«Справа лікарів»

Коли Президент, шокований побаченим в українській в’язниці, ділився враженнями з представниками владної еліти Донбасу, у СІЗО Донецька схожі емоції переживали два лікарі, котрі вчинили, згідно з висновком обвинувачення, надзвичайно тяжкі злочини — викрадення і продаж дитини.
Від святого до чорного — один крок. Прокуратура копала на совість. Державну. Тому не глибоко, але боляче. Чи зуміє суд копнути глибше, щоб не на смерть?.. Чи схоче нова держава усувати причини, а не як наслідок ламати тендітні долі її простих громадян? Тих, які щодня на своєму робочому місці продовжують розгрібати завали злочинної халатності й некомпетентності системи. Ціною власних помилок і свободи.
...Якщо сьогодні в пологовому будинку міської лікарні №2 Макіївки якимось дивом виявиться живим немовля, котре з’явиться на світ унаслідок пізнього аборту, до нього ніхто не підійде. Воно так і залишиться доживати свій жахливо короткий вік у залізному лотку медичної підсобки. Страх. Ось що минулого літа назавжди оселилося у цих стінах. Страх відповідальності за незаконні пориви душі, який заглушив дитяче волання допомоги.
Погане кіно
У квітні 2004-го неповнолітня громадянка Іванова прийшла на прийом до лікаря Бондаренка з традиційним для такої установи проханням — перервати непотрібну їй вагітність, яка затягнулася. Бідність, невпевненість і прохання не вимагати додаткових пояснень зробили свою справу. Давно практикуючий акушер-гінеколог, заступник головного лікаря лікарні з допомоги породіллям, проводить громадянці потрібну операцію. Інтенсивна медикаментозна стимуляція пологової діяльності теоретично має викликати «потрібний ефект» — плід (а саме так називається недоношена дитина, яка з’явилася на світ) народиться мертвим. Проте через кілька годин санітарка пологового будинку виявила в операційній іще живе немовля. Лікар Петрова (завідувач пологового відділення), котра згодом і склала компанію Бондаренку в СІЗО, віднесла дівчинку до дитячого відділення. Його завідувач Ольга Семенова взяла на себе відповідальність за виходжування неврахованої дитини. Згідно із законом, залишене недоношене маля сім днів не реєструють. Та й узагалі, як пояснила Семенова, що також проходила у справі як обвинувачувана, в жодній із інструкцій Мінздоров’я не зазначається, що має робити лікар із жертвою аборту, яка вижила.
Півтора місяця кілограмове створіння боролося за життя. Лікарі були поруч. Дівчинку не реєстрували. Пелюшки. Сік. Прогулянки з нянечками на повітрі. Потім... поява бездітної пари з Дніпропетровська. І з нею — шанс для непотрібної дитини.
…10 червня ближче до полудня подружжя Нейолових із квітами й шампанським з’явилося в кабінеті Бондаренка. Дозволю собі припустити, що саме в цей момент у маленькій кімнаті будинку навпроти, де вже не перший місяць у межах ОРД дивилися «погане кіно», розпочалася справжня робота.
Креатив майстра
— Операція із затримки лікарів унікальна, — каже слідчий із особливо важливих справ прокуратури Донецької області Валерій Поліщук. — Адже затримка й вилучення документації мали проходити одночасно. В операції брали участь Макіївський міськвідділ міліції, спецвідділ із боротьби з корупцією і хабарництвом облУВС, обласна прокуратура... Усе пройшло грамотно, чітко, організовано, — підсумував він.
Лікарів Бондаренка та Петрову як безпосередніх учасників епізоду, що став поштовхом до затримки, помістили в ІТУ Макіївки. Ще кілька медиків, які «потрапили в кадр», дали свідчення і підписку про невиїзд. Проти лікарів було порушено кримінальну справу. Їх обвинуватили відразу за чотирма статтями КК: зловживання службовим становищем, службова підробка, викрадення людини й торгівля людьми.
Інформація потрапила в пресу. Область сколихнулася. Більшість регіональних ЗМІ писали про торгівлю живим товаром, вели власні розслідування, вдень і вночі чергуючи під вікнами відділення. Медичні чиновники дружно засудили поведінку своїх колег. Роботу колективу було паралізовано. Породілей швидко виписали, а пологовий будинок закрили на мийку. Справа, що здобула такий широкий суспільний резонанс, на сім місяців оселилася у кабінеті та думках слідчого Поліщука.
Сьогодні, коли вже готовий обвинувальний висновок і справа в суді, Поліщук стверджує, що мети, яку він зазвичай ставить перед собою на початку будь-якого розслідування, досягнуто. Істину встановлено.
— Коли відбулася легалізація оперативних матеріалів, стали відомі ще кілька фактів продажу дітей, — продовжує слідчий. — Тому, якщо спочатку я не міг точно змалювати механізм злочину, то в обвинувальному висновку вже все чітко написано.
У справі описуються чотири доведених, на думку слідства, епізоди «викрадення і продажу». Фігурують там і обвинувачення у хабарництві. Головними аргументами, що працюють проти обвинувачуваних, стали касети з оперативними відеоматеріалами, на яких також відображено момент одержання лікарями 500 дол. (у кишеню халата Петрової) від пари з Дніпропетровська за малятко, з народження якого розпочалася ця гучна справа. Наповнена вона й показаннями свідків — працівників та колишніх пацієнток відділення. Слідчий впевнений: «Усі спроби адвокатів надати справі морально-етичного забарвлення не витримують жодної критики. Є «товар» — дитина — і є заплачені за нього гроші. Тобто угода купівлі-продажу відбулася. Постраждали державні інтереси, й порушено права дітей. Нікому, крім держави, не дано права розпоряджатися їхньою долею. Є певний порядок усиновлення, і його порушення кваліфікується як злочин. Чому Бондаренко і Петрова взяли на себе таку місію, мені незрозуміло».
Стоп! Ось тут, шановний читачу, з’являється головна дійова особа, без якої все це трагічне дійство навряд чи відбулося б. Саме її присутність від початку розвела позиції автора та слідчого, адвокатів і прокуратури. Адже суворий майстер «креативив» за сценарієм. Написаним і затвердженим. Ім’я йому — Закон. А головний сценарист тут — влада. Законодавча і виконавча.
Блеф сценариста
Отже, щодо порушених державних інтересів і захисту прав дітей стенограма думки експерта з прав дітей, кандидата політичних наук, заступника директора благодійної організації «Надія і житло» в Україні Людмили Волинець:
— На сьогодні в українському законодавстві, яке стосується проблем опіки та піклування, існує ціла низка конфліктних речей, заручниками яких стали діти, сім’ї-усиновителі та лікарі, змушені жити й діяти у правовому безмір’ї. Дев’ять років система опіки та піклування існує поза центральними органами влади. Вирішення проблем віддане на відкуп головам райадміністрацій.
Будь-яка дитина, що залишилася без мами, має право на максимально швидке потрапляння в сім’ю. Це речі, які не виписуються законом, вони — за умовчанням. Дитина — соціальна істота. Хіба треба комусь пояснювати, що кожен тиждень, проведений поза сім’єю, призводить до катастрофічних змін у організмі, наслідки яких доведеться ліквідовувати довгими роками?
Проте в нас є «геніальний» Сімейний кодекс, у якому йдеться про два ключових моменти. По-перше, усиновляти дітей в Україні можна лише після двомісячного віку. По-друге, в законі існує поняття таємниці усиновлення. Але, добродії! Це ж абсолютно взаємовиключні речі. З одного боку — два місяці, до речі, взяті з положень Європейської конвенції про права дитини. З іншого — таємниця, обумовлена нашою, ще радянською ментальністю. «Я така, як усі. Я сама народила собі дитину...». Скажіть, будь ласка, як мамі, котра всиновила двомісячну дитину, пред’явити її родичам і знайомим як новонароджену?! То чому бездітна сім’я в Україні, яка за довгі роки втратила надію мати власну дитину, йде в обхід закону для того, щоб узяти чужу? Тому що хоче зберегти таємницю, закріплену цим самим законом.
А тут лікар. З одного боку, на нього тисне дитина. Та, яка дивом залишилася живою після аборту, або просто залишена матір’ю. Адже лікар чудово знає, що буде з нею через рік, два... Вона піде етапом — лікарня, будинок дитини, інтернат. А потім найстрашніше — колишнє покинуте маля знову прийде до нього народити таке саме «зайве». З іншого боку — сім’я. Жінка, яка втратила надію і благає допомогти, каже лікарю: «Дайте, адже ви самі поставили діагноз!» І лікар здається. Здається, надаючи ось таку нелегальну послугу. Будь-яка нелегальна послуга передбачає вдячність. Особливо в нашій державі. Оскільки існує ще третя сила, яка також дуже тисне на лікаря, — його сім’я.
Повертаючись до впевненості лікаря у сумній долі відмовника, додам: вона цілком обгрунтована. Хоча в Україні й напрацьовано кілька форм облаштування долі залишеної дитини — всиновлення, прийомна сім’я, опіка, дитячий будинок сімейного типу, — переважну більшість дітей відправляють до інтернату.
Парадокс — утримання дитини в інтернаті державі обходиться вдвічі дорожче, ніж у тому ж таки сімейному дитячому будинку (7 тис. і 3 тис. грн. відповідно). Але тут проти дитини працює Бюджетний кодекс держави. Так, Іван Іванович, голова райадміністрації, давно збагнув, що віддати маленького Василька в сімейний дитячий будинок, звісно, можна, однак утримувати його доведеться за рахунок свого районного гаманця. А ось інтернат хоча й дорожчий, проте розщедритися доведеться області. Тож гуляй, Васю!
Українській державі час перестати блефувати і вдавати, що вона піклується про дітей, створюючи тим самим прецедент для розвитку кримінальних подій. Можна припустити, що сьогодні не лише в Макіївці лікарі беруть на себе чужу відповідальність. І це тільки вершина айсберга серйозної загальнодержавної проблеми.
Дочки-матері
У «справі лікарів» у Макіївці проходять кілька жінок, причетних до «фактів материнства». Вищезгадана неповнолітня громадянка Іванова, яка зробила аборт, дізнавшись від прокуратури, що її дівчинка залишилася живою, від дитини відмовилася. Звісно, слідство явно сподівалося на інший результат — претензії біологічної матері до лікарів автоматично вводять у процес потерпілу сторону. А так і досі незрозуміло: хто ж у цій ситуації потерпілий, і кому лікарі завдали шкоди? Державі? Дитині?
Питання про потерпілу сторону залишається відкритим навіть після жахливих публікацій преси про молоду дівчину, в якої макіївські лікарі нібито «викрали дитину». Повторюю, судове слухання ще не розпочалося. Поява ж у коридорі суду заплаканої Олени, яка вимагає повернути дитину, — не сенсація, що так подобається деяким виданням, а трагедія. І, наважуся зазначити, не лише Лени, а й усіх без винятку учасників цього процесу. Що ж до самого факту і претензій Лени, є кілька суперечливих моментів.
Сьогодні дівчина стверджує, що погодилася на переривання вагітності тільки у зв’язку з результатом УЗД та висновком лікаря про тяжкий стан плоду, ніби побічно натякаючи на лихий намір лікарів. Проте у справі фігурують і слова Олени про те, що вона звернулася до лікарні з проханням зробити аборт за со­ціальними показаннями. Але ж це вже зовсім інша річ. І рання версія Олени дуже схожа на правду, оскільки умови, в яких живе сім’я дівчини, справді могли стати причиною її небажання народжувати.
Селище на околиці Макіївки не треба довго шукати. Щоб потрапити всередину дуже занедбаного будинку, мені довелося відсунути відро, повне пляшок з-під горілки. У сім’ї п’ятеро дітей. За словами Олениної матері, дві її сестри теж ось-ось стануть мамами і принесуть своїх дітей у цей-таки дім. Про батьків не йдеться. Оленині батьки не працюють.
Однак слід віддати належне дівчині, котра, незважаючи на проблеми власного існування, переживши психологічний перелом і каяття за намір позбутися дитини, тепер хоче її забрати й ростити. «Я відчуваю, що моя донька в неї», — так каже Лена про Тетяну, яка проходить у справі як обвинувачувана в купівлі немовляти. Як виявилося, це не просто відчуття, а переконання Лени, сформоване слідством. За словами Олени, про існування доказів того, що її дитина в Колесник, їй сказав слідчий. Головне — відеоматеріали, де зафіксовано, що «лікарі передають мою дитину цій жінці». Проте Лені цих кадрів не показали. Про наявність таких відеодоказів нічого не сказано в обвинувальному висновку. Їх не бачили адвокати, які переглянули всі оперативні матеріали. Нічого не каже про них і сам Поліщук. Слідство переконало жінку в тому, що її дитина жива, і тепер уже на її претензіях базує один із основних епізодів обвинувачення. Страшного обвинувачення. Воно ще не доведене в суді, але вже безапеляційно прозвучало у засобах масової інформації. І це ще одна трагедія у цій справі. А що як обвинувачення не буде доведене або буде доведене частково? Хто візьме на себе відповідальність за теперішній моральний стан десятків родичів, зокрема й дітей обвинувачуваних?! Відповідальність за те, що чоловік тієї ж Петрової боїться передавати їй у СІЗО консерви — у відкритих банок гострі краї...
Ігри без правил
Сорокачотирирічна завідуюча відомим пологовим відділенням Надія Петрова разом із лікарем Бондаренком десятий місяць поспіль утримуються під вартою у СІЗО Донецька. Про те, що сталося з цими людьми, можна зняти другу серію «поганого кіно». Епізодів достатньо.
…06.04. ІТУ Макіївки. Під приводом збирання необхідних матеріалів для кримінальної справи, зокрема й фотографій, Петрову та Бондаренка разом із невідомою їм ув’язненою, прикутими наручниками одне до одного привезли на одну з багатолюдних площ Макіївки для фотозйомки. Їх фотографували на тлі молодіжного центру розваг. Як стало відомо, лікарям довелося позувати у профіль, фас, стоячи й навпочіпки... Двометровий Бондаренко заплакав, коли повз нього пройшла жінка, в якої він недавно приймав пологи...
Слідчий прокуратури Валерій Поліщук на моє запитання, що це було, зрозумілої відповіді не дав. Сказав, що не відповідає за утримання ув’язнених в ІТУ і що як старший слідчої групи такого розпорядження не давав. І взагалі, Валерій Филимонович нагадав, що після адвокатського протесту до прокуратури щодо цього епізоду факти не підтвердилися.
Показово, що по жодному з клопотань і протестів адвокатів обвинувачуваних відзначені факти порушення законності під час слідства не підтвердилися. Блискуче слідство? Проколи захисту? А може, ще один трюк у «правовій державі» Україні, де наша вельмишановна прокуратура під час процесу виконує не лише функцію обвинувача, а й наглядача? І тут штампик «Факти не підтвердилися» найпопулярніший.
…19.06.04. Червоногвардійський районний суд Макіївки. Необхідно було вирішити питання подальших санкцій щодо Бондаренка та Петрової, які утримувалися в ізоляторі: або заарештовувати, або випускати під підписку про невиїзд.
Суд ретельно вивчав докази обвинувачення і захисту. Звісно, було враховано стан здоров’я затриманих, їхні характеристики, сімейний стан, відсутність судимостей у минулому. Суд вирішив звільнити підслідних з-під варти й на період подальшого слідства визначив їм запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
«Виявилося, що правоохоронці були готові до такого повороту подій, і на цей випадок у них був «козирний туз у рукаві». Щойно звільнених лікарів після виходу з приміщення суду знову скували наручниками. Пред’явивши обвинувачення в хабарництві. Ось тільки повезли до міськвідділу не в «воронку», а в гарному «Фольксвагені» («Донецькі новини» №667 від 24.06.04).
За іронічними рядками — шок і серцевий напад матері двох дітей, а також черговий відхилений протест адвоката, в якому Герасимова пише: «…Слідчий Поліщук В.Ф. просто в залі суду 19.06.04. о 18 год. 40 хв. затримав мою підзахисну за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ст.368 ч.1 КК України, про який йому було відомо з моменту першої її затримки, що неприпустимо».
У результаті суд подовжує термін утримання під вартою. У СІЗО Петрова вже встигла прийняти передчасні пологи в сусідки по камері і втратити віру у справедливість покарання.
…Життя, свобода, здоров’я людини є вищою метою і турботою кожної держави. Ці норми зафіксовані в Конституції України, Декларації ООН, Європейській конвенції. Закон іноді цього не враховує.
— У державі повинно існувати верховенство права над законом, — стверджує донецький адвокат Сергій Салов. — У випадку з лікарями я не бачу злочину як такого. Законодавець у Кримінальному кодексі так визначив поняття злочину: це суспільно небезпечне діяння, яке загрожує засадам суспільства, конкретно громадянам і обов’язково має своїми наслідками наявність шкоди фізичної, матеріальної, моральної або принаймні можливої. У результаті їхнього діяння ніхто не постраждав. Якщо керуватися принципами верховенства права, то ці люди здійснили шляхетний вчинок. Проте наша держава звикла все доводити до абсурду. Зрозуміло, міліції потрібні гучні справи, їх ведуть у бій показники та звітність. Але тут відсутність відчуття міри й такту підвели слідство.
…1997 року Європейська конвенція з прав людини стала частиною законодавства України. «...Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов’язків або будь-якого кримінального обвинувачення проти неї на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону» (ст. 6 ч.1).
Посилання на необхідність верховенства права в державі чітко пролунало з вуст тоді ще кандидата у президенти України Віктора Ющенка. Нормами права, справедливості й закону мотивував своє рішення і Верховний суд, виносячи вердикт про переголосування другого туру. Постає запитання: чи стосуються ці позитивні зміни простих громадян, а чи влада має намір користуватися ними лише у випадках власної крайньої потреби?!
P.S. Коли верстався номер, під час першого засідання суду Петрову й Бондаренко звільнили з-під варти, взявши з них підписку про невиїзд. Слухання справи продовжуватиметься у квітні.