Приватні особняки у дворі санаторію, або Історія виселення з рідного дому

Поділитися
Одна зі складних проблем Одеси — роздача владою прибережної землі й, зокрема, територій санаторіїв під будівництво особняків і дач...

Одна зі складних проблем Одеси — роздача владою прибережної землі й, зокрема, територій санаторіїв під будівництво особняків і дач. Попри численні перевірки комісій, гучні заяви про свавілля, безперервну критику в ЗМІ, власті продовжують свою чорну справу. Найстрашніше, що нинішнє розбазарювання рекреаційної землі в майбутньому не виправити. Зносити те, що незаконно побудовано на одеському узбережжі, як написано в указі Президента країни, звісно, ніхто не стане. Тому, попри все, спорудження особняків триває. Причому будують, нехтуючи не лише законом, пристосовуючи його до своїх ненаситних бажань, а й правами окремих городян. Історія виселення корінної одеситки з рідного дому, про що йтиметься в публікації, — без перебільшення, свідчення свавілля, цинізму та лицемірства влади. Це не просто окрема справа, як назвали її в прокуратурі. Оскільки на її прикладі чітко видно схему, за якою курортно-санаторні землі переходять у приватну власність окремих впливових і багатих людей. У цьому випадку йдеться про санаторій «Україна», що спеціалізується на профілактиці та лікуванні нервової системи, розташований на Французькому бульварі, біля самісінького моря. Його позбавили майже двох гектарів території, на якій сьогодні завершується будівництво приватних особняків.

І це не поодинокий випадок. Подібне зробили й з іншими санаторіями. У цілому за останні роки Одеса втратила 72,6 га земель оздоровчого призначення. Робилося це руками «Укрпрофздоровниці» за підтримки міської влади, яка давала добро на зміну правового статусу земель. Зрозуміло, одеська мерія, попри жорсткі висновки урядової комісії, указ Президента країни, стверджує, що все робилося в рамках закону. Що це за рамки, переконатися нескладно.

Судячи з матеріалів справи, історія продажу частини санаторію «Україна», або історія виселення з рідного дому корінної одеситки Світлани Бакман і низки інших городян, — результат заздалегідь продуманої схеми безплатної передачі земель курортного призначення в приватну власність фізичним особам. А продаж будівель санаторію — це лише інструмент для досягнення заповітної мети. Зрозуміло, що організатори угоди заздалегідь були впевнені: у виділенні землі для будівництва особняків власті їм не відмовлять. Ну хто став би платити більше чверті мільйона гривень за споруди, щоб відразу їх знести? Але цинізм полягає в тому, що під знос пішли житлові будинки, які, судячи з документів, керівництво санаторію віддало покупцеві безплатно, на додачу до госпспоруд і комунікацій. Але про все по черзі.

Нас передали як кріпаків

Ця історія почалася 2000 року, коли ЗАТ «Укрпрофздоровниця» вирішила продати частину збиткових основних фондів санаторію «Україна». В їхньому числі виявилися не лише склад, теплиці, сарай, водогін мінеральної води, а й чомусь чотири житлові будинки, в яких мешкали кілька сімей. Для багатьох із них це були рідні стіни, як, приміром, для Світлани Аркадіївни Бакман, яка жила тут із самісінького народження, а точніше, із 1948 року. Двокімнатну квартиру на Французькому бульварі виділили її матері ще 1931 року як робітниці санаторію. Вона працювала в ньому з його заснування до 1986 року.

Сам же будинок, у якому мешкала Бакман, споруджено 1928 року, і він мав неофіційний статус відомчого. Після виходу 1992 року постанови Кабміну про приватизацію квартир мешканці мали право отримати їх у власність. По «Укрпрофздоровниці» було навіть видано відповідний наказ. Керівникам санаторіїв, що мають на балансі житловий фонд, було велено створити приватизаційну комісію й без будь-яких перешкод передати або продати житло у власність громадян. Однак керівництво санаторію «Україна» не лише нічого не зробило, а навіть приховало цей наказ від мешканців.

Протягом останніх років мешканці самі не раз зверталися до керівництва одеського відділення «Укрпрофздоровниці» з проханням приватизувати їхні квартири, але безрезультатно. 2000 року, коли ЗАТ «Укрпрофздоровниця» оформляло через Одеський міськвиконком свідоцтво про право власності на санаторій «Україна», Бакман знову звернулася з цим проханням. Але їй відповіли, що у зв’язку з передачею об’єкта в комунальну власність, питання не вирішене. Проте ні санаторій, ні житлові будинки в комунальну власність не передавали. Більше того, їх вирішили продати разом із під’їзними шляхами, теплотрасою, водогінними, каналізаційними й електричними мережами. Навіть не сповістивши мешканців.

Одного разу до мешканців прийшли якісь люди, відрекомендувалися працівниками фірми «Талісман» і повідомили, що через кілька місяців їх відселять в інші квартири. Ті, хто опиратиметься, залишаться без світла, води, тепла. Що й було зроблено згодом — у ході спорудження нових будинків. Потім, у листі в прокуратуру, Бакман напише: «Нас передали як безправних кріпаків».

Світлана Бакман — дочка відомого боксера, заслуженого тренера СРСР Аркадія Давидовича Бакмана. У її домі на честь батька планувалося відкрити музей-квартиру боксу. Про це клопоталася й Одеська обласна федерація професіонального й аматорського боксу. Але ні прохання сім’ї, ні громадськості, ні публікації в пресі не подіяли. Тому Світлана Аркадіївна вирішила нізащо не залишати рідні стіни. Відтоді вона змушена стоїчно витримувати тиск нових господарів, котрі наполовину розвалили будинок, у якому знаходиться її квартира, відрізали від усіх інженерних комунікацій і через суд намагаються виселити її з рідних стін.

Загалом, завдяки стійкості Бакман справа про розпродаж санаторію «Україна» набула розголосу, стали відомі подробиці укладеної оборудки, суть якої зводилася до одного — отримати в приватну власність величезну ділянку біля моря, а точніше, більше двох гектарів курортної землі в елітній частині Одеси для спорудження приватного житла. А щоб домогтися бажаного, спочатку треба було отримати будівлі, щоб потім просити землю, на якій вони стоять. От із них усе й почалося.

Чотири кроки до заповітної мети

Договір купівлі-продажу споруд санаторію, включаючи житлові будинки, було підписано 16 жовтня 2000 року. З боку продавця свій підпис під документом поставив тодішній генеральний директор одеського дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофздоровниця» К.Жила. З цього документа випливає, що майно чисте. Тобто не продане, не орендоване й нікому не передане. Хоча його було передано мешканцям, які всі роки платили за нього квартплатню санаторію. І претендували на ці житлові приміщення за законом. Але покупцем стала така собі фірма «Славутич». Судячи з документів, вони дісталися їй безкоштовно як додаток до госпспоруд санаторію, котрі фірма придбала за 245,5 тис. грн. В акті прийому-передачі придбаного нерухомого майна (це додаток до договору купівлі-продажу) житлові будинки вартості не мають — у графі «ціна» стоїть прочерк.

Цікаво, що фірму «Славутич» заснували дві особи — І.Зекіна й І.Медвинська — буквально за два місяці до підписання договору купівлі-продажу. Схоже, що її створили спеціально під цю угоду. Згодом усі спроби мешканців знайти цю фірму за її юридичною адресою нічим не увінчалися. У мешканців не було сумніву, що ця фірма існувала лише на папері. І була лише першою ланкою в спланованій схемі відчуження земель санаторію. Про що й свідчать її подальші кроки. Підписавши договір купівлі-продажу й оформивши права власності на будинки та споруди санаторію, фірма «Славутич» негайно стала оформляти їхній продаж.

Перепродаж об’єктів, у тому числі житлових будинків, у яких продовжували жити люди, був другим кроком на шляху до заповітної мети. Нову угоду фірма «Славутич» уклала з кількома громадянами. Договори підписували в різний час. Договір, який фігуруватиме у справі виселення Бакман, датовано 17 травня 2001 року. За ним фірма «Славутич» продала частину домоволодінь санаторію «Україна» чотирьом громадянам — А.Снєжинській, М.Чебану, О.Мельник і В.Мельнику. Тобто двом парам, судячи з адреси їхнього спільного проживання. У договорі сказано, що спору щодо цих домоволодінь немає. Їх не продано, не подаровано, в оренду й найом не здано. Хоча в них продовжували жити люди. Однак цей факт новоспечених господарів чомусь ніяк не хвилював. Отримавши об’єкти санаторію, вони відразу написали заяви в мерію з проханням виділити їм безкоштовно в приватну власність земельні ділянки (на яких розташовувалися куплені ними домоволодіння) для будівництва й експлуатації житлових будинків і господарських будівництв. Це був третій крок організаторів оборудки.

Як і очікувалося, міськвиконком їхнє прохання задовольнив, попри те, що для цього йому треба було змінити правовий статус земельних ділянок. У справі є висновки управлінь архітектури, містобудування, екобезпеки та земельних ресурсів, що дали позитивну відповідь про можливість використати частину території санаторію під рекреаційно-житлову забудову. А вся заковика в тому, що висновки давали міські служби, а не обласні. Згодом Держкомітет України із земельних ресурсів констатуватиме, що проектна документація з відведення земельних ділянок зі зміною їхнього цільового призначення має проходити узгодження в держоргані з земресурсів, чого зроблено не було. Незаконні зміни статусу земель санаторно-курортного призначення відзначить й урядова комісія, що наскочить в Одесу з перевіркою в травні 2003 року. Але це буде потім. А тоді ніщо не заважало махінаторам простувати до своєї мети. І вони зробили четвертий завершальний крок.

Громадяни, яких власті ощасливили безкоштовними земельними ділянками, оформивши їх у приватне користування, відразу їх продали. Своїм людям. Приміром, Віталій Федорович Мельник і Алла Дмитрівна Снєжинська уклали угоду з Федором Даниловичем Мельником. Ділянку площею 1814 кв. м вони віддали йому за 1,6 млн. грн. Договір купівлі-продажу було підписано 15 жовтня 2002 року. У ньому написано, що на зазначеній земельній ділянці відсутні споруди. Однак будинок Світлани Бакман ще стояв. І вона продовжувала в ньому жити. У договорі також написано, що спору щодо цієї ділянки немає, як і прав на неї у третіх осіб. Однак у цей час у суді знаходилася справа за позовом фірми «Славутич» до С.Бакман про виселення її з квартири.

Загалом організатори оборудки були настільки впевнені у своїх діях, що не звертали на ці факти особливої уваги. Однак завдяки завзятості, яку проявила Бакман, справа про її виселення, або розпродаж території санаторію, потрапила не лише в пресу, а й перекочувала в зали судових засідань. Щоправда, розгляд судових позовів ініціювала не Бакман, а щасливі власники споруд і земельних ділянок. Тому судова частина цієї історії стосується лише суто окремої справи про виселення Бакман, але ніяк не розпродажу санаторію. Хоча, як ви вже переконалися, насправді ці дві історії тісно між собою пов’язані.

Отже, судова епопея. Вона тягнеться досі й має свою історію. Вона також уражає своїм неприкритим цинізмом і неймовірним нахабством.

То чиї ж права порушено?

У серпні 2002 року (за півтора місяця до вчинення останньої оборудки, пов’язаної з продажем земельної ділянки) фірма «Славутич», яка давно продала куплені в санаторію споруди, у тому числі житлові будинки, звернулася в суд із проханням виселити в примусовому порядку громадянку Бакман із займаного нею помешкання на Французькому бульварі, а натомість готова надати їй житло в селищі Котовського — околиці Одеси. Директор ТОВ «Славутич» С.Рєзніченко у своїй заяві в суд писав, що їхня фірма нині розселяє людей, прописаних на території придбаного майнового комплексу санаторію «Україна». Це майже через два роки після укладання угоди, яке, нагадаємо, відбулося в жовтні 2000 року.

