Венеціанські заробітки для закарпатських остарбайтерів - Право - dt.ua

Венеціанські заробітки для закарпатських остарбайтерів

23 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 23 червня-30 червня

Олександр Дякулич з Іршави — професійний спортсмен і тренер місцевої футбольної команди «Бужора»...

Олександр Дякулич з Іршави — професійний спортсмен і тренер місцевої футбольної команди «Бужора». Через глибокі зморшки на обличчі та зневірений погляд у нього вигляд ледь не пенсіонера, хоча чоловікові лише 42. Три роки тому, повіривши обіцянкам знайомої про хороші заробітки, Олександр позичив великі гроші й поїхав за кордон. Через п’ять місяців, після поневірянь, принижень та трьох арештів, його депортували на батьківщину — хворого, без будь-яких документів, із кількома євро в кишені. Відтоді футбольний тренер безуспішно намагається притягнути шахраїв до відповідальності й повернути позичені гроші.

Історія Олександра — наочний приклад для багатьох тисяч заробітчан, які, виїжджаючи із безвиході за кордон, щоб утримувати сім’ї й поставити на ноги дітей, стають жертвами шахраїв…

Їхати на заробітки він не планував, хоча раніше йому пропонували це неодноразово. Знав від знайомих, що за кордоном далеко не такий легкий хліб, як комусь може здатися. Але 2003 року безгрошів’я стало особливо відчутним.

Зарплата Олександра була тоді всього 400 тренерських гривень. Дружина, медсестра, отримувала ще менше, тому коли сусідка Оксана, що працює директором районного бюро подорожей та екскурсій, запропонувала їхати на заробітки в Англію, Олександр не довго вагався.

Сусідка пообіцяла відкрити робочу візу на рік і легальну місячну зарплату 3,5 тисячі доларів. За це треба було заплатити їй 3600 доларів і ще 1000 взяти з собою на дорогу. Думки, що можуть обманути, від себе гнав, адже Оксана Михайлівна нерідко заходила до них у гості, його дружина робила жінці масажі й уколи, вони вважалися добрими знайомими. Врешті-решт Олександр позичив у знайомих під відсотки п’ять тисяч доларів, 3600 з яких передав Оксані. В останній момент з’ясувалося, що у Великобританію на таких самих умовах їдуть ще два чоловіки — Іван Ляшко та Юрій Стільник, теж давні знайомі директорки турбюро. Під час передавання грошей хтось із «рекрутованих» несміливо натякнув, що добре було б отримати розписку, що дуже образило Оксану Михайлівну. «Хіба вам не ганьба? — соромила вона людей. — Ми свої люди, я вам стільки доброго роблю, а ви ще просите якісь розписки…»

У вересні 2003 р. вони поїхали до Києва, де їм мали вручити паспорти з візами та квитки на літак до Лондона. Біля вокзалу їх зустріла якась жінка, але замість обіцяних документів вручила… куплені на їхні ж гроші тижневі туристичні поїздки в Хорватію (кожна по 500 доларів), паспорти з хорватськими візами та по 1000 доларів. Коли стали вимагати пояснень, відповіла: «Усі питання вирішуйте з Оксаною, я лише передаю те, що мене попросили». Оксана Михайлівна по телефону заспокоїла: «Усе гаразд, просто в останній момент змінилися плани. Їдьте в Хорватію, і там за 1000 доларів вам відкриють англійську візу».

Наступного дня вони були в хорватському м.Пула. Якийсь чоловік на ім’я Отто підійшов у готелі і взяв по тисячі доларів (хотів по 1300, але вони не погодилися). Коли вже завершувався термін хорватської візи, Отто перевів приїжджих у якусь обідрану квартиру, за яку мали платити по 30 євро на добу, а ще через три дні приніс… чеські паспорти з фотокартками, бронювання на готель у Лондоні і пояснив, що з цими документами через Італію та Францію вони мають їхати до Великобританії. Коли минув перший шок, заробітчани зажадали віддати гроші й українські паспорти. Отто заявив: «Я роблю те, що мене просила Оксана Михайлівна, тому всі претензії до неї. А закордонні паспорти вже відправлено до вас додому».

На телефонні переговори витратили близько 300 доларів, вимагаючи від Оксани пояснень, де обіцяна легальна віза в Англію. Сусідка заспокоювала: «Робіть, як сказав Отто, і не переживайте. Половина заробітчан виїхали у США за підробленими паспортами». Повертатися додому з фальшивими документами вони не могли, до того ж треба було повертати кредиторам гроші. Не було іншого виходу, як добиратися пароплавом до Італії. Щойно припливли до Венеції й Іван відлучився до банкомата, щоб поміняти долари на євро, як до двох інших підійшли карабінери і попросили документи. Заробітчан через несміливу поведінку та зневірений погляд видно за кілометр, тому одразу й вирахували. Юру відпустили (підробки його паспорта не помітили), а Олександра затримали. У його паспорті навіть не збігалися цифри на сторінці та фотокартці…

Залишившись без Олександра, двоє закарпатців вирушили до Англії. Згодом вони розповіли слідчому, що з Венеції якось добралися до Парижа і спробували купити квитки на поїзд до Лондона. Їм повідомили, що чехам для в’їзду у Великобританію необхідні візи. Іван зателефонував до Оксани, і та порадила: «Найміть таксі, може, так візу не треба. Або шукайте роботу у Франції».

Кілька днів закарпатці, не знаючи мови, блукали по Парижу, ночуючи в парках і ховаючись від поліції. Затим поїхали до земляків у Португалію в надії знайти якийсь заробіток. Нелегалів ніхто брати не хотів, гроші швидко закінчилися, а від постійного нервового напруження почалися хвороби. На щастя, виявилося, що Отто справді надіслав українські паспорти в Іршаву. Родичі відправили їх в Угорщину, і двоє заробітчан через місяць блукань «по Європах», хворі, знесилені й без жодної копійки, повернулися додому…

А Олександр Дякулич так і залишився в Італії. У поліційному відділку Венеції його кілька разів фотографували, знімали відбитки пальців, роздягали до трусів і обшукували. Усе допитувалися, звідки чеський паспорт, підозрювали, що якийсь терорист. Весь день возили на гондолах по різних інстанціях у супроводі чотирьох охоронців, що постійно тримали руки на пістолетах. Під час допитів кидали в обличчя рукавички, били. Не знаючи й слова по-чеськи, як міг вдавав із себе чеха, бо діватися було нікуди. Зрештою, пощастило — міграційна служба була на ремонті і карабінери просто не знали, що з ним робити. Його виставили за двері, попередивши, щоб максимум за п’ять днів і ноги його в Італії не було. Спасибі хоч гроші не відібрали…

Пізно ввечері без будь-яких документів він опинився сам у чужій країні. Ту ніч спав у картонній коробці, яку затяг у кущі подалі від очей поліції. Вранці купив у кіоску телефонну картку й зателефонував Оксані. Вона сказала, щоб зв’язався з нею через три дні, може, щось і придумає.

Згодом опинився за 600 км, у Римі, де поселився на квартирі ще з двадцятьма земляками-заробітчанами. Почав шукати якусь роботу, і тут через три дні — поліцейська облава. Цього разу назвався своїм прізвищем, сказавши, що паспорт украли. Знову фотографування, відбитки пальців, допити… І вдруге пощастило — його дані перевірили не по загальній комп’ютерній базі, а лише по українській, де не значилося затримання у Венеції.

Після оформлення документів їх кинули до в’язниці. Вночі тримали в камерах, а вдень усіх — і жінок, і чоловіків — зганяли у великий заґратований зал. Там були повії з Росії, нелегали з Африки, колишнього Союзу, Югославії. На п’ятий день македонці зчинили бунт, вимагаючи швидше вирішувати долю ув’язнених, після чого їм видали якісь цидулки, взяли розписки, що за десять днів виїдуть із країни, і випустили за ворота. Олександр із земляками знову повернувся на квартиру. Постійного заробітку не було, чекав нагоди когось підмінити.

А вдома була біда. Він пішов, і не стало навіть 400 тренерських гривень. Сім’ї не вистачало на найнеобхідніше, а кредитори щодня вимагали гроші. Олександр регулярно телефонував Оксані й просив повернути дружині видурені долари, щоб вона віддала борг. Сусідка обіцяла повернути, коли приїде додому, затим трубку став брати її чоловік — колишній заступник начальника Іршавського РВВС, підполковник міліції у відставці. «Які гроші? — кричав він. — Радій, що живий. Найму людей в Італії, і ті швидко з тобою розберуться, а сім’ї твоїй влаштую терор». Олександр телефонував колишнім вихованцям і просив чергувати вночі біля будинку, щоб хоч якось захистити сім’ю… Через п’ять місяців знайомий, котрий уже багато років легально працював в Італії, влаштував його на роботу в містечку Бетольї, що за 150 кілометрів від Рима. Та за кілька днів — знову перевірка документів. Карабінери за хвилину з’ясували, що це не перше затримання, і одразу кинули Олександра в камеру. А через кілька днів викликали перекладача й повели на суд. Суддя став з’ясовувати соціальний стан — у якій квартирі живе, чи має машину, ким працює дружина. Коли почув, що дружина отримує 30 євро, довго перепитував — за день, за тиждень? Ніяк не міг повірити, що це місячна зарплата, і все допитувався, як на неї можна жити.

Олександра визнали винним у нелегальному перебуванні в країні й засудили до трьох років в’язниці. Правда, відстрочили покарання у зв’язку з видворенням. Якщо протягом десяти років він знову приїде в Італію — потрапить за грати на весь термін. У наручниках, ще з двадцятьма земляками його посадили в літак (решта пасажирів дивилися на них як на бандитів) і відправили до Києва. Там до літака підігнали окремий автобус, на трапі — працівники СБУ. І знову допити, перевірки. Коли свої, рідні правоохоронці відібрали мобільний телефон та останні 50 євро, він не витримав і зірвався на крик. Підійшов якийсь чоловік і дав 70 гривень. «Цього вистачить до Закарпаття, — сказав. — І не кричи, так буде краще для тебе». В середині лютого, через п’ять місяців «заробітків», він повернувся додому з кількома гривнями в кишені. У перші ж дні пішов до сусідки. Вона категорично відмовилася повернути гроші.

Кримінальну справу проти Оксани Михайлівни порушили ще раніше, після заяв І.Ляшка та Ю.Стільника. Слідство проводив Іршавський, затим — Виноградівський райвідділи міліції, пізніше справу розслідував заступник начальника слідчого управління УВС Сергій Россоха. Директорку турбюро звинуватили у шахрайстві в особливо великих розмірах та у зловживанні посадовим становищем (від 5 до 12 років ув’язнення). Протягом усього слідства жінка мовчала, відмовившись давати будь-які свідчення.

— Влітку 2005 р. справу передали до суду, й одразу почалися неприкриті спроби її поховати, — розповідає Олександр. — На клопотання адвоката підсудної, розгляд безпідставно перенесли з Іршави в Мукачеве. Мені не віриться, що в Іршаві процес міг бути об’єктивним, але принаймні він був би публічним, про нього говорили б люди. Показати це клопотання суддя в дуже грубій формі відмовився, а пізніше з’ясувалося, що документа у справі взагалі немає. Про досудовий розгляд ні нам, ні прокуророві не повідомили, засідання неодноразово переносили фактично без причин. Врешті-решт у квітні цього року суддя відправив справу на додаткове розслідування. Головна підстава — необхідно вияснити особу Отто і притягнути його до відповідальності. Відрядження у Хорватію міліції ніхто не даватиме, встановити, хто такий Отто, нереально, тому слідчий виділив цей епізод в окреме провадження. Суддя виніс рішення, знаючи наперед, що його неможливо виконати. І зробив це демонстративно, наче навмисно на щось провокуючи. Нас, трьох чоловіків, які позичили гроші, щоб поїхати за кордон і заробити на освіту дітей, підло обманули, а закарпатське правосуддя намагається залишити злочин без покарання. Є межа, яку не можна переступати…

Судячи із зібраних слідством матеріалів, вина підсудної настільки очевидна, що заперечувати її немає сенсу. Однак сама вона так не вважає. Вона теж називає себе потерпілою, причому навіть більшою мірою, ніж заробітчани. Мені вдалося поговорити з нею після засідання обласного суду, який розглядав апеляційну заяву прокуратури на постанову Мукачівського суду. Точніше, не так із нею, як із адвокатом, — сама підсудна в розмові участі майже не брала.

— Оксана Михайлівна не заперечує факту, що брала гроші, — каже адвокат Марія Микита, — якби вона була нечесною, могла б заперечити, тоді вони взагалі нічого б не довели. Однак усе було зовсім інакше. Заробітчани домовлялися про англійську візу в Києві, а моя підзахисна, на їхнє ж прохання, виступила посередником. У цьому й була її помилка. Оксана Михайлівна просто зібрала гроші й передала своєму знайомому, який повіз їх до Києва. Чому хлопців відправили в Хорватію, вона не знає.

— Однак потерпілі кажуть, що неодноразово телефонували Оксані, і щоразу вона казала — все йде за планом.

— Сьогодні ні я, ні хтось інший не може цього стверджувати. Можливо, і телефонували, але хто що казав, довести не можна.

— А ви хіба не пам’ятаєте, що казали? — звертаюся до Оксани, яка незворушно сидить поруч, ніби мова й не про неї.

— Оксана Михайлівна каже, що відповіла їм — робіть, як хочете, — знову відповідає адвокат. — Тепер кияни все заперечують, а хлопці їх підтримують, хоча раніше казали, що ті все знали. Моя підзахисна така ж потерпіла, як і заробітчани.

— З цим важко погодитися.

— Мені навіть гірше, — несподівано вклинюється в розмову Оксана, — тому що і вони виступають проти мене, і з Києва, а я залишилася сама. За всі роки, скільки працюю, я нікого не обманула.

— Олександр Дякулич каже, що ваш чоловік неодноразово погрожував йому по телефону.

— Ніяких погроз не було, все це неправда.

— Якщо ви були не в курсі справи, то навіщо взагалі втручалися в неї?

— Я знаю ці сім’ї не перший рік, то як було не допомогти їм?..

Варто лише додати, що знайомий Оксани, який нібито повіз гроші до Києва, так заплутався на допитах, що проти нього порушили кримінальну справу за дачу неправдивих показань.

Минулого тижня Апеляційний суд підтвердив рішення Мукачівського, правда, виключивши з нього деякі пункти.

— Ми дійшли висновку, що справу можна розглядати окремо від епізоду з особою на ім’я Отто, — каже Георгій Гошовський, що головував на засіданні Апеляційного суду. — Чим фактично розв’язали слідству руки. Водночас, на нашу думку, підсудна має притягатися до відповідальності разом із двома мешканками Києва (йдеться про жінок, які купили турпоїздки в Хорватію й зустрічали заробітчан на вокзалі в Києві. — Авт.). З початкових свідчень потерпілих випливає, що вони, можливо, були спільницями підсудної. Якщо ж орган досудового слідства вважає, що ці особи не винні, то має винести постанову про відмову в порушенні проти них кримінальної справи. Однак не сказати нічого, а притягувати лише її, — неправильно. Крім того, слід встановити, хто вийшов на невстановленого Отто — підсудна чи ці жінки, і хто саме бронював номери в лондонському готелі. У кримінальній справі є переклад факсового повідомлення про бронювання, однак оригіналу чомусь немає, хоча він і значиться як вилучений. Усі ці питання неважко з’ясувати з допомогою очних ставок між підсудною та киянками, а також перевіривши, чи розмовляли вони в цей час із Хорватією. Тоді стане зрозуміло, чи директор турфірми — головна фігура у справі, чи лише окрема ланка в ланцюжку…

Судження Г.Гошовського були б цілком слушними, якби не одне «але». Слідство з’ясовувало роль двох мешканок Києва у злочині. Правда, очні ставки між ними та підсудною проводити не можна, бо Оксана Михайлівна взагалі не дає ніяких свідчень, а перевірити телефонні переговори, на жаль, уже неможливо, оскільки такі дані зберігаються лише певний час. Доказів вини киянок знайдено не було, тому слідчий і виніс постанову про відмову в порушенні проти них кримінальної справи, яка міститься у третьому томі справи. А оригінал факсового повідомлення про бронювання номерів міститься у справі щодо Отто, яка виділена в окреме провадження. Якщо суддя не знайшов цих документів, можна припустити, що або він не дуже уважно вивчав справу, або ці документи зникли після того, як їх передали до Мукачівського суду.

Що ж до Оксани, то, на переконання слідства, її вину доведено повністю, адже злочин вважається закінченим із моменту переходу чужого майна або грошей у володіння винної особи, тобто з моменту, коли заробітчани передали підсудній свої гроші. Апеляційний суд чомусь вважає інакше… У слідства є місяць, щоб врахувати його зауваження, після чого кримінальну справу передадуть на новий розгляд.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво