документами або свідками, недоліки та помилки суду. Зрозуміло, що публічні повідомлення про помилки (навіть обумовлені якимись особливими обставинами) ще ніде й нікому не подобалися і викликають цілком зрозумілі бурхливі емоції.

— Ну, хай би один, другий, третій випадок помилок оприлюднили, — скаржаться у приватному порядку (без посилання на автора) представники суддівського цеху. — А то ж майже всі судові публікації — про недоліки, помилки, дрібненькі грішки. А хто з нас святий? Тим часом суди ж виносять багато грамотних, цілком законних рішень — чому про них практично не пишуть?

(Цікаво, що судді самі відіграють роль, схожу на роль преси, — мають справу переважно з бандитами, крадіями, хабарниками та іншими правопорушниками. Але ж їм ніхто не закидає, що вони зосередилися виключно на людських помилках та злочинах — бо така вже в них робота: судити винних чи неправих. Пристойних людей не відзначають, до нагород не подають — у кращому разі знімуть обвинувачення.

Ця спільна риса в роботі суддів та журналістів, здавалося б, мала слугувати справі порозуміння представників третьої та четвертої влади. Але ж ні — багато суддів вважають несправедливим інтерес медіа насамперед до помилок, порушень і т.п. При цьому вони не помічають, що відповідне ставлення ЗМІ демонструють і до вад, помилок у роботі виконавчої влади, і навіть — у роботі своїх колег-журналістів.)

Ремствування на схильність медіа до «копирсання в багні» досить характерне для більшості наших чиновників, у тому числі — дуже високопоставлених. Бо ж вони й за 15 років (від горбачовської гласності) не змогли звикнути до головної засади вільної преси: вона пише перш за все про те, що не відповідає вимогам закону або моралі. Бо все інше практично нецікаве споживачам інформації — а клієнт, як давно відомо, завжди має рацію.

Цей об’єктивний закон вільної преси автоматично робить її моральним «чистильником» у демократичному суспільстві, чи не головним громадянським контролером влади. Звісно ж, це не подобається можновладцям, але ні пресу, ні її закони у демократичних країнах скасувати не можна. Хіба що — тимчасово загальмувати…

Третє ж застереження стосується тоншої матерії. Бувають публікації, до яких не можна висунути претензій по суті, але вони образливі для суддів за формою. Факти викладено правильно, однак у коментарі, в оціночній частині, автор допускається відверто лайливих чи образливих для конкретних суддів висловлювань. Таке трапляється нечасто, але заслуговує на осуд у середовищі самих журналістів бодай з етичних міркувань.

До того ж образа судді — то справді неповага до суду з відповідними правовими наслідками. Це саме та категорія випадків, нарікати на які у суддів є всі підстави. Проте вони можуть не тільки нарікати, а й закликати такі медіа до порядку — тобто до дотримання закону.

Це настільки банальні ситуації, що про них не варто було б і згадувати, якби не фантастично підвищена «уразливість» окремих суддів: тих, які елементарну критику, найменшу іронію автора вважають за образу. Зрозуміти їх можна, але погодитися — ні: бо публічної роботи не може бути без публічної критики. А робота у вас, панове судді, публічна за визначенням: гласність судового процесу Конституція (ст.129, п.7) оголосила однією з основних засад судочинства.

У таких випадках об’єктові уваги преси залишається хіба що звернутися до психолога чи просто до іншої людини: може, хтось із них пояснить, що образу викликає не тільки підступність преси, а й здорова, так би мовити, конструктивна критика. До речі, систему психологічної підтримки суддів (а вона їм ой як потрібна) вже почали створювати у Верховному суді. То, дивися, і до районних колись дійде…

Прагну пишатися

Як людина, котра останнім часом набула досвіду спілкування з деякими судами, одразу дам приватну пораду необізнаним: сьогодні краще до суду не ходити. Навряд чи психічно здорова людина отримає там позитивні емоції: нічого приємного не почуєш і не побачиш — незалежно від того, яке питання туди привело і на чию користь прийнято рішення. Про це всі причетні до судочинства знають, до цього звикли, як до чогось неминучого.

А якщо я не хочу визнавати нинішній стан українського судочинства чимось неминучим, не хочу до цього звикати? Якщо прагну пишатися своїм судом, своєю державою, як пишаються своїми судом та державою, наприклад, громадяни США?

Якщо не пишатися сьогодні чи принаймні не сподіватися робити це завтра, то жити в цій країні стане зовсім непереливки.

А чому б мені й не пишатися, коли зміст і спрямованість діяльності моєї держави визначають права і свободи людини та їх гарантії (ст. 3 Конституції України)? Визначають, зверніть увагу, сьогодні, а не завтра чи ще далі — у світлому майбутньому.

Чи маю право сподіватися, що людина, навідавшись в український суд, сповниться повагою перед незалежною третьою владою, перед суддями, які підкоряються лише закону? Саме так, як вимагає (вже сьогодні) ст. 129 тієї ж Конституції. А вона вже сім років як стала чинним законом прямої дії. Навіть п’ятирічний перехідний термін закінчився.

Не дожену, то зігріюся

Звісно, не тільки законним прагненням пишатися нашим правосуддям пояснюється інтерес українця до судочинства. Існує й досить прозаїчна потреба у вирішенні різноманітних спорів. Більшість їх у недалекому минулому вирішували органи виконавчої влади, прокуратура, профспілки, а до 1991-го — ще й компартійні комітети, народний контроль, радянська преса і т. ін.

Але та ж таки Конституція розподілила владу на три гілки і недвозначно зафіксувала: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». І цим усе сказано.

Нове місце суду в нашому житті часто-густо не встигає усвідомлювати суспільство, яке не звикло до розподілу повноважень між гілками влади. Відтак ще й сьогодні безліч скарг блукає між органами виконавчої влади, місцевими радами, прокуратурою, іншими владними структурами. Тоді як вирішити спір має право тільки суд.

Звісно, при виникненні спору краще поступитися часткою своїх претензій і домовитися з опонентом, не турбуючи Феміду. Головна проблема, однак, полягає в тому, що ваше бажання домовитися шляхом взаємного компромісу опонент радянського зразка (тобто авторитарної психології — за Е.Фроммом) сприймає як вашу слабкість, невпевненість і т.п. Такі ознаки викликають у цих людей прагнення здолати, перемогти, підпорядкувати опонента. І саме тому вони «мертво» стоять на своєму, не бажаючи навіть зазирнути у відповідні закони до початку судового розгляду.

Інший варіант — опонент, який добре усвідомлює правову безперспективність своїх позицій, але сподівається «домовитися» з суддею. А якщо цього не станеться, то просто «помурижити» вас кілька місяців (а то й років), зловживаючи суто процесуальними тонкощами. За принципом того півня: не дожену, то хоч зігріюся.

Зрозуміло, найкраща протиотрута від таких опонентів — добрий адвокат: заплатив гонорар — і не болить голова. Непогано — солідна юридична фірма. Але ж там і ціна за послуги… Та ще й, як нині кажуть, передоплатою: вранці гроші — ввечері послуга.

І без гарантій — бо хто ж сьогодні може гарантувати, що рішення суду відповідатиме закону, а не уявленням конкретного судді про справедливість, чи — його (її) цілком природному бажанню не зачіпати інтереси можновладців, чи просто —інтересам іншої сторони. І невідомо, коли той процес скінчиться, а потім — коли ще рішення буде виконане…

Одне слово, оминути суд навряд чи кому вдасться. Протягом життя тепер уже не минути ситуації, яка приведе до районного храму правосуддя. Ну, не бандюків же наймати, коли хочеш отримати «заіржавілу» зарплату, справедливо поділити спадщину чи, наприклад, вгамувати занадто буйного сусіда…

Хіба ж хочеш? Мусиш!

«Ну ж бо забери!»

Проте наважитися звернутися до суду — то тільки перший крок на довгому шляху до нашого храму. Бо ще здалеку нам дають зрозуміти, що на нас там, м’яко кажучи, не чекають. Хто не згоден з таким моїм враженням, хай спробує зателефонувати до канцелярії суду й отримати якусь інформацію, за винятком днів та годин прийому громадян.

А спробуйте поцікавитися, хто там конкретно (прізвище, посада) вам відповідає на іншому кінці дроту. Ну, спробуйте, будь ласка: що почуєте у відповідь?

Останній досвід: після скорочення районів у столиці зменшилася кількість судів. Відповідно змінилась територія, яку «обсуджує» кожен із судів, і в киян виникло чимало запитань, а щонайперше: хто — чий? І ось, зателефонувавши до канцелярії з цивільних справ Печерського райсуду з таким запитанням, я отримав буквально таку відповідь: «Список висить у коридорі, приходьте й дивіться. А мені ніколи бігати туди за кожним дзвоником».

Хто конкретно виявив щодо мене таку турботу, мені, зрозуміло, з’ясувати не вдалося.

Інколи складається враження, що наша держава грається зі своїми громадянами у ту ще дитячу гру — «Ну ж бо забери!» Навіть цукерки з такою назвою колись випускали: симпатична дівчинка у високо піднятій руці тримає цукерку, а до приманки не може дострибнути щеня. Чи не здається вам, що цукеркою в сучасній грі виступає Конституція та інші закони про захист наших численних прав? У ролі дівчинки — судова влада? Ну, а щеня — то, звісно, громадянин України…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво