Пристроїлися. СБУ розслідує власну житлову аферу?

Відтоді, як спалахнув скандал з «Еліта-Центром», коли понад тисячу сімей втратили не тільки гроші, а й будь-яку надію на дах над головою, минуло три роки. А віз і нині там. Держава, знявши з себе відповідальність за прикру подію, вказала громадянам на їхню юридичну неграмотність і внесла в законодавство кілька змін із новими лазівками для аферистів.

Своєю чергою, столична влада, не обтяжена відчуттям вини за безконтрольність, продовжує затягувати суди з обманутими інвесторами, придумуючи нові й нові варіанти «виходу» з ситуації без особливих гарантій для позивачів та матеріальних втрат для себе. Справа рухається до розбирання в Європейському суді.

Проте в нас інша історія. На жаль, дуже схожа.

Почалося все з банального листа в редакцію про те, що у столичному передмісті вже третій рік не здається багатоповерховий будинок. Як з’ясувалося під час розслідування «ДТ», цей середньостатистичний недобуд — усього лише ланка в міцному ланцюзі, що його останні п’ять років кували не де-небудь, а в СБУ. Кого тут обвинувачувати в неперебірливості?

Остання зміна керівництва служби хоч і підняла трохи запону таємності над махінаціями з житлом старих менеджерських команд, проте навряд чи в змозі гарантувати щасливий кінець цієї історії. Втім, як і неможливість її повторення. Будь-де.

Оскільки будь-який український громадянин, віднедавна змушений самостійно вирішувати своє квартирне питання, автоматично потрапляє в зону непрозорих відносин влади й забудовника, утворюючи фатальний трикутник і ризикуючи поховати в ньому не тільки свою гідність, а й конституційне право на житло. Причому за власні ж гроші. І не дивно. Адже нині саме в цьому трикутнику політична та бізнес-еліта усіх кольорів і калібрів у енні рази побільшує свої капітали, використовуючи державну машину як засіб пересування з власних — комерційних потреб.

Серед трьох сосен

Очевидно, прекрасний пейзаж із корабельними соснами у дворі будинку на вулиці Миру, 3б, в Ірпені відіграв чималу роль у виборі майбутнього місця проживання для більшості людей, які вирішили у 2003—2005 рр. інвестувати гроші в цей проект. Але хто з громадян міг подумати тоді, що через кілька років їм доведеться блукати серед «трьох сосен», вдихаючи не тонкі пахощі хвої, а гнітючий запах чиєїсь добре спланованої афери.

Усе розвивалося за класичним сценарієм. За цей час у місті тричі змінилася влада. З першою, ще «дореволюційною», забудовник — ЗАТ «Укрбудінвест» — не спромігся підписати навіть модної тоді інвестугоди: очевидно, сторони віддали перевагу усним домовленостям. Із другою, в особі мера пані Свистович та міської ради, компанія вела виснажливі переговори про додаткову сотку на добудовані заднім числом поверхи й ділила вже продані метри — місто хотіло мати свою офіційну частку. Третій владі, а нині її представляє достроково обраний мер Олег Бондар, попри теперішнє дистанціювання від проблеми, мабуть, також доведеться взяти участь у розборі дев’ятиповерхового завалу взаємних претензій та обвинувачень інвесторів і забудовника, про які нині знає практично все місто.

Можна нескінченно довго розповідати про приховані та явні причини типової для України ситуації, проте відзначимо лише основні. Цей забудовник, як і багато інших, котрі не працюють, а орудують на ринку чужими грішми без ліцензії на фінансову діяльність, очевидно, виявив не тільки схильність до розтрати, а й чималі акторські здібності. Так, голова правління компанії «Укрбудінвест» Корячко практикував задушевні розмови зі схвильованими пайовиками про труднощі бізнесу в умовах непростої української дійсності, які зазвичай закінчувалися спільними походами до «ворожої влади, що заважає добудувати будинок». Потім з’явилися «аргументовані» заяви про неминучість майбутніх доплат, «бо собівартість квадратного метра за ці роки помітно зросла». При цьому Владислав Олександрович демонстрував стабільно мляву реакцію на запитання: а чому ж гроші інвесторів не освоїли вчасно?

Для повноти картини треба сказати, що за час свого грандіозного будівництва компанія «Укрбудінвест», схоже, ставши жертвою новомодної тенденції, пережила внутрішнє рейдерство — Корячко усунув із посади її першого керівника Приймака. Компанія виявилася задіяною і в кількох судах із підрядчиками та конфліктах із мерією, які нібито сам колишній її керівник і організував. Що, звісно ж, не могло не позначитися на «темпах будівництва, моральному й матеріальному стані змученого судами та хабарами забудовника». Щонайменше так стверджує нинішній бос «Укрбудінвесту» Корячко. Вияснити ж, чи була це помста місцевого бізнесового екс-партнера, який знає в Ірпені кожного собаку, не кажучи вже про місцевих чиновників, чи фірму справді за діло ганяли по колу дозвільних інстанцій, тепер доволі важко. Хоча б із двох причин. По-перше, влада, наділена на місцях стосовно забудовника необмеженими правами, апріорі має рацію. Навіть якщо бреше. Але про це трохи згодом. По-друге, колишній співзасновник «Укрбудінвесту» Приймак відмовив «ДТ» у своєму коментарі, пославшись на погану пам’ять.

Проте з усього сказаного випливає одне, на наш погляд — головне запитання: чому, спостерігаючи за всім цим кілька років, пайовики справді заблукали серед трьох сосен і, крім розмов про те, «що в хлопця зірвало дах і замість будівництва він зайнявся забезпеченням своїх особистих благ» (а люди показують фото шикарного особняка, що будується в Ірпені), не вжили жодних серйозних офіційних заходів до партнера по будівництву.

Відповідей виявилося дві. Так, після кожної активної атаки ініціативної групи пайовиків бізнесмен усе-таки відновлював процес і зрештою, хоч і з порушеннями, недоробками на мільйон і такими ж боргами підрядчикам, майже добудував будинок. Але це тільки по-друге. По-перше ж, воістину магічно й обеззброююче вплинув на фізичних осіб факт наявності у списку інвесторів не тільки представників МНС, а й компанії, що фінансує частку СБУ. «Та це ж половина квартир. Ну, вже таку організацію надути практично неможливо...» — казали люди. Наївні.

Бренд СБУ

Солідна абревіатура, яка навіває на солідних людей спогади про всесилля і могутність радянського КДБ, зіграла лихий жарт не тільки з фізичними особами. Але про все по черзі. В основі нашої історії, як і багатьох інших по Україні, виявилася земля. В умовах мізерного фінансування житлових програм для військових (а працівники СБУ такими є) держава, крім бюджетних грошей, одним із джерел фінансування житла вважала виділення службі земельних ділянок під забудову на місцях. Далі запропонований механізм (як на наші часи) зовсім не оригінальний: оголошується тендер на пошук інвестора, що будує і певний відсоток квартир віддає службі. Все просто як білий день. Проте...

Земельна ділянка у провулку Лабораторному, 6, що в центрі столиці, ще з радянських часів належала Національній академії СБ України. Вона ж як структурний підрозділ служби має статус юридичної особи. На ділянці стояв гуртожиток. Ще 1994 року попереднього ректора Володимира Сидока осінила блискуча ідея не тільки реконструювати старий гуртожиток, а й побудувати поруч будинок для викладацького складу. П’ять років тривала підготовка будівельної документації та конче потрібних дозволів. У 99-му почали будувати. Самотужки, за бюджетні гроші, а також залучаючи кошти важливих підприємств, які перераховували ПДВ не в бюджет, а на будівництво житла для військових: була така державна програма. Так, наймаючи різношерстих підрядчиків, будували до 2003 року. Вклали понад шість мільйонів. Але гроші закінчилися разом із пільгами з ПДВ.

Тепер важко стверджувати, але, за чутками, той-таки ректор разом із тодішнім віце-шефом СБУ Сацюком приймали рішення про залучення на об’єкт інвестора. Далеко шукати його не стали. Якимось неймовірним чином напохваті опинилася компанія «Будова-Центр-1», яка, за твердженням деяких джерел, була афільованою структурою СБ. Так чи інакше, але біля її керма стояв колишній проектант елітної будівлі в Лабораторному Підгірняк, який уже не один рік співпрацював зі службою. Зауважимо, що саме з цього моменту державна програма забезпечення житлом військових у виконанні цілком офіційних осіб із СБ почала набирати рис комерційної. За чинним тоді указом президента, такі схеми передбачали варіант «50 на 50». Тобто 50 відсотків квартир у новобуді генеральний інвестор мав передати академії. Було укладено договір, який і закріпив половину — 13 тис. квадратів — у провулку Лабораторному за академією СБУ. Проте ключовим пунктом «шістдесятого» договору стало зовсім не це, а рядок, який закріплює за академією право міняти квартири в Лабораторному на житло в інших районах столиці або регіонах України.

«На перший погляд, цілком прийнятна норма документа, що дає можливість певного маневру, — каже нинішній директор департаменту господарського забезпечення СБУ Світлана Нєжнова, яка також поділилася з «ДТ» деякими подробицями цієї історії. — Не тільки ж у Києві люди квартир чекають. Проте схема, яку було використано згодом, призвела до того, що в елітному будинку в Лабораторному провулку в академії СБУ не залишилося жодного квадратного метра житлової площі».

Особливо обурений цією обставиною новий ректор академії, котрий вважає боротьбу з дружньою в минулому Службі фірмою ледь не справою всього свого життя: «Гадаю, вам не треба пояснювати, скільки коштує квадратний метр у центрі столиці і скільки — у тому ж таки Ірпені, — каже Віктор Микулин. — Так-от, до цього договору було укладено близько десятка додаткових угод, відповідно до яких і обміняли всі квартири. Причому метр на метр. Ви розумієте?! Метр у Лабораторному міняли на метр в Ірпені, Вишневому, Івано-Франківську й околицях Києва. Якщо судити за нашими мірками, то три тисячі доларів просто брали й міняли на тисячу». До речі, для подібної нескладної математичної операції у генерального інвестора елітного об’єкта компанії «Будова-центр-1» власних грошей чомусь не знайшлося. Для цього було залучено ще одного інвестора — відому на будівельному ринку компанію «Інвестиційні системи» (має понад 40 об’єктів по всій Україні, афільована структура банку «Київ», один з основних акціонерів і голова правління якого значиться 5-м номером у списку Блоку Віталія Кличка в Київраді).

Так-от, за словами директора «ІС» Поліщука, його роль у всьому цьому ланцюжку була досить проста. Маючи, як і «Будова-центр-1», інтерес до квартир у Лабораторному, він за метри в елітному будинку інвестував кошти в об’єкти в передмісті. Показово, що керівник компанії стверджує, що чесно інвестував кошти з розрахунку більш як два метри передмістя за метр столиці, і не береться пояснити, куди ділася різниця. Звісно, не його це була справа. Що ж стосується добору об’єктів у передмісті, то цим, за словами Поліщука, також займалися люди з СБУ. Таким чином, «Інвестиційні системи» і стали тією самою компанією, що проінвестувала частку СБУ в Ірпені. І яка, на думку пайовиків-фізосіб і мала гарантувати якщо не своєчасне, то все одно «залізне» здавання об’єкта.

Однак «Інвестиційні системи», включившись у формат співробітництва з СБ, «з’їхали» із приміського об’єкта відразу після перерахування грошей за свої 38 квартир. «СБУ треба — СБУ нехай і контролює будівництво», — логічно вирішили бізнесмени, певною мірою теж клюнувши на бренд.

Не зрослося. Основний контроль модератори процесу, втім, як і самі «Інвестиційні системи», що отримали свої 30 відсотків у Лабораторному, зосередили на об’єкті в центрі столиці. А що там відбувається в передмістях і на околицях, будують там квартири для військових чи їх на цеглу вже розібрали, звісно, мало кого цікавило. Тож провінційним будівельникам, «хлопцям, у яких від мільйонів зірвало дах», схоже, було створено всі умови для каламутної діяльності, результатом якої і став довгобуд в Ірпені, що про нього йдеться. До речі, пані Нєжнова називає сьогодні ще три проблемні ділянки СБУ в столиці з непрозорими тендерами на забудову, де під час продажу квартир використали бренд Служби, але будівництва так і не почали. Нині нове керівництво розриває договірні стосунки із цими фірмами. І в принципі нічого, окрім часу, при цьому не втрачає. Але це вже — точно інша історія. Для СБУ. Однак не для чергового інвестора-лоха зі сторони, який клюнув на всесильність магічної абревіатури.

Тим часом дохідний об’єкт у Лабораторному 2005 року
встиг змінити основного замовника — СБУ і академія змагалися за ласий шматок, а 2006-го, з приходом нового керівництва і в Службу, і в навчальний заклад, будинок з усіма його «хвостами», знову повернувся в юрисдикцію академії. Щоправда, на той момент документи з функціями замовника СБУ встигла передати «Будові-центр-1». У результаті її керівник не визнає права академії на об’єкт, забуваючи, на чиїй землі стоїть будинок, як, утім, не бачить пан Підгірняк і нічого дивного в схемі, за якою ударно трудився кілька останніх років.

«Треба розуміти, — каже Володимир Петрович, — коли здійснюються інвестиції, ідеться про конкретні квадратні метри, а не про якусь гіпотетичну вартість. Хай вам буде відомо, що на момент укладання договору з академією йшлося саме про те, щоб якнайшвидше дати житло якомога більшій кількості працівників Служби. До того ж тоді вартість квадратного метра — що в столиці, що в передмісті — була майже однакова. Повірте, якби ми домовлялися про подальший перепродаж квартир, то договір мав би зовсім інший формат». Люди, колись задіяні у схемі і які представляли на той момент СБУ, а сьогодні позбавлені своїх посад, також цілком упевнені, що нічого ганебного не вчинили. Не схотівши назвати своїх прізвищ, вони б’ють і на те, що відтоді законодавство так змінилося, що академії слід не те, що правди шукати, а дякувати Богу за те, що така «халява» — 50 відсотків квартир — на голову звалилася. Однак питання щодо основного адресата-халявника усе ж таки вирішувати компетентним органам — СБ по закінченні службового розслідування передасть справу до прокуратури. І нам тут навряд чи варто робити будь-які передчасні висновки.

Один, проте, собі дозволимо. У ході всієї цієї історії, в якій неважко заплутатися будь-якому суду разом із СБУ, котра то заробляє, то самоочищається, зазнавала втрат ціла армія нічого не підозрюючих українських громадян. По-перше, самі працівники Служби, які не дорахувалися належних квартир і вимушено покладаються на чесність чергового керівництва, яке взялося розплутати аферу у власній структурі.

По-друге, інвестори того ж будинку в Ірпені. Один високопоставлений чиновник висловив на їхню адресу дивну фразу: «Але ж не помідори вони ходили на базар купувати?! Треба було добре договір читати, репутацію компанії моніторити...». Справді, ну не на базар же ходили серйозні українські банки, котрі прокредитували одного разу інвесторів «Еліти-центру»? І компанії «Укрбудінвест» у тому числі? Не пиріжки ж пекла і СБУ, обираючи собі партнера, а тепер заявивши, що сама постраждала і жодного стосунку до будинку в Ірпені не має. Як не мають до нього стосунку і постраждала академія, і «Інвестиційні системи», і «Будова-центр-1», і, вочевидь, сам «прогорілий» забудовник, який усе так само і далі монотонно розповідає про те, в яку непросту ситуацію він потрапив. …

По-третє, захиталася земля і під ногами інвесторів елітного будинку в Лабораторному, які про все ще ні сном, ні духом. За даними компетентних джерел, усі квартири там давно продано. Проте вони ж таки встигли стати предметом розгляду одного з районних судів Києва. Позов про реституцію (анулювання) договірних відносин із компанією «Будова-центр-1» — генерального інвестора об’єкта — подав ректор академії СБУ Віктор Микулин. Обізнані люди кажуть, що «вибух» може бути крутіший за «Еліту». А раптом цього разу бренд спрацює? Злі язики у зв’язку із цим не перестають пліткувати, що новий справедливий ректор родом із Закарпаття, і ледь не ногою відчиняє двері до відомого кабінету на Банковій. При цьому доля інвесторів, які вже купили в будинку квартири, войовничого главу академії мало хвилює. З цього приводу в його кишені навіть знайшлася копія рішення Конституційного суду, котрий одного разу вже ухвалив, що будь-який громадянин, вступаючи в договірні стосунки на ринку, неодмінно ризикує.

…Однобічність нашої позиції в цій історії очевидна. Але ми навмисне стали на бік інвестора. І тільки тому, щоб вийти на голов­ні запитання: чому громадянин, уже не потребуючи від держави безплатних квартир і розраховуючи лише на власні сили й кошти, виявляється заручником аферистів, які орудують на ринку? Чому таке можливе в державі, що привселюдно претендує на якийсь цивілізований статус? І чому ми, хто прагнув до Європи, раптом щосили кинулися наздоганяти ту ж таки Росію, де вже мільйони пайовиків, вкладників та інвесторів оббивають пороги в пошуках справедливості?

З цього приводу авторові статті довелося поспілкуватися з багатьма досить авторитетними і шанованими в Україні людьми, які представляють вершини вже позначеного нами трикутника — владу, професійне будівельне лобі, а також громадські організації громадян, які зіткнулися з подібними проблемами на будівельному ринку. Їхні думки багато в чому розділилися. Однак зійшлися в основному. Без політичної волі, без системного підходу до стратегічної галузі країни, що розвивається в умовах цілковитої непрозорості та корумпованості, цих проблем не вирішити. «Поки ж, — як влучно зауважив один із співрозмовників, — у цій країні ніхто нічого не будує. Тут прилаштовуються — до посад, команд, партій і блоків. По ходу споруджуючи шикарні палаци на честь власної всепереможної захланності і проголошуючи пустопорожні гасла — на згадку про свого часу втрачену совість».

Тож нам справді є з ким і про що поговорити в наступному номері «ДТ».