Соломонові печалі

У таких місцях ще помітно, що світло остаточно не відокремилося від тьми, земля – від води й що сотворіння світу триває. Може, таке відчуття в мене з’являлося від темряви, яка рано падала, в якій розчинялися трьохсотрічні старання людей, котрі оселилися тут, так далеко від суєтного світу, що далі й справді нікуди було — далі Дунай топився в морі. Пітьма була особливою. Її не розсіювали ні підсліпуваті ліхтарі, ні мерехтливі вікна, у ній навіть не відсвічувала вода в каналах, які поділили містечко на квартали, що дало підстави з відомою претензією називати його Українською Венецією.

Такої ночі, дійшовши складним лабіринтом вилковських вуличок до річки, у тиші, ще густішій за пітьму, я слухав, як росте земля. Її прибувало такими мізерними об’ємами, що немає їм означення в системі мір, але саме так, мікрон за мікроном за п’ять тисяч років і утворилася в дельті Дунаю наймолодша суша Європи. Може, думав я, молода земля — сестра молодому вину? Може, все, що відбувається на ній, якимось метафізичним чином пов’язане з її отроцтвом — віком відчайдушності, молодецтва й самовпевненості, коли досвід світу здається придатним тільки для музейної експозиції?

Я слухав, як Дунай прирощує Україну, доки над далеким берегом не зійшов кособокий місяць. Він освітив безберегі очеретяні плавні й острови із загадковими іменами — Стамбульський, Прорвин, Єрмаков і Піщаний, освітив річища й протоки, яких усіх і не згадати, якщо ти не народився тут або не прожив хоча б з десяток років.

Ця молода земля залишається і найменш заселеною в Європі. Але, за дивним збігом обставин, саме на ній ніяк не може розминутися єгерська служба Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) із раніше удачливим підприємцем, а з вересня 2007-го — народним депутатом України за списком БЮТ Олександром Дубовим.

Страсті в ніч на Спаса

— Серйозні люди до полювання на кабана починають готуватися, як тільки народиться молодик, — розповідає мені про секрети браконьєрства Омельчук. — Першого вечора на чорнотропі насипають жменями ячмінь. Якщо до ран­ку звір зерно зібрав — діло надійне. Кожного наступного дня кабана принаджують усе щедріше. На сьомий день місяць набирає повноти, світить яскраво й не сповзає з небосхилу до світанку. Ось такої ночі й найкраще влаштувати надійну засідку, завалити кабана з першо­го пострілу і, не запалюючи не те що ліхтаря, а й сірника, тушу розібрати, шкуру та тельбухи, від гріха подалі, закопати. І через Соломо­нів рукав ковзнути в Ліски. Причалив до берега в умовленому місці, не нарвався на єгерів — твоя удача й прибуток...

Цей секрет Юрій Федорович не випитав оперативним шляхом, а вирахував, дійшов розумом, чим особливо пишається. Найнявшись на єгерську службу після прикордонної, він без успіху ганявся за вільними стрілками. Улюблене місце добування звіра в них Єрмаків острів — шість завширшки й дванадцять кілометрів завдовжки боліт, очеретів, перелісків, озер та заплавних лук. Із румунського боку його огинає Кілійське річище, за яким ще більш дикі плавні, ніж наші. За науковою термінологією, острів Єрмаків міграційний, багатий на звірину і тим привабливий для мисливців. Не розуміючи прикордонних знаків, кабани й козулі легко перепливають річку. Можливо, це генетична пам’ять веде їх до місць, де ще не так давно можна було поритися на городах, поласувати на виноградниках і полуничних плантаціях. Але в сімдесятих остров’ян переселили на материк, у Ліски, на Єрмаковому залишалися тільки кошли — городні наділи.

— Із десяток років тому тут щоночі стояла така стрілянина... — примружує око в минуле Омельчук. — Я в Афгані з бронежилетом не дружив, а тут у ньому не завадило б і вдень ходити. Чоловіки чортом дивляться — єгері жити не дають. Зрозуміти їх можна було — навколо розруха, заробітку ніякого, а за кабанятину платять уп’ятеро більше, ніж за свинину на базарі. Дорогий ресторан без дичини — наче й не ресторан. На заготівлю не тільки з Одеси чи Миколаєва — з Києва приїжджали...

Відставний прикордонний прапорщик Омельчук невдовзі зрозумів, що ганятися за вільними мисливцями — ногам горе. І додумався, що місяць — розгадка. Бо за самотнім пострілом місця полювання не визначиш, а хоч скільки він витріщався в темряву, проблиску світла ніколи не бачив. Єгерських історій у Юрія Федоровича тисяча й одна, він їх із задоволенням розповідає, я із задоволенням слухаю. Cлухаю й думаю, що збереження унікального космосу дельти тримається на ентузіазмі десятка людей, які не мають ні достатніх прав, ні захисту і, вже ж само собою, гідної оплати.

Ми чекаємо на високій дамбі, доки поставлять мотор на човен, щоб плисти до Єрмакового острова. Звідси чудово видно і його самого за Соломоновим рукавом, і сільські хутори в безберегих плавнях. До дев’яностих тут жила сільська біднота, тепер наділи з халупами викупили багатії. Будуються, осушують ділянки, копають у сіро-блакитному намулі рови, садять верби на березі й виноград у садибах. В Омельчука тут теж хата, але материна, не куплена. Кілька років тому її вночі підпалили, щедро обливши очеретяну покрівлю бензином. Образа досі клекоче, коли він розповідає, як рятували дітей і прості пожитки, як пожежники приїхали вже на тліючі головешки. Юрій Федорович не сумнівається, що це йому так пом­стилися рибалки-браконьєри. Як і не сумнівається, що ці браконьєри мали міліцейський «дах», бо ніхто підпалювачів не тільки не знайшов, а й не шукав.

У ніч на Спаса 19 серпня 2006 року ось із цього місця на дамбі Омельчук разом із сусідами з тривогою спостерігав за стріляниною на Єрмаковому. Звідти, як потім напишуть очевидці в заявах, «лунали автоматні черги, гудіння машини, іржання наляканих коней і ревіння корів», а кулі долітали до материкового берега й «віялом розсипалися по воді». Народ перелякався. Мушу сказати, що через півтора року я не знайшов слідів влучення куль у верби, будинки чи човни. Але селяни тривожної ночі не забули.

Потім, розповідає Ю.Омельчук, події розвивалися так. Він помітив, що від острова до села відчалює катер, викликав міліцію й поїхав до причалу. Де й зіштовхнувся з групою озброєних людей, які зійшли з катера. Серед них виявився його давній антагоніст, орендар Єрмакового острова Олександр Дубовий. Єгер побачив убитого кабана, зажадав пред’явити документи, але О. Дубовий поліз у бійку. Кому в рукопашному двобої перепало більше, а кому менше, сказати важко. Але Юрій Федорович, гадаю, правильно зробив, що ретирувався в сусідні кущі — махати кулаками, за службовою інструкцією, навіть у такій ситуації не можна.

Міліція в Кілійському районі некваплива. І, доки наряд із дотриманням правил руху і без перевищення швидкості добирається до місця невідомо ким і невідомо навіщо вчиненої канонади, зробимо екскурс у 2004 рік. Викладаю інцидент за версією Ю.Омельчука.

Разом із своїм напарником, теж єгерем, під час липневого нічного рейду Єрмаковим островом він застав на гарячому, біля щойно вбитого кабана, браконьєрів. Серед них був і Олександр Дубовий, зважаючи на все — перша скрипка в компанії. Вимога єгерів пред’явити документи, назвати себе та інших учасників полювання Олександра Федоровича дуже обурила: «Це ви мене запитуватимете, хто я і що тут роблю?! Це я запитуватиму, тому що острів — мій, я господар, я за нього відповідаю». Єгері намагалися доводити своє — про однакові для всіх правила полювання, про особливий режим заповідника, про категоричну заборону стріляти звіра вночі тощо. Але говорили різними мовами.

В адміністрації Дунайського біосферного заповідника обурилися. Склали акт про браконьєр­ство О.Дубового й надіслали його главі Кілійської районної адміністрації І.Поджарову. Саме він і віддав панові Дубовому 2003 року острів Єрмаків в оренду на довгих 49 років. Віддав келійно. Формально — погодивши з природоохоронними організаціями, а по суті — лише оповістивши їх про свій намір. І навіть не поцікавилися, що з цього приводу думає сільська громада Лісків. Острів же не просто розміщений на її території, а є й колискою села, частиною лісківського життя.

Звичайно, 2003 року багато що робилося навпростець. Будь-який голова адміністрації тоді вивищувався над законом. Які в І.Поджарова були стосунки з Дубовими, я судити не беруся. Але бізнес цієї сім’ї, відомої діловою хваткою у всій окрузі, тоді процвітав. І я впевнений, що, якби результат президентських виборів 2004-го був інший, єгері ДБЗ, швидше за все, ходили б нині з утягненою головою, а сам заповідник не докучав би високим інстанціям скаргами на Олександра Федоровича.

Наряд міліції, який під’їхав уночі 19 серпня 2006 року, застав на причалі побитого єгеря Омельчука, вислухав його скарги, написав протокол і відбув, порадивши Юрієві Федоровичу зняти побої. Порада була слушна. Тому що медичний огляд Юрій Федорович проходив уже після Олександра Федоровича, який скаржився на неправомірні дії єгеря.

Погляд із космосу і на космос

Якби вода тримала слід, між Єрмаковим і Лісками в місці звичайного перевозу лежала б тверда дорога. Прокладав її ще Єрмак Тимофійович, який, за легендами, після турецького полону жив на острові й наділив його своїм ім’ям. Потім на Єрмаковому селилися втеклі й вільні, віддаючи перевагу острівному життю перед материковим— ні турок, ні царський урядник зненацька не заскочать. На веслах через бистрину Соломонового рукава за п’ять хвилин, як на моторці, не проскочиш.

Охороняв острови хлопчик Павло і кілька собак. Під навісом недобудованої чи то стайні, чи то складу лежало аж до стелі сіно в тюках, стояв трактор і забризканий по вітрове скло герой усіх єгерських донесень — УАЗ зі знятим верхом. Щоб не заважав огляду. Або полюванню.

Вигляд острова аж ніяк не стикувався в мене з його космічним знімком, баченим напередодні. Звідти, з зоряних світів, він проступав багряно-червоним, ніби з немислимих земних глибин підступав жар. Дійсність була прозаїчна — блякла рослинність, почорніли хащі татарнику, очерет у холодній стоячій воді. Вдалині в рудих травах паслася худоба, біля якої в будь-якій іншій місцині мав би стояти пастух. Але, тут її традиційно не пасуть, не стережуть і не доять. Телята з’являються на світ божий у дикій природі й без точного обліку, а тварини, по суті, напівдикі. Так по всій дельті повелося споконвіку, і коли після заснування заповідника керівництво ДБЗ взялося наводити лад, обуренню місцевого населення не було меж. Деякі «тваринники» у такий спосіб тримають на островах і досі по півсотні та більше голів худоби.

Єрмаків острів вписав у напівдике, але племінне тваринництво особливу сторінку. Радгосп «Прикордонник» завіз сюди африканських зебу, велетенських горбатих корів — радянська влада все намагалася вирішити продовольчу проблему чудесним чином. У кращі часи тут паслося до 700 зебу та ще табун коней — близько 500 голів. На материк худобу переправляли тільки ранньої зими, коли їй загрожував брак кормів. Потім племінну худобу кинули напризволяще, і вона дісталася орендареві острова начебто «на доважок».

Я намагався уявити, яким був острів у колишні часи — з поселенцями, городами та садами, але очеретяні хати по той бік річки підказували, що у фантазіях треба знати міру. Жили, швидше за все, як усі на острові — від весни з обов’язковою повінню до зими з кинджальними вітрами, жили тим звичайним життям, у якому багато праці, мало радості та ще менше надії.

Не тільки Єрмаків, а вся дельта, понад 50 тисяч гектарів ДБЗ, були й залишаються певною мірою островом. Сюди втікали з прадавніх часів люди різні. Старообрядники рятувалися від утисків за віру, запорожці — за вільності. Кожен будував свою церкву, намагаючись дотягнутися дзвіницею до Божої благодаті. За гирло Дунаю тоді точилися війни, остров’яни послужили, як уміли й могли, батьківщині, і після взяття Ізмаїла імператорським указом Вилковому пожалували статус посаду, а громаді передавалися у вічне користування прилеглі острови й землі. Кілька років тому Вилковський міський голова порушив питання про повернення місту прав і милостей, дарованих царем. Постановка питання, здавалося б, абсурдна, але в суперечці про власність усі аргументи добрі. А місцева рада має свої плани на заповідні землі і свою думку про їх використання. Я спізнився всього на два-три дні на засідання НТР — науково-технічної ради Дунайського заповідника, де обговорювали скаргу мера Вилкового, надіслану прем’єр-міністрові України В.Януковичу. Суть її зводилася до того, що ДБЗ на заповідному режимі жирує й наживається, а вилковцям — не продихнути. Науково-технічна рада, до якої входять і представники влади, і головні підприємці району, стала на позицію протилежну.

Вольниці, що завжди панувала в дельті і була законодавчо закріплена царським указом, жителі материкової України, і тим більше Європи, навіть уявити собі не можуть. Природні ресурси дельти багаторазово перевищували потреби місцевого населення. Край був прикордонний, з обмеженим в’їздом, кожен рибалка і мисливець знали, що брати в природи потрібно з розумом і за потребою, неписані правила і християнська мораль стояли вище за владні заборони. За кілька століть у місцевого населення сформувалася якщо не особлива ментальність, то принаймні стійкі традиції громадської власності та правила спільного проживання. Це був особливий, земний космос, як і раніше, замкнутий, міфологізований завдяки «венеційському» побуту і старовірству.

Якщо не брати до уваги чорної смуги шістдесятих, коли в ім’я зміцнення кордонів Дунай відгородили від народу колючим дротом, а берегом пустили наряди з вівчарками, особливих утисків у селищах при Дунаї не зазнавали. Коли люди з інших країв переїжджали сюди жити, вони довго не могли зрозуміти «місцевої специфіки» — дійних корів тримають десяток-півтора, биків іще більше, полювання або риболовля не розвага, а промисел.

Звісно ж, до кінця ХХ століття стало помітно, що природні ресурси вичерпуються, а природа молодої землі не витримує цивілізованого варварства. Спочатку, у 1981 році, створили заповідник «Дунайські плавні», потім було чимало постанов Ради міністрів УРСР і, нарешті, 10 серпня 1998 року за указом президента створили Дунайський біосферний заповідник. Що передбачає заміну вольниці порядком і просвітницькою роботою. Теоретично всі погоджуються, що збереження природи — завдання планетарне. Але насправді місцеві жителі радості не відчували. Незабаром Дунайський біосферний заповідник за рішенням ЮНЕСКО включили до планетарної мережі біосферних заповідників. З цього приводу газета Одеської обласної ради саркастично зазначила: «Таким чином, територія споконвічного перебування нащадків волелюбних козаків стала «світовою спадщиною».

Погляд на дельту та її роль як частини станового екологічного хребта Європи може бути захопленим — як на відбиток зоряних світів і найбільшу загадку. Але можна спробувати поглянути на неї і більш прагматично — адже це і тонни заготовленого м’яса, і мільйони снопів очерету, вбиті за ліцензією кабани або й браконьєрська риба, гектари сіножаті. Усе визначається космосом усередині нас.

Пильний сторож Павло, провівши нас до причалу, стояв на березі, доки човен не вийшов на бистрину. Цілком можливо, думав я, що строк оренди в 49 років дасть змогу Олександрові Дубовому та його волелюбним нащадкам охорону вдосконалити. Острів обнесуть елегантною огорожею з попереджувальними написами — приватна власність, не заходити. І виникало запитання — за що і чому нікому не відомий чиновник позбавив усю Україну права зазирнути на острів Єрмаків, що входить у заповідник планетарного значення? Яка державна, економічна, екологічна та інша необхідність або доцільність була в тому, щоб передати його в оренду, а практично у власність такому ж нікому не відомому підприємцеві? Які моральні або інтелектуальні переваги має бізнесмен перед мільйонами нерозбагатілих своїх співвітчизників, що може мати ще й острів, на який жодному з 47 мільйонів українців не можна й ногою ступити? Чи не буде так, що в Криму, у Карпатах, на Херсонщині (там теж розташовані біосферні заповідники) інші чиновники віддадуть в оренду іншим діловим полонини, дніпровські плавні або асканійський степ, кримські гори? Прецедент — ось він.

Мені надзвичайно симпатична позиція співробітників Дунайського заповідника щодо збереження космосу дельти, але правда полягає в тому, що, погоджуючи оренду острова Єрмаків, вони забули про мудре застереження: зав’яз пазурець — і пташці кінець. Уже сьогодні в Кілійській районній адміністрації утворилася черга на оренду інших островів. І всі хочуть на 49 років. Закон дозволяє! Вони самі кажуть — на острови прагнуть далеко не найкращі й совісні. Якийсь громадянин з Одеси мав намір узяти 600 гектарів на острові Стамбульському «під сіножаті», але відразу ж почав домовлятися, щоб побудувати там 600 котеджів із гектарними наділами. З такою законодавчою базою ми остаточно втратимо геть усе на світі... В Одеській області вже був прецедент — кмітливий бізнесмен приватизував річку. Маленьку таку. Але якщо можна маленьку, будьте певні, дійде черга і до великої.

Темрява і ліхтар

«Отже, із чогось же все почалося... Волошкевич, директор заповідника, воював проти каналу Дунай—Чорне море. Бідкався, що коники загинуть і таке інше. Ну, ви пам’ятаєте, що тоді було. Кірпа ж людиною державною був. У вас, казав, коники, а в мене флот в Ізмаїлі стоїть. Але ми Волошкевича запам’ятали — ніби ж людина як патріот поводиться. Вболіває за природу. І коли дійшло до того, що довелося з’ясовувати стосунки з «Дельта-Лоцманом», який шкодив нам риттям каналу, ми — до Волошкевича. Давай, мовляв, спільно станемо на захист природи. А він одразу відмовлятися. Жодного, мовляв, інтересу. Ну, ви все зрозуміли, так? Коли йому румуни копійки приплачували, він переймався долею коників. А без інтересу — пальцем не ворухне. От він проти полювання виступає... А я вам покажу відеозапис, як він привів на острів на полювання 17 чоловіків. П’яних. Звісно, наша охорона не пустила. Острів наш. І нам не байдуже, що на ньому. Що відбувається насправді? Тижні три тому на нас виходять представники Боделана (Володимир Боделан, багаторічний керівник Кілійського району, нині очолює районну раду. — Л.К.) і кажуть: «Поступайтеся островом». Зрозуміло, так? Спочатку створюють проблеми, а потім — віддай. Звідси всі порухи. Маячня і ліхтар. Але тут їм довелося завернути голоблі. Мені траплялося воювати з людьми і серйознішими за Волошкевича. Балуха знаєте? Тож-бо. І не здалися. (Валерій Балух — багаторічний соратник екс-губернатора та екс-мера Одеси Руслана Боделана, з 1999 року очолює Апеляційний господарський суд Одеської області. — Л.К.) Адже вони найменшої поваги не мають. У районній газеті Волошкевич статтю опублікував. У нього там редактор знайомий. Такого понаписував! Темрява і ліхтар. Я подав до суду. І вони програли — це факт. 50 тисяч їм присудили. Вони апеляцію подають і таке інше, але суд я виграв. А Волошкевич просто скандаліст. Їх дуже зачепило, що ми острів узяли, тому що це їхній хліб. Вони відразу — ви, мовляв, без нас і не ворухнетеся. Але ми без них обходилися і обійдемося. Що вони можуть? Ну, вийшов він із цією історією з єгерем на Цушка. Чистісіньке замовлення було — учора до МВС скарга надійшла, а сьогодні вже комісія приїхала. Тільки пустота є пустотою, як приїхали, так і поїхали. А з Омельчуком... Нічого там не було. Нічого. Ми з друзями на острові відпочивали. А тут цей Омельчук на причалі. І ще сусіда із собою притягнув. Вони потім вибачилися переді мною, пробач, кажуть, чоловіче, ми тут ні при чому. А Омельчук битися поліз, ліхтарем мене вдарив. Як ви собі це уявляєте? Звичайно, я був не сам, але міліції імена друзів не називав і не назву. Я людей запросив, а тепер як? Я що, заради своєї правди створюватиму комусь незручності? Ні, так не буває. Я розумію — усе має йти на творення, на добро. Погляньте довкола, худобу велику рогату скрізь вибивають, м’яса немає. Ми поголів’я на острові зберегли, а Волошкевич кричить, що острів використовується не за призначенням. Маячня і ліхтар. У нас браконьєри корів вибивають, ми звертаємося, а нас відфутболюють і посилають. То давайте по-людському. Хто на острові справжній господар? Була в райадміністрації колегія, говорили дурниці, що розриватимуть з нами договір про оренду. І всі об’єдналися. Подружилася кішка з собакою. Якби я був на тій колегії, я знайшов би, що їм сказати. Але нехай собі борсаються на своєму районному рівні, нічого в них не вийде. Ми для діла стараємося. До нас на острові щороку пропадало 150—200 голів худоби. Нормально, так? Ні щоб сказати, давайте їм чимось допоможемо. А не займатися чистим популізмом. Така моя версія цієї події. А що стосується полювання, то в мене на острові завжди було багато гостей. Острів — це ж завжди викликає інтерес. А тепер гостей буде ще більше. Я дав вказівку оформити там наше мисливське господарство. Щоб ніхто туди не потикався. Питання практично вирішене. Ні, це маячня: я острів охоронятиму, а мені три господарі вказуватимуть, коли можна чи не можна стрільнути. Полювання має бути під наглядом. А то їдуть... Я не вдаю із себе дівчинки, що ми там ніколи й нічого. Полювання було, є і буде. Але під нашим контролем. Ніякий Волошкевич нам не указ. У будь-якого господарства має бути господар, і він повинен про нього дбати. І думати потрібно про справу, а не про коників. Усе».

Така версія народного депутата від БЮТ Олександра Федоровича Дубового. Що ж до конфліктів із єгерями Дунайського біосферного заповідника, то парламентар непохитний — нічого не було. Хто доведе? Наклеп.

Темрява і ліхтар!

Іржавий казан

Здається мені, що якби Олександр Федорович був на засіданні колегії Кілійської адміністрації в новому своєму амплуа народного депутата, йому було б не тільки що сказати, а й що послухати. Питання про дотримання договірних зобов’язань ТОВ «Єрмаків», певне, визріло як підшкірний нарив. Усі, хто виступав, були одностайні — орендар поводиться, м’яко кажучи, зухвало. Брав Єрмаків для сіножаті, а займається тваринництвом. Розпочав незаконне будівництво на самому березі річки. Худобу залишає зимувати на острові напівголодною, від чого стався чималий падіж, трупи корів розкладалися поблизу міського водозабору. З екологією — зверхньо на ти, а з районним мисливським товариством і геть по-панському — у день відкриття полювання нікого не пустили на острів. До речі, голова мисливського товариства С.Сопкін пояснив, що «17 п’яних» були не тільки як скельце, а й мали всі дозвільні документи районного товариства та міліцейський супровід. Господарський суд Одеської області визнав дії мисливського товариства правомірними.

Сільський голова Лісків Володимир Забарний із усіх виступаючих був, можливо, най­емоційнішим. Що й зрозуміло.

— Як ви собі уявляєте настрій людей, котрі родом з Єрмакова, котрі з покоління в покоління там випасали худобу, жали сіно, полювали й рибалили, а тепер позбавлені права й ногою туди ступити? При жодній владі такого не було! Що ж ви в нас бодай заради пристойності не запитали, що ми думаємо з приводу оренди? І що це за орендна плата — 30 гривень за гектар на рік? Хто і як її визначив?

Ми напередодні зустрічалися з В.Забарним з приводу ще однієї, набагато складнішої і важливішої, ніж браконьєрство, справи. Кілійський рис їли? Так це — Ліски. У недавньому минулому радгосп «Прикордонник», де Володимир Кирилович пропрацював багато років. Після банкрутства — на спільну думку, штучного — селянські паї взяли в оренду Дубові. Справа була добровільна, обвинувачувати селянам нема кого. А от що Дубові за 95 тисяч гривень узяли інженерну систему для заливання рисових чеків і скидання води вартістю 50 мільйонів — це питання інше. Законність угоди викликає в сільського голови великий сумнів...

«Горе вам, котрі додають будинок до будинку, котрі приєднують поле до поля так, що іншим не залишається місця, наче ви одні поселені на землі!» — згадалася мені біблійна мудрість.

— Будемо готуватися до розірвання договору оренди з ТОВ «Єрмаків»... —підсумував обговорення голова Кілійської адміністрації О.Гречаний. І зітхнув. Він-бо знає, що буде далі...

Якби в нас у країні існувала судова гілка влади, а не прогнила до дірок міліцейсько-прокурорсько-судова система правоохоронних послуг, не було б не тільки цих нотаток, а й оренди острова Єрмаків, демонстративних полювань, сумнівної приватизації і, звісно, тупого нерозслідування очевидного порушення закону. Припускаю, що гості Олександра Дубового — законослухняні громадяни. Визнаю право на версію, що не було ніякого браконьєрства, а єгері ДБЗ обмовляють народного депутата. Але ж стрілянина була? Звідки взялися побої середньої тяжкості в єгеря Омельчука та бізнесмена Дубового? Чому тільки після серії скарг керівництва ДБЗ до високих інстанцій Кілійська прокуратура аж через вісім місяців, у квітні 2007 року, вичавила рішення, що підстав для порушення кримінальної справи немає? І на чому воно ґрунтується? Навряд чи на міцному правовому фундаменті, тому що (так збіглося) під час підготовки цього матеріалу прокуратура Одеської області — аж через сім місяців! — скасувала рішення прокуратури Кілійського району.

Україна починається з молодої землі при Дунаї. Це тільки здається, що для величезної країни не має значення, що її площа непомітно збільшується за рік на горобиний скік. За часів Київської Русі в самісінькому гирлі Дунаю заклали місто Кілія. Тепер від нього до нульового кілометра півсотні верст, а всі землі й острів, про які йшлося, у той час були морем.

Геологічний вік дельти порівнянний з історичним віком молодої України, яка також перебуває у складному віці отроцтва, обтяжена традиціями і звичками минулого. І як тут не згадати притчі про іржавий казан.

Якщо найкращі шматки вівці покласти в іржавий казан, повчав пророк, не матиме їжа смаку. Не їж її. Вилий ропу, повиймай кістки й м’ясо і спали їх. І постав казан порожнім на вуглини, аби він розжарився, щоб мідь його запалахкотіла і щоб усе нечисте вигоріло й зникла іржа.

Здавалося б, що може бути простіше?

P. S. Користуючись нагодою, хочу запитати в Ю.Тимошенко — за якими критеріями відбирала вона своїх соратників до парламентського списку в Одесі та області? І якщо справедливість є, то проти кого й у союзі з ким боротися єгерям ДБЗ, жителям села Ліски і багатьом іншим громадянам, які щиро повірили в цей заклик?