Жорстоке милосердя, або Чому в Україні доля дітей — поза контролем суспільства - Право - dt.ua

Жорстоке милосердя, або Чому в Україні доля дітей — поза контролем суспільства

10 липня, 2009, 16:21 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

На заході Тернопільської області розташоване чарівне своїми пам’ятками архітектури містечко Бережани...

На заході Тернопільської області розташоване чарівне своїми пам’ятками архітектури містечко Бережани. Саме там шість із половиною років свого життя провела юна львів’янка Ганнуся Дмитрієва. Проте ані архітектурних пам’яток, ані старовинних вуличок вона не бачила, бо весь цей час не з власної волі перебувала під пильним наглядом у закритому закладі — Благодійному фонді «Брати милосердя». І лише нещодавно з допомогою тітки та рішення львівських судів їй вдалося вибратися звідти.

Ми сидимо з Ганнусею на лавочці в одному із львівських парків, розмовляємо про пережите нею. Ще й досі дівчина не вірить, що може сама розпоряджатися своїм життям, робити що хоче, ходити куди хоче. Про вимушене затворництво відповідає обережно, ніби згадуючи те, про що воліла б назавжди забути. А найбільше — про людей, які насильно утримували її в монастирі. За її словами, там було гарно, але цього замало. Хотілося волі, мати поруч близьку людину.

Готуючись до зустрічі, очікував побачити незворушну, позбавлену проявів життя особу, а побачив доброзичливу, зовні безтурботну дівчину. Часто усміхаючись, вона охоче підтримує розмову, хоча видно, що дається їй це нелегко.

Народилася Ганнуся Дмитрієва 1989 року у Львові. Дитинство було непростим, батьки пиячили, мама змушувала жебракувати. У три роки лікарі поставили дитині діагноз — епілепсія. Лікування та догляд вимагали коштів, а їх не було. До школи Ганнусю не віддали. Лише в 12 років вона потрапляє до школи-інтернату №102. Ані читати, ані писати не вміла.

Одного разу без жодних пояснень 13-річну дівчину посадили в машину й відвезли до притулку «Брати милосердя», що в Бережанах. Тривалий час сподівалася, що от-от приїде мама і забере її від чужих незнайомих людей. Та дарма виглядала її щодня: через кілька місяців після переїзду до монастиря ту позбавили материнських прав із забороною на побачення.

«…не може самостійно йти по сходах…»

На підставі ухвали судді Бережанського районного суду Б.Сташківа, Ганнусю піддають амбулаторній судово-психіатричній експертизі.

Роблять це грубо й поспішно. Висновок про недієздатність ґрунтується на основі свідчень кількох працівниць фонду. Для порядку дівчинці поставили кілька запитань, і — висновок готовий. Фактично долю Ганнусі було вирішено за якихось півдня. Зранку поснідали в Бережанах, з’їздили в Тернопіль, де «оформили» безправний статус, а під обід повернулися. Проте відтепер Ганнуся вже не мала жодних прав.

Читаючи рядки з висновку, підготовленого судовими лікарями-психіатрами вищої категорії О.Бондаренко, Л.Косовською, Є.Ломакіним та В.Синишиним, не перестаю дивуватися: «Дмитрієва не хоче контактувати з хворими та соціальними працівниками, у неї порушена мова, немає пам’яті, мислення сповільнене, потребує постійного догляду, і вона нездатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними».

А ще її звинувачують у тому, що вона «нечітко і незрозуміло вимовляє окремі букви, речення будує примітивні, які складаються з 2—3 слів... увага неконтрольо­вана, розсіяна, не може бути довго зосередженою, не може самостійно йти по сходах…»

Із цим неможливо погодитися. Приміром, під час нашої чергової зустрічі Ганнуся пригощала пирогом з маком, який спекла разом із тіткою. Взагалі, за словами родички, яка тепер виступає в ролі її опікуна, Ганнуся сама попросила дозволити їй допомагати по господарству. Тепер і їсти варити допомагає, і посуд миє.

Недовіру викликає і твердження лікарів щодо несформованості планів на майбутнє і життєвих установок. А що можна було хотіти від дівчини, в якої немає ані житла, ані батьків, які могли б підтримати в скрутну хвилину. Бабусину квартиру у престижному районі Львова (вул. Вір­менська, 29) чи то продано, чи то забрано в матері-алкоголічки. І ніхто з дорослих не зауважив, що малолітня дівчина після цього залишалася на вулиці. Які там плани на майбутнє.

Золота клітка в палаці Потоцьких

У 2007 році з проханням розглянути справу Ганни до прокуратури Львівської області звернувся керівник громадської організації «Наша Україна» Юрій Антоняк. Правоохо­ронці виявили, що «неповнолітню Дмит­рієву директор школи-інтернату №102 без погодження з батьками та рішення психолого-медико-педагогічної консультації передав до благодійного фонду «Брати милосердя» у м.Бережани Тернопільської області». Невдовзі було порушено кримінальну справу, але директор несподівано помер. Попри це Ганусю залишили у Благодійному фонді.

Тут дівчина доглядала за хворими, готувала їсти, прибирала приміщення й виконувала різноманітну роботу. Так минуло два роки. Але Бог подарував їй шанс. Одного разу в притулку з’явився послушник. Молодий, стрункий, гарний, а головне — він, як ніхто інший, поставився до неї по-людськи. І дівчина, якій на той час уже виповнилося 15 років, попросила його залишитися і поговорити з нею. Це був Юрій Бєлік, який навчав у фонді розумово відсталих дітей.

Потай від прислуги вони почали зустрічатися. Обоє зрозуміли, що закохалися. Про що розмовляли? «Про різне. Про зорі, природу, батьків. Мріяли», — зізнається Юрій.

На той час Юрію Бєліку було 27 років, він устиг закінчити Львівське поліграфічне училище. Після цього вступив до духовного ліцею отців-василіан у Жовкві. Проте його мати не хотіла під старість залишатися сама. Отож з обітницею цноти Юрій не квапився.

Але зустрічалися недовго. Хтось доніс керівництву фонду, і зустрічі взагалі заборонили. Але Юрій уже тоді чітко вирішив для себе, що відтепер жити без Ганнусі вже не зможе. «Відколи зустрів її, життя моє змінилось, я перехотів бути монахом», — каже хлопець.

Невдовзі він пішов з монастиря, але Ганнусю не відпускали. Ворота Благодійного фонду тепер для нього були зачинені. Через персонал Юрій передав Ганнусі мобільний телефон, але невдовзі його конфіскували. Зв’язок між ними надовго обірвався. Дівчина опинилася в повній ізоляції. До неї не пускали навіть її рідну тітку. Коли ж її долею поцікавилися журналісти одного з провідних телевізійних каналів, їх теж не пустили. Сказали, що не вірять журналістам. Але чому в такому разі журналісти повинні вірити тим, хто не бажає відкритості у своїй діяльності?

Щоб визволити дівчину, Юрій звернувся до суду. Але справа чомусь не просувалася. За Ганнусею сумував не лише Юрій, а й її тітка. Наприкінці 2008 року вона звертається до Франківського суду м. Львова з проханням дозволити їй узяти опікунство над племінницею. Опікунська рада її підтримала. І невдовзі суд виніс рішення на її користь. Оскільки рішення про передачу дитини фонду було незаконним — отже, незаконними є й усі подальші дії фонду, ухвалили судді.

Жінка вирушає в Бережани. Двері монастиря несподівано виявилися відчиненими. За порадою адвоката, вона повідомила в органи районного відділу міліції про те, що на підставі судового рішення взяла дівчину під свою опіку. Але керівництво фонду «Брати милосердя» невдовзі заявило про викрадення дівчини.

Про умови перебування дівчини у фонді можна судити хіба що з її слів

«Як живуть діти у фонді «Брати милосердя», дізнатися неможливо, — каже юрист Галиць­кого району м. Львова Костянтин Зенін. — Це дуже закрита організація, куди доступ стороннім суворо заборонено. Про це можна судити хіба що зі свідчень дівчини, яку незаконно перевели туди зі Львова. Вже в Бережанах її було визнано повністю недієздатною, а її опікунами були призначені тамтешні отці з фонду «Брати милосердя». На жодні контакти з нами вони не йшли. Зі слів колишніх працівників, раз на рік туди на відпочинок приїжджали отці-благодійники з Бельгії та інших країн. Для цього вони орендували (з правом викупу) пам’ятку садово-паркової архітектури — літній палац графа Потоцького у с. Рай Бере­жанського району.

Коли юристи зі Львова поцікавилися, чи має фонд «Брати милосердя» право утримувати там дітей, виявилося, що в його статуті зовсім не передбачено догляду за дітьми із психічними розладами, а лікарі з відповідною кваліфікацією в штаті відсутні. Тобто виходило, що фонд сам собі присвоїв право утримувати хворих дітей».

У львівського юриста особливу підозру викликає факт визнання дівчини недієздатною. Бо передбаченої в таких випадках стаціонарної експертизи проведено не було. Лікарі, поспілкувавшись із Ганнусею десять хвилин, підписали вирок. І суд
м.Бережани взяв це до уваги! Але ж тут потрібне було ретельне обстеження.

Мало того, лікарі вбачали в Ганнусі не жертву обставин, а злочинця, якого слід було ізолювати від суспільства.

«У притулку дівчину використовували як дешеву робочу силу, — вважає Костянтин Зенін. — Довести це буде складно, хоча й можливо».

Юрист наголошує — фонд «Брати милосердя», мабуть, отримував за дівчину певну грошову допомогу від держави. Будучи опікунами, вони мали на це право. А отже, у межах позовної давності за три роки суд може стягнути з них незаконно отримані кошти.

Про свої враження від діяльності фонду розповідає Юрій Бєлік.

«Коли у 2005 році я вперше дізнався про релігійну організацією, яка називає себе благодійним фондом «Брати милосердя», де утримували вісьмох дівчат із розумовими та фізичними вадами, то перше враження було таке, що його керівники роблять дуже серйозну справу. Але прийнявши під свою опіку вісьмох дівчат, фонд фактично зробив їх своєю власністю.

Доки не потрапив сюди, вірив, що існує одна, друга, третя благодійні організації, які переймаються справами захисту неповнолітніх та безпритульних. Але саме тут мені відкрилися очі. Дуже часто сучасне благодійницт­во полягає в тому, щоб не забути й про себе самих...»

Нині за рішенням суду Ганнуся на волі. Проте її паспорт та особисті речі залишились у притулку. Віддавати їх керівники благодійного фонду відмовляються. А без паспорта дівчина не може отримати належну їй допомогу, прописатися в тітки, врешті-решт — лікуватися.

«Згідно з рішенням Бережанського суду опікуном Ганни Дмитрієвої є отець Володимир Люшник. Іншого рішення немає, суд у Львові відбувся без його відома. Якщо суд надасть отцю Володимиру рішення про позбавлення його опікунських прав, тоді й даватимемо інтерв’ю», — прокоментував один із представників фонду.

Співробітниця районного відділу міліції м. Бережани Наталія Цимбал вважає: якщо фонд не хоче віддавати паспорт Ганни Дмитрієвої, слід подавати заяву до суду. Адже міліцію вони так само можуть не пустити на свою територію.

Про закритість деяких дитячих закладів, створених релігійними організаціями, недоступність для представників органів влади розповідає начальник відділу у справах молоді Львів­ської ОДА Володимир Лис. Коли, за його словами, минулого року вони хотіли перевірити, в яких умовах перебувають там діти, то наразилися на великі труднощі.

У цій справі є ще одна темна пляма, яка, можливо, й стала причиною ув’язнення дитини. А саме — її львівська квартира. Конкретних фактів у львівського юриста немає, але, на його думку, вони напрошуються. Адже після того як неповнолітню Аню забрали до школи-інтернату №102, мама чи то продала, чи то обміняла квартиру.

Згідно з чинним законодавст­вом продаж та відчуження житла малолітньої дитини заборонено. Ні батьки, ні люди, які їх заміняють, не мають права відчужувати житло чи частину житла, яка належить неповнолітній дівчині, без того, щоб не забезпечити її іншим рівноцінним житлом. Але інша річ, коли дитину оголошують недієздатною чи обмежено недієздатною. Тоді цих дітей відправляють у спеціальні притулок, і далі в опікунів руки повністю розв’язані. Що, скоріш за все, і сталось у випадку з Ганнусею.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво