Спроби криміналітету відродити «злодійські традиції» активізувалися, вважає перший заступник міністра юстиції України

«Дзеркало тижня» неодноразово висвітлювало ситуацію у пенітенціарній системі України. Сьогодні пропонуємо читачам ознайомитися з точкою зору не правозахисників чи батьків засуджених, а посадовця. Приводом до нашої розмови стали резонансні події у Стрижавській колонії Вінницької області, про які повідомляло «ДТ». На прохання Вінницької правозахисної організації, за дорученням першого віце-прем’єр-міністра України О.Турчинова, було проведено перевірку цієї колонії. Про її результати розповів перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук.

Нагадаємо: правозахисники збурили громадську думку повідомленнями, що в колонії на знак протесту проти свавілля адміністрації планується масове каліцтво. Відповідь традиційна: масове каліцтво планувалося, але факти тортур не були підтверджені. Втім…

— Євгене Володимировичу, відомо, що в Мін’юсті відбулася спеціальна нарада з приводу перевірки пенітенціарних закладів Вінниччини. Які її результати?

— У середині вересня ми провели перевірку. Якщо відповісти коротко — викладені факти не підтвердилися. Ми ретельно вивчали ситуацію. Я особисто спілкувався з не менш ніж десятком засуджених — сам на сам, без представників Департаменту виконання покарань і охорони. Швидше за все, у пана Гройсмана (відомий Вінницький правозахисник. — Ред.) — особистий конфлікт із керівником цієї установи, а в цілому факти, наведені у заяві Д.Гройсмана, не підтвердилися.

— У вас немає претензій до керівника колонії?

— Не можу сказати, що немає. Але моє загальне враження від цієї виправної колонії таке: вона — не найгірша в системі. А за деякими показниками може слугувати прикладом для інших установ системи виконання покарань.

У роботі нашої групи брав участь київський правозахисник Едуард Багіров, але і йому не вдалося отримати підтвердження інформації вінницьких правозахисників. Втім, ми виявили інші порушення й дали Департаменту стислий термін для їх усунення. Зокрема демотивує засуджених те, що їм упродовж двох місяців нинішнього року не нараховувалася заробітна платня. Затримка виникла тому, що керівник колонії перебував у відпустці й нікому було організувати процедуру, хоча це, звісно ж, не виправдання.

Ми також звернули увагу Департаменту на недоцільність переведення найбільш складних і проблемних засуджених саме до цієї колонії. Така практика склалася тому, що в цій колонії —досить суворе керівництво, яке вміє організувати роботу з найскладнішими засудженими, тому їх переводили сюди з різних регіонів. Таким чином створювалася критична маса, яка могла вибухнути у будь-який момент. А ось факти знущань, протестом проти чого мало стати масове самокаліцтво, не підтвердилися.

— Чим, на думку комісії, спровоковані голодування засуджених, спроби й випадки самогубств, про які ставало відомо громадськості останнім часом?

— За результатами перевірки інформації, оприлюдненої Вінницькою правозахисною групою, про знущання над засудженими Стрижавської виправної колонії (№81) з боку адміністрації зазначеної установи, Вінницька прокуратура з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки ця інформація не знайшла свого підтвердження.

Протягом 2008 року випадків відмови засуджених від прийому їжі не встановлено. Щодо самогубств — то справді протягом липня нинішнього року трапилося два випадки суїциду. Причинами, які призвели до скоєння суїцидів засудженими, є втрата соціально-корисних зв’язків та соціально-важливих орієнтирів, а також труднощі психологічної адаптації до умов позбавлення волі. За цими фактами проведено ретельні службові розслідування, за результатами яких прокуратура винесла постанови про відмову в порушенні кримінальних справ. Водночас керівництво Департаменту вжило заходів із профілактики таких негативних явищ.

До речі, Всесвітня організація охорони здоров’я підрахувала, що кожні три секунди у світі стається суїцидальна спроба, а приблизно щохвилини — реєструється самогубство. В Україні смерть від самогубств посідає друге місце після природної смерті та смерті від зовнішніх причин. Науковцями доведено, що особи, позбавлені волі, становлять найбільш суїцидонебезпечну частину населення. Статистика за сім місяців нинішнього року свідчить, що у розрахунку на 1000 осіб серед населення України зареєстровано 0,21 випадку суїцидів, а серед засуджених Державної кримінально-виконавчої служби цей показник становить — 0,15.

Стосовно провокації подій, які могли відбутися в цій колонії, встановлено, що один із засуджених негативної спрямованості, намагаючись домогтися послаблення встановленого режиму відбування покарання, з допомогою мобільного телефону, пронесеного з кімнат тривалого побачення на територію колонії у продуктах харчування, неодноразово зв’язувався з правозахисником. 26.07.2008 р., утримуючись на дільниці посиленого контролю, він спланував проведення акції масових самокаліцтв засуджених на різних дільницях і домовився про підтримку ще з декількома такими ж порушниками, як він сам. Останні мали проводити відповідну роботу з добору засуджених для участі у запланованій акції. Тим часом представники правозахисних організацій і засобів масової інформації повинні були висвітлити факт самокаліцтва в пресі. Шляхом оперативних заходів вдалося знайти підбурювача, його терміново перевели до іншого закладу у Вінницькій області, і конфлікт сам собою розв’язався.

На жаль, доки триває слідство, всі деталі не можуть бути оприлюднені, оскільки прокуратура в діях цього засудженого встановила склад злочину, передбачений статтею 392 Кримінального кодексу України (дії, що дезорганізують діяльність виправних установ).

Але не можна не визнати, що останнім часом активізувалися спроби криміналітету відродити в місцях позбавлення волі «злодійські традиції» та послабити встановлений режим відбування покарання. Наголошую — спроби послабити встановлений законом режим тримання та створити привілейовані умови тримання окремій категорії засуджених, які на сьогодні вважають себе «авторитетами» серед засуджених, і є справжньою причиною підбурювання засуджених до групових протестів. Для досягнення своїх злочинних намірів злочинці активно використовують правозахисні організації та засоби масової інформації. Не думаю, що пан Гройсман хотів вчинити наклеп, але він отримував не зовсім правдиву інформацію.

Серед інших проблем — недостатнє обладнання лазарету. Про проблемні питання цієї колонії ми доповіли уряду і триматимемо їх вирішення на контролі.

Протягом останніх дев’яти місяців я займаюся проблематикою Департаменту виконання покарань. Уперше з нею зіштовхнувся, але, повірте, всі проблемні питання вивчено, і ми багато працюємо над поліпшенням законодавства для досягнення у цій сфері європейських стандартів. Але, порівняно з іншими колоніями, які я вже відвідав, Стрижавська задніх не пасе.

— Ішлося про те, що заробітна плата засуджених Стрижавської колонії №81становить 10—15 грн, при тому що вони працюють на досить прибутковому підприємстві.

— Ті, з ким я спілкувався, кажуть, що отримують по 200—300 грн. на місяць. Після всіх відрахувань (відшкодування матеріальних збитків, заподіяних під час скоєння злочину, виплата аліментів) людина справді може отримувати 10—15 грн. Але насправді я жодного такого факту у розмові з засудженими не виявив.

— Але ж вони все одно заробляють менше прожиткового мінімуму. Чи можливо зробити так, аби праця ув’язнених надалі перестала мати характер переважно рабської, оплачуваної символічно?

— Більше чи менше прожиткового мінімуму заробляють — так питання не стоїть: спочатку вони повинні виконувати вироки суду. Хоча ви правильно порушуєте питання, адже рівень оплати праці у пенітенціарних закладах і в середньому по країні — несумірний. Розуміючи специфіку, можливо, слід було б докладніше вивчити їхню роботу, запропонувати інші підходи.

Але, відповідно до статті 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, особи, котрі відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг. Крім того, проводиться відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами.

Але, по-перше, праця засуджених не є рабською. Засуджені найчастіше працюють на державних казенних неприбуткових підприємствах, на яких діють загальнодержавні розцінки й тарифи, розраховані з урахуванням рівня мінімальної заробітної плати.

По-друге, відповідно до чинного законодавства, праця засуджених розглядається як один зі способів закріплення в них трудових навичок, навчання професій для адаптації їх у суспільстві після виходу на волю, а рівень заробітної плати залежить від кількості та якості виготовленої продукції. Для інформації: рівень продуктивності праці засуджених учетверо нижчий, ніж у промисловості. Тим часом ті, хто хоче працювати, — мають заробітну плату на рівні 2 тисяч гривень. Але слід брати до уваги, що на особові рахунки засуджені отримують кошти лише після всіх відрахувань.

У місця позбавлення свободи найчастіше потрапляють особи, котрі до засудження ніде не працювали й не навчалися професій. Саме тому на даний час зусилля працівників кримінально-виконавчої служби спрямовані на професійне навчання засуджених (створено 98 навчальних закладів) та отримання ними трудових навиків безпосередньо на виробництві.

На сьогодні у Державній кримінально-виконавчій службі на оплачуваних роботах задіяно 48% працездатних засуджених. Найчастіше це обумовлено застарілістю виробничих потужностей підприємств цих установ, відсутністю кваліфікованого персоналу, низьким професійним рівнем засуджених. На жаль, державні програми зі створення певної кількості робочих місць для засуджених, розроблені Департаментом з питань виконання покарань, не забезпечені належним бюджетним фінансуванням. Скрутне становище з виробничим обладнанням ускладнюється постійним вилученням обігових коштів підприємств на покриття недофінансування потреб системи з Державного бюджету. Продукція з іміджем «виготовлено в тюрмі» не популярна й не завжди знаходить покупця. Гарантовані державні замовлення для комунальних господарств, лікарень, шкіл (меблі, інвентар, тощо), силових структур, Укрзалізниці (одяг, білизна) дозволили б значно поліпшити ситуацію з трудовою зайнятістю засуджених.

До речі, у Стрижавській колонії ми побачили, що майже всі засуджені забезпечені роботою.

— Куди йдуть кошти, зароблені цими підприємствами?

— На поліпшення умов утримання ув’язнених. Стрижавська колонія в цьому сенсі — самодостатня. Але наскільки раціонально використовуються кошти — питання не до Мін’юсту, а до Контрольно-ревізійного управління. На поверхні порушень немає. Люди перебувають у гідних умовах, нормально харчуються.

Але багато колоній, попри прибутки, які вони отримують, повинні гасити ще й податковий борг, що виник ще у 90-х роках. Станом на 1 серпня 2008 року, загальна податкова заборгованість підприємств установ виконання покарань становила 140,5 млн. грн.,
у тому числі 70,3 млн. грн. — заборгованість із податку на додану вартість.

Проблема полягає в тому, що можна з великою вірогідністю говорити: в колоніях недораховуються грошей, і йдуть вони на інші потреби, але починати потрібно з того, що уряд недофінансовує пенітенціарні заклади. На жаль, Державна програма покращення умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, на 2006—2010 роки, прийнята у 2006 році Кабінетом міністрів України з ініціативи Департаменту з виконання покарань, фінансується лише на 10% від запланованих обсягів (58,3 млн. грн. у 2008 році). Але вже на наступний рік плануємо істотно збільшити фінансування пенітенціарних закладів. Уряд підтримує наші ініціативи. Я вважаю, що мінімум 50% проблем у рамках системи виконання покарань лежить у царині недофінансування. Якби фінансування відбувалося в нормальних обсягах, можна було б вирішити багато проблем, зокрема проблему переходу на камерні умови з казарменних, проблему кращого харчування. Ви знаєте, зараз виділяється 3,5 грн. на день на харчування засудженого…

— За вашою логікою, можна говорити про значне покращання ситуації. Адже десять років тому на харчування засудженого виділялося 8 копійок.

— У тюремному лазареті Стрижавської колонії, де є офтальмологічна лікарня для засуджених, я мав розмову з жінкою, котра чекала операції. Вона зауважила, що сиділа у в’язниці 15 років тому, і тоді було набагато важче. А тепер, мовляв, «курорт».

Водночас у нас є дуже проблемні колонії. Переважна більшість об’єктів інженерного та комунально-побутового призначення були збудовані понад 50 років тому, і їхній технічний стан та експлуатаційний рівень безпеки сягнув критичної межі, що може становити загрозу для здоров’я та життя людей, спричиняти аварії і надзвичайні ситуації. Планово-попереджувальний ремонт фактично перетворився в аварійно-відбудовні роботи, витрати на які удвічі-втричі вищі.

Жахливі речі бачив у Сімферополі. Там СІЗО було побудовано ще в часи Катерини ІІ. Його просто треба зносити й будувати нове. Умови там такі, що затриманих везуть за 220 км у Херсон. Саме тому ми вийшли з пілотним проектом побудови нових закладів і винесення об’єктів за межі міст, особливо тих, які потребують негайного технічного втручання. Йдеться про такі слідчі ізолятори, як Львівський, Лук’янівський (побудований 300 років тому), Одеський, Сімферопольський. Є звернення комерційних підприємств, які готові підписати угоди з міськими адміністраціями та департаментом, щоб за ділянку землі під цими СІЗО побудувати сучасні споруди за межами міста.

— І скільки це коштуватиме?

— Залежить від регіону. Питання, які стосуються Львова й Одеси, опрацьовані глибоко, але поки що не можемо озвучувати цифр, бо не вийшли на фактичний результат.

— Чи є згода міських властей?

— Міська влада була б задоволена. По-перше, зменшується інтенсивність руху в центрі міста, покращується питання безпеки. Такі пілотні проекти потрібно запускати. Вони і місто розвантажать, і гарантуватимуть кращі умови для засуджених.

— Після виникнення конфлікту на Вінниччині в газеті «Голос України» було надруковано статтю генпрокурора О.Медведька про роль органів прокуратури в запобіганні та розслідуванні фактів застосування тортур до ув’язнених. Він стверджує, що це поодинокі й несистемні випадки і що жодного факту смерті ув’язненого, спричиненого незаконними діями адміністрації місць ув’язнення, не встановлено. Тоді як щороку надходить близько тисячі скарг, фіксується півсотні випадків самогубств. Ви згодні з цією статистикою?

— Ми не можемо підміняти собою прокуратуру, що є сьогодні незалежним органом слідства. Але як юрист можу ставити під сумнів деяку статистику, бо, за наявності бажання, можна приховати будь-який злочин, особливо в рамках закритої системи. Хоча в прокуратурі є спеціальний підрозділ, що займається наглядом за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходах. Але якщо в часи СРСР кожні п’ять років проводилася ротація кадрів, то сьогодні цього немає. Ще одна велика проблема — недобір працівників у системі виконання покарань. Це пов’язано з рівнем оплати праці, що нижчий, ніж у збройних силах або правоохоронних органах. Тут потрібно думати про підвищення престижності цієї професії, про матеріальне заохочення.

— Крім проблеми кадрів, є ще питання перлюстрації пошти, неможливості отримати своєчасну медичну допомогу, зафіксувати побої, оскаржити дії персоналу. Які заходи вживаються, щоб змінити цю практику, гарантувавши засудженим право на захист від можливого свавілля персоналу?

— Проблему треба вирішувати системно. Мін’юст має обмежені функції контролю за системою. Департамент не підпорядкований нам безпосередньо. Мін’юст піклується про законодавче забезпечення системи виконання покарань. Нам вдалося налагодити активну співпрацю з Департаментом виконання покарань — у нас зараз гаряча праця на терені законодавчої діяльності. Ми трудимося без чвар, і хочу віддати належне керівництву департаменту, який, по-
при всі наявні проблеми, рухається, мені здається, у правильному напрямі.

— Як складається співпраця з Комітетом Ради Європи із запобігання катуванням, що має право на інспекції українських пенітенціарних закладів? Ця інформація оприлюднюється лише як покарання країни, котра відмовляється покращувати ситуацію. Чи багато скарг надходить до цього комітету?

— За дев’ять місяців я жодного разу не спілкувався з представниками комітету. Влітку нинішнього року очолював делегацію України в Женеві, де заслуховувалася національна доповідь про дотримання прав людини в нашій державі. 30—40% національної доповіді становили питання умов утримання в рамках пенітенціарної системи. Міжнародні правозахисні організації, а також представники міжнародної організації тюремних служителів, з якими ми мали зустрічі, жодної чорної кулі Україні не викотили. Це не означає, що в нас усе гаразд, але це означає, що в нас є сусіди, в яких ситуація значно гірша. Що стосується катувань, то є деякі рішення Європейського суду з прав людини, котрі стосуються неналежного поводження із засудженими в місцях позбавлення волі в Україні.

— Рішення Європейського суду стосовно нашої країни переважно містять завдання реформ. Яких заходів було вжито?

— Саме тому ми й почали працювати над новою комплексною цільовою програмою реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2008—2017 роки. Працюємо над ювенальною юстицією, новим законом про службу пробації. У більшості європейських країн існує служба пробації, яка виконує альтернативні позбавленню волі види покарань та забезпечує процес ресоціалізації громадян, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Якщо у 1991 році чисельність засуджених до покарань, альтернативних позбавленню волі, становила лише 61 тис. осіб, то сьогодні кількість таких засуджених майже зрівнялася з кількістю осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення та в установах виконання покарань. Щорічно обліком кримінально-виконавчої інспекції охоплюється близько 300 тис. осіб. Середнє навантаження на одного штатного працівника — 134 засуджених. У країнах Європи співвідношення засуджених у тюрмах та осіб, які перебувають на обліку служби пробації, становить 1:2. Наявність такої служби дозволяє значно зменшити витрати держави на утримання місць позбавлення волі.

У нас досі точиться суперечка, де створюватиметься служба апробації: в рамках Міністерства юстиції чи при Департаменті виконання покарань. Великої ваги набуло питання підвищення ефективності та якості особового складу департаменту. Ключова проблема, в яку воно впирається, — відсутність навчального закладу, котрий готував би офіцерів для системи. Слід відзначити, що питання навчання тюремного персоналу розглядаються Радою Європи як головні й першочергові, на чому наголосили експерти РЄ під час робочої зустрічі у травні 2005 року в м.Страсбурзі.

На сьогодні весь офіцерський склад системи виконання покарань дістався системі у спадок від МВС. Ми з МВС намагаємося вирішити питання передачі одного з вузів для навчання персоналу. Спеціально створена робоча група найближчим часом подасть Кабінету міністрів пропозиції щодо врегулювання цієї проблеми.

— Як вирішується питання ювенальної юстиції?

— Безумовно, предметом першочергової уваги залишаються питання підвищення соціально-правової захищеності молоді, яка мала конфлікт із законом.

У полі зору Державної кримінально-виконавчої служби України сьогодні перебувають три категорії неповнолітніх правопорушників. Перша — це неповнолітні, яким судом визначено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Їх у слідчих ізоляторах України утримується близько 1,4 тис.

Друга категорія — неповнолітні, засуджені до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі (переважно — звільненні від відбування покарання з випробуванням). Їх майже 8 тис. осіб, і вони перебувають на обліку в підрозділах кримінально-виконавчої інспекції. Третя категорія — неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі. Це найскладніша категорія молодих правопорушників, яка налічує 1,9 тисячі підлітків.

Для виконання покарань у вигляді позбавлення волі щодо неповнолітніх в Україні функціонує десять спеціальних виховних установ (колоній), одна з яких — для засуджених дівчат.

Складність ситуації із засудженими неповнолітніми, які потрапляють у місця позбавлення волі, обумовлена передусім їхньою
соціально-педагогічною занедбаністю. Адже 34% їх не працювали й не навчалися, 52% — не мали повноцінного піклування та виховання, оскільки є сиротами або вийшли з неповних сімей.

До засудження 9% неповнолітніх виховувалися у спеціальних виховних закладах освіти, 59% раніше засуджувалися до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

У питанні вдосконалення системи ресоціалізації засуджених неповнолітніх в Україні значна увага приділяється вивченню міжнародних стандартів та практики виконання покарань щодо неповнолітніх за кордоном.

Відповідно до програми Ради Європи «Партнерство тюрем» та деяких інших програм, працівники виховних колоній мали змогу ознайомитися з практикою ювенального судочинства та пенітенціарними закладами для неповнолітніх Сполучених Штатів Америки, Словаччини, Австрії, Данії, Шотландії, Нідерландів, Північної Ірландії. Їхній досвід свідчить: змінювати треба не лише форми та методи роботи з підлітками, які перебувають у місцях позбавлення волі, а й організацію діяльності цих установ із тим, щоб умовами розміщення та поводженням персоналу вони не скидалися на установи для дорослих засуджених. Таке положення є одним із принципів системи ювенальної юстиції, курс на впровадження якої визначено в Україні.

Відповідно до цього, департамент вживає заходів, спрямованих на максимальне позбавлення виховних колоній «тюремної атрибутики». У перспективі їх має бути реорганізовано в реабілітаційно-навчальні центри, що потребує розробки відповідної моделі та внесення законодавчих змін.

Такі центри становитимуть собою цивілізовані заклади, які відповідатимуть загальному рівню культури, суспільних цінностей, соціальних відносин.

Вивчення закордонного досвіду свідчить, що найоптимальнішою моделлю є пенітенціарні заклади для неповнолітніх у Нідерландах.

Безумовно, створення аналогічних установ за бюджетні кошти на сучасному етапі не видається реальним, тому необхідно залучати регіональні можливості, вітчизняних та закордонних інвесторів. Водночас зволікати з вирішенням питання створення цивілізованих умов для засуджених підлітків, посилаючись лише на проблеми фінансового характеру, неприпустимо. Як визнають кримінологи, ціна злочинності значно вища, ніж витрати на її профілактику.

Це стосується і положення неповнолітніх засуджених, які перебувають на обліку у кримінально-виконавчій інспекції. Ці підлітки скоїли перші помилки у своєму житті, тому суд від імені держави надає їм можливість виправитися без тримання у місцях позбавлення волі. При цьому слід визнати, що потенціал підрозділів кримінально-виконавчої інспекції у питанні проведення профілактичної роботи з правопорушниками, які перебувають у них на обліку, та їхнім соціальним оточенням, — обмежений.

Європейська практика переконує: до роботи з такою категорією молоді слід широко залучати педагогів та психологів, лікарів-психіатрів, соціальних працівників.

Зрозуміло, ці фахівці не конче повинні бути штатними працівниками кримінально-виконавчої служби. Залучати в лави реабілітологів слід насамперед волонтерів, представників соціальних служб.

Тому необхідно систематизувати наші напрацювання щодо роботи з різними категоріями неповнолітніх правопорушників, шукати і впроваджувати найефективніші заходи соціального супроводу молоді, яка перебуває у конфлікті із законом.