Сусід Пукача. Альтернативні показання - Право - dt.ua

Сусід Пукача. Альтернативні показання

20 травня, 2011, 15:09 Роздрукувати Випуск №18, 20 травня-27 травня

Як повідомляло DT.UA, нещодавно було винесено вирок у кримінальній справі №49-1205, так званій малій справі міліцейських перевертнів.

Як повідомляло DT.UA, нещодавно було винесено вирок у кримінальній справі №49-1205, так званій малій справі міліцейських перевертнів (яка становить собою кілька епізодів діяльності тієї ж банди), про яку докладно розповідала наша газета. Основна справа перевертнів уже шостий рік перебуває в суді. DT.UA вдалося передати запитання в СІЗО СБУ свідку-обвинувачуваному в обох справах Юрію Нестерову (який сидить у сусідній камері з генералом О.Пукачем), на чиїх показаннях фактично грунтується справа, й отримати відповіді на них. Ми наводимо їх нижче, зберігши авторський стиль викладу.

Крім недавно розглянутої судом кримінальної справи, яка стала причиною нашого звернення до Ю.Нестерова, ми не могли не поставити йому запитань, що стосуються процесу Г.Гонгадзе.

Від самого початку обидві ці гучні справи — про зникнення Г.Гонгадзе й про міліцейських перевертнів, які викрадали і вбивали людей у Києві та Київській області, — були пов’язані між собою разючою кількістю збігів. Утім, часто змінювані посадові особи, причетні до розслідування обох справ, у публічних виступах завжди категорично-нервово заперечували цей зв’язок. Але відповідей на запитання про причини цих множинних збігів немає досі.

Справа перевертнів не до снаги суду шостий рік, і терміни попереднього затримання закінчилися давно. Слідство у справі Гонгадзе триває десять років. Остання з опереткових спроб її розслідувати з багатьох причин також не залишає ілюзій щодо встановлення істини.

У цій справі є ще багато живих, але не охоплених слідством свідків. З огляду на те, скільки часу минуло від початку розслідування і як багато дивного спостерігалося в цій справі, мабуть, слідству варто було б повернутися до витоків — зокрема, запросити для бесіди слідчого ГПУ Ю.Столярчука, який з самого початку вів цю справу, свого часу відстоював тримання під вартою генерала Пукача і... допитував І.Гончарова, обвинувачуваного у створенні банди міліцейських перевертнів та керівництві нею (на момент діяльності банди І.Гончаров — діючий співробітник МВС. Після арешту він дивним чином помер у столичній Лікарні швидкої медичної допомоги нібито через травми, отримані в СІЗО. — Ред.). За інформацією DT.UA, протоколів допитів І.Гончарова у справі вже немає...

Преса пильно стежила за перебігом слідства обох кримінальних справ. Але це дало тільки один результат — їх не вдалося витравити з пам’яті громадськості.

Інформація, яку передав нам Ю.Нестеров, набагато доречніша в матеріалах кримінальної справи, ніж у публікації. Але коли будь-які покази, що не вписуються в канву слідства або не відповідають настроям суду, завжди зумовленим поточним політичним моментом, ігноруються або просто вилучаються зі справи, напевно, єдиною можливістю посприяти в установленні фактичних обставин, є публікація свідчень. Читачі в погонах зможуть знову перевіряти їх, брати під сумнів, відкидати як непідтверджені, зважувати, кого вони виправдують чи обвинувачують. Люди, не причетні до «благородної справи розшуку», зможуть оцінити їх на свій лад: вірю — не вірю. Але ці свідчення вже не можна буде знищити, вилучивши з матеріалів справи...

— Юрію, вирок у малій справі перевертнів виявився набагато жорсткішим, ніж ви могли розраховувати, а ви вже два роки перебуваєте під вартою. Чи не шкодуєте ви про те, що зважилися давати показання у справі перевертнів замість пристати на певні гарантії слідства, і чи не збираєтеся переглянути свою позицію з цього питання?

— Кримінальна справа №49-1205 виділена з основної справи перевертнів і становить собою епізоди, з самого початку проігноровані слідством. У цій справі всі, хто був у «відмові» і працював у МВС або дружив з міліцією, отримали менше меншого. До мене, який не був працівником МВС, не мав там друзів, завдяки свідченням якого було розкрито справу перевертнів, попри офіційні звернення з МВС і ГПУ, було продемонстровано зовсім інший підхід. Незважаючи на те що ГПУ клопоталася про умовний строк для мене, суд дав мені шість років. Одним суд зарахував строки давності, іншим — ні. Очевидно, для того, щоб не кортіло йти проти системи, де все пов’язано.

Коли я ще був на підписці про невиїзд під охороною «Сокола», перед судовими засіданнями захисники інших підсудних сказали, що невдовзі мене заарештують і посадять у СІЗО, що ніхто мені не допоможе, і рано чи пізно мені доведеться відмовитися від своїх показів. І справді, суддя заарештував мене на підставі листа від якогось працівника МВС («Грифона»), який не мав жодного стосунку до забезпечення моєї безпеки. У листі той працівник просив заарештувати мене, бо моєю безпекою займаються не ті служби, а вони палають бажанням охороняти мене і мою сім’ю. Сам цей лист виявився настільки секретним, що ні я, ні мої захисники досі не бачили його.

Заарештували мене прямо в залі суду, фактично відбивши у співробітників УБОЗ і «Сокола». Вже перебуваючи у «клітці» разом з іншими підсудними, я почув від них, що суд уліпить мені в цій справі шість років, в основній справі перевертнів мені доведеться відмовитися від своїх показань і її відправлять на додаткове розслідування. Я довго дивувався їхній поінформованості, поки в суді Л.Михайленко (екстрадований зі США 2006 року) не сказав судді, що він працював з її чоловіком і попросив її запитати в чоловіка, який він (Михайленко) позитивний. За словами Михайленка, вони з Гончаровим добре знали чоловіка судді по роботі в одному відділі... Цікаво, якби я працював у МВС із чоловіком судді, який вирок винесли б мені?

Михайленко взагалі багато чого розповідав у суді. Але судді вважали, що це не стосується справи. Хоча, наскільки мені відомо, на повідомлення про вчинені злочини суд зобов’язаний якось реагувати. Михайленко кричав, саме кричав у суді, що його хочуть убити через його поінформованість. Що з ним вчинять так само, як з охоронцями-водіями, яких він добре знав, і йому було відомо, що їх отруїли. Цікаво, звідки? Михайленко казав, що саме я вбив його сина. Хоча я навіть не знав його прізвища й місця проживання... Все, що говорять у суді, фіксують секретар і аудіопристрій.

Такі дива кояться у малій справі. Що буде в основній справі перевертнів, навіть уявити собі не можу. Основну справу ж набагато легше розламати, ніж цю.

Коли я слухав вирок, то просто дивом дивувався: все відбувалося саме так, як пророкував покійний І.Гончаров і його захисники. Звичайно, приймаючи рішення давати свідчення, я не міг знати, наскільки далекоглядним провісником він виявиться. Я не міг припустити, що справу, яка в усіх на контролі, про яку говорили президенти, почнуть марудити десять років, створюючи всілякі причини для зволікання. Що слідство почнуть саботувати через три місяці після його початку. Що опергрупу буде розформовано, а співробітників, які гарантували мені безпеку, під різними приводами буде видавлено з органів. Що в опергрупі будуть пособники Гончарова. Що у справі залишиться багато «не встановлених слідством осіб», і що їх ніхто так і не шукатиме. Я не міг подумати, що мені відкрито погрожуватимуть міліціонери, адвокати й самі підсудні (за цілковитої байдужості суду); що на мене нападатимуть, підриватимуть (про замах на Ю.Нестерова, вчинений з використанням зброї та гранати в під’їзді його дому, DT.UA розповідало читачам); що битимуть дружину, і хай як дивно, кримінальна справа за цим фактом двічі припинялася міліцією, яка не бажала затримувати вже встановлених бандитів; що слідчий інкримінує мені більше статей, ніж ватажкові та його заступникам. Я не міг знати, що керівники МВС і ГПУ, котрі переконували мене дати показання, які свідчать про те, що це — банда, а не якась засекречена спецкоманда, залишать свої крісла й умиють руки, залишивши мене самого в цій ситуації. Втім, шкодувати вже пізно. Настав час приймати рішення, причому не мені одному.

— Чи відомий вам зміст статті, опублікованої за підписом Євгена Марчука, в якій вас згадують?

— Коли я перебував у суді, в клітці, моя дружина, вона ж — захисник — передала роздруківку статті, опублікованої в газеті «День» 22 квітня 2011 року («Правда, яку не вдалося сховати»). Є.Марчук після довгих років мовчання «згадав» справу Г.Гонгадзе, про Мельниченка, Гончарова, Пукача й, на моє здивування, про мою «дружбу» з І.Гончаровим, а також про багато іншого.

За кожне своє слово, колись написане чи сказане мною, я можу відповісти, не просто — а на детекторі брехні, а багато що можу підтвердити доказами.

Я, Нестеров Юрій Петрович, ніколи не був знайомим з Є.К. Марчуком. Мене ніколи не цікавило його становище в державі й усе, що пов’язане з цим. Але в різний час чув від І.Гончарова та його помічників багато з того, що тепер Є.К.М підтверджує особисто. Читаючи його «правду», неможливо не прокоментувати деякі фрагменти, що пригадалися у зв’язку із цією публікацією. Вона повернула мене в ті роки, коли кимось зібрана група працівників МВС і цивільних осіб безкарно чинила злочини різної тяжкості на території України. Вже тоді мені, та й не тільки мені, було абсолютно ясно, що сам І.Гончаров (без зв’язків і керівника, який напучував його, «кришував» і постачав інформацію) не міг зібрати такий колектив працівників МВС, готових чинити тяжкі злочини, керувати ним, планувати акції, прораховувати все, вербувати й підставляти.

Крім того, мені було зрозуміло, що слідству відома частина епізодів, про які я розповів, знаючи про них як безпосередній учасник. Щодо тих епізодів, про які я тільки чув, не беручи в них участь, слідство так нічого й не встановило.

Ті факти, які розглядає суд у рамках кримінальної справи перевертнів, за матеріалами виглядають як здирництво з метою викупу. Але це кимось заздалегідь продумано, щоб приховати замовні вбивства. Це підтверджується тим фактом, що міліціонерам — членам банди було байдуже, платять викуп за заручників чи ні, — їх усіх усе одно вбивали. В епізодах, у яких міліціонерів не було або їхніх облич не бачили, — всі живі. Насправді в цих злочинах не йшлося про вимагання викупу, не було в них і захоплення заручників. Убивство на замовлення — вже тоді я бачив і розумів, що так було вирішено з самого початку. Такі показання я давав і на досудовому слідстві, і в суді. Можливо, суд невдовзі винесе вирок у згаданій справі перевертнів. Сподіваюся, що правосуддя відбудеться не в такому вигляді, як у так званій малій кримінальній справі, яку виділили зі справи перевертнів. Адже слідство в основній справі перевертнів (№62-2222) закінчилося, проте багато епізодів «зависло».

Мала справа пройшла Апеляційний суд м. Києва і Верховний суд України. Вирок винесено, і мені можна відкрито говорити про ті «випадки», які відбувалися в період судових слухань. Судіть самі, можливо, я помиляюся, спробуйте розібратися в усіх сумнівних «випадковостях».

От Євген Кирилович каже, що після вбивства Г.Гонгадзе було розкрито жорстоку банду міліціонерів-перевертнів на чолі з І.Гончаровим. Є.Марчук також стверджує, що банда не має стосунку до вбивства Г.Гонгадзе.

Є.Марчук каже, що в 2003—2005 роках хтось невідомий добрався до ватажка банди Гончарова, який перебував у СІЗО, й ініціював написання «листів» Гончарова, в яких подається брехлива інформація про вбивство Г.Гонгадзе й майже близькі, братні стосунки з таким собі Є.К.М.

Якщо говорити, то або все, або нічого. А Є.К.М. чомусь не згадав про фігуранта цих листів, старого друга й соратника Гончарова та інших перевертнів — Леоніда Михайленка. Він 2000 року втік у США, і не без моєї допомоги його встановили і знайшли. Він, Є.К.М., не міг знати того, що я мав нещастя спілкуватися із цим «борцем» за свободу в Україні, але про це пізніше.

Михайленко був підлеглим Гончарова ще в 1996 році. Вони разом планували вбивства, вербували людей, чинили злочини й ці ж злочини розслідували. Природно, нікого не знаходили.

Михайленко, «ревний рухівець», якщо сказати на жаргоні, дав «набій» на жінку — інкасатора «Руху». Вона, перебуваючи у Києві перед від’їздом у Львів із грошима, жила в «рухівця» Михайленка вдома, поки І.Гончаров і Л.Михайленко не домовилися з нею здати касу під виглядом того, ніби її пограбували бандити. Як відомо, так і вийшло.

Після цього в 1998 році Л.Михайленко пішов з «Руху» і опинився в передвиборному штабі Є.К.М. Про те, що Л.Михайленко працював у цих організаціях, мені стало відомо від нього самого і від Гончарова.

Є.К.М. каже про поспішну акцію. Пише, що я, дружок І.Гончарова, «нібито дав згоду на співробітництво зі слідством», а такі учасники процесу підпадають під жорстку програму захисту та обмежень. Що Є.Марчук мав на увазі під словами «поспішна акція», відомо, напевно, тільки йому одному. Зі слідством я не «нібито співробітничав» — я здав цю банду за першої ж можливості. Те, що мене якось не так охороняли, це не діло Є.К.М., як і те, де я мешкав, що їв, пив — дрібнувато. Головне, що я виконав усе, що від мене вимагали слідчий і куратор, який забезпечує мою безпеку. Де написано, що я не можу давати інтерв’ю? Головне — не розкривати таємниці слідства.

Із самого початку слідства у справі перевертнів ім’я Є.Марчука взагалі не згадувалося. І в справі №62-2222 не йдеться про його причетність. Але мобільний телефон, яким користувався Михайленко паралельно з Гончаровим, виявився зі штабу Є.К.М., про що казав сам І.Гончаров і що підтвердив Л.Михайленко. Не знаю, може, вони його знайшли або купили десь. Євгена Кириловича ввели в оману, бо я ніколи не казав, що в Гончарова в СІЗО був мобільний телефон Марчука. Це Михайленко під час роботи в передвиборному штабі користувався якимсь мобільним телефоном, давав його Гончарову, і цей номер фігурує в двох кримінальних справах. Я дізнався про це, читаючи матеріали слідства та копії протоколів допитів в Інтернеті ще 2003 року.

Чому Євген Кирилович не згадує про справжнього «друга» І.Гончарова, який набагато більше розповів про «дружбу» Є.К. з Михайленком і Гончаровим? (ідеться про Рудого — В.Мельникова. — Ред.). Адже цей «друг» розповів про мобільний телефон на досудовому слідстві. Цей «друг» і про штаб Євгена Кириловича говорив. Про те, що неодноразово підвозив І.Гончарова в штаб Є.К.М, розташований неподалік вул. Володимирської, і бачив там Михайленка 1999 року. Це я чув від Рудого до 2000 року.

Звідки я дізнався про це? Відповідаю: в Інтернеті понад рік (2003 року) висіли копії протоколів допитів з різних кримінальних справ. Там я й прочитав ці «новини». Там само, до речі, і про «плівки» можна прочитати.

Після відвідин цього «друга» Гончарова в СІЗО якимись таємничими особами він замовк. Мовчить і досі, як і інші товариші по службі підсудних.

Можливо, цьому «другові» пояснили в СІЗО, що казати? З 2002 року в Є.К.М. не було доступу до мене, на відміну від інших підсудних. І мені пояснити, чого казати не можна, а що можна, не мав можливості. Та й після арешту в СІЗО я пробув два місяці, поки ГПУ не перевела мене в СІЗО СБУ. Тому з боку Є.К.М. до мене така увага? Виходить, те, що я чув від Гончарова й інших, — правда.

Ще в 2002 році під час слідства я казав, що не маю жодного стосунку до справи Г.Гонгадзе. У мене навіть є залізне алібі. Але цей факт зумисне приховали. Про моє алібі знали кілька людей, оскільки було прийнято рішення дати можливість проявити себе тим, кому було вигідно спрямувати слідство хибним шляхом. Нагадаю ці події.

У червні 2002 року в газеті «2000» керівництво МВС в особі держсекретаря та його заступника Опанасенка і Гапона стверджувало, що в банду відморозків було «внєдрєно» працівників міліції (аж трьох!), які чи то кілька років, чи то довгі роки працювали під прикриттям. Це було сказано через кілька днів після того, як я дав показання у справі перевертнів. Водночас І.Гончаров намагався переконати опергрупу в тому, що я — наркоман, ватажок банди. Його слова збігаються із заявами керівництва МВС, опублікованими в газеті «2000» 2002 року...

У цей час проявили себе ще деякі особи, які нині в тіні. Листи І.Гончарова, його свідчення і заяви на слідстві слово в слово збігаються з матеріалами Речинського у 2002—2003 рр. та публікаціями Суші Камікадзе. Мало хто пам’ятає, як вони почали переконувати всіх, що я разом з працівниками МВС із «Сокола» під керівництвом С.Хамули (у той час керівник УБОЗ м. Києва. — Ред.) виконали наказ покійного Ю.Кравченка: викрали Г.Гонгадзе, вбили і поховали, і що ми робили це за наказом Л.Кучми. У той час усі ЗМІ опублікували такі заяви «правдолюбів».

Природно, ГПУ допитала мене у справі про убивство Г.Гонгадзе. Слідство отримало відповіді на всі запитання, перевірило моє алібі. Крім того, переконалися, що я не наркоман тощо. Чому мене намагаються зробити винним у цій справі, я тоді не знав, і відповісти на це запитання не міг.

Ще в 1999 році я знав від І.Гончарова та інших, що в нього є зв’язки серед працівників ЗМІ, які збирають компромат на різних чиновників, шантажують, щось отримують за своє мовчання. Гончаров казав, що його знайомі працюють з «Українською правдою».

У 1999 році, перед виборами президента України, І.Гончаров запропонував мені, якщо є бажання, попрацювати у передвиборному штабі Є.Марчука або О.Мороза, і що в нього в цих штабах працюють знайомі. За словами І.Гончарова, у штабі Є.Марчука працював рухівець Льоня (той самий, котрого згодом тільки в 2005 році знайшли в США). Але до цього персонажа я повернуся пізніше.

Хто працював у штабі О.Мороза, я не знаю. Я відмовився від пропозиції, бо мав офіційну роботу, і в мене того року народилася донька. Та й не було бажання вплутуватися у політику в такому колективі.

І.Гончаров казав: якщо хтось із «канівської четвірки» стане президентом, то скрізь буде відкрита дорога. Я ще подумав: якщо це зараз «дорогу закрито», що ж буде, коли її «відкриють»?

Я запитав у Гончарова, чому він не брав участі у виборах. Він відповів, що працює в МВС і не може працювати у штабі, але допомагає, чим може.

Вибори минули. Леонід Данилович виграв їх удруге. Гончаров, за його словами, перейшов у СБУ. Пізніше це підтвердили його близькі й друзі. У 2000 р. Гончарову присвоїли звання полковника. Цей рік був дуже активний за скоєними злочинами.

Мені часто доводилося сидіти в одній машині з іншими (зараз підсудними, а тоді працівниками МВС) перед затриманнями. Мимоволі ставав свідком їхніх розмов, багато чого запам’яталося.

Іноді І.Гончаров просив мене повозити по місту якихось його знайомих. Хто вони, мені не було відомо. Тільки через кілька років я упізнав за фото в Інтернеті нині покійного генерала Фере (генерал міліції, колишній глава апарату МВС Едуард Фере. — Ред.) та іншого — дуже схожого на О.Литвиненка (колишнього офіцера ФСБ, який загинув від отруєння полонієм-210 у Лондоні. — Ред.). Фере я возив у 2000 році, а людину, схожу на О.Литвиненка, — на початку 2001 року. Коли Гончаров говорив про Фере, я думав, ідеться про кутюр’є, іншого я тоді не знав.

— Чи відповідає дійсності інформація про те, що члени банди перевертнів брали особисту участь у стеженні за Г.Гонгадзе?

— У 2000 році хтось укотре спробував покласти край діяльності банди, тому ті, хто потрапив під підозру, кудись виїхали. А до цього, влітку, велося спостереження за людиною, дуже схожою на Г.Гонгадзе. У стеженні брали участь раніше не знайомі мені люди — двоє чоловіків, досить тренованих, з військовою виправкою. Під час стеження вони їздили на своїй машині, контактував з ними тільки Гончаров. З уривків їхніх розмов мені стало зрозуміло, що вони приїхали ненадовго, а їхня вимова, акцент свідчив про те, що вони не українці — росіяни. На початку дня вони в машині переодягалися в уніформу, наприкінці дня знову вдягали цивільне.

Протягом тижня я й інші стежили за цим хлопцем, схожим на Гонгадзе, скрізь їздивши за ним по місту. Сам він машини не водив, його возили різні люди на різних авто. Що було після, я не знаю: більше зі мною за ним не стежили. (Всі ці факти відомі слідству ГПУ, яка проводила за ними відтворення на бульварі Лесі Українки під прикриттям «Альфи». Де ці матеріали зараз, невідомо. — Ред.)

Якось Гончаров попросив, щоб я повозив його містом. Ми їздили цілий день. Він сказав тоді, що Л.Кучма навіть не підозрює, що його кабінети прослуховуються. Я не вірив, що можна зробити таке. Тоді Гончаров розповів, що ще в колишньому СРСР існувала стаціонарна система прослуховування. Вона залишилася в спадщину від КДБ і досі працює; що з’явилися люди, котрим це цікаво. Він сказав, що багато кабінетів адміністрації слухають; що перед виборами треба було щось робити. Йшлося про спільні зусилля «канівської четвірки» у пошуку компромату для імпічменту Л.Д.Кучми, ну а четвірка, як у байці про лебедя, рака і щуку, — кожен хоче бути президентом. Казав про те, що «пишуть» багато кого, але якогось пуття з того немає. Що найактивніші отримали крісла й притихли. Прізвищ він не називав.

Наприкінці літа 2000 року Гончаров призначив мені зустріч, і я почув від нього, що найближчим часом планується затримання якогось «письменника», котрий зі своїми колегами шантажував когось з адміністрації президента. Ті звернулися до МВС, і розвідка вийшла на них. Після чого серед них нібито почалася паніка через те, що їх тепер виведуть на чисту воду і посадять — зміст був приблизно такий. Самого «письменника» необхідно затримати і передати іншим людям. За це, мовляв, платять великі гроші. На моє запитання про те, хто братиме участь, він сказав, що я їх не знаю. Де і коли це відбуватиметься, він не казав. Сказав тільки, що «письменника» «здадуть» його колеги, що знатимем про нього все. На цьому розмова скінчилася.

У мене давно було бажання записувати наші розмови на диктофон, але іноді Гончаров казав: «Пробач, але я тебе обшукаю. Твій сусід казав, щоб я тобі не вірив». І він справді іноді мене обшукував.

На початку вересня, після 22.00, до мене несподівано заїхав помічник Гончарова, передав від нього «привіт» і сказав, що той терміново хоче мене бачити. Я не називаю імен і прізвищ інших учасників подій через таємницю слідства.

Помічник Гончарова привіз мене на вулицю Лесі Українки, у подвір’я одного з будинків, де нас чекав Гончаров. Гончаров то йшов кудись, то повертався. Повернувшись укотре, сказав, що, можливо, ми надамо іншим працівникам МВС допомогу у затриманні, що підозрюваний — міцний хлопець. У той час у мене була травмована права рука, кисть розпухла, стала розміром з боксерську рукавичку. Коли я сказав Гончарову про це, він покликав з машини помічника, і мене відвезли додому. Того вечора Гончаров сказав, що він знає, хто з УКП (Управління кримінального пошуку МВС. — Ред.) стежить за мною і до якого часу, тому й послав за мною. Пізніше я дізнався, що з перших чисел вересня до кінця місяця за мною справді стежила служба УКП, що й підтверджує моє алібі у справі Гонгадзе.

У вересні 2000 року зі ЗМІ я вперше почув про Георгія Гонгадзе. Згодом про те, що до цього причетні Л.Кучма і Ю.Кравченко. Але повернуся до «правди, якої не можна приховати».

Банду перевертнів було заарештовано 2002 року, а не 2003-го. Гончаров був іще живий. У 2002 році майже у всіх центральних ЗМІ, в Інтернеті «правдолюби» дезорієнтували слідство, стверджуючи, що у викраденні Г.Гонгадзе замішані Ю.Кравченко, С.Хамула, працівники УБОЗ, наркоман-убивця Нестеров — права рука авторитета Киселя. Хто може бути зацікавлений у всьому цьому? Неважко подивитися, хто видавав усю цю липу, і виявиться, що за цим стоять друзі Гончарова, Михайленка та інших, які близько спілкувалися з Гією. Ці зв’язки були добре відомі мені ще тоді, коли банда діяла, бо І.Гончарову часто доводилося перетинатися з цією компанією. Він сам неодноразово про це розповідав у розмовах з нині підсудними.

Уявіть, група змовників протягом десяти років через контактерів у ЗМІ водить слідство та інших за носа у справі Г.Гонгадзе, боячись, що виявляться справжні мотиви убивства журналіста, і бере на себе гріх обмовляти непричетних. У 2002—2003 роках аж ніяк не невідомі особи (його ж адвокати і, за словами підсудних, секретар Є.К.М., Гапон, Опанасенко) добираються до ватажка банди Гончарова в ізолятор і закривають йому рота. Той розуміє, що його кинули його ж покровителі, пише листа. Частина цих листів — правда, частина — брехня. Це слідство уже встановило.

Так, допитати Гончарова вже не можна, бо комусь було вигідно, щоб він помер. Але за життя його допитували, про що він казав під час наших очних ставок!

Що стосується «фальшивих сенсацій». Є.Марчук сам каже про молодого офіцера, з яким він був знайомий ще до вбивства Г.Гонгадзе. За словами Марчука, цей молодий офіцер попереджав його про провокації та інше.
І Гончаров казав, що цей молодий офіцер знайомий з ним, Л.Михайленком і якимись охоронцями-водіями, яких отруїли в 2000 році. Про цю велику дружбу Л.Михайленко прямо в залі суду казав. Щоправда, невдовзі після таких текстів він став заявляти, що з нього знущаються в СІЗО, і просив перевести його в СІЗО СБУ. Загалом, хто бреше в цій справі, ще треба з’ясувати.

До моєї появи на «5 каналі», хтось спланував іще в 2002—2003 роках розповісти суспільству те, що відомо зараз усім з Інтернету (маю на увазі версію про «орлів» Кравченка, С.Хамулу, працівників «Сокола», наркомана та вбивцю Нестерова, праву руку Киселя та ін., про що було сказано вище). Якщо уважно почитати, кожен зрозуміє, де правда, де брехня. Виходить, що Є.Марчука обмовили ті, хто в нього працював, іще задовго до 2005 року (В.Мельников у 2002 році стверджував на слідстві, що І.Гончаров знайомий з Є.К.М., бував у нього в штабі, відвідував Марчука у Феофанії, здається, після ДТП, що мобільний телефон у кримінальній справі — зі штабу, це є в матеріалах допитів), писав про нього у 2002—2003 роках (Гончаров у листах підтвердив цей факт, згадавши і Михайленка), користувався мобільним зі штабу з 1998-го по 2002 рік.

У 2005 році мене намагалися вбити. А через кілька днів дивно покінчив життя самогубством Ю.Кравченко. Перед цими подіями в Інтернеті, у ЗМІ вкотре публікували маячню про те, що я наркоман-убивця, який за наказом Кравченка разом зі співробітниками УБОЗ викрав і вбив Г.Гонгадзе. Твердження Є.Марчука щодо мене дуже схожі на всі ті публікації. І якби мене вдалося вбити, неважко зрозуміти, кого зробили б винним у справі про викрадення журналіста. Кому було вигідно повернути слідство в такому напрямку?

А в 2005 році прес-секретар Є.Марчука відвідав офіс мого адвоката. Після чого мені кілька годин розповідали, що навколо мене всі вмиратимуть, а я «радітиму життю». Тоді я зрозумів, що Гончаров не в усьому брехав.

Що стосується «переведення стрілок» на Є.Марчука та О.Мороза, то сам Є.Марчук по ТБ казав, що спілкувався з Гончаровим і не заперечував цього. Де ж «стрілочники»?

— Що вам відомо про плівки Мельниченка і коли точно ви вперше почули про них?

— Що стосується плівок. Звідки у жовтні 2000 року Гончарову було відомо, де і як знайшли Гію (якщо, звичайно, це дійсно він)? Як стверджував Гончаров, в адміністрації президента працювали тоді знайомі О.Єльцова і Г.Гонгадзе. До них потрапив якийсь компромат, і почалася робота з ним. З цього приводу було звернення в «органи», як завжди перед затриманням підключилось УКП. Гончарову було відомо, що за Гією стежать. Він дізнався про це від одного з працівників УКП, нині підсудного. Гончаров попередив О.Єльцова про те, що за ними стежать, і невдовзі їх «пов’яжуть», це лише справа часу, і люди за цим стоять серйозні. О.Єльцов тоді залишив межі України. Наскільки я знаю, Гонгадзе переконали, що раз стежать, то це гарантія безпеки.

У жовтні 2000 року Гончаров з радістю розповідав у моїй присутності своєму помічнику, що «невдовзі Даниличу ініціюють імпічмент», бо Кучма говорить у кабінеті, і не знає, що його пишуть. Тоді ж він дав нам почитати роздруківки, як він сказав, записів з кабінету. Пам’ятаю точно, що нічого надприродного там не було: мат, якісь прізвища. Гончаров тоді сказав: звичайно, цього мало для імпічменту, але... Потім пролунала фраза про те, що одна жінка з апарату президента когось підбурювала, «щоб Данилич побільше говорив».

Потім я почув те, що викликало в мене страх. Що того самого «письменника» під шум одні закопали, а інші Морозу перекопали, та так, щоб він йому махав рукою (тіло, яке слідство вважає тілом Гії, було знайдено в Таращанському районі, який належить до виборчого округу О.Мороза. Труп було закопано неглибоко, і його рука стирчала із землі. — Ред).

Через кілька тижнів я побачив по телевізору, як у Верховній Раді слухають запис і що знайдене тіло Гонгадзе. Коли зчинився галас, Леонід Михайленко з переляку поїхав в Америку, боячись, що його здадуть соратники, зі сміхом розповідав І.Гончаров.

Вже у грудні Гончаров розповів мені також про те, чому я спочатку не надав особливого значення. Він сказав, що труп, який перезакопали на територію О.Мороза, — не Георгія, тому біля нього спеціально залишили ланцюжки і ще якісь речі. Що якщо робитимуть експертизу ДНК, то вони «закиплять», коли одне з іншим не зростатиметься. До речі, я не один раз чув від Гончарова про те, що вбитих перезакопували. І у справі перевертнів згодом багатьох не знайшли. Незважаючи на те, що мені точно були відомі місця поховання деяких із них, трупів там не виявилося.

Якщо те, що я чув від Гончарова, правда, і тіла справді мінялися, тоді експертиза родича того, кого не знайшли у справі перевертнів, з тілом, яке лежить у морзі як тіло Гії, могла б бути доречною. Якщо це зійдеться, усе розкриється само собою.

Отже, Гончаров знає, що пишуть у кабінеті, знає, що за Гією стежать, має своїх людей в УКП, стежить за УКП з не встановленими слідством особами і бачить, що відбувається далі: немає тіла, і перезакопує так, щоб тіло знайшли.

Про оточення Гонгадзе Гончаров казав якось, що вони готові одне одного за гроші поховати і що вони навіть не здогадуються, як він (Гончаров) усе продумав. Він стверджував, що оточення Гонгадзе планувало, щоб його вивезли з країни, що з ним так і домовилися. А коли він виїде, збиралися зчинити галас, що Гонгадзе зник — саме зник.

Гончаров казав, що записів ніхто не сприймав серйозно. Наскільки я пам’ятаю, плівки «молодого офіцера» кому тільки не пропонували до вересня 2000 року — і соціалістам, і рухівцям, і за кордон тощо. Попри те що в них нічого не змінилося, вони відразу ж зросли в ціні з початком акції «Україна без Кучми».

З цими плівками пов’язана і смерть двох колег Мельниченка, яких, як розповідав Михайленко в суді, отруїв його шеф І.Гончаров. Це охоронці-водії (здається, когось із «канівської четвірки»), як казав Л.Михайленко, їх убили тому, що вони занадто багато знали про справу Гонгадзе.

Г.Омельченко і А.Єрмак були першими, хто побачив у штабі Є.Марчука відеозапис людини в масці. Чому саме вони? Пізніше Г.Омельченко (який також стверджував, що бачив Гонгадзе у штабі Є.Марчука) очолив акції проти Л.Кучми. Він не приховував, що знав І.Гончарова та інших. І вони всі переконували, що Гончарова вбили працівники УБОЗ. Їм не відомо, що в 1999 році Гончаров запропонував мені зняти на відео в масці і зачитати якийсь текст. Я тоді не знявся, уже не пам’ятаю, чому. Можливо, йшлося про той запис, який згодом крутили по ТБ.

Думаю, «ескадрони Кравченка» — це брехня. Був ескадрон, яким командував Гончаров. А от кому він підпорядковувався?

Мені вдалося вижити, і цим зруйнувати акцію із заплутування слідства у справі Гонгадзе. Кому було вигідно вбити мене в 2005 році? Кому треба було вчинити так із Ю.Кравченком? Коли будуть відповіді на ці запитання, розкриються замовники і з’являться мотиви, через які Гія зник, а учасники акції «Україна без Кучми» зрозуміють, як їх використали.

Правда, яку не вдасться приховати

Євген МАРЧУК

Група змовників протягом десяти років (!) через контактерів у медійному середовищі буквально бомбила громадську думку, взявши на себе тяжкий гріх обмовляти непричетних.

Після вбивства Гонгадзе було розкрито добре організовану жорстоку банду, яка отримала назву «міліціонерів-перевертнів» на чолі з офіцером Гончаровим. На її рахунку — десь понад десяток людських життів. Справа досить резонансна. Їх усіх заарештували, а потім вони постали перед судом. Тепер слідству і суду абсолютно точно відомо, що ця банда не мала жодного стосунку до вбивства Георгія Гонгадзе. Але, але...

У 2003—2005 роках якісь поки що невідомі особи дістаються до проводиря банди Гончарова, який перебуває у слідчому ізоляторі, та ініціюють написання ним так званих листів Гончарова, в яких подається брехлива інформаційна інтрига щодо вбивства Гонгадзе та близьких, майже братніх його контактів з якимось «Є.К.М». Потім Гончаров несподівано помирає в лікарні слідчого ізолятора від жорстоких фізичних тортур і передозування якихось ліків. А через декілька місяців з’являються його так звані листи, де «невідомий» «Є.К.М.» — майже близький його родич. Допитати Гончарова неможливо, бо він уже мертвий.

А далі ще одна поспішна акція. Дружок Гончарова по банді Нестеров нібито дає згоду на співпрацю зі слідством. Такі учасники процесу підпадають під жорстку програму їхнього захисту й обмежень. Ніхто, крім слідства, не повинен знати їхнє місце проживання, зовнішній вигляд, вони не повинні давати інтерв’ю, красуватись перед телекамерами тощо. І раптом якісь невідомі всесильні посадові особи, порушуючи інструкції, організовують розлогі інтерв’ю цього бандита-убивці на популярному «5 каналі» у прайм-таймі. Його повторюють протягом п’яти місяців (!), із травня до вересня 2005 року, п’ять разів! Таке неможливо уявити в будь-якій нормальній країні. Досвідчений криміналіст вам скаже, що коли вбивці справедливо світить довічний термін, то заради пом’якшення він озвучуватиме все, що йому скажуть. А озвучував він зухвалу нісенітницю: ніби Гончаров постійно контактував із Марчуком, навіть у слідчому ізоляторі, мав номер його мобільного телефону, та інші дурниці.

Фальшиві сенсації Гончарова і Нестерова щодо Марчука, як тепер відомо, були детально перевірені слідством. Зрозуміло, що нічого не підтвердилося й не могло підтвердитися, бо це була суцільна брехня. Але задум був зловісний...

Добре, що сьогодні майже до секунд відомо все, що стосується вбивства Гонгадзе, і що те телевізійне патякання бандита Нестерова про Марчука є зловісною, навмисно сконструйованою брехнею. На моє звернення власник «5 каналу» вибачився. Сказав, що «в редакційну політику телеканалу не втручався...» Але чого це мені коштувало, знають тільки мої кардіохірурги та близькі мені люди. До того ж, у цей же час якийсь «невідомий» високий начальник, знову ж таки ігноруючи заборонні інструкції, організовує зелену вулицю до цього бандита-вбивці журналістові газети Верховної Ради України «Голос України» для детальної розповіді на двох сторінках (!) у парламентській газеті про бандитське життя-буття, про бандитську «мораль», але при цьому з обов’язковим тим же самим, майже слово в слово, що і на телебаченні, рефреном про Марчука. І публікується все це чітко синхронізовано з передачами на «5 каналі», а саме 6 травня 2005 року і з акуратним передруком у газеті «Шлях перемоги» 11 травня 2005 року. На письмові звернення до редакцій цих видань я досі чекаю відповідей.

Страх викриття підганяв (і досі підганяє) істинних замовників вбивства Гонгадзе до акцій з відвертання уваги. Вони залучали все, що тільки можна було використати, зовсім не дбаючи про долю, про репутацію людей, окремих ЗМІ, яких вони втягували і втягують у свої провокаційні дії.

Уривок. Повністю опубліковано
в газеті «День» 22 квітня 2011 р.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво