«ЖЕНИ 400 ТИС. — І ДІТИ ТВОЇ!» - Право - dt.ua

«ЖЕНИ 400 ТИС. — І ДІТИ ТВОЇ!»

21 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №7, 21 лютого-28 лютого

Писати цю статтю було важко. У Буніна одне оповідання розпочинається так: «Не хотілося писати про цю страшну справу — справу дивну, загадкову, нерозв’язну»...

Писати цю статтю було важко. У Буніна одне оповідання розпочинається так: «Не хотілося писати про цю страшну справу — справу дивну, загадкову, нерозв’язну». Але ж про страшні справи треба писати також. Аби жити було не страшно. А жити не страшно — це жити по-людськи.

Зниклі без сліду

Поза сумнівом, ось уже п’ять місяців одна з головних у Донбасі тем для обговорення — безслідне зникнення двох синів відомого підприємця з Краматорська, генерального директора ЗАТ «Важпромкомплект», члена президії місцевої організації Української спілки промисловців і підприємців Валерія Карпенка.

24-річний Денис і 31-річний Дмитро приїхали у вересні торік із Краматорська до Києва. Вони — заочники Інституту міжнародних відносин і прибули складати чергову сесію. Молодший із братів Карпенків — директор Краматорського відділення Укрексімбанку, старший — директор Краматорського пивзаводу.

Потім, через два тижні після зникнення братів, було відновлено картину цього страшного для родини Карпенків дня — 25 вересня 2002 року. До 15 години брати були на заняттях, потім разом обідали. Приблизно о 18 годині Денис почав збиратися на зустріч зі знайомим, що мала відбутися на вулиці Червоноармійській. Узяв таксі й поїхав. Дмитро попрямував додому. Останній раз їх бачили разом у піцерії на вулиці Пушкінській, через дорогу від винайнятої ними квартири. Спочатку до піцерії прийшов Денис, а потім з’явився Дмитро. О 21.10 Денис із квартири розмовляв із Краматорськом, із бухгалтером банку. Потім зателефонував дружині Оксані та сказав, що вони з Дімою хочуть піти в кінотеатр «Київ». О 23.30 дружина Дмитра Віка додзвонилася до Дениса і той сказав: у них усе добре, вони разом. А в 50 хвилин на першу ночі Дмитро зателефонував дружині до Краматорська. Віка чула, як він, звертаючись до когось, сказав: «Узагалі-то збирався йти додому спати». Потім запитав: «Віко, що трапилося?» У трубці був чутний шум вулиці, чиїсь голоси, і, цілком можливо, Дмитро сказав: «Віко, НП трапилося». Зв’язок обірвався. Встановлено, цю розмову Дмитро вів із вулиці Червоноармійської, біля будинку № 10. Далі сліди братів Карпенків губляться.

Зв’язок батька із синами був постійний — дві-три телефонні розмови на день. А тут увесь день 26 вересня — мовчанка. Він дзвонить один раз, другий — «мобільники» хлопців не відповідають. У нього ще не виникло бажання бити на сполох: сесія, можливо, просто хлопці відключили телефони й готуються. Але ввечері телефони також мовчали. Почав хвилюватися. А тут ще дізнався про дивний нічний дзвінок Дмитра. Сів у машину й помчав до Києва.

Поки їхав, у голові крутилися різні картини, одна страшніша від іншої. А раптом увечері було холодно (хлопці напередодні телефонували й скаржилися на застуду, на те, що не взяли з собою теплі речі.) Можливо, Діма з Денисом прийшли додому, увімкнули газ для обігріву, лягли спати, заснули... Відразу подзвонив у Київ небожу й господареві квартири. Але в квартирі було порожньо, речі на місці, комп’ютер підключений до Інтернету, а машина, на якій вони приїхали до столиці, стояла на подвір’ї.

Це була п’ятниця, ранній ранок. Заяву про розшук зниклих синів прийняли не відразу. Із Шевченківського РУВС відфутболили в Голосіївське, там сказали, що треба їхати на Прорізну, а на Прорізній... На розмови, поїздки, пояснення пішов цілісінький день. «Папашо, сьогодні п’ятниця, кінець робочого тижня. Краще приходьте в понеділок зранку...»

Тоді Валерій Карпенко зателефонував своєму другові — прокурору Донецької області Віктору Пшонці. Той зв’язався з прокурором міста Києва, котрий відразу прийняв Карпенка. Потім був дзвінок прокурора начальнику ГУВС міста, і заяву про розшук зниклих Дениса та Дмитра Карпенків, нарешті, органам міліції вручили. Правда, саме оформлення заяви також зайняло добрих три години. Ясна річ, усе вимагає порядку, дотримання правил і формальностей, але уявіть стан батька...

Ну, слава Богові, робота розпочалася. Більше того, начальник ГУВС міста особисто приїхав до райуправління й особисто давав команди. Міліціонери казали, мовляв, такого вони не бачили років п’ять, аби високе начальство безпосередньо керувало оперативно-слідчими діями. Усе це, звісно, похвально...

«Гроші поклади в кульок, а кульок — у спортивну сумку...»

Якщо хлопців викрали з метою викупу, то зловмисники мають висунути свої умови. І Карпенко чекав цього. Перший такий сигнал пролунав 9 жовтня, коли невідомий зателефонував до прийомної «Важпромкомплекту» і сказав, що відправив листа Інтернетом: «Я просто свідок подій. Знаю, де тримають твоїх синів». І зажадав за інформацію 400 тисяч доларів. При цьому погрожував: якщо гроші не одержить зараз, то через місяць доведеться викласти два мільйони. Потім, за кілька днів переговорів, ціна інформації про те, де знаходяться сини, впала до 150 тисяч.

«Інформатор» гроші вимагав, ясна річ, наперед. І розпочалися важкі сеанси зв’язку. То, мовляв, хлопці знаходяться в Івано-Франківській області, то їх перевезли до Полтавської, потім до Луганської області, потім до Києва... Валерій Іванович об’їздив усю Україну. Ужгород, Мукачеве, Львів, Рівне, Хмельницький, знову Київ... «Інформатор» поводився нахабно й зухвало. «Зараз же їдь до Києва, гроші поклади в кульок, кульок — у спортивну торбу». Потім була вимога під’їхати до нового Київського залізничного вокзалу, перейти площу й чекати біля «Макдональдса». Потім «інформатор» заявив, що його ведуть «менти» й тому потрібно їхати знову до Івано-Франківська...

Були й інші телефонні дзвінки, а також листи, повідомлення по Інтернету... Сам Валерій Іванович хапався за будь-яку соломину. Навіть якщо це був дзвінок від дрібного шантажиста, котрий за невелику суму обіцяв вказати місцезнаходження синів, і було зрозуміло: це — чергова мильна бульбашка, батько однаково відразу кидався виконувати вимоги. «Розумієте, — розповідає Валерій Іванович, — заради дітей я готовий віддати все. Ось і намагаються на цьому зіграти. Одні правдами й неправдами виманювали тисячу-дві гривень (казали, мовляв, щось таке знають) і зникали. На них зла не тримаю. Але були й такі, котрі впродовж місяців знущалися, мотали мене з одного кінця країни в інший. Коли ж ідеться про моїх хлопців, я вірив і хапався за найтоншу та найнеймовірнішу ниточку. Але поки що все це були пустопорожні витівки».

Протягом кількох місяців один садист (ну як його ще назвати?) мучив Валерія Івановича: «Сідай у поїзд і їдь туди й туди», «Тепер сідай у машину й до ранку будь у такому-то місці», «Хочеш хоч що-небудь дізнатися про синів, то до 9 ранку будь в Івано-Франківську на привокзальній площі», «А тепер жени в Луганськ, і якнайшвидше». «Твої діти знаходяться в 16 годинах їзди від Краматорська. Я роззброю охорону, а ти готуйся викласти гроші». «Гроші за моїм сигналом викинеш із вікна машини». «Ти мені — гроші, а я тобі здаю замовників і учасників викрадення».

Із Верхньодніпровська зателефонував екстрасенс: «Приїжджайте терміново, Валерію Івановичу, я відразу сяду з вами в машину й покажу, де знаходяться ваші сини». Карпенко — до нього... З’ясувалося, цей екстрасенс — дуже відомий цілитель, багата людина, їздить у «Мерседесі», має охорону. Він запевняв, що знає про дітей все й готовий допомогти. Правда, виїде з Карпенком за дітьми лише в суботу, не раніше, а поки що треба заплатити кругленьку суму за ремонт машин, покупку запчастин... «Рахунки я оплатив, але до Києва ми так і не дісталися. Ні тієї суботи, ні наступної. Бог йому суддя», — зітхає Карпенко.

Якось Валерій Іванович одержав фотографію одного будинку. Мовляв, давай гроші, і я скажу, де саме знаходиться цей будинок, у якому тримають твоїх синів. Правоохоронні органи знайшли той будинок, але синів там не було.

Бували щирі й наївні сигнали. Приміром, дзвінок про те, що на околиці такого-от селища «під охороною бандюг знаходяться ваші сини». З’ясувалося, і будинок є, і справді там живе група чоловіків, але вони — іммігранти з Кавказу, і синів Карпенка серед них немає. Просто будинок видався підозрілим і людина зателефонувала...

А з Чернігівської області подзвонила жінка: «Ваших синів бачила в сні. Вони сидять у сараї під охороною автоматників на околиці...» І назвала одне з селищ Таджикистану.

Вірити чи не вірити? Життя Валерія Карпенка — суцільний жах, постійне чекання дзвінка, сигналу, нової інформації... Але найстрашніше — немає гарантій, що сини знаходяться саме в цього здирника. Ніхто з «помічників» жодного разу не надав навіть найменшого факту, хоч якось пов’язаного з хлопцями.

Валерій Іванович під час одного із сеансів зв’язку запропонував здирникам поставити хлопцям запитання, відповіді на які знає лише родина Карпенків. Приміром, запитання, адресоване старшому синові: «Яка охолодна оболонка на сьомому ферментаторі бродильного відділення дріжджового виробництва?» Адже Дмитро чудово знає, чим сьомий ферментатор відрізняється від інших шести. Або запитання, адресоване меншому — Денисові, у котрого давно була поламана рука й досі є шрами: «Де поламав руку?» На жодне запитання відповідей не отримано. Більше того, здирники повідомили: «Нам не треба надавати докази. Вам доведеться повірити нам на слово. Але якщо цю жалюгідну суму в 150 тисяч ми не отримаємо, ви не побачите своїх дітей».

Як у такій ситуації має чинити батько, котрий завжди був для дітей зразком? Як воно чоловікові? Чи легко йому постійно підтримувати в дружини й невісток віру в благополучний фінал справи й на їхнє вічне запитання: «Що нового?» відповідати: «Усе без змін»? Як поводитися дідові, котрому онучка каже: «Я для татка вчитимуся найкраще від усіх, аби він прийшов за мною в школу, мій любесенький татусь. І перемогла я на міському конкурсі бального танцю лише для мого татуся»?

І він вирішив використати навіть такий непевний шанс, навіть такий. Адже потім собі ніколи не подарував би... Ось розповідь самого Валерія Карпенка: «Стою в Луганську навпроти виконкому. Інформації немає. Ніч. Раптом повідомлення на мобільний: «Сідай на поїзд Луганськ—Львів». А це 30 грудня, квитків, ясна річ, немає. «Це вже твої проблеми. Потрібні тобі діти — поїдеш». Сідаю в поїзд, їду. «Не спи й домовся, аби відчинили вікно». Зима. Вікна всі запечатані капітально. «Тоді відчини двері й за моїм дзвінком миттєво викидай сумку з грошима. За годину отримаєш адресу місцезнаходження твоїх синів». Сумку я викинув. Але ні через годину, ні через дві повідомлення більше не було. Я зійшов із поїзда, повернувся на те місце й удень пройшов уздовж насипу з одного й іншого боку кілометрів десять. Дощ, сльота, вітер, порожньо навколо, спортивної сумки я не знайшов... Ці гроші не лежали в моєму сейфі. Адже я виробничник, і всі мої кошти вкладено в справу, усі вони в обороті. Більше того, рік тому було прийнято до реалізації п’ятирічну програму розвитку «Важпромкомплекту», під яку взято банківські кредити. Під їхнє забезпечення майно підприємства передали в заставу. Я б і радий навіть продати готель або що-небудь ще, але мені не дозволить це зробити банк. Довелося звертатися до друзів, аби зібрати необхідну суму... Після 30 грудня я зрозумів: відбувається щось не те, всі мої пересування абсурдні й не мають сенсу. Тоді, розпродаючи все можливе, я знову прийняв рішення покласти певну суму в Укрексімбанк. Ці гроші призначені не для викупу, а лише для винагороди за інформацію, яка допоможе розшукати хлопців. Таким чином, я спробував перекласти проблему зі сфери кримінальної в економічну. Якщо інформація вірна — в будь-який час можна забрати гроші. При цьому ніхто не переслідуватиме. Відповіді поки що немає. Заради синів я згоден на все. Головне, аби не сталося непоправне. Якщо того, що хочуть викрадачі, у мене поки ще немає, то я готовий усе життя працювати, аби повернули хлопців».

Спочатку Валерій Карпенко не хотів здіймати галас навколо зникнення синів, не спілкувався з пресою, не робив гучних заяв. Розрахунок був простий, хоча, як нині стало зрозуміло, наївний: якщо викрадачі побачать, що «все тихо», то скоріш вийдуть на зв’язок і зажадають викупу. А це означає — є реальний шанс. Крім того, самі оперативники просили не здіймати галасу в пресі. Бо тоді керівництво в прокуратурі й міліції поставить справу під посилений контроль, призначить перевірки, пришле комісії, а все це лише перешкоджає роботі. Батько був на все згоден.

Але до сьогодні про місце перебування, про долю Дениса й Дмитра Карпенків нічого не відомо. Абсолютно нічого. Анінайменшої інформації.

Між «ментами» й міліціонерами — велика різниця

Скільки людей пропадає безвісти — точно не знає ніхто. Називають лише приблизну цифру, але й вона шокує — до 12 тисяч чоловік щороку! Не на війні, у мирний час!

Зникають люди по-різному. Одні вмирають на вулиці, не маючи при собі документів, і їх ховають як невпізнаних. Інші стають жертвами різноманітних злочинів. Людей беруть у заручники, викрадають для трансплантації органів, для викупу. Крадуть не тільки тих, у кого незліченні багатства. З погляду бомжа, будь-яка лоточниця чи продавець у кіоску — вельми заможні люди.

Людських страждань могло бути набагато менше, якби в Україні існувала оперативно й ефективно діюча система розшуку зниклих людей. А міліція чомусь не бажає відразу, що називається, по «гарячих слідах», приймати заяви про зникнення громадян. Хоча зобов’язана це робити. У цьому зв’язку хочеться запитати: а якби у Валерія Карпенка не було друга в обласній прокуратурі, не пролунав би дзвінок київському прокурору, то як швидко міліція почала б займатися зникненням хлопців? Та й бути ініціатором різноманітних слідчих дій повинна прокуратура, міліція, а зовсім не постраждалий батько.

Так, після начальницьких дзвінків і команд оперативники почали обходити ресторани, бари й казино (їх, слава Богу, у столиці предосить). Певне, логіка була проста: коли люди молоді й не бідні, то де ще проводити їм час, як не в таких місцях. Один із міліціонерів сказав батькові: «Подумаєш, пропали. Як пропали, так і знайдуться! Пиячать де-небудь або в дівок ночують. А можливо, вирішили помандрувати з бурлаками... Повернуться!»

Через два тижні після початку розшуку оперативниками Валерій Карпенко був змушений найняти приватних детективів. Чому? Та тому, що рівень кваліфікації (а можливо, бажання) київської міліції був настільки низький, що вона не просунулася ні на йоту. Але ж Дмитро й Денис пропали в одному з найпожвавленіших місць столиці, на площі Толстого, де завжди багато таксистів, водіїв маршруток. Їх міліція не опитала, і лише приватні детективи (через два тижні!) розпочали цю копітку роботу. Але час було упущено... Саме приватники, а не міліція, по хвилинах відновили життя братів 25 вересня й у ніч на 26-е.

Прошу Валерія Івановича назвати адресу приватного розшукового бюро. «Не можу, — відповідає, — бо такого немає. Просто я знайшов професіоналів-оперативників, тих, хто працював в УБОЗі й зовсім недавно пішов у відставку. Ось вони-то й виконали величезну роботу».

Недогляди в роботі міліції були не лише в цьому. Приміром, у Києві батько та його друзі розвішували в метро та в інших людних місцях, а також друкували в газетах оголошення про пропажу синів. Запитували в даїшників, міліціонерів: «У вас є фотографії зниклих?» Ні, відповідали, уперше чуємо. А батька запевняли, що «орієнтування» на зниклих розіслані в усі відділення міліції й роздані всім міліціонерам столиці.

Зважаючи на все, в оперативників не було стратегії в дії розшуку хлопців. Надходив певний дзвінок, надходив певний лист — їх реєстрували й чекали наступної інформації. Або, приміром, призначають оперативного працівника, котрий протягом тижня входить у курс справи, розмовляє з батьком, із свідками, знайомиться з усіма матеріалами, а потім його... відправляють на навчання та призначають іншого, котрий усе починає спочатку.

Начальнику одного з карних розшуків Шевченківського району столиці батько так прямо і сказав: «Я побачив вашу роботу і зрозумів, що ви не вмієте організувати людей, не вмієте керувати операцією, нічого не вмієте».

І ще. У перші два місяці розшуку витік інформації був такий великий, що зловмисники (або ті, хто себе видавав за них) у своїх діях буквально випереджали оперативників, знали мало не наперед про всі майбутні дії. Тоді міліція ізолювала від оперативної інформації всіх, залучених до цієї справи. Зокрема й батька.

«Знаєте, ходжу колами вже котрий місяць поспіль. Вірю, напевно, є десь ці самі «знавці», оспівані працьовитими авторами детективів. Але саме мені чомусь не щастить — ніяк не можу зустріти нікого, хоч віддалено на «знавців» схожого. Я завжди поважав прокуратуру, міліцію. Адже не кожен міліціонер — викінчене «сміття» чи «мент». Зрештою, якщо на людину «наїдуть» або її пограбують, куди ж вона піде, як не до міліції — до тих самих «ментів». Зверніть увагу, здирники в листуванні зі мною часто вживають специфічні висловлювання. Приміром, «ця розробка триватиме два роки» чи «за цю операцію орденів не дадуть». Хочуть переконати мене, що хлопці мої в руках міліції. Наївні люди. Я, зі зрозумілих причин, не в захопленні від роботи міліції, прокуратури, але далекий від думки, що до зникнення синів причетні правоохоронні органи».

Сім’я і робота

Не приведи Господи, випробувати те, що звалилося нині на родину Карпенків. А сім’я і справді хороша, дружна, чудова сім’я.

Зустрів Валерій Іванович свою майбутню дружину ще в інституті. На одному курсі, але в різних групах навчалися два Карпенки — Люба й Валера. Саме цей факт їх і познайомив. Потім подружилися, покохали... Він після інституту працював механіком, головним механіком, потім на Ново-Краматорському машинобудівному заводі начальником цеху, директором виробництва... «Така робота захоплює людину всю, остаточно, отож на Любі й дім був, і виховання дітей, і багато чого іншого. Ну й сама працювала — конструктор, інженер-механік, нині хазяйка готелю».

Дмитро пішов стежкою батька і вступив у той самий вуз — Краматорський машинобудівний. І там же зустрів Віку. На другому курсі вони розписалися, а через рік народилася Лера (назвали на честь діда).

Оксана, дружина Дениса, навчалася з ним в одній групі, у тому самому інституті, а в жовтні 2001 року вони побралися.

Валерій Іванович пишається своєю родиною, своїми синами. «У молодості я розвантажував вагони, аби хоч щось заробити. Мої сини — також розвантажували. Навчав: навіть копійка так просто не дається. Нині більшість молодих хочуть одержати багато та швидко, а я пропонував своїм дітям перти плуга. Як вони, маленькі, мріяли, аби я, нарешті, купив «Мерседес»! Якось приходжу додому, радісний, і кажу: «Ну, хлопчики, я машину сьогодні купив». А вони: «Яку? «Мерседес»?» — «Ні, — відповідаю, бензовоз». Усі гроші, що в мене з’являлися, вкладав у виробництво. Хлопці знають ціну грошам, не кидають їх на вітер. Дмитра два роки тому призначено директором Краматорського пивзаводу і він багато сил доклав, аби підприємство стало спочатку рентабельним, потім — передовим (появу на ринку нової марки пива «Святогор» цього пивзаводу стало в Краматорську «Акцією 2002 року»). Мій менший, Денис, лише в травні став директором відділення Укрексімбанку, дуже пишався й дорожив своєю роботою і навіть хотів не їхати на сесію. Я його умовив...»

Своє підприємство «Важпромкоплект» Валерій Карпенко починав із нуля. Тепер воно сертифіковане дипломом якості міжнародних стандартів Тюфф-Норду (Німеччина). У нього входять: машинобудівне виробництво, промислове будівництво як у Донецькій області, так і по Україні, сільськогосподарські підприємства, пивзавод і дріжджове виробництво, а також готельний комплекс «Краматорськ». До слова, один старий краматорець, із котрим я розмовляв, сказав: якби Карпенко не взявся за готель, то за рік-другий він перетворився б на купу цегли в центрі міста, таким старим був цей будинок. А сьогодні «Краматорськ» — найкращий готель в області. Валерій Карпенко лауреат Всеукраїнського конкурсу «Кращий роботодавець 2001 року», нагороджений золотим Знаком УСПП.

Сьогодні йому не позаздриш. Довелося згорнути частину проектів, шукати, як вивільнити певні суми. З одного боку — треба втриматися «на плаву» і продовжувати регулярну виплату відсотків за кредитами, а з іншого — потрібні гроші, а раптом хлопців треба буде викуповувати. Скоріш за все, низку об’єктів доведеться продати, але й це не так швидко робиться, тим більше в такому невеликому місті, як Краматорськ.

Багато колег, друзів відгукнулися на біду та принесли гроші, хто скільки зміг. Карпенко намагався дати розписку, мовляв, облік дружбі не перешкода. «Та ти що! Яка розписка? Аби хлопці повернулися!»

Друзі Дмитра також відгукнулися відразу ж — заклали свої машини, взяли в банку гроші й дали Валерію Івановичу.

Нещастя завжди допомагає побачити: хто є хто? З’ясувалося, бажаючі ухопити шматок, підставити підніжку також є. Більше того, їх досить багато. А він намагається знайти оптимальний варіант і «не дати себе подерти на шматки». З’ясувалося, є підприємства, які заборгували солідні суми «Важпромкомплекту», а є й такі, котрим він винен. Отож, повернути борги не вдасться, а ті, кому заборгував Карпенко, — тут як тут: «Повертай гроші якомога швидше».

«Якби ті, хто винен, повернули мені борг, то я легко розрахувався б із усіма тими, кому сам винен, і ще залишилося б на виплату викупу. Почув недавно нову приказку: «Сильні борги не віддають». А я завжди вважав, що не віддають борги люди непорядні. З’ясувалося — сильні...»

Його любить колектив і в цей важкий час підтримує, чим може. Недавно загальні збори пивзаводу й «Важпромкомплекту» прийняли звернення до генерального прокурора, голови СБУ, міністра внутрішніх справ, секретаря РНБОУ й уповноваженого ВР із прав людини. Там є такі рядки: «Майже водночас чийсь злий умисел приніс горе батькам і родинам зниклих братів, поставив під загрозу нормальну життєдіяльність підприємства, наші робочі місця й наше майбутнє. Злочин у Києві викликав шок не лише в працівників наших підприємств, а й у всіх жителів Краматорська. Ніхто не залишився байдужий. Викрадення людей — подія надзвичайна, але в даному разі йдеться про злочин, який несе за собою важкі наслідки не тільки для сім’ї Карпенків, а й для сотень працівників наших підприємств... Тому ми вважаємо, що на часі переводити розшук зниклих людей на якісно новий рівень, задіяти кращі сили та найкваліфікованіші кадри. Викрадення голови правління заводу й директора відділення банку — це не лише справа родини Карпенків. Чому в правовій державі кримінал вільно й безкарно може вирішувати долю окремих людей, підприємств, цілих трудових колективів і в такий спосіб впливати на економіку й безпеку всієї країни?»

Сила закону чи закон сили?

Звісно, історія ця вкрай дивна й заплутана. Здавалося, схема вимог викупу за викрадену людину добре відома за книжками й фільмами: зловмисники зв’язуються з родичами та змушують жертву виголосити умови. «Тату, роби все, що тобі скажуть, і вони обіцяють, що я залишуся живий». Ну, який батько, яка мати встоять і не підуть на повідку у викрадачів?!

Мені в Краматорську розповіли про те, що в Донбасі пропажа людей — не рідкість. Чимало з них повертаються. Приміром, рік тому в сусідньому Слов’янську викрали директора одного підприємства. Півроку його не було, потім з’явився. У що йому обійшлася свобода — ніхто не знає. Хто йому допоміг — чи правоохоронні органи, чи він своїми грошима? Таємниця.

Здавалося б, чому досі органи не «вирахували» мобільні телефони, за якими здирники ведуть переговори з Карпенком? Куди простіше, тим більше, що в народі існує думка: усіх нас «прослуховують і записують». Гадаю, ми в полоні ілюзії. «Засікти й вичислити» власників «мобільника» в нас можна не завжди. Річ у тому, що в нашій країні «мобільники» купують за супердемократичним принципом. Кожна людина може придбати мобільний телефон анонімно — не потрібні ні документи, ні реєстрація. В Європі нічого подібного немає. Так, телефон ти можеш купити вільно, але зобов’язаний його зареєструвати, точно так само, як зброю, котру також продають усім дорослим і здоровим людям. Ось і з’ясувалося, що всі дзвінки на «мобільник» не можна проконтролювати. Але навіть якщо це станеться, не кожна телефонна компанія захоче поділитися інформацією про свого абонента, мовляв, комерційна таємниця, ми не можемо її розголошувати... От такі в нас справи.

На прикладі зникнення братів Карпенків, на багатьох інших подібних прикладах видно: треба терміново змінювати законодавство — порушувати кримінальну справу не лише за фактом убивства чи викрадення, а й за фактом зникнення безвісти. 90% інформації збирається в перші три дні. Потім буде вже пізно. Треба реорганізувати службу розшуку. Можливо, передати частину функцій Службі порятунку, якій населення довіряє. Зрештою, у країні має працювати чітка й єдина для України система розшуку. А самій цій системі потрібні люди, здатні на шляхетні вчинки, а найголовніше, люди вольові й відповідальні, котрі вважають, що порятунок людини — це нормальний обов’язок, а не героїзм.

А поки що Валерію Карпенку у високих міліцейських інстанціях сказали: «Ця справа — не резонансна. Таких пропаж в Україні тисячі. А ми якщо й кидаємо всі свої сили, то лише на резонансні справи».

Від того, що справа «не резонансна», родині Карпенка не легше. І весь час, усі п’ять місяців перед главою сімейства стоїть питання: кому було потрібно викрасти синів? «Багато знайомих у особистій бесіді зі мною прямо кажуть або натякають: а чи не перейшов я комусь дорогу, чи не хоче хтось із могутніх і багатих людей прибрати мене з бізнесу чи забрати те, що я напрацював. Я ніколи не був дуболамом, завжди намагався іти на компроміс. Запевняю вас, якби хтось прийшов до мене з вимогою продати контрольний пакет акцій або завод — я почав би серйозно обговорювати таку пропозицію. На мене не «наїжджали». Ніхто й ніколи. Ані до зникнення хлопців, ані після».

А ось що пише донецька преса: «Незадовго до зникнення братів Краматорський пивоварний завод, директором якого є Дмитро Карпенко, одержав в обладміністрації схвалення на інвестиційний проект вартістю 1 мільйон доларів США». Або: «Саме Дмитро Карпенко, за місяць до пропажі, захистив інвестиційний проект на мільйон доларів. Можливо, цей факт і відіграв фатальну роль».

Сам Валерій Іванович так коментує ці повідомлення: «Гадаю, серйозні злочинці не можуть не знати, що кредити ЄБРР не приносять у важкій валізі, а виділяють адресно під закупівлю нового обладнання. Та й самих грошей ніхто ще не виділяв, усе лише на папері, у проекті».

Він між двома вогнями. З одного боку — здирники, жадібні, нахабні й жорстокі. З іншого — дружина, невістки, численні родичі. І всі його запитують: «А чи все ти як батько зробив для синів?» Напевно, жодна інша біда не могла так загнати його в кут і поставити на коліна, як ця. Бачити ж, як здоровенний і сильний чоловік плаче, нестерпно...

«Один екстрасенс мені сказав: «Знаєш, чому в тебе на хребті грижа? Та тому, що ти не гнешся. Грижа твоя — від твого характеру». Так, я завжди вважав себе сильною людиною, вірніше, людиною, котра не має право на слабкість… Боже, яка це мука — жити, ходити, розмовляти, лягати в зручну постіль і постійно думати, що, можливо, у цей самий час Денис і Діма лежать зв’язані в холодному й мокрому підвалі, безпомічні, голодні…»

Їдучи з Краматорська, я попросив для газети фото, на якому була б уся родина Карпенків — батьки, діти, невістки, онучка. «Ні-ні, не потрібно, аби в газеті з’явилася фотографія маленької Лерочки. Якось до школи приходив якийсь молодик і розпитував, у якому класі навчається Валерія Карпенко та як вона виглядає. Довелося дитині найняти охорону й уже без неї вона з дому не виходить. Хтозна, можливо, хочуть сім’ї завдати нового удару»...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво