Теорія і практика прокуратури - Право - dt.ua

Теорія і практика прокуратури

5 червня, 2009, 16:08 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

У політичних і наукових колах усе ще триває дискусія про призначення прокуратури, її місце і роль у системі органів державної влади, про повноваження її посадових осіб...

На сучасному етапі розвитку української державності гостро стоїть питання необхідності реформування правоохоронних органів, зокрема прокуратури. У політичних і наукових колах усе ще триває дискусія про призначення прокуратури, її місце і роль у системі органів державної влади, про повноваження її посадових осіб. А тим часом, поки точаться запеклі суперечки навколо теоретичних питань, цей орган перетворився на монстра, який не підпорядковується ні президенту, ні Верховній Раді, ні Закону.

Кількість кримінальних справ, безпідставно порушених органами прокуратури, переросла критичну межу, що викликає справедливі нарікання в суспільстві. Орган, який повинен наглядати за дотриманням законності і бути взірцем у сфері застосування юридичних норм, перетворився на головного їх порушника. Від незаконного кримінального переслідування з боку органів прокуратури сьогодні в Україні не застрахований ні рядовий громадянин, ні державний службовець, ні співробітник правоохоронних органів. Безпідставне порушення органами прокуратури кримінальних справ стало в Україні звичайною юридичною практикою, внаслідок чого в місцях позбавлення волі може опинитися будь-яка людина, навіть та, яка не порушувала закону.

In dubio pro reo — усі сумніви на користь обвинувачуваного. Цей постулат римських юристів став класикою сучасної юриспруденції. Древні казали, що краще не покарати десятьох вин­них, ніж покарати одного невинного. Цим вони хотіли підкреслити справедли­вість публічної влади і закріпити довіру народу до держави. Такий підхід давав їм можливість забезпечувати правопорядок і стабільність у суспільстві.

Після проголошення державного суверенітету і ухвалення нової Консти­туції в Україні також з’явилася тенденція до закріплення в законодавстві класичних правових принципів. Так, у ст. 8 Основного Закону встановлено, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права». Це означає, що принцип верховенства права є вищою соціальною цінністю у порівнянні із принципом верховенства закону.

Ще один класичний юридичний принцип закріплено у ст. 62 Консти­туції України де визначено, що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Так визначено в Основному Законі, і так має бути в будь-якій демократичній правовій державі. Саме такою демократичною правовою державою має бути і Україна, оскільки ці принципи лежать в основі проголошеної Конституції.

Тепер розглянемо декілька прикладів, з яких стане зрозуміло, наскільки в нашій країні теорія розходиться з практикою. Широкого розголосу в ЗМІ набула справа голови Броварської районної державної адміністрації Ми­коли Діденка, затриманого в грудні 2008 року за підозрою в отриманні хабара. Сума хабара, яку озвучив міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, становила 42 млн. доларів США. Цифра вражає, і в наших громадян могло скластися враження, що нарешті силові структури почали наступ на корупцію. Природно, що після висунення такого обвинувачення суд дав санкцію на арешт Миколи Діденка. Але з момен­ту його затримання минуло вже більш як шість місяців, а справу до цього часу не направлено до суду. Мало того, людину тримають під вартою, але не проводять жодних слідчих дій. У цьому зв’язку в будь-якого кваліфікованого юриста можуть виникнути запитання, але для того щоб дати на них відповіді, потрібно з’ясувати деякі обставини цієї резонансної кримінальної справи.

Насамперед слід звернути увагу на особу хабародавця. Ним виявився грома­дянин Сирійської Республіки, який займався дрібною торгівлею на ринку «Троєщина». Звідки він міг узяти 42 млн. доларів США для того, щоб дати хабар голові Броварської РДА? Це питання поки що залишається відкритим.

Особу з грошима, що їх начебто мав отримати Микола Діденко, затримали не в приміщені Броварської РДА чи в будинку Діденка, а на… автомобільній трасі. Найцікавішим є те, що цю особу, яка є фактичним співучасни­ком злочину, чомусь не притягують до кримінальної відповідальності. А тим часом Миколу Діденка заарештовано, хоча грошей він не отримував. Гроші навіть не було доставлено в те місце, яким Діденко, бодай теоретично, міг скористатися, маючи до нього доступ. Отже, можна зробити висновок, що докази щодо отримання головою Броварської РДА Миколою Діденком хабара у слідства відсутні. Саме цим пояснюється той факт, що з ним протягом останніх чотирьох місяців не проводилося жодних слідчих дій.

Тепер щодо тримання М.Діденка під вартою. Згідно зі ст. 371 Кримінального кодексу України посадовим особам, винним у незаконному затриманні, а також притягненні до кримінальної відповідальності завідомо невинної особи, загрожує позбавлення волі строком до 10 років. Це дуже добре розуміють посадові особи Генеральної прокуратури України, котрі розслідують справу Діденка, і тому шукають будь-які факти зловживань з боку голови Броварської РДА, розуміючи, що справа про отримання ним хабара в сумі 42 млн. доларів США не має судової перспективи.

Факти, які свідчать про безпідстав­ність порушення кримінальної справи проти Миколи Діденка і про незаконне тримання його під вартою, не можуть не викликати занепокоєння. Якщо в Україні можна фабрикувати кримінальні справи проти призначених президентом України державних службовців і не нести за це ніякої відповідальності, то що вже говорити про захист прав рядових громадян від зловживань з боку корумпованих співробітників прокуратури.

Яскравим прикладом незаконного переслідування громадян України вищими посадовими особами Генеральної прокуратури України є справа Бориса Пенчука, засудженого Ворошиловським районним судом м. Донецька до восьми років позбавлення волі. Бориса Пенчука звинувачують у тому, що він з метою вимагання додаткових коштів за ТЦ «Білий лебідь» вдався до завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину, в якому звинуватив у здирництві одного з лідерів Партії регіонів Бориса Колеснікова.

Про упередженість і необ’єктивність розслідування цієї справи свідчить те, що заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін, усупереч вимогам закону, передав її для розгляду по суті до Ворошиловського районного суду м. Донецька. Згідно зі ст. 38 Кримінально-процесуального кодексу України право змінювати підсудність у межах України має лише голова Верховного суду України або його заступники. Ані генеральний прокурор України, ані його заступники таким правом не наділені. Враховуючи те, що відповідно до ст. 19 Основного Закону «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією і законами України», будь-які дії заступника генерального прокурора України, які виходять за межі наданих йому законом повноважень, є протиправними і містять ознаки злочинів, передбачених статями Кримінального кодексу України 364 (зловживання владою або службовим становищем) та 365 (перевищення влади або службових повноважень).

Крім процесуальних порушень є ще й інші факти, які свідчать про те, що ця кримінальна справа не могла бути об’єктивно розглянута в жодному суді Донецької області. По-перше, тому, що однією зі сторін конфлікту є народний депутат України Борис Колесніков, далеко не рядовий член Партії регіонів, яка є впливовою політичною силою в Донецькій області. По-друге, Борис Пенчук є автором книжки «Донецька мафія», негативними героями якої є лідери цієї партії, а також заступник генерального прокурора України Ренат Кузьмін та суддя Бухтіярова, яка й засудила Бориса Пенчука до восьми років ув’язнення. Саме тому, що в жодному із судів м. Києва справа Бориса Пенчука не мала судової перспективи, Ренат Кузьмін свідомо, зловживаючи владою, всупереч вимогам закону, передав її до Ворошиловського райсуду м. Донецька.

Про факти зловживань владою співробітниками органів прокуратури нижчого рівня свідчить справа старшого слідчого з особливо важливих справ МВС України в Одеській області підполковника Юлія Філімонова.

Слідчий Філімонов сумлінно розслідував кримінальну справу про незаконне заволодіння майном на суму 10 млн. доларів США. Коли він відмовився брати хабар за припинення кри­мінального переслідування злочинця, Одеська прокуратура порушила проти нього кримінальну справу, внаслідок чого слідчого Філімонова було засуджено до п’яти років позбавлення волі. Верховний суд України вирок щодо позбавлення волі Юлія Філімонова скасував. Одеський обласний апеляційний суд виправдав його за відсутністю в діях слідчого складу злочину. Справедливість щодо слідчого Філімонова відновлено, але Генеральна проку­ратура України до цього часу чомусь не розслідує факту незаконного притяг­нення до кримінальної відповідальності офіцера міліції.

Усе це свідчить про те, що Генеральна прокуратура України не виконує покладених на неї завдань. Замість того щоб здійснювати нагляд за дотриманням законності і переслідувати злочинців, прокуратура перетворилася на репресивний орган.

Сьогодні очевидно, що факти зловживання владою посадовими особами органів прокуратури вимагають адекватної реакції з боку президента, який відповідно до ст. 106 Основного Закону є гарантом дотримання Консти­туції та законів України. Звичайно, Верховна Рада може не дати згоди на зняття з посади, але тоді громадяни України знатимуть, які саме політичні сили прикривають порушників закону, і на чергових (або позачергових) парламентських виборах дадуть їм належну оцінку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво