«ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ» ЧИ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ? - Право - dt.ua

«ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ» ЧИ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ?

17 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 17 листопада-24 листопада

Мабуть, коли-небудь про судово-правову реформу в Україні напишуть книжки. Якщо їхні автори зможут...

Мабуть, коли-небудь про судово-правову реформу в Україні напишуть книжки. Якщо їхні автори зможуть дозволити собі змалювати «правду життя», у цих працях буде неабияка кількість прикладів, що свідчитимуть, яким звивистим, заплутаним, а часом і темним був цей шлях. Скільки протизаконних та брудних засобів і методів було застосовано при будівництві правової держави. Але тоді вже напевне буде відомо, чи надбала третя влада незалежність, чи залишилася «під крилом» виконавчої влади. Влади, яка, постійно говорячи про те, що судді в нас незалежні, насправді, м’яко говорячи, лукавить. Невеличкий, але показовий приклад. Адміністрація Президента надіслала лист голові Вищої ради юстиції В.Євдокимову. До листа було додано позовну заяву звільненого з посади голови адміністрації одного з районів Закарпатської області. Ми не беремося судити про те, хто правий — звільнений, чи той, хто звільняв. У цій справі для нас важливе інше. Як випливає з тексту заяви, чиновника звільнили, коли він перебував на лікарняному, а це суперечить закону. Він звернувся до суду. Суддя, як і передбачено нормами процесуального права, цю заяву прийняв. Потім, виходячи з тих самих норм Цивільно-процесуального кодексу, призначив співбесіду перед слуханням справи в суді. У тексті говориться: «Воловецький районний суд повідомляє, що 5 липня 2000 р. о 17 годині у приміщенні суду міста Воловець провадитиметься досудова підготовка з цивільної справи за позовом про поновлення на роботі та стягненні заробітної плати за час вимушеного прогулу». Тобто звичайне повідомлення, яке свідчить, що суддя виконує свої обов’язки відповідно до Кримінально- процесуального кодексу.

Ось як реагує влада на спробу громадянина владнати конфлікт, що виник у нього з виконавчою владою, за допомогою суду, і спробу судді діяти відповідно до закону. У листі, надісланому до Вищої ради юстиції за підписом першого заступника глави адміністрації Президента, говориться: «Шановний Валерію Олександровичу! Надсилаю Вам копію листа Воловецького районного суду Закарпатської області й позовну заяву... до обласної державної адміністрації, адміністрації Президента України... для розгляду питання щодо кваліфікації судді, у провадженні якого перебуває справа, і його відповідності посаді». І, на жаль, мова не про окремо взятого провінційного начальника, що можна було б спробувати назвати окремим фактом, нетиповим або навіть винятковим явищем. Це — принципова позиція виконавчої гілки влади.

Отже, сьогодні впевнено можна констатувати, що судова гілка влади не є незалежною, а судді, як правило, несуть чисто символічну відповідальність за проступки, правопорушення та злочини, скоєні ними «при виконанні». Прогнози на майбутнє теж маловтішні. Ми спостерігаємо створення комісії при Президенті, покликаної навести порядок із законопроектами про судоустрій. Очевидно, однієї комісії ВР для цього виявилося замало. Та навіть президентська комісія, що, як було оголошено, у 10-денний термін збиралася дійти бажаного консенсусу, досі його, схоже, не домоглася. Хоча відтоді минуло вже багато 10- денних термінів. Звісно, реформування судової системи — це не та справа, у якій доречна поспішність. Проте час квапить, бо через півроку нова система вже повинна працювати. Принаймні про це йдеться в перехідних положеннях Конституції.

«ДТ» уже надавало слово в цьому питанні головам Верховного суду України й Вищого арбітражного суду України. Сьогодні ми пропонуємо читачам ще дві точки зору стосовно сучасного етапу судово-правової реформи. Їхні думки видалися нам цікавими, зокрема тому, що наші співрозмовники добре знайомі з питанням, позаяк обидва свого часу мали безпосередній стосунок до судової влади. Один — як суддя, другий — як чиновник Мін’юсту, котрий очолював управління організа-ційного й кадрового забезпечення діяльності судів. Не менш важливо й те, що сьогодні такого безпосереднього відношення до третьої влади вони вже не мають.

Отже, чому в битві за новий закон судова влада не тільки не виступає єдиним фронтом проти влади виконавчої, яка споконвіку й небезуспішно зазіхає на її незалежність, але вступає в, так би мовити, внутрішні запеклі суперечки? Які перспективи ухвалення нового закону, що регламентуватиме діяльність судів? І що він реально принесе суспільству? Яку насправді кількість законопроектів аналізують? Як досягти того, щоб згодом незалежність судової гілки не перетворилася на незалежність абсолютну, що, як відомо, розбещує абсолютно?

І останнє — наскільки щира третя влада в цій боротьбі за власну незалежність?

Віктор Шишкін: «Мова йде про серйозні важелі впливу»

— У стороннього спостерігача цілком може скластися враження, що процеси, котрі відбуваються під егідою судово-правової реформи й прогресивних гасел, насправді є жорсткою й безкомпромісною боротьбою за реальну владу. У цьому питанні переплелася велика кількість інтересів особистостей та цілих колективів, достатньо спроможних за них боротися. І ці інтереси іноді дуже далекі від суто фахових. Наскільки можна судити з публічних виступів голови Верховного суду В.Бойка та голови Вищого арбітражного суду Д.Притики, аж ніяк не єдиним фронтом виступають у цій боротьбі і самі представники третьої влади, причому розбіжності стосуються принципових питань. А тому який ваш прогноз — до чого ми дійдемо в результаті процесу, визначеного як судово-правова реформа?

— На жаль, поки що можна констатувати, що до якогось позитивного фінішу ми не наближаємось. Я вважаю, що в представників владних структур сьогодні не існує розуміння того, чого вони хочуть від судової реформи. А звідси: яким шляхом йти до судової реформи, що для цього слід зробити — немає розуміння — і в самої судової влади, і в президентської адміністрації, що сьогодні, на мою думку, найбільшою мірою торпедує цей процес, у виконавчої влади, у парламенту і навіть у значної групи вчених. Я бачу цю мету такою. Судова система має бути системою послуг, які держава надає громадянинові для розв’язання конфліктних ситуацій.

За Конституцією, на всі суди має поширюватися юрисдикція Верховного суду України. Але вони сприйняли це таким чином: вони підминають під себе все. Тобто головний теоретичний постулат Верховного суду полягає в тому, що вони створюють у себе відповідні колегії за всіма галузевими напрямками. Вважаю, що В.Бойко тут не має рації, тому що не варто створювати внутрішніх колегій у ВС і час уже позбутися синдрому мілітаризму, тобто позбутися військових судів. Мені здається, що ВС не повинен мати колегій, а має бути невеликим органом, що розглядає в повторній касації дуже проблематичні, з правової точки зору, справи. Зокрема коли виникає конфлікт владних повноважень між спеціалізованими судами. Я, наприклад, знаю випадок, коли одну й ту саму норму Цивільного кодексу по-різному застосували у ВС і ВАСУ. А як визначити, хто має рацію, якщо старшого над ними сьогодні не існує?

У голови Вищого арбітражного суду Д.Притики зовсім інше завдання — зберегти автономну владу і якомога менше поділитися цією владою з Верховним судом. Тобто в цій конфліктній ситуації кожен бачить себе, а не демократичну систему, не кажучи вже про конкретну людину — фізичну та юридичну особу. Вони бачать одне — заберуть у мене шматок крісла чи ні. У цьому й полягає конфлікт. Хоча стаття 125 Конституції чітко говорить про організацію нашої судової системи, про те, що найвищим ешелоном є Верховний суд. Далі йдеться про те, що вищою інстанцією в спеціалізованих судах є вищі спеціалізовані суди, і що в Україні діють апеляційні та місцеві суди. Тож ієрархію судів чітко виписано.

Таким чином, у цьому питанні виникає конфлікт інтересів між представниками судової влади, а також конфлікт між виконавчою владою та судовою — з приводу фінансів, призначення на адміністративні посади і вплив з допомогою цього на суд. Звісно, в такій ситуації знайти позитивне рішення буде дуже важко.

До речі, це один із моментів, які свідчать, що писати закон мали люди, не причетні до цієї влади. Я не стверджую, звісно, що депутати тут зовсім сторонні, але в них немає, так би мовити, прямих, безпосередніх інтересів. І зле, що в нас у цей процес включені зацікавлені відомства.

— Але ж без них не можна.

— Вважаю, що можна. Конституцією чітко визначено суб’єкт законодавчої ініціативи. Там говориться, хто має писати закони для суспільства. Решта мусять сприйняти це як належне. Але вони сьогодні є активними учасниками цього процесу, причому кожен — із власним інтересом. Адже йдеться про дуже серйозні важелі впливу. У цьому можна вбачати навіть елементи особистої зацікавленості, в тому числі зацікавленості корумпованої. В арбітражному суді «крутяться» багатомільйонні справи. Втім, суми можуть доходити і до мільярда, що цілком природно, коли позиваються такі компанії, як «Укрнафтогаз». Тому теоретично ці мої, скажімо так, домисли, небезпідставні. Тут, у судах, концентрується реальна влада над фінансами, над економікою. Тому сьогодні між суддями фактично йде боротьба за сфери впливу.

— Представники третьої влади вступили в цю боротьбу під гаслом про незалежність судів. Гаслом цілком справедливим, хоч воно й викликає величезну кількість різночитань і тлумачень. Як ви розумієте незалежність третьої влади і які критерії вважаєте визначальними в цьому питанні?

— Суддя повинен бути незалежним, щоб на нього ніхто не міг уплинути. Зараз Конституційний суд прийняв рішення, яким заборонив депутатам звертатися до судів зі зверненнями. Вважаю, що це правильно, хоча, може, й не зовсім доречно сьогодні, поки ми ще не створили якісно нової судової системи. До речі, наприклад, американська преса вільно критикує судові рішення і навіть поведінку суддів. Пресі це дозволено, бо вона — публічна, громадська влада, а не влада реального управління. Натомість конгресмен, сенатор чи президент США не дозволяють собі критикувати судову систему. А в нас Президент раз у раз виступає з приводу судової влади. Напевно, якби щось схоже на те, що говорив наш Президент, сказав Клінтон, американці були б шоковані. У нас це вважається нормальним, хоча свідчить про відсутність політичної культури у самого Л.Кучми і безкультур’я його оточення.

Таким чином, рішення, прийняте нашим Конституційним судом, доктринально правильне. Але Конституційний суд не заборонив ні Президентові, ні його адміністрації вдаватися до телефонного права. Виявляється, що одній гілці влади заборонено втручатися в судову діяльність, а іншій — ні.

— Але керівники судів, у тому числі на шпальтах «Дзеркала тижня», неодноразово заявляли, що в діяльність судової влади настирливо втручаються саме народні обранці. А на запитання, чи намагається вплинути на рішення суду президентська адміністрація, наприклад, голова Вищого арбітражного суду Д.Притика відповів «ні».

— Нехай пан Притика не розповідає казок. Бо можу назвати як мінімум десяток справ, за якими, я знаю, йому телефонували з ад-міністрації й викликали його туди. Такі твердження — від боягузливості. Бо точно так само на них тисне й адміністративна влада, але вони бояться сказати про це.

Інший аспект проблеми — формування керівних органів у судовій системі. Чому зараз іде така війна між законопроектами? У моєму проекті передбачено, що це роблять судді, з допомогою суддівського самоврядування обираючи собі начальників. Чому б і ні? Адже ВР сама обирає собі начальника, як і Конституційний суд, як Вища рада юстиції.

— Але світова практика свідчить, що призначають суддів, про що ми говоримо, найчастіше президент або міністр юстиції.

— Але це країни з уже усталеною демократією. Те, що відбувається сьогодні в нас, свідчить: змінивши колір прапора й пару посадовців, ми не змінили свого більшовицького менталітету. І те, як Л.Кучма виступає проти судової влади, те, як поводяться міністр юстиції та обласні державні адмі- ністрації, підтверджує, що в них залишився той самий менталітет і вони ні на йоту не стали демократичнішими й прогресивнішими. З огляду на це, сьогодні не можна йти західноєвропейським шляхом, коли суддю призначає Президент або міністр юстиції, бо в них зовсім інше ставлення до поняття демократії. Тому я вважаю, що в даній ситуації вихід полягає в тому, щоб голова районного суду отримував відповідні повноваження лише від своїх колег.

Ще один надзвичайно важливий елемент — це фінанси. Суд у нас сьогодні жебракує. Немає грошей на вкрай необхідні канцтовари. Буває, судам відключають опалення, за невчасне внесення абонплати — телефони. Близько 300 приміщень судів, за висновком компетентних інстанцій, узагалі містяться в непридатних для експлуатації будинках, які підлягають знесенню.

— Становище суддів настільки ж жалюгідне?

— Звісно. Тут зрівнялівка збереглася. Та все ж судді зі стажем заробляють порівняно непогано.

— Ви можете назвати хоча б приблизні цифри?

— Судді Верховного суду — понад тисячу гривень. У районних судах — 500—800 гривень. Значною мірою сума залежить від надбавок, отримуваних уже після трирічного стажу. Є надбавка за стаж, «зірочки» — класні чини, преміальні. У найгіршій ситуації перебувають молоді судді, які одержують практично голу ставку, що становить 160—180 гривень. Тож суддям зі стажем загалом-то немає чого скаржитись, хоча, звісно, їхню зарплату не порівняти з тим, що одержують судді в інших державах. Наприклад, річний доход федерального судді США — 129,5 тисячі доларів на рік. Навіть якщо третина піде на податки, все одно це казкова для нашого судді цифра.

У Західній Європі фінансування судової системи акумульовано або в міністерстві юстиції (Німеччина), або в органі, аналогічному українській Вищій раді юстиції (Франція, Іспанія). Але ми, на жаль, не дали таких повноважень Вищій раді юстиції. У США зовсім інша форма реалізації фінансування. Там існує державна адміністрація, що повністю відокремлена від управлінської влади. Вона створена для судів і підпорядковується лише судовій владі. Ця структура проводить усю господарську діяльність, пов’язану з забезпеченням роботи судової системи. У нас голова суду — це, по суті, головний завгосп, який мусить бігати по інстанціях і вибивати кошти. У США суддя цього не робить. У них для цього є адміністратор або менеджер будинку, який не є суддею. Ця людина займається всіма господарськими питаннями, і йому підпорядковується весь техперсонал. Судова адміністрація розпоряджається всіма коштами, виділеними з держбюджету на судову владу, у тому числі відає й зарплатами. Таким чином, суддя займається виключно судочинством.

Ми можемо вибрати один із цих шляхів. Власне, Мін’юст у нас і завідує фінансами вже сьогодні. Але, знов-таки, я сьогодні не довіряю Міністерству юстиції, з огляду на незжитий менталітет і старі підходи. Адже були приклади, коли Мін’юст недофінансовував суди.

— Тобто не всі кошти, виділені судам, Мін’юст передав за призначенням?

— Так. Про це говорив у своєму звіті голова Рахункової палати України Валентин Симоненко. Вивчивши питання, пов’язані з фінансуванням Мін’юстом судової влади, Рахункова палата виявила там порушення.

Крім того, фінансування — це можливість реально впливати на суди: дати одному 30% від потреб, а другому — 60. Попри те, що ні в одного, ні в другого не йшлося про капітальний ремонт. Така форма впливу на суди теж існує. У такий спосіб, за пануючої сьогодні старої чиновницької філософії, фінансування є важелем керування судової влади. І для того, щоб уникнути цього, ми повинні вибрати якийсь інший шлях — певне, не той, яким пішла сьогодні Європа, а можливо, взяти на озброєння саме американський досвід. До речі, ця система існує у США з 1939 року, тож її вже перевірено. Доти фінансування судів лежало на Міністерстві юстиції, проте в конгресі було порушено питання про те, що таким чином не повністю дотримується теорія поділу влади. Бо через фінанси управлінська система може впливати на суди. І я вважаю, що сьогодні, коли ми перебуваємо на зламі, фактично в революційній ситуації, коли потрібно змінювати наші нинішні теоретичні засади, нам варто діяти радикальніше, як це зробив американський конгрес.

— Комісія при Президенті мала дійти спільного знаменника, погодивши спірні питання, що стосуються судово-правової реформи. Йшлося, здається, про 10 днів, але досі про досягнутий консенсус щось не чути...

— Для мені взагалі незрозуміла поведінка можновладців у нашій державі і роль цієї комісії. Не бачу ніякої іншої ролі цієї комісії, крім як саботажної. Хоч як би важко рухався процес прийняття нового закону, він ішов. Було шість проектів, залишилося два — мій і п.Сіренка, комуністичний. Зрештою, було прийнято рішення про створення спеціальної комісії на умовах рівного представництва від усіх фракцій та зацікавлених відомств. Ця комісія мала подати на третє повторне читання вже узгоджений варіант. І ось на цьому етапі звідкись з’являється законопроект Задорожного, Гавриша, Медведчука. Він «вліз» у процес абсолютно незаконно, бо на цій стадії нові законопроекти вже не можуть розглядатися. Це порушення, і саме в цьому я вбачаю саботаж процесу реформування судової системи.

З весни комісію зібрали для концептуального обговорення лише раз. Тут виникає якась комісія при Президентові. За Конституцією, він має право створювати комісії, але чим ця комісія краща від парламентської?

Сьогодні в мене існують великі сумніви щодо достатньої кваліфікації членів цієї комісії, за винятком суддів, котрих там мало і котрих навряд чи почують. Решта далекі від проблем судової системи і за своєю попередньою роботою, і за власним науковим потенціалом — і міністр юстиції С.Станік, і глава президентської адміністрації В.Литвин і т.д. Сферою їхньої наукової діяльності проблеми судової системи також не були. Багато хто з них взагалі з букваря починає вивчати, що ж це таке. Тому створення цієї комісії аж ніяк не є кроком на шляху до прогресу.

— Ми розглянули переважно низку аспектів, які значною мірою стосуються того, як не слід облаштовувати, на вашу думку, нову судову систему. А якою вона має бути, якщо говорити про принципові для вас моменти?

— На жаль, сьогодні існує, зокрема, недостатнє розуміння того, яким шляхом повинні створюватися спеціалізовані суди, за якими напрямками має відбуватися ця спеціалізація. Наша радянська система будувалася таким чином, що конфліктні ситуації ми бачили в основному в ділянці порушення норм карного законодавства. Сьогодні існує перекіс. Взяти наш Верховний суд і всі нижчі суди, що поділяються на колегії — цивільну й карну. Цивільна колегія, як правило, у три-чотири рази менша за карну. А, наприклад, касаційний суд Франції має шість колегій, із яких лише одна — карна, три громадянські (цивільні), одна — трудова й одна — соціальна. Така тенденція існує в Німеччині, Італії, Іспанії, де карний блок дуже вузький, порівняно з масивом громадянських стосунків, які виникають у цивілізованому суспільстві.

Ми ж забуваємо, що сьогодні конфліктні ситуації виникають в основному у соціальній сфері, а, так би мовити, соціальних судів у нас взагалі ніколи не було. Тоді як їх завдання — вирішення пенсійних питань, проблем, пов’язаних із компенсаціями заподіяння шкоди здоров’ю, втрати годувальника тощо. Це величезний шар соціальних питань. За старим радянським законодавством, пенсійні спори взагалі ніколи не були предметом судового розгляду. І, звісно, сьогодні виникає питання, чи готові судді до розгляду цього величезного блоку конфліктних ситуацій, що виникають у суспільстві, і до правильного їх вирішення? Ні. Крім того, суддя не повинен бути багатоверстатником, як це практикується в нас, коли він протягом одного робочого дня розглядає шлюбно-сімейний, карний, трудовий і житловий спори. Необхідна спеціалізація суддів, бо бути докою в усьому неможливо. Цивілізовані країни Європи, США, Канади вже не одне десятиліття йдуть шляхом спеціалізації. У США існує цілий блок спеціалізованих судів. Крім того, на посаду суддів допускаються люди, які не мають обов’язкової юридичної освіти.

— До речі, це питання дуже дискутується в нас сьогодні.

— Ну, наприклад, я не впевнений, що спір, який розглядається в арбітражному суді, краще вирішить фахівець із юридичною підготовкою, аніж професіонал з економічною освітою. У мене навіть виникають великі сумніви з приводу того, що юрист зробить це краще. Бо в подібних суперечках є дуже багато нюансів, пов’язаних із фаховою специфікою питання. Тому фінансист чи економіст може виявитися набагато доречнішим при розв’язанні такого конфлікту. Чому ми повинні спиратися тільки на юристів?

У Німеччині, наприклад, існує спеціа-лізований патентний суд, що на 53% складається з суддів — інженерів-патентологів. Вони приймають рішення колегіями з трьох чоловік. В Італії існують спеціальні суди, котрі вирішують питання водопостачання і водокористування. Там суддею обов’язково обирають інженера комунального господарства. Такий підхід повинен з’явитися і в нас. Особливо коли йдеться про суди, що розглядають питання економічного блоку.

Ще один принциповий момент — апеляція. Сьогодні багато хто не розуміє, що це таке. Зокрема наскільки серйозний економічний ефект вона може дати. Адже що таке наша сучасна касація? Незадоволений результатом вирішення в суді конфліктної ситуації у встановлений законом термін подає касаційну скаргу. Касацію пишуть за фактом і за правом. Тобто коли сторона вважає, що суд не дослідив досить об’єктивно чи повно фактів (скажімо, із 10 свідків допитано лише 8 або не проведено певної експертизи). Касатор гадає, що свідчення тих двох або висновки експертів могли б уплинути на кінцеве рішення, а суд знехтував цим фактажем. Природно, відтак неправильно застосовано норму права. Західна апеляція, європейська, в основному також дотримується цього принципу. Різниця полягає ось у чому: в нас, дійшовши висновку, що суд мусив допитати цих двох свідків, свідчення яких могли зіграти вирішальну роль, рішення скасовують і надсилають до суду на новий розгляд. Причому трагізм ситуації полягає в тому, що суд, куди повертається справа, починає її новий розгляд із самого початку, у тому числі викликаючи тих уже допитаних вісьмох свідків. Тому сьогодні наші громадяни можуть викликатися до суду навіть десятки разів. Це призводить до колосальних матеріальних і моральних утрат. А тяганина зі справами може тривати по п’ять-шість років. Принципова відмінність апеляції полягає у визнанні фактажу, досліджуваного судом першої інстанції, таким, що відбувся. Інакше кажучи, тих вісьмох свідків уже ніхто викликати не буде, допитають лише двох останніх, викликавши їх уже в апеляційну інстанцію. І суд розглядатиме весь комплекс доказів — тих, які вже містилися в матеріалах справи, і отриманих від цих двох свідків. Таким чином, це мало б колосальний економічний та моральний ефект.

І ще один важливий аспект. Вся наша судова система сьогодні жорстко прив’язана до адміністративно-територіального поділу. Іншого поділу немає.

Вивчений мною досвід держав свідчить, що в більшості країн судовий територіальний устрій не збігається з адміністративно-територіальним. Наприклад, у Франції ця розбіжність узагалі становить 100%. І таким чином значно зменшується вплив адміністративної влади на судову систему. Це особливо важливо, коли ми говоримо про адмі-ністративні суди, де громадянин позивається з владою, цей принцип необхідний. У тій-таки Франції не збігається навіть судовий територіальний устрій між судами, вони не перетинаються навіть між собою. Після Другої світової війни в Німеччині справедливо вирішили, що централізація бюрократичної влади — один із чинників, що породжують такі крайні прояви радикалізму, як комуністичний або націонал-соціалістичний. Німці вирішили спробувати ліквідувати цей централізований бюрократизм. Це єдина держава в Європі, де в столиці взагалі не повинно бути вищих судових інституцій. Вони розкидали суди по всій території Німеччини. Все це було зроблено з єдиною метою — щоб бюрократія не впливала на суди. Такі підходи до розв’язання цієї проблеми існують у світі. А в нас вважають, що все має бути поруч, щоб зателефонували з адміністрації Президента, або депутат встиг збігати в якийсь суд, або міністр із Кабміну зазирнув, теж уплинув на щось. Я розумію, що зараз для України це дорого, але слід прагнути цього. Принаймні щодо обласних судів.

Таким чином, домогтися того, щоб судова влада була максимально відгороджена від можливого впливу інших гілок влади, можна, зокрема вдаючись до організаційних заходів — «відриваючи» суди від адміністративного поділу. Я не вважаю це панацеєю, але такі кроки могли б зіграти свою позитивну роль.

Микола Полудьонний: «Новий законопроект надзвичайно вигідний виконавчій владі»

— Сьогодні питання реформування судоустрою стоїть вкрай гостро. Ситуація така: термін дії перехідних положень Конституції закінчується в червні наступного року. Це означає, що по ідеї з 28 червня 2000 року мають працювати апеляційні, касаційні, спе- ціалізовані суди. По-новому має працювати Верховний суд. Санкції на арешти, прослуховування і т.д. також повинні будуть давати суди. А в проекті бюджету на 2001-й рік фінансування реформи судової системи взагалі не закладено.

Сьогодні ми маємо в наявності постанову Верховної Ради, якою в першому читанні прийнято два законопроекти — Шишкіна й Сіренка. До речі, тут ВР прийняла «соломонове» рішення, ухваливши сумістити «коня й трепетну лань», тобто несумісне. З іншого боку, є ще один законопроект, котрий начебто й внесений, але розглядатися він не може — проект Гавриша, Задорожного, Кивалова, Бандурки. У принципі, всім відомі близькі стосунки цих людей із виконавчою владою та керівництвом арбітражних судів. І, як мені здається, комісія при Президенті створена для того, щоб якимось чином «утрясти» протиріччя, пов’язані з існуванням двох законопроектів, прийнятих у першому читанні, і третім, що з’явився опісля, але який прагнуть проштовхнути. Хоча за Конституцією й відповідно до регламенту, якщо законопроект розглянуто в першому читанні, то вносити нові проекти на цьому етапі вже не можна. Можна лише правити існуючий проект або скасовувати відповідний акт ВР. Гадаю, що ВР усе ж скасує свою постанову і потім законопроекти знову винесуть на розгляд. І, природно, першим на черзі буде законопроект Гавриша, Задорожного, Кивалова й Бандурки.

— Ви говорите «природно», виходячи з юридичної цінності, яку має цей законопроект, чи з огляду на розстановку по-літичних сил?

— З огляду на розстановку політичних сил і те, що зараз відбувається. Адже, наскільки мені відомо, на цій комісії, створеній при Президенті, фактично не розглядаються законопроекти, прийняті в першому читанні. Більш того, мені відомо, що суддям ра-йонних судів роздано для ознайомлення й внесення пропозицій саме законопроект Гавриша, Задорожного. Як це можна розцінювати? У рамках такої політичної гри і будуть намагатися «продавити» цей законопроект. Бо він надзвичайно вигідний виконавчій владі. До речі, є в ньому і просто кумедні речі. Наприклад, відповідно до цього законопроекту, у кабінеті судді має висіти указ Президента про призначення його суддею та про призначення на адміністративну посаду в суді. Взагалі, законопроект наскрізь пронизаний одним прагненням: мати важелі впливу на судову владу. Навіть якщо не говорити про те, що судові адміністрації є по суті складовою частиною системи Міністерства юстиції. Формування судових органів, починаючи знизу й догори, прямо чи опосередковано здійснюється через внесення пропозицій про кандидатури на посаду судді, голови суду й заступників — виконавчою владою. Доводиться констатувати, що оскільки винесення цих питань на розгляд Президента й парламенту здійснює міністр юстиції, то так воно й є. У переважній більшості випадків і призначення здійснюється Президентом. Доходить до прямого нехтування принципом розподілу влади. Питання про призначення голови Верховного суду виноситься на пленум Президентом. Але ж кандидатура на посаду голови ВР не виноситься на розгляд парламенту Президентом. Виходить, що міністр юстиції та Президент України повністю контролюють усю верхівку судової влади, у тому числі — відають питанням звільнення з посад.

У цій частині цікава позиція авторів законопроекту. Вони вважають, що, відповідно до Конституції, саме Президент формує суди. Але вони розширюють територіальний принцип до адмініс- тративного, вкладаючи в поняття формування судів ще й формування адміністративного складу судів. Мені здається, що це надзвичайно небезпечно. Вже зараз є маса прикладів, коли виконавча влада абсолютно безпардонно втручається в діяльність правосуддя.

Абсолютним недоліком законопроекту Гавриша є, на мою думку, те, що по суті з Верховного суду зробили науково-методичну консультативну раду. У нього немає практично жодних повноважень. Але навіть якби вони й були, то з урахуванням призначення голів вищих судів, їхніх заступників, а також голови Верховного суду виконавчою владою жодне рішення проти виконавчої влади через вищий судовий орган не пройде. Це цілком однозначно.

Так, на Заході традиційно існує система призначення судів президентами й фінансування судів міністерствами юстиції. Але там так само традиційно значно більше уваги приділяють демократичним цінностям, аніж власним владним амбіціям. І нехай спробує чиновник високого рангу зробити щось, що дає підстави лише запідозрити його в спробі вплинути на судову владу, він одразу втратить своє місце. У Канаді, де судова влада також забезпечується виконавчою, нам навели такий приклад. Один із заступників прем’єр-міністра зателефонував голові Верховного суду, просто бажаючи дізнатися, як просувається справа, що цікавила його. Скінчилося це для нього дуже сумно. Наступного дня інформація про це потрапила в пресу, і він змушений був подати у відставку.

Тому, безумовно, коли працює система стримувань і противаг, кожна гілка влади стежить за двома іншими. І тоді можна говорити, що гроші судової влади можуть перебувати в руках виконавчої влади, набагато гнучкішої й мо-більної, здатної швидше за інших приймати рішення. Але в нас, у сучасних умовах цього робити не можна. Взагалі, з огляду на те, що Україна до 1990 року по суті не мала державності, відповідно — досвіду побудови й функціонування влади в нас немає.

Тому не має значення, який західний досвід ми можемо використовувати. А з огляду на реалії, на мій погляд, вірніше було б використовувати досвід взаємодії судової та виконавчої влади, накопичений на Північноамериканському континенті. У нас ми вже бачимо по суті зрощування виконавчої влади з законодавчою, коли пропозиції виконавчої «проштамповуються» законодавчою. Говорячи про виконавчу владу, я маю на увазі, насамперед, Президента і його адміністрацію. Бо конституційно Президент у нас по суті не глава держави, а глава виконавчої влади. За повноваженнями, за функціями, за можливостями впливати й робити кадрові призначення.

Система арбітражних судів також давно працює на виконавчу владу, обслуговуючи її. Особливо, що стосується підтримки податкової адміністрації, Державного митного комітету, у питаннях, пов’язаних із приватизацією та реприватизацією тощо. З моєї точки зору, ця система як була державним арбітражем при Раді міністрів, так нею і залишилася.

У проекті С.Гавриша нині існуюча система зберігається: господарчі суди виділено із загального ряду і вони замикають прийняття остаточного рішення на вищому господарському суді. При цьому Верховний суд, хоч він є вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, не має жодного відношення до рішень господарчих судів.

Крім того, у цьому законопроекті закріплюється принцип суміщення посад. Коли голова суду керує судовою адміністрацією. Це те, що ми маємо сьогодні у Вищому арбітражному суді, де судді є начальниками відділів й управлінь, чим фактично порушується конституційний принцип несуміщення посад.

Виходить, що консервується існуюча сьогодні система, коли господарські суди є державою в державі. Відповідний досвід Росії свідчить, що в таких умовах трапляється, коли судовий пристав іде виконувати рішення арбітражного суду, а відповідач пред’являє йому постанову якого-небудь ра- йонного суду, якою припинено це судове рішення в зв’язку з надходженням іншого позову. Так виникає конфлікт усередині судової системи.

Судова система повинна бути єдиною, що, ясна річ, зовсім не суперечить її спеціалізації. І все- таки, як на мене, між керівниками арбітражних судів і судів загальної юрисдикції існує конфлікт глобального, концептуального плану в баченні того, яким шляхом має розвиватися надалі судова система.

Верховний суд повинен мати повноваження для перегляду будь-якої справи, розглянутої будь- яким зі спеціалізованих судів. Крім того, якщо вищі суди є касаційними судами, то Верховний суд повинен також мати право повторної касації для того, щоб усе-таки існував подвійний контроль.

Стосовно фінансів, то працюючи свого часу в Міністерстві юстиції, я був проти того, щоб суди забезпечувались у фінансовому й матеріально-технічному плані місцевими адміністраціями. Нині чинний нормативний акт, яким установлено такі обов’язки адміністрацій, фактично ставить суди в залежність від них. При цьому ні виконавча, ні законодавча влада досі не хочуть серйозно розглядати питання матеріально-технічного й фінансового забезпечення судів.

Водночас є дуже цікава ідея, уперше реалізована торік у законі «Про бюджет», яка полягає в формуванні спеціального фонду державного бюджету, де спеціальні види доходів направляються на спеціальні види видатків. Чомусь щодо судової системи ця ідея не спрацьовує. Ми пропонували визначити, скажімо, що 50% державного збору, стягнутого судами за цивільними й господарськими справами, є одним із джерел фінансування видатків на утримання судової системи. Адже загалом по Україні ще в 1996 і 1997 роках як держмито збиралося майже півтора мільярда гривень. А на утримання судової системи досить приблизно 350—400 мільйонів гривень на рік. Коли говорити про проведення судової реформи, то можна збільшити суму до 750 мільйонів. Правда, нині розміри ставок держмита переглянуто. Але можна встановити мораторій на такий перегляд до закінчення судової реформи.

— Хто, на вашу думку, має розпоряджатися грошима, виділеними з бюджету для судової системи?

— Я згоден з тим, як це виписано в проекті В.Шишкіна. Приміром, у Канаді є комісія з федеральних судових справ, очолювана комісаром. Він не має стосунку ні до міністерства юстиції, ні до судочинства як такого. Це окремий орган, який займається винятково фінансуванням, матеріально- технічним забезпеченням, організацією підвищення квалі-фікації федеральних суддів. І я не бачу перешкод для створення по-дібного органу в нас. Тим паче, якщо главу цього органу призначатиме орган суддівського самоврядування.

— Яке ваше загальне враження від законопроекту, запропонованого В.Шишкіним?

— Його законопроект виписано значно краще від інших і по суті він є кодифікованим зведенням законів, що регулюють усі сфери діяльності судової системи. Загалом, попри деякі окремі хиби проекту, із погляду концепції, розвитку судової системи, зростання професіоналізму суддів й формування в них почуття внутрішньої незалежності, він хороший.

— Ми говоримо про те, що сус-пільство зацікавлене в існуванні незалежної судової влади. Але ця незалежність має поєднуватися з відповідальністю суддів за свою професійну діяльність. З відповідальністю реальною, а не декларованою, існуючою нині.

— Питання відповідальності суддів можна вирішити при виконанні ряду обов’язкових умов. Передусім, це, звісно, жорсткий добір кандидатів на посаду судді, профе-сійна підготовка, навчання, постійна перекваліфікація. У цьому плані ефективним, на мій погляд, є шлях, обраний Росією. Я спілкувався з головою вищої дисциплінарної комісії суддів Росії, і їхній досвід видався мені дуже цікавим. Система така: призначає федерального суддю президент, а зняти з посади може тільки ця комісія. Тобто немає системи проходження кваліфікаційної комісії, Вищої ради юстиції, президента, як у нас. Так от, першого року, коли в Росії було сформовано цю комісію, вона звільнила з десять. Наступного року ця цифра збільшилася втричі. Ще через рік — у 4—5 разів, а потім кількість звільнених суддів різко пішла на спад. Це говорить про те, що судді почали краще працювати і стало менше скарг.

А коли питання звільнення судді залежить не від рішення кваліфікаційної комісії як такої, позаяк вона дає лише рекомендацію на це, а від рішення конкретної особи, наділеної такими повноваженнями, виходить, що дати таку рекомендацію можна, а реально звільнити — фактично неможливо.

Думаю, що суддю потрібно звільняти з посади тільки рішенням вищої дисциплінарної комісії. І не тільки за порушення ним законодавчих і етичних норм і правил, а й у зв’язку з неналежною кваліфікацією. У нас же сьогодні є судді, котрі беруть «під козирок», виконуючи вимоги інших властей і діючи абсолютно врозріз із законом. І вони не несуть за це ніякої відповідальності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво