ПОВІСТЬ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПАСПОРТ ДЕПОРТОВАНА З ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ГРОМАДЯНКА УКРАЇНИ СВІДЧИТЬ: ЇХНІ ЧИНОВНИКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО НАС ГІРШЕ, АНІЖ ДО ТВАРИН - Право - dt.ua

ПОВІСТЬ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПАСПОРТ ДЕПОРТОВАНА З ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ГРОМАДЯНКА УКРАЇНИ СВІДЧИТЬ: ЇХНІ ЧИНОВНИКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО НАС ГІРШЕ, АНІЖ ДО ТВАРИН

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Судовий позов, який має намір подати Неллі Артеменкова, юристи вважають безпрецедентним. Відповід...

Судовий позов, який має намір подати Неллі Артеменкова, юристи вважають безпрецедентним. Відповідачами за ним виступатимуть відразу чотири організації: імміграційна служба Великобританії, приватна фірма-підрядчик цієї служби, що забезпечує перевезення мігрантів, російські прикордонники і наше рідне Міністерство закордонних справ. Саме в такій послідовності футболили бюрократи всіх країн жінку, що далеко від дому потрапила в досить складну правову ситуацію. Те, що перші поставилися до громадянки України як до людини третього сорту, звісно, прикро, але зрозуміло: так вони бережуть свій буржуазний рай від голодуючих із країн третього світу. Проте в жодні ворота не лізе таке ж ставлення до проблем громадянки Артеменкової консульських чиновників України! Якщо власних громадян не поважає рідна держава, хіба можна вимагати поваги до них від решти? Втім, усе своєю чергою.

Телесеріал «Багаті теж плачуть-2»

Два роки киянка Неллі Артеменкова жила і працювала в Лондоні. Поїхала туди за студентською візою для вивчення англійської мови. Іноземним студентам дозволено працювати (щоправда, не більше 20 годин на тиждень). Неллі Артеменкова працювала доглядальницею, опікувалася тяжкохворими. Останніми її підопічними стало літнє подружжя — Арчибальд і Ада Джессепи, які мешкали в містечку Борнмут на березі Ла-Маншу. Саме з ними пов’язані подальші події, що цілком можуть послужити основою для сценарію телесеріалу. Арчибальд, якому на початку 2001 року було 85, починав свою кар’єру прибиральником у фірмі, де згодом доріс до високих менеджерських посад, тож накопичив чималі статки. Покладені до банківських установ, вони приносили непогані відсотки. За словами Неллі Артеменкової, єдиний син Ади й Арчибальда, Рой, усе життя прожив за їхній кошт. Щоправда, це не завадило йому завести чотирьох дітей від різних дружин. А 2000 року на обрії з’явився приятель Роя — громадянин Великобританії арабського походження Набіл. Спеціалізувався він, як з’ясувалося згодом, на отриманні різними способами спадщин літніх самотніх багатих англійців. За словами Неллі Артеменкової, в одному лише Борнмуті, місті, основне населення якого, власне, і складала зазначена категорія, він заволодів у такий спосіб декількома особняками. Українська доглядальниця стала свідком того, як шляхом щоденного багатогодинного «промивання мізків» Набіл зумів переконати стареньких оформити на нього їхнє опікунство і право розпоряджатися банківським рахунком, позбавивши цієї можливості їхнього сина. Араб спокійно витрачав гроші з чекової книжки стареньких, прикидаючись, ніби піклується про них. Роя тим часом навіть не пускали на поріг будинку. На початку 2001 року Рой звернувся за захистом своїх прав на спадщину до адвоката. Ключовим свідком, готовим свідчити проти Набіла, була Неллі Артеменкова — решту доглядальниць араб настільки залякав, що вони боялися навіть помислити стати йому на перепоні.

Зразково-показова депортація

Подальший розвиток подій свідчить, що англійська поліція чимось схожа на нашу. У Набіла там виявилися друзі. Саме цим Неллі Артеменкова пояснює те, що за день до зустрічі із суддею і дачі йому показань свідків у справі про крадіжку спадщини, її в терміновому порядку депортували з Великобританії. Формальною причиною було названо перевищення ліміту робочого часу: Неллі Віталіївна мала право трудитися не більше 20 годин на тиждень, а більш ніж за рік до описуваних подій, працюючи ще в благодійній організації, вона перевищила цей ліміт. І хоча, за її словами, підтвердженими адміністрацією вказаної благодійної організації, перевищення було пов’язане зі святами і вихідними, коли вона заміняла колег, імміграційна служба була невблаганна у своїй формальній правоті: порушник має бути негайно висланий із країни. До речі, висилка відбулася в квітні 2001 року, а в січні Неллі Артеменковій чергового разу продовжили на два роки британську візу. За її словами, якби порушення дійсно мали місце, скрупульозна перевірка, неминуча в таких випадках, це б виявила, і жінку вислали б іще тоді.

Проте імміграційна служба не просто вислала Неллі Віталіївну з країни. Через недбальство (можливо, викликане низьким міжнародним рейтингом України) або ж цілком свідомо чиновники створили їй цим величезну кількість проблем. Поки затримана Неллі Артеменкова перебувала в поліції, її паспорт був вилучений з її житла. Як кажуть у нас — із порушенням процесуальних норм, без жодного документа на вилучення, під слово честі працівника поліції. Артеменковій повідомили, що її відправляють рейсом на Хельсінкі, звідки вона повинна летіти до Києва. До терміналу, де здійснювалася реєстрація пасажирів цього рейсу, і мав бути доставлений паспорт. Проте останньої миті легенду змінили: відправили рейсом на Москву. Паспорт до реєстрації доставлений не був. А імміграційна служба квапилася якомога швидше відправити нашу громадянку подалі з Британії. Неллі Артеменкову сфотографували і видали їй документ... про втрату паспорта. І посадили на літак. У Москві до мігрантів ставляться не краще, ніж у Лондоні: із таким липовим документом Артеменкову одразу ж затримали для з’ясування особи, ще й оштрафували. Добре, що в Москві живе її син, який зміг витягти її з буцегарні, заплативши той штраф. Повторно затримали Артеменкову й у Києві. Відпустили лише, коли родичі привезли в аеропорт її загальногромадянський паспорт.

Подальша доля закордонного паспорта Неллі Артеменкової не менш загадкова. За даними імміграційної служби Великобританії, уже наступного дня після відльоту безпаспортної Артеменкової, він був переданий в українське консульство в Лондоні. Де і... пролежав майже півроку, попри те, що Артеменкова дуже активно його розшукувала, і неодноразово зверталася в МЗС України. Про те, що її паспорт спокійнісінько лежить у консульстві, Артеменкова дізналася лише через півроку, із відповіді імміграційної служби Великобританії на її численні запити. І лише після цього українські дипломати визнали, що так, є у них якийсь паспорт якоїсь громадянки... Враховуючи, що після терактів у США в усьому світі ведеться активна боротьба з відмиванням грошей, Неллі Артеменкова всерйоз побоюється, що її паспорт міг бути використаний для реєстрації фіктивних фірм, і вона, чого доброго, може виявитися вже міжнародною злочинницею. Тому навіть сьогодні, коли паспорт знайшовся і пересланий МЗС у паспортний стіл за місцем проживання Неллі Артеменкової, вона не поспішає його забирати. А крім того, на її думку, просто забрати паспорт — значить визнати, що МЗС діяв за законом і нічого не порушив. Тому до рішення суду (а до МЗС України Неллі Віталіївна подає позов найближчим часом) паспорт вона забирати не збирається.

Процес обіцяє бути довгим і дорогим

По коментар ми звернулися до адвоката Василя Мірошниченка, який представлятиме інтереси Неллі Артеменкової у суді. Кандидат юридичних наук Василь Мірошниченко викладав англосаксонське право в університеті, вільно володіє англійською мовою — найкраща кандидатура для участі у такій справі.

— У справі Неллі Артеменкової претензії можуть бути пред’явлені до чотирьох потенційних відповідачів. Насамперед, до імміграційної служби Великобританії, яка мала стосунок до того, що паспорт моєї клієнтки не потрапив до неї в руки в аеропорті, у результаті чого вона була позбавлена волі в Росії, куди потрапила після депортації з Великобританії. Гадаю, що арешт, підстави для якого з’явилися у зв’язку з діями імміграційної служби, — це обмеження прав людини, і хтось має за це відповідати.

Документ, який вона отримала, видається громадянам, що загубили паспорт. Виникає запитання: навіщо його було видавати. Адже вона паспорта не губила. На момент висилання місцезнаходження паспорта було відоме — він лежав у імміграційній службі. Це було їхнє завдання — доставити документ до терміналу аеропорту. Та замість того, щоб відправити її за звичайною процедурою, із паспортом, її вислали з документом-замінником, який Росія, як виявилося, не визнає. Причому відправили саме через Росію, хоча повинні були через Фінляндію, де цей документ, вочевидь, визнається. Виникає запитання: навіщо це було зроблено? Чи то хтось в імміграційній службі погано знав російське законодавство, чи то знав його занадто добре, і навмисно створив їй проблеми — у цьому має розібратися суд. У кожному разі мало місце порушення прав депортованої.

Другий потенційний відповідач — ірландська фірма-перевізник, яка, виконуючи функції підрядчика імміграційної служби, забезпечувала депортацію, купувала квитки і мала доставити паспорт із поліції до терміналу аеропорту. Ця фірма чомусь не змогла за добу доставити документ у межах одного міста. Я не вважаю, що завдання було нездійсненне. І ця фірма також мусить відповідати за невиконання своїх зобов’язань.

До речі, фірма відповідає й за доставку багажу, із чим в Артеменкової теж виникли проблеми, за які фірма мусить відповідати. Та головна претензія — те, що вони вчасно не доставили паспорт. Адже паспорт — це можливість легально перетнути кордон держави. І коли людина без паспорта, то хоч би які документи-замінники у неї були, її можуть затримати.

Можна пред’явити також претензії до російської влади. Якщо вона підписувала конвенції, що визнають документ, виданий Артеменковій, то її не повинні були затримувати. Однак тут важко сказати щось напевне, оскільки треба дослідити російське законодавство. Можливо, російська сторона діяла правомірно — але тоді, відповідно, зростає провина британської сторони, що мала передбачити такі наслідки — адже вона, фактично, вислала людину у в’язницю іншої держави.

І, нарешті, поведінка МЗС України теж викликає певні запитання, оскільки паспорт пролежав в українському консульстві в Лондоні більш як півроку і не був вчасно переданий законному власнику попри його численні звернення. Адже з листування випливає, що паспорт Артеменкової потрапив туди буквально через день-два після її відльоту з Великобританії. Виникає запитання, чому МЗС не сповістило власника чи не передало йому паспорт. Адже це його обов’язок, ми, платники податків, платимо, щоб держава нас обслуговувала. А МЗС для того і має консульства за кордоном, щоб захищати наші, громадян України, права. Але чомусь такий сервіс не був наданий Артеменковій. Дії МЗС істотно обмежили її права: не маючи на руках паспорта, вона не могла висувати претензії до Великобританії, вирішувати будь-які питання з посольством цієї країни. Паспорт більш як півроку лежав у посольстві, яке нічого не зробило, аби повернути його власниці. Хоч була відома її адреса й інші дані. Тобто, як мінімум, це питання дисциплінарної відповідальності певних чиновників, а можливо, і відшкодування моральних збитків, адже відсутність такого важливого документа, як закордонний паспорт, протягом довгого часу обмежувала її права.

— У який суд ви плануєте звернутися і які труднощі прогнозуєте вже зараз?

— В ідеалі позов до імміграційної служби й ірландської фірми краще подавати в Британії. Оскільки в України немає домовленості із цією державою про правову допомогу, домогтися виконання рішення нашого суду у Великобританії буде складно. Хіба що коли ірландська фірма має власність на території України — представництва чи, наприклад, сюди залітають її літаки — можна накласти на цю власність арешт і стягнути моральні збитки. Але з імміграційної служби таким способом збитки не стягнеш — власності на території України в неї немає, а відшкодовувати збитки добровільно вона навряд чи буде. Сама процедура подачі позову у Великобританії досить складна і різниться від української. У англо-саксонській, або прецедентній, системі права юрист, подаючи позов, обов’язково мусить знайти кілька прецедентів. Тому готувати позов має англійський юрист, навіть американський із цим не впорається, адже не всі англійські прецеденти відомі в Америці. Тому в ідеалі позиватися треба там.

Що ж стосується відповідальності МЗС — то воно найближче, і, гадаю, домогтися дисциплінарної відповідальності особи, що не реагувала на численні звернення Артеменкової, цілком реально. Нехай навіть в одну гривню. Зрештою, людина хоче просто домогтися поваги. Тут позов має бути поданий за місцем розташування МЗС — тобто у Шевченківський районний суд столиці України.

Сьогодні для подачі позову документів цілком досить. Проте процес обіцяє бути дуже дорогим і тривалим — особливо якщо звертатися до британського суду і наймати британського адвоката. Таких прецедентів — щоб наш громадянин висував претензії до державного органа іншої держави — в Україні немає. Хоча гадаю, що в схожі ситуації наші громадяни потрапляють досить часто, просто не вірять, що чогось можна домогтися від іншої держави. Справа ускладнюється ще тим, що в ній переплелися халатність або зловмисність чиновників імміграційної служби, ірландської фірми, російських чиновників і чиновників нашого МЗС. І усі вони кивають один на одного — мовляв, ми вам дуже співчуваємо, але винні не ми, винні інші. Хоч у Європейському суді розглядається величезна кількість справ, у ході яких громадяни виграють процеси проти Британії, Голландії, і навіть України. Але в Європейський суд можна звернутися лише тоді, коли буде пройдена вся процедура, аж до Верховного суду, в Україні або палати лордів у Великобританії (у них процедура складніша).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво