ВІЙНА НЕ ВСЕ СПИШЕ - Право - dt.ua

ВІЙНА НЕ ВСЕ СПИШЕ

15 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 15 лютого-22 лютого

Тринадцять років тому останній радянський солдат залишив понівечену багаторічною війною землю Афганістану...

Зліва направо у другому ряду: голова військового трибуналу 40-ї армії Н.Мушинський, нині член Верховного суду України, заступник голови А.Сосновський, адвокат-юрисконсульт В.Коваленко, нині голова військового суду Дніпропетровського гарнізону
Моджахеди перед боєм (знімок знайдено в полоненого душмана)
Зліва направо у другому ряду: голова військового трибуналу 40-ї армії Н.Мушинський, нині член Верховного суду України, заступник голови А.Сосновський, адвокат-юрисконсульт В.Коваленко, нині голова військового суду Дніпропетровського гарнізону

Тринадцять років тому останній радянський солдат залишив понівечену багаторічною війною землю Афганістану. Боягузливість і героїзм, дружба і зрада. Війна розділила воїнів-інтернаціоналістів на дві нерівні частини. Більшість чесно виконали свій, нехай не завжди зрозумілий чиновниками, військовий обов’язок. Інші жили за поняттям «війна все спише». Комусь злочини сходили з рук, інших карав військовий трибунал.

Гинули й військові юристи. Так, вони не ходили в атаки, не сиділи в засідках. Зате досить часто виїзні засідання трибуналу обстрілювали. Часто під вогонь душманських «стрингерів» потрапляли БМП й «вертушки» зі слідчими й суддями, котрі вирушали вершити правосуддя у віддалені гарнізони. Восени 87-го загинув, прикриваючи відхід товаришів, старший слідчий військової прокуратури дніпропетровець Євген Євсєєв, посмертно нагороджений орденом «Червоної зірки».

Злочини серед військового обмеженого контингенту, ніде правди діти, були. Причому найрізноманітніші — крадіжки, «дідівщина», невиконання наказу, боягузливість. Найстрашнішими вважалися дезертирство й розкрадання військового майна.

Моджахеди перед боєм (знімок знайдено в полоненого душмана)

Чужі серед своїх

За словами голови військового суду Дніпропетровського гарнізону Василя Коваленка, котрий відслужив два роки адвокатом-юрисконсультом військового трибуналу 40-ї армії, у бойових частинах кримінальні злочини траплялися вкрай рідко. Переважно судили за необережне поводження зі зброєю. Своїх підзахисних, Недогарка й Кондрашина, Василь Коваленко пам’ятає досі. Двоє негідників, які служили в роті обслуговування бригади спецназу, за кілька місяців продали душманам 24 цинкових ящики з патронами найбільш ходового калібру — 7,62. На суді вони стверджували, що патрони варили (після цього вони безпечні. — Авт.) і продавали пакистанським белуджам. Агентурні дані контррозвідки свідчили про прямо протилежне. Більше того, факти підтверджували, що з цим боєзапасом воювали проти солдат саме тієї бригади. Вражає відвертий цинізм і повне нерозуміння скоєного одним із засуджених, котрий в останньому слові найбільше переживав із приводу пред’явленого йому величезного матеріального позову — 69 тисяч рублів:

— Я до кінця днів не розрахуюся. (За чинними тоді законами, при розкраданні військового майна застосовувався коефіцієнт 10, тобто сума викраденого збільшувалася вдесятеро. — Авт.)

Про загиблих із їхньої вини однополчан покидьки навіть не замислювалися. Після суду до Коваленка підійшов сержант-осетин з орденом на грудях і, ледь стримуючись, запитав: «Чому не розстріляли?» (злочинці одержали 6 і 8 років відповідно. — Авт.).

— Я спробував пояснити, що КК передбачає не більше 10 років, — розповідає Василь Дмитрович.

— Нічого, ми самі розберемося...

Щоб не допустити самосуду десантників, засуджених під посиленою охороною швидко переправили в Кабул, а звідти на батьківщину.

До речі, самосуди рідко, але траплялися. На лаву підсудних, приміром, потрапив сержант, котрий проломив череп товаришу по службі за вкрадений у командира дуже шанований нагрудний знак «За розмінування».

Свій серед чужих

Але неможливо виправдати і зрозуміти ненависть до своїх однополчан, країни, нарешті, вісімнадцятирічного хлопця, мобілізованого, нехай і не на праведну, війну. Чим можна виправдати добровільний перехід із зброєю до душманів рядового Демиденка? Боягузливістю, небажанням воювати? Ні. У Пакистані він навчав новобранців поводження зі зброєю, згодом очолив один із підрозділів банди свого тестя. Так-так, хлопець встиг там одружитися та прийняти іслам. І воював проти своїх колишній солдат Радянської армії грамотно, як навчали. Особисто з гранатомета спалив танк, допитуючи, мучив і знущався з полонених бійців. Про його жорстокість ходили легенди. Втекла, не витримавши побоїв, дружина. І це в мусульманському світі! Демиденко побив навіть свого підпорядкованого моджахеда, котрий заснув на посту. Наші давно за ним полювали, пропонуючи обміняти його навіть на трьох полонених польових командирів. Душмани не погоджувалися. При оперативній розробці контррозвідники вийшли на «ображеного», і той «здав» командира.

На суді зрадник, за словами В.Коваленка, поводився зухвало, його останніми словами були:

— Ненавиджу вас усіх.

Демиденко розстріляли в Ташкенті.

Альтернатива: зламана щелепа
або цинкова труна

— Офіцерський кістяк армії, — вважає Василь Коваленко, — був бойовий, справжній. Командири бойових частин про підлеглих, серед котрих зустрічалося чимало відверто слабко підготовлених бійців, піклувалися по-батьківськи, навчали. Часом аж ніяк не за Макаренком.

Коваленку випало захищати старшого лейтенанта, командира роти, на якого десяток підлеглих (туркменів і узбеків), написали колективну скаргу про його рукоприкладство. На суді з’ясувалося, що багато хто з солдатів в обороні погано обкопувався та зміцнював свою позицію. Зрозуміло, що втрати серед бійців від куль і осколків, не говорячи вже про нищівну силу вибухової хвилі, зростали. Вичерпавши словесний запас, старлей перейшов на дуже переконливу мову кулака. У результаті — скарга і ... відсутність втрат у його роті на бойових операціях. Ротний одержав умовний строк і продовжував воювати.

Траплялося, офіцерів по-крупному «підставляли». На лаві підсудних трибуналу опинилися командир роти, його замполіт і двоє прапорщиків, котрим інкримінувався розбій із застосуванням зброї. Як заявив великий афганський бізнесмен, до нього вдерлися четверо озброєних людей у масках і з пістолетами, добряче побили, винісши з будинку значну суму грошей, золото й коштовності. Грабіжники говорили один з одним російською. Афганець передав слідчим прокуратури зміст розмов, за якими злочинців швидко «вирахували». Ними виявилися військовослужбовці...елітного кабульського спецназу.

На суді з’ясувалося багато неточностей і розбіжностей. Приміром, підсудні документально довели свою присутність в іншому місці під час нападу. А чому зізнавалися в злочині під час слідства? На жаль, навіть там до заарештованого застосовувалися недозволені методи допитів, а просто кажучи, тортури. Що характерно, усі вони, у принципі, могли втекти з гарнізонної «губи». Один із них, прапорщик Арчаков, під час спецоперацій особисто зарізав і задушив двадцять двох моджахедів. І двадцять третім міг запросто стати солдат караульної роти. Усі вони вірили: розберуться. Розбиралися майже два роки! І повністю виправдали. Виявляється, начальник кабульського царандою ( місцева міліція. — Авт.), котрий мав «зуб» на того бізнесмена, запропонував нашим за великі гроші його провчити. Ті відмовилися. Але розбірка таки відбулася, причому грабіжники перемовлялися один з одним так, щоб стало ясно, хто є хто.

Ясна річ, були й такі, чия діяльність суперечила не тільки високим армійським посадам, а й Кримінальному кодексу. У Ташкентському військовому трибуналі судили за контрабанду наркотиків, грошей і зброї чотирьох старших офіцерів, один із яких був начальником штабу дивізії, а другий редактором (!) дивізіонної газети.

— Але, повторюю, такі випадки були рідкістю, — вважає Василь Коваленко. На щастя, більшість офіцерського корпусу — нормальні люди, котрі не заплямували на війні свою офіцерську честь.

Вижити за будь-яку ціну

Нехай рідко, але судили в трибуналі й боягузів. Девіз «Будь-яким шляхом, хоч через лікарню або в’язницю, але вижити» виконувався по-різному.

Ті, котрі не змогли подолати патологічний страх, стрілялися, ранячи себе в безпечні для життя м’які тканини. Інші внутрішньом’язово вколювали шприцами різноманітну гидоту, викликаючи нариви й навіть зараження крові. Треті пили сечу, інфіковану вірусним гепатитом. Четверті просто грабували військові кав’ярні або їдальні, не особливо замітаючи сліди. На суді багато хто відверто визнавав: «Так, я боягуз, відправте додому, хоч до чорта в пекло. Я на війні не залишуся». Але, за великим рахунком, усе залежало від командира, його вміння спілкуватися з підлеглими.

Непроста обстановка склалася в батальйоні охорони штабу 40-ї армії. Надбанням трибуналу стали кримінальні справи за фактами крадіжок з офіцерської кав’ярні, «дідівщини», необережне поводження зі зброєю. Новопризначений комбат капітан В.Можаровський, за словами Василя Коваленка, людина слова і справи, тямущий і рішучий офіцер, за короткий термін «бардак припинив». Нині генерал Володимир Можаровський командує військами Південного оперативного командування України.

Військовий трибунал 40-ї армії складався з шести суддів, включаючи голову, його заступника й чотирьох суддів, і п’яти адвокатів-юрисконсультів.

Крім того, у чотирьох містах Афганістану, де дислокувалися великі військові з’єднання радянських військ, були гарнізонні трибунали.

Вісімдесят відсотків справ розглядалися безпосередньо в розташуванні військових частин, де заарештованих утримували на гауптвахтах. Там, де їх не було — у ямах і навіть у залізних бочках з-під паливно-мастильних матеріалів. Через сильну спеку люди, перебуваючи там, непритомніли, траплялося, й помирали.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво