ЗАСУДЖЕНІ ДО ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ МРІЮТЬ ВИЙТИ НА СВОБОДУ... - Право - dt.ua

ЗАСУДЖЕНІ ДО ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ МРІЮТЬ ВИЙТИ НА СВОБОДУ...

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

Станом на 1 липня 2002 року в установах з виконання покарань відбувають строк 693 особи, засуджені до довічного ув’язнення...

Станом на 1 липня 2002 року в установах з виконання покарань відбувають строк 693 особи, засуджені до довічного ув’язнення.

Дані про кількість смертних вироків, місця і способи виконання вироків вважалися в нас державною таємницею і ніколи не розголошувалися. І це при тому, що в Україні щороку в середньому виносили до 100 смертних вироків, стільки ж виконувалося. Навіть родичі не знали місця поховання.

Об’єкт нашого дослідження — Житомирська в’язниця, побудована 1914 року в болотистій місцевості на опарних полях моренного дуба (витримується у воді) з таким розрахунком, щоб жоден ув’язнений не зміг втекти. Кажуть, що ця в’язниця була однією з найжорстокіших тюрем у царській Росії.

Злочинець, засуджений до довічного ув’язнення, відбуває свій строк у камері площею від семи квадратних метрів (на одного ув’язненого припадає 2,5 квадратних метра). Один раз на тиждень він миється в лазні і йому міняють постільну білизну. Двічі на рік дозволено отримувати бандеролі до 2 кг або дві передачі вагою до 30. У декого в камері є навіть телевізор.

За словами начальника Житомирської в’язниці Петра Титовця, який у тюремній системі працює 19 років, а на посаді керівника установи — третій рік, в тамтешній в’язниці відбувають покарання близько 170 чоловік. Петро Миколайович бував в Англії та Австрії, вивчав кримінально-виконавчу систему зарубіжних країн, порівнював. Основна проблема української виконавчої системи полягає у фінансуванні. Україна поки що не створила необхідної матеріальної бази.

Законодавством України передбачено, що кожен засуджений зобов’язаний заробляти на своє утримання, придбання речей першої необхідності: мила, зубної щітки, туалетного паперу, зубної пасти, ручки, зошита, конвертів. Засуджені до довічного ув’язнення щомісяця отоварюються в магазині установи, на зароблені кошти купують продукти харчування, сигарети, чай, каву, цукерки. Завідувач магазину називає кожному суму, яка надходить на його особистий рахунок, цікавиться, що він хоче придбати. Засуджені не мають права берегти в камері гострі або ріжучі предмети. Ці люди виконують нескладну роботу — можуть клеїти конверти, прошивати взуття (в’язниця уклала договір із взуттєвою фабрикою). На день ув’язнені заробляють 4 грн. 81 коп., за місяць приблизно 110 гривень. Субота й неділя — вихідні. Арештантам видають одяг — куртку та штани з бавовни темно-синього, темно-сірого або чорного кольору, фуфайку на холодну пору року, теплу білизну, черевики.

Щодня медпрацівники здійснюють обхід, а один із них чергує цілодобово. У медчастині працюють лікарі різного профілю: терапевт, хірург, психіатр, фтизіатр, рентгенолог. Якщо виникає потреба, запрошують фахівців із міста. У деякої категорії засуджених траплялися тимчасові психічні відхилення, але на практиці поки що не було такого, щоб хтось, як кажуть у народі, збожеволів.

Бувало, коли, маючи інформацію про вбивство, засуджені приписували собі чужі злочини з метою заплутати слідство і, скориставшись моментом, тікали. Один із них «зізнався» у звірячому вбивстві дівчини, але перевірка показала, що він просто мав інформацію про цей злочин. Йому набридло сидіти у в’язниці. Траплялося, ув’язнені зізнавалися в нерозкритих злочинах.

Нещодавно деякі інтернет-видання пустили «качку», нібито втік відомий маніяк Анатолій Онопрієнко. Насправді його утримують в одиночній камері, від роботи він відмовляється, родичі йому не допомагають і не відвідують (кожен ув’язнений має право на побачення з родичами до 4 годин двічі на рік, спілкування — через скло по телефону.) Кажуть, якась московська журналістка вирішила висилати серійному вбивці гроші. Онопрієнко писав листи братові, хотів налагодити стосунки, але той йому жодного разу не відповів.

«Моя думка: держава не має виступати як кат, вбивця. Це порушення прав людини. Не потрібно діяти за принципом помсти. Довічне ув’язнення значно страшніше за смерть: карний злочинець усе життя карається думками про зроблене», — вважає Петро Титовець.

Через 20 років злочинець може написати прохання про помилування в адміністрацію Президента України. На підставі цього роблять запит на особисту справу, аналізують позитивні й негативні риси засудженого. За хорошу поведінку він може отримати грошову премію, усну подяку, додаткове побачення з родичами, додаткову передачу або ж бандероль.

О 6-й ранку постовий оголошує підйом, відбій — о 22 годині. Ув’язнені одержують триразове харчування. Їм призначено 600 г чорного хліба або 510 — пшеничного ІІ сорту, 80 г крупи, 20 — макаронів, 40 — м’яса, 30 — тваринних жирів, 15 г — соняшникової олії. Для тих, хто працює, норма харчування більша: передбачено 30 г цукру, 100 г м’яса. Для туберкульозних хворих — окреме дієтичне харчування: до меню включено сир, яйця, овочі, картоплю, сметану, молоко, соки, 220 г м’яса, 110 г риби, чай і навіть мед.

Одну годину на день передбачено прогулянку на свіжому повітрі, щодня бібліотекар приносить книжки, газети, журнали. На території в’язниці діє невеличка церква. З віруючими постійно спілкуються священнослужителі різних релігійних конфесій. Близько семи відсотків ув’язнених мають вищу освіту. Один професор, як повідав Петро Миколайович, намагався шантажувати своїх сусідів — батьків маленької дівчинки, вимагав гроші. Його вичислили спецслужби. Проте дитину він убив. Тепер відбуває покарання в Житомирській в’язниці.

Після розмови з начальником в’язниці нам виписали спеціальні перепустки, і ми ввійшли на територію установи, повністю відгороджену від зовнішнього світу. Ми опинилися в спеціальному службовому приміщенні, де я отримав можливість поспілкуватися з засудженими до довічного ув’язнення, відчути атмосферу, в якій вони живуть.

— Якби довічне ув’язнення замінили на страту, ви погодилися б?

Вадим Шепановський (убив молодика та його матір при пограбуванні квартири):

— Якби таке рішення залежало від мене — так. Я до страти ставлюся спокійно, крім того, розстріл за вбивства цілком виправданий. Людина, яка знищує людей, не повинна жити. І мені здається, що ніхто з ув’язнених ніколи не зміниться.

Олександр Іванов (відбуває покарання за вбивство чоловіка та жінки з корисливою метою):

— Гадаю, так. Смерть набагато краща за болісне життя в камері.

Михайло Сальцев (сидить за вбивство чотирьох людей, скоєне з метою помсти):

— У кожному разі — ні. По-перше, життя людині дано Богом, і тільки Він його може відібрати. Людина не має права розпоряджатися чужим життям.

Віталій Стасько (убив матір і дитину при розбійному нападі):

— Коли 1996 року мене засудили до смертної кари, моїм вибором не цікавилися. Просто це не в моїй компетенції.

— Чи вірите ви в Бога?

Віталій Стасько: Віра одна, так само, як і Бог. Мій Господь —Ісус Христос. Думаю, для церкви байдуже, до якої конфесії належиш. Моє життя без нього не має сенсу, і я йому завжди служитиму. Я прийняв Бога в серце.

Олександр Іванов: Якщо можна, я трохи інакше відповім на це запитання. В Одесі, де живе моя 77-річна мати, є священик, з ним активно листуюся. Порівняно нещодавно спробував змінити свій спосіб життя. Думаю, Біблія — один із найкращих життєвих путівників…

Михайло Сальцев: Вірю, але поки що не вибрав певної віри. Мої співкамерники спілкуються з різними священиками.

— Якби з’явився шанс вийти на свободу, як почали б нове життя? І за що відбуваєте покарання?

Вадим Шепановський: Жив би відповідно до заповідей Божих, тобто кардинально протилежно до попереднього способу життя. Жодного зла більше не чинитиму.

Уже сім із половиною років сиджу у в’язниці за вбивство 24-річного юнака та його матері. Хлопець мав дорогу імпортну апаратуру: телевізори , відеомагнітофони... Думав, так треба зробити: убити свідків. Вони були вдома, хоча, за моїми розрахунками, не мали бути там.

Я жив нормальним життям, мав чимало друзів, знайомих, мене навіть ставили за приклад, непогано навчався в школі, але ніхто не знав моєї другої натури — вбивці. Я навіть займався спортом, вступав до фізкультурного технікуму, але не вдалося, зрозумів, що треба було заплатити гроші. Потім навчався в машинобудівному технікумі, який кинув. Хотів заробити злочинним шляхом, а потім гроші у щось вкласти, мати власний бізнес. У мене навіть дівчина була. Вона не вірила в те, що міг скоїти злочин. Вона мені такі листи писала, що дивувався, потім не витримав і попросив припинити стосунки. Просто їй треба жити іншим життям, забути мене.

Олександр Іванов: Я відбуваю покарання за вбивство чоловіка та жінки. Це було групове вбивство.

За час мого перебування у в’язниці багато змінилося не лише в моєму житті, а в житті країни в цілому. Раніше я шукав винних. Зараз пішов протилежним шляхом: усе лихо бачу тільки в собі. Якби я не був тоді п’яний і не опинився серед поганих людей, цього не сталося б. Отже, гріх лежить на моїй душі. (Як мені повідомив Петро Титовець, злочин убивця скоїв виключно в корисливих цілях. Жертву душили шнуром від праски. Хотів мати чужий телевізор…)

Михайло Сальцев: Цього не повторилося б. У мене, до речі, все було добре: були робота, сім’я, але сталося так, що спіткнувся. Скоїв убивство на грунті помсти, так записано навіть у вироку. Деякі знайомі, раніше засуджені й незасуджені, постійно обкрадали наші квартири. Ми звернулися до міліції і знайшли підтвердження, що крадіжки скоювали саме вони… Ми вбили чотирьох людей, із них одну жінку-свідка. Це вбивство кваліфікували як скоєне з особливою жорстокістю. З цим мотивуванням не згоден.

Віталій Стасько: Відбуваю покарання за розбійний напад на сім’ю, під час якого загинули мати й дитина, а батько залишився живий. Це сталося через зміщення пріоритетів. Кожній людині призначено помилятися, і це відбувається щодня по-різному, але помилка лежить усередині людини. Вийти з цієї конфліктної ситуації можна лише з Божою допомогою.

У мене була мрія як у звичайних людей: мати сімейне вогнище, будинок, яке-небудь конкретне заняття. Та життя показало, що мрія неправильна. Мої інтереси стали поперек життя.

Я переконаний у тому, що на свободу вийду. В мені живе відчуття, що це обов’язково станеться, тільки я не знаю коли. Буде Богу угодно — вийду.

— Чи часто згадуєте злочин?

Віталій Стасько: Мені 29 років. Завдяки Богу всі гріхи йому сповідав і маю від нього прощення. Бажання вбивати далі в мене немає. Вбивства мені не сняться, душа моя спокійна, тому що за мене постраждав Бог. Зараз, дивлячись на себе, оцінюю себе цілком тверезо.

Михайло Сальцев: Дуже часто. Це сильний душевний біль. Ми ніколи не були засудженими, ми не зуміли стримати емоцій, а деякі епізоди злочину часто сняться. Переживаю, що діти ростуть без батька, та в них у житті все буде добре, і я це бачу.

Вадим Шепановський: Після злочину, який було легко скоїти, в душі нічого не залишається. Це погано. Адже треба, щоб у людини було серце, розумієте? Треба, щоб совість мучила, кошмари снилися, це піде лише на користь. У мене цього всього немає після жорстокості, а виховувався я в хорошій сім’ї: мати — вихователь, батько — зі світської сім’ї. Компанія на мене не могла вплинути, швидше — я на когось міг уплинути.

Олександр Іванов: Крім душевної порожнечі, при спогадах нічого не відчуваю. Я завдав горя іншим людям. Якщо людина каже, що злочин легко забути, вона обдурює саму себе. Це неможливо забути, забути може лише тварина. Тому що вона у своїх діях керується інстинктом, а в нас хоч крапля розуму, але все-таки є.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво