У ПАВУТИННІ «ЧОРНИХ» МАКЛЕРІВ

Про випадок із літньою Ганною Вдовиченко серед інших схожих ми вже розповідали коротенько в матеріалі «Як не втратити своє житло» («ДТ» № 25 від 6 липня 2002 р.). Та оскільки за рік, який минув після публікації, українське законодавство і юридична практика все ще не виробили механізму протидії квартирним «кидалам», та й сама «справа Погосян» загрузнула в судових інстанціях, усе ще загрожуючи 90-річній киянці виселенням із власної квартири, вважаємо за потрібне звернути на неї пильнішу увагу читачів нашої газети, назвавши цього разу справжні імена всіх дійових осіб.

Ця сумна історія розпочалася задовго до того, як убита горем жінка звернулася до нас із майже риторичним запитанням:

— Cкажіть, чи врятує від бандитів Спілка власників житла квартиру моєї матері? Їм її продав мій брат, укравши в мами документи, а потім його вбили! Маму ж вивезли до Демидова. А в спорожнілому в такий спосіб «гніздечку» поставили броньовані двері. Якось ми все-таки туди потрапили, але тепер нас можуть виселити за рішенням суду! Допоможіть!

Простуючи за зазначеною адресою — проспект Маяковського, 12, квартира 298 (Деснянський район столиці) — до будинку матері Олени Погосян, Ганни Сизонівни Вдовиченко, та її брата Михайла, який передчасно пішов із життя, ми з заступником голови правління Спілки власників житла Києва Михайлом Березовчуком та завідуючим відділом Спілки, депутатом Деснянської райради Віталієм Черняховським ще не знали, що вийшли на слід знавіснілої банди, яка поставила на потік виселення зі зручних столичних квартир безпорадних літніх людей і гірких п’яниць. А найцинічніше — банда приховувала справжнє обличчя під маскою респектабельного агентства нерухомості.

Доля Ганну Вдовиченко не балувала. Все життя жінка тяжко працювала, буквально вистраждавши власне житло. До початку жахливих для неї подій, перебуваючи вже у дуже літньому віці, залишилася в двокімнатній квартирі разом із сином Михайлом — дочки давно звили свої гнізда.

Хитромудрі плани колишнього кримінальника

Життєвий шлях Михайла Вдовиченка вкладався у нехитру формулу з відомого фільму: «Вкрав, випив — до в’язниці!» Стаж перебування там у нашого «героя» налічував майже 30 років. Займався крадіжками й пограбуваннями. Може, цей «шукач пригод» колись плекав мрію про кар’єру мафіозного боса, та не так сталося. У свої 50 із «хвостиком» перетворився на звичайного нікчемного п’яничку — місцеву «знаменитість». На початку 2001 р. доля подарувала Михайлові зустріч із Людмилою Бернацькою, яка стала останньою пасією в його нещасливому житті.

— Я, як могла, намагалася стримувати Мишу від непродуманих учинків, придивлялася до його друзів, — розповідає Людмила. — Вони викликали в мене підозру. Особливо я насторожилася, коли серед постійних «гостей» помітила респектабельну сімейну пару.

Зі смаком одягнуті, при грошах, веселі й ділові Любов Здітовецька з чоловіком Олексієм не вписувалися у звичайний контингент п’яниці Михайла Вдовиченка. Однак відвідували його часто, привозячи по півтора літра горілки чи самогонки. Нерозлучна трійця зачинялася в кімнаті і обговорювала якісь незрозумілі справи. Інколи Любов Леонідівна та Олексій давали Михайлові під розписку по 15—20 грн.

Підслухавши одного разу розмову Михайла зі Здітовецькою, Людмила зрозуміла, що її співмешканець без відома старенької матері вирішив продати квартиру. Це виявилося справою нескладною, оскільки «благодійники» були брокерами одного з київських агентств нерухомості. На пряме запитання Людмили Михайло глибокодумно сказав:

— Так, я вирішую питання з квартирою. Нам потрібні гроші! Мати незабаром помре, а нам із тобою й однієї кімнати вистачить!

Подзвін і по тобі

«Не запитуй ніколи, по кому подзвін: подзвін і по тобі». У справедливості знаменитої хемінгуеєвської цитати Людмила Бернацька переконалася, коли 25 лютого за загадкових обставин Михайло помер у неї на руках.

— Миша почувався погано, став відмовлятися від їжі, лише пив і курив, — розповідає Людмила Бернацька. — Одного разу чоловік Здітовецької, Олексій, узяв ключ від дверей і зробив дублікат. На моє запитання відповів, що, мовляв, якщо нікого не буде вдома, вони з дружиною залишать передачу для бабусі. А 25 лютого Миша раптом закотив очі й задихнувся. Нажахана, я відразу зателефонувала Олені.

Олена Погосян, сестра Михайла Вдовиченка:

— За два тижні до смерті Михайло скаржився на біль у легенях. До цього був абсолютно здоровий. Я переконана, що брата вбили з допомогою клофеліну. Хочу відкрити кримінальну справу й довести це в суді!

Тоді Олені та Людмилі було не до з’ясовувань обставин смерті. З дому зникли паспорти Михайла та Ганни Сизонівни, а також усі документи на квартиру. Вони опинилися... у Здітовецької. Відшукавши телефон Любові Леонідівни, Люда натрапила на Олексія. Смерть коханця вирішила приховати, не довіряючи «друзям»:

— Мишко в міліції, мені потрібен його паспорт!

— Вранці! — почула коротку відповідь.

Паспорта ніхто так і не привіз. За свідченням тієї ж таки Олени Погосян, згодом відбитому в заяві на ім’я начальника районної міліції, Здітовецька відмовилася віддати паспорти, пізніше заявивши, що їх у неї немає. Ховали Михайла за довідкою з жеку. А вже 5 березня у квартирі з’явилися представники агентства нерухомості — Любов Здітовецька з чоловіком і... покупниця квартири!

Ледве оговтавшись від шоку, Олена з Людмилою зажадали документи. Ось тут вони й відчули справжній шок! Спочатку Олені Василівні було пред’явлене генеральне доручення, завірене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ніною Коваленко, від імені літньої Ганни Сизонівни на ім’я громадянки Здітовецької. За цією «липою» Ганна Сизонівна нібито надає брокеру Здітовецькій усі необхідні повноваження з питань відчуження і здійснення будь-яких дій із рухомим і нерухомим майном, яке належить Ганні Сизонівні, доручаючи встановлювати в усіх випадках суми, терміни та інші умови на власний розсуд! Підпису Ганни Вдовиченко на дорученні не було, за «хвору» «на її особисте прохання» і в «її присутності» підписався любий синок Миша!

— Та моя мати досі не розуміє, про що йдеться! — жахається Олена Погосян.

Другим представленим шахраями «документом» був уже договір купівлі-продажу двокімнатної квартири, завірений іншим приватним нотаріусом — Юрієм Каплуном. І хоча як продавець фігурує Ганна Сизонівна, на договорі стоять підписи лише Михайла Вдовиченка та Любові Здітовецької, яка діє від імені Ганни Сизонівни! Цікава й особа покупниці — Наргіс Багдасар’ян, на яку в БТІ м. Києва було оформлено аж чотири квартири!

— Ми заплатили вашому Михайлові 40 тисяч гривень! — заявила Здітовецька. — І квартиру ви маєте звільнити до 2 квітня. Ось вам 2000 грн, щоб прилаштувати бабусю, і 500 грн — за меблі. А не звільните — самі вивеземо стару й встановимо бронедвері!

«Після цього я зверталася неодноразово до дільничного, тривожачись за життя матері, залишила заяву, але заходів не було вжито. Другу заяву написала моя мати начальнику районного управління внутрішніх справ... Відповіді я так і не дочекалася» (з заяви Олени Погосян начальнику Ватутінського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 31.05.2001).

«Перевалочна база» дорогою на той світ

Ні на початку квітня, ні згодом візитери більше не з’являлися. Людмила трохи заспокоїлася, залишившись у квартирі Михайла доглядати за Ганною Сизонівною. Та день 30 травня став для неї громом серед ясного неба.

— О 10.30 прийшли два міліціонери й попросили з’явитися в дільницю, — розповідає жінка. — Взявши паспорт і залишивши вдома стареньку, свої речі та документи, я пішла на прийом. Аудієнція у дільничного тривала 2 години. Коли о 14.00 нарешті опинилася вдома, до квартири потрапити не змогла — там уже стояли чужі бронедвері, і матері за ними, звісно ж, не було. У мене розпочалася істерика, я повернулася в дільницю і написала заяву, що не знаю, що коїться у квартирі, де старенька, мої речі та документи!

Боячись за життя матері, Олена Погосян кинулася до того самого дільничного. Яким же був її подив, коли шановний інспектор відмовився назвати адресу, за якою вивезли стару жінку. На тій, мовляв, підставі, що на Ганну Сизонівну, виявляється, вже оформлено договір довічного утримання. Нарешті, після кількаразових звернень Олени в міліцію, адресу вона все-таки отримала. Слід вів до села Демидів Вишгородського району Київської області...

Як пізніше стало відомо з достовірних джерел у районній та міській прокуратурі, три двоповерхових дерев’яних «фінських» будиночки в Демидові — це колишнє тимчасове житло для чорнобильців. Спочатку перед очима Олени Погосян та її друзів-свідків, а пізніше й учасників ініціативної групи в складі заступника голови правління Спілки власників житла Києва М.Березовчука, депутата Деснянської райради В.Черняховського та автора матеріалу, постала жахлива картина. Холодні, вологі приміщення без опалення, у яких немає гарячої води й лише інколи з’являється холодна. Підлога, що провалюється від ветхості, потріскані фанерні стіни. Всюди гниль, бруд, запустіння. Ці три халупи й стали останнім притулком для 10—12 сімей, вивезених із Києва кількома «чорними маклерами», які влаштували тут своєрідну «перевалочну базу». Серед бідолах — зовсім самотні люди й сім’ї з дітьми. А в основному — безпорадні старі та п’яниці. І Олені, і нам люди розповіли, що всім їм тут куплені квартири замість проданого житла в столиці. Деяким родинам із «панського плеча» «чорних маклерів», які ошукали їх, навіть були пожалувані трикімнатні «апартаменти». Гроші на руки нікому не давали, практично на всіх людей похилого віку оформлені — інколи навіть не завірені нотаріусами — договори довічного утримання. Подекуди «опікуни» (ті самі «брокери», серед яких і пані Здітовецька з чоловіком) привозять жертвам подачки: хліб, сало, вермішель, дешеву ковбасу й самогон — головний тутешній атрибут — як плату за реалізоване київське житло. В усіх випадках чинником, що переконував переїхати сюди, слугувала пляшка горілки, розкішна демидівська природа й казки про гарне життя. Навряд чи при оформленні договорів купівлі-продажу квартир хтось із цих людей здогадувався, що на них чекає лише «перевалочна база» дорогою на той світ.

— Тут я знайшла свою матір, — розповідає Олена. — Разом з оперуповноваженим районного управління внутрішніх справ довелося буквально виривати її з рук якоїсь п’янички, на яку нібито оформлений договір довічного утримання.

Замість післямови

…Додати до сказаного залишається небагато. Олена Василівна відвезла маму до себе. Через два місяці їй нарешті вдалося зламати двері й проникнути до квартири. Шахраї вивезли речі й зняли шпалери, залишивши голі стіни. Зникли документи та речі Людмили Бернацької. Звернення обох жінок в усі правоохоронні інстанції нічого не дали. Дамокловим мечем над матір’ю та дочкою повиснула загроза виселення через суд. Член Спілки власників житла Києва Віталій Черняховський познайомив Олену Василівну з юристами цієї громадської організації, які впритул зайнялися «справою Погосян». Судове протистояння триває по сьогоднішній день.

— Від самого початку Ганна Вдовиченко хотіла в судовому порядку визнати недійсним генеральне доручення, якого вона ніколи нікому не давала й за яким було проведено незаконну приватизацію квартири, — коментує Віталій Черняховський. — Оскільки, за законодавством, сам Михайло не міг приватизувати квартиру, а Ганна Сизонівна теж цього робити не збиралася, після визнання недійсним гендоручення розірвався б і весь ланцюжок, у тому числі договір купівлі-продажу в повному обсязі. А це означає, що «покупниця» не зможе претендувати ані на міліметр житлової площі в квартирі нашої підопічної.

Судовий позов щодо «справи Погосян» триває вже два роки. На жаль, під час першого розгляду справи суддя Деснянського районного суду пан Віталій Дубинін, повіривши відвертій брехні нотаріуса Н.Коваленко, яка заявила, що горезвісне генеральне доручення на ім’я Здітовецької оформлене з волевиявлення самої Ганни Вдовиченко, виніс незаконне рішення на користь Здітовецької та Багдасар’ян. Незаконність цього рішення була згодом визнана Апеляційним судом м. Києва, який скасував рішення суду першої інстанції. Сьогодні справа вже перебуває на новому розгляді в новому складі суду.

На першому ж засіданні нового складу Деснянського райсуду, яке відбулося 3 червня 2003 р., Ганна Вдовиченко не тільки чітко заявила, що вона не збиралася продавати квартиру й ніколи нікому не давала генерального доручення, а й продемонструвала в ході судового експерименту свою спроможність розписуватися, заперечивши тим самим брехливі свідчення нотаріуса Коваленко, буцімто позивачка розписуватися не могла і тому за неї це зробив покійний син. Оскільки пані Коваленко на суд не з’явилася, розгляд справи відкладено до наступного засідання. Спілка власників житла Києва дуже сподівається, що суд не допустить виселення з квартири 90-річної жінки, і жалкує, що районна прокуратура залишила без змін постанову районного управління внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи проти брокера Здітовецької. Крім того, заява Ганни Вдовиченко про порушення кримінальної справи проти нотаріуса Коваленко за підробку документа вже давно лежить в одній із районних прокуратур. Чекаємо на відповідь.

Звісно ж, розповівши цю сумну історію, ми не прагнемо кинути тінь на всі столичні брокерські контори. Ринок нерухомості за понад десять років свого існування виховав велику кількість сумлінних ріелторів. Відомі агентства закільцьовують свої комп’ютерні бази даних, працюють і з нотаріусами, і з реєстрами застав, і з БТІ, враховують усі нюанси й відповідають перед клієнтом, страхуючи свої договори. Та водночас ми чекаємо відповідей на багато запитань. Коли, приміром, Міністерство юстиції конкретизує інструкцію про роботу нотаріусів так, щоб кожен громадянин був переконаний: ніхто не напише в дорученні, що він хворий, і не розпишеться за нього? Коли нарешті Верховна Рада прийме необхідний як повітря закон про ріелторську діяльність, який, з одного боку, перекрив би шлях безграмотним кустарям, котрі думають лише про наживу, а з іншого — перетворив би брокера на справді відповідальну особу? Адже недаремно, напевно, чимало фахівців сьогодні, справедливо вважаючи, що кожна людина має бути обережною, володіти елементарними юридичними знаннями, все-таки замислюється над кардинальним вирішенням проблеми. Одна з таких пропозицій — зосередження всього обліку та реєстрацій продажів і обмінів житла у відповідальній державній організації. Вона буде зобов’язана офіційно підтвердити, чи належить ця квартира цьому продавцю і чи має він право її продати, а також повідомити загальну суму заборгованості за комунальні послуги, якщо така є. Перевіряти, зауважимо, необхідно не тільки папірці, а до самого кінця — аж до виїзду на місце й опитування сусідів! При цьому «кидки», так само як і продаж чужих квартир, буде просто унеможливлено. А посередники теж зможуть працювати: підбирати житло на замовлення клієнта. Але за такого варіанта вони ніколи його не обдурять, бо документи й гроші проходитимуть через одну-єдину державну службу, посередникам же відрахують обумовлений відсоток із рахунку після проведення угоди. Що заважає ухвалити такий закон?

Ну а поки що через недосконалість законодавчої бази на світ Божий випливають дедалі нові й нові «чорні маклери», які сповідують філософію вовчої зграї.