Однак повернімося до позову фірми «Славутич». Що цікаво, представники цієї фірми на судові засідання, які самі ж ініціювали, жодного разу не з’явилися. У результаті позов було залишено без розгляду. Але незабаром у той же суд було направлено новий позов. Уже з боку власника земельної ділянки Федора Мельника. З тим же проханням — виселити Бакман. Він, нагадаю, купив ділянку у Віталія Мельника. Отож, цей громадянин писав: «Я не можу реалізувати своє право власності, закріплене в Конституції України... Я не можу знести домобудівництво, розташоване на ділянці, що належить мені, й почати будівництво нового житлового будинку». На цій підставі він вимагав виселити Бакман.

Поруч із маленькою напівзруйнованою оселею Світлани Аркадіївни та її садком із рідкісних рослин, вирощених власними руками, вже виріс величезний особняк. За припущенням Світлани Аркадіївни, це й був новий будинок Мельника, котрий претендував ще й на її територію. Але права Бакман і її аргументи Приморський районний суд м. Одеси, куди надійшов позов, не цікавили. Під головуванням судді С.Нікітіної буде винесено рішення — задовольнити прохання пана Мельника й виселити Бакман із квартири. А заодно зобов’язати фірму «Славутич» надати їй житло по вул. Малиновського (це в Черемушках), як спочатку планувала фірма, а не в селищі Котовского. Як гуманно! Суд виходив із того, що вимоги позивача обгрунтовані, доведені й підлягають задоволенню в повному обсязі. Цікаво, якими ж аргументами керувався суд, коли виносив це рішення?

Судячи з мотивувальної частини, в основному тими, які навів пан Мельник. В ухвалі суду написано, що з 13.04.2000 р. за рішенням виконкому Одеської міськради весь санаторій «Україна» було передано у власність ЗАТ «Укрпрофздоровниця», після чого будівля, в якій мешкає Бакман, також стала власністю ЗАТ. Але такого рішення виконкому немає. Є рішення від 31.03.2000 р. про оформлення та видачу свідоцтва на право власності на санаторій «Україна». На підставі його 13.04.2000 р. відповідне управління міста й видало таке свідоцтво.

Далі в рішенні сказано: давши згоду на приватизацію землі, виконком тим самим висловив згоду й на те, щоб усі права й обов’язки щодо володіння та розпорядженню нею й тим, що на ній стоїть, належали новим власникам. Фактично — «так», а юридично? Відповідно до Житлового кодексу, виселення із займаного житлового приміщення в будинках державного та громадського фонду припускається, якщо будинок підлягає зносу... за рішенням виконкому. Такого рішення немає. Але для судді це байдуже. Важливо, що пан Мельник є власником земельної ділянки, де розташоване житло Бакман, і що він має намір збудувати на ньому нову споруду, у зв’язку з чим стара підлягає зносу. На цій підставі суддя дійшов висновку, що, не виселяючись добровільно, Бакман порушує законні права й інтереси власника, у зв’язку з чим і підлягає виселенню. При цьому конституційні права Бакман суддю Нікітіну чомусь узагалі не цікавили. Це по-перше. А по-друге, пан Мельник підписав договір купівлі-продажу земельної ділянки, у якому сказано: обидві сторони свідчать, що на зазначеній ділянці відсутні споруди. Зрозуміло, виникає запитання, яку ж ділянку купив Мельник? Адже він через суд претендував на територію, на якій стоїть будинок Бакман? До того ж ті, хто продав йому цю ділянку, до цього підписали договір із фірмою «Славутич» на купівлю частини домоволодіння санаторію «України» — теж без указівки, яких саме будинків.

У результаті колегія судів Апеляційного суду Одеської області, розглянувши скаргу Світлани Бакман на рішення Приморського райсуду, скасувала його й справу направила на новий розгляд. Але незадоволений пан Мельник на цьому не заспокоївся. У відповідь він направив касаційну скаргу у Верховний суд України. Але верховні судді в задоволенні скарги йому відмовили. На цей момент справа знаходиться на розгляді в тому ж Приморському райсуді. І в міській прокуратурі.

У середині травня 2003 року (напередодні приїзду до Одеси Координаційного комітету по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю при Президенті України й після суворих висновків урядової комісії про розбазарювання прибережних земель санаторно-курортного призначення) прокуратура Приморського району м. Одеси зволила відреагувати на ситуацію навколо здоровниці «Україна». Було порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень посадовими особами Одеського дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофздоровниця». Досудовим розслідуванням установлено цікаві факти. Виявляється, за рішенням правління ЗАТ «Укрпрофздоровниця» одеському начальству було дозволено продати за експертною оцінкою лише робочу їдальню, теплиці, склад і госпблок. Усе. На основі цього рішення було видано доручення генеральному директорові ОДП ЗАТ «Укрпрофздоровниця» Костянтину Жилі. Однак він перевищив свої повноваження й продав додатково ще чотири житлові будинки. Ці дії, як уважає прокуратура, й явилися причиною порушення конституційних прав Бакман, тобто протиправного позбавлення її житла.

Але далі в ході слідства прокуратура встановила, що житлові будинки, в основному споруджені 1928 року, перебували в занедбаному стані, за бухгалтерською звітністю мали стовідсотковий знос і не мали балансової вартості. Вони не призначалися для проживання, на них не виділялося фінансування в зв’язку з тяжким становищем санаторію. Свого часу ці квартири були надані робітникам санаторію безплатно, але ордери на проживання їм не видавали. А підставою для вселення є саме ордер. Щодо дій дирекції санаторію, то при продажу споруд вона виділила житлові будинки з тим, щоб підняти їхню експертну вартість. І що керівництво «Укрпрофздоровниці» дало дозвіл на їхній продаж. Цікаво, на основі чого зроблено такий висновок? Адже, судячи з акта прийому-передачі майна санаторію фірмі «Славутич», у житлових будинків узагалі немає вартості.

Загалом, через півроку районна прокуратура кримінальну справу припинила. А Бакман роз’яснила, що спірні відносини, що виникли в неї з фірмою «Славутич», мають вирішуватися через суд. Хоча які можуть бути в людини відносини з фірмою, яку вона ніколи у вічі не бачила й ніяких із нею паперів не підписувала. Незабаром, у лютому 2004 року, міська прокуратура постанову про припинення справи скасувала в зв’язку з неповнотою розслідування. При цьому Бакман пояснили, що прокуратура вирішує питання про вступ у процес на її боці з метою захисту її житлових прав. Однак нічого зроблено не було. Водночас у прокуратурі міста авторові цих рядків повідомили, що у цій справі районна прокуратура виконала вказівку вищестоящої, й справу припинили за відсутністю складу злочину. А свої проблеми Бакман має вирішувати через суд.

Така на сьогодні відповідь охоронців закону. Здається, не остання. Хоч би скільки разів прокуратура змінювала свої рішення залежно від того, звідки дме вітер, суть справи не змінюється. Хоч би який статус мали житлові приміщення, у них із початку 30-х років минулого століття були прописані й жили люди, котрі платили за це житло й вкладали в його ремонт свої гроші. А потім їхні будинки тишком-нишком продали стороннім людям, а точніше, передали безплатно як додаток до госпбудівель. При цьому мешканцям відмовили в його приватизації. То чиї конституційні права порушено?.. На це запитання мають дати відповідь.

Інші мешканці будинків давно здалися й переїхали до квартир, які запропонувала їм фірма «Славутич». Але Світлана Аркадіївна Бакман, котра прожила більше півстоліття у своєму будинку, продовжує відстоювати права на рідний дім. І все ж сподівається на допомогу з боку прокуратури й справедливе законне рішення суду.

Іноді люди не хочуть переїжджати зі своїх насиджених місць, бо їх не влаштовує нове житло чи район. Зі Світланою Бакман геть інший випадок. Жінка тримається за свою маленьку батьківщину. І не може погодитися з тим, що вона має залишити рідні стіни тільки тому, що комусь дуже сильному й багатому сподобалося місце, на якому стоїть її житло, і йому дуже хочеться побудувати на ньому собі особняк. Сьогодні її лякає не лише байдужість влади та людей, котрі стоять на варті закону, а й наближення зими. Адже в домі ні води, ні тепла. А стіни холодні й вогкі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі