Суддя відпущення і група підтримки - Право - dt.ua

Суддя відпущення і група підтримки

13 березня, 2009, 17:55 Роздрукувати Випуск №9, 13 березня-20 березня

Мало хто сумнівається в тому, що пригода з екс-головою Львівського апеляційного адміністративног...

Мало хто сумнівається в тому, що пригода з екс-головою Львівського апеляційного адміністративного суду Ігорем Зваричем — не результат безкомпромісної боротьби з корупцією, який привів до торжества справедливості стосовно хоча б одного судді. Це всього лише ефектний результат ігрищ на вищому рівні. І для гравців цієї ліги голова апеляційного адмінсуду (з урахуванням його особистісних характеристик — взагалі цар і бог, під юрисдикцію якого підпадали вісім областей України) — не більше, ніж камінь для пращі, який підійшов за вагою та розміром. Але, випущений у суворо заданому напрямку, він обігнув ціль і бумерангом повернувся назад. Точніше, залетів у сусідське вікно, щоб боляче вдарити по найближчому оточенню президента, а заодно і по їхніх подільниках із адміністративної судової вертикалі.

І.Зварич, який ємно втілив у собі все, що ми ненавидимо у вітчизняній Феміді, безумовно, заслужив свою долю, і про це вже багато сказано. Та, оскільки він не сам себе призначав і заохочував, ми дослідимо дві красномовні, як міліцейський протокол, хронології: призначення І.Зварича на останню посаду й отримання ним звання заслуженого юриста. Під відповідними документами стоять підписи тих, хто сьогодні найбільш гучно й неконструктивно обурюється судовою владою взагалі та Верховним судом зокрема. І є в їхніх словах гірка правда, але іронія долі або їхній власний особливий цинізм полягає в тому, що саме вони породили знаменитого тепер на всю Україну любителя «колядок».

Отож 19 грудня 2005 року І.Зварич став суддею Львівського апеляційного адміністративного суду на підставі подання голови Вищого адміністративного суду України О.Пасенюка.

Чи то І.Зварич відразу якось неординарно проявив себе на новому місці, а швидше за все — взяли його туди з дальшим прицілом, проте вже через два місяці починається активна робота з його призначення на посаду голови суду. У березні О.Пасенюк вносить президентові України подання про таке призначення. Сьогодні характеристику Зварича за підписом Пасенюка вивчати, звісно, потішно. «Досвідчений, працьовитий і принциповий, уважний до людей, доброзичливий» суддя навіть читав лекції «на курсах підвищення кваліфікації при Апеляційному суді Львівської області для молодих студентів» (так і написано в поданні). «Здобув повагу в колективі суду». Так хочеться додати — «і любов». Але цього Пасенюк тоді, напевно, ще не знав. Рада суддів адміністративних судів також визнала І.Зварича достойним кандидатом.

Олег Рибачук, який очолював тоді президентський секретаріат, цього піднесеного настрою чомусь не поділяв і відписав О.Пасенюку буквально таке: повертаємо матеріали ваших подань, оскільки під час їх вивчення «виявлено обставини, які унеможливлюють такі призначення». Не візьмуся стверджувати, що цей евфемізм насправді означає «тавра ніде ставити», але все ж такі формулювання у відповідному діловодстві трапляються нечасто. А про обгрунтованість позиції О.Рибачука свідчить і те, що в компанії з поданням на Зварича «благословляв» Пасенюк на посаду судді такого собі П.Чере­пія. Того самого, який згодом мимоволі знявся в яскравих епізодах гучного документального фільму «СБУ-пікчерз» про суддю І.Зварича.

Однак доля благоволила до І.Зварича. На початку вересня 2006 року О.Рибачука звільняють із посади, а 15 вересня главою секретаріату президента призначають В.Балогу.

Вже через три дні (18 жовтня) Пасенюк знову звертається до голови ради суддів із проханням повторно затвердити кандидатуру Зварича (у зв’язку з тим, що першого разу йому в секретаріаті відмовили «необгрунтовано»). Наступного ж дня відбулося засідання ради суддів адміністративних судів, яке ухвалило позитивне рішення. Цікаво, що тільки після цього сам І.Зварич у письмовій формі звертається з проханням призначити його на цю посаду — ніби не дуже й хотілося, а тільки йдучи назустріч побажанням товаришів.

Знову доля судді вирішується президентом і його секретаріатом (чи навпаки — секретаріатом і президентом). Саме напередодні — 13 жовтня — стрункі лави президентського секретаріату поповнилися ще одним багнетом. Заступником В.Балоги призначено І.Пукшина, на якого, зокрема, покладалася нелегка, але вдячна праця — розгляд матеріалів про призначення голів судів.

І ось В.Балога з І.Пукшиним чомусь вирішили, що О.Рибачук не мав рації. Президент, напевно, теж так вирішив. У кожному разі, 20 листопада він видав указ про призначення І.Зварича на посаду...

Тож тепер дуже цікаво чути, як І.Пукшин на чому світ стоїть сварить, зокрема через Зварича, який «повністю дискредитував роль незалежного і справедливого суду»... голову Верховного суду. Мовляв, розвели в судах гадючник, що за кадри у вас? Такий шляхетний гнів! І зі знанням справи розповідає про продажних суддів. Вдаючи, що, як і багато інших наших співвітчизників, він досі так і не зрозумів, що голова ВС — не голова колгоспу, який усім керує, відповідно — за всіх і все відповідає. А вже тим більше за креатуру президентського секретаріату, створену у протиприродній співдружності з верхівкою адмінсудів.

Усього через рік після призначення на посаду видатні заслуги І.Зварича примусили О.Пасенюка знову потурбувати раду суддів адмінсудів із проханням дати рекомендацію для присвоєння голові суду почесного звання «Заслужений юрист України». «Враховуючи заслуги у здійсненні правосуддя, значний особистий внесок у забезпечення захисту прав та свобод громадян...» тощо. Це було 1 жовтня 2007 року. Певно, заслуги ці були такими очевидними для всіх, що рада суддів задовольнила клопотання того ж дня. І того ж дня голова ВАСУ відправив відповідне подання президентові. Виявилося, що видатні заслуги судді у сфері юриспруденції такі ж очевидні і для Балоги з Пукшиним. Знехтувавши порядком представлення до нагород і вручення держнагород України, вони зробили все, щоб президент, проявивши небачену розторопність, видав указ про нагородження... через три дні, якраз до Дня юриста. І нічого, що голова ВАСУ взагалі не має права вносити такі подання, та й вносять їх не пізніше ніж за місяць до відповідної дати.

Можна стверджувати, що сьогодні навіть ініціатори історії викриття І.Зварича уже не в змозі прорахувати можливих її наслідків.

Справа з самого початку була особливою. Мова зовсім не про суми, які здатні здивувати лише невтаємниченого у діяльність української Феміди. Цю справу порушили за заявою річної давності — тобто не тоді, коли виникли сумніви в кришталевій чесності судді, а коли з’явилася потреба в гучній справі, яка б дискредитувала яскравого, щоб не сказати — закінченого, представника вітчизняної Феміди. Розслідування справи супроводжувалося потужною PR-кампанією, компетентні органи демонстрували небачену відвертість, а ім’я судді І.Зварича стало загальним задовго до суду. Правда, вибираючи кандидатуру судді на заклання, проявили халатність у дослідженні його життєвого шляху, тому стався промах. Наступного разу, напевно, ретельніше працюватимуть над добором кандидатури.

Взагалі, багато що пішло не так. Наскільки відомо, СБУ кілька разів отримувала інформацію про місце перебування Зварича, але операції із затримання зривалися. Схоже, витік відбувався на найвищому рівні Служби. Остання спроба виявилася успішною, оскільки була максимально засекречена. Ось кажуть, наприклад, що навіть пан Дурдинець про це нічого не знав. І цього разу вийшло — викурили суддю зі схрону. Якщо ця інформація правдива, можна зробити висновок, наскільки непроста ситуація в самій нашій героїчній Службі безпеки, яка так ревно взялася за чищення суддівських лав. Що стосується чистки, то так воно, звісно, і має бути. Але постійно, професійно й незважаючи на особи, а не у вигляді арт-підготовки до передви­борної кампанії, як це відбувається тепер.

Водночас суди, які тисячу разів заслужили свою огидну репутацію, давали всі необхідні санкції у справі Зварича моментально — від встановлення записувальної техніки до санкції на затримання. І, незважаючи на всю корпоративність цієї системи та решту, що ми про неї знаємо, — витоку інформації не було.

Хоч би якими були мотиви ініціаторів справи Зварича, зрештою вийшло так, що вона цілком могла б стати своєрідним катарсисом для судової влади і влади взагалі. Могла б, але не стане.

Почнемо з низів. Голова суду не виносив рішення сам — це робили, за його дорученням, інші судді. І якщо перевірити проплачені справи на предмет винесення явно неправосудних рішень і вжити реальних, законом передбачених заходів, то в нас виникло б чимало суддівських вакансій. І цей урок судді запам’ятали б.

З іншого боку, швидше за все, беручи «не по чину», голова передавав гроші в Київ, причому не тільки колегам.

Наскільки відомо, поки що І.Зварич перебуває у вкрай тяжкому психічному стані. У такому разі версія про те, що його арешт — результат домовленостей і певних гарантій, відпадає сама собою. Тому є шанс, що він не звернеться знову до фольклорних мотивів, а дасть інформацію, убивча сила якої буде величезною. (Правда, в нас у таких випадках свідкам потрібне міцне здоров’я.) Але, хоч би що він сказав, тим, хто приймає відповідні рішення, не потрібна ця інформація у вигляді масиву кримінальних справ. У нас затребуваний лише компромат, лише окремі папки-файли на чужих і своїх, які зберігаються до пори до часу в сейфах і витягуються з особливої нагоди. І тільки тоді вони зможуть отримати своє логічне завершення, ставши матеріалами кримінальних справ. Як заява річної давності на самого Зварича, наприклад.

Тому очищення через сльози, у кожному разі, не передбачається, хоч би про що І.Зварич повідав правоохоронним органам. І, незважаючи на те, скільки людей схопилися за серце, дізнавшись про арешт Зварича, ефекту доміно, швидше за все, на жаль, не буде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво