Повернення блудної опозиції - Право - dt.ua

Повернення блудної опозиції

1 липня, 2011, 14:32 Роздрукувати Випуск №24, 1 липня-8 липня

Спроба судової розправи над Юлією Тимошенко стала для мене приводом до роздумів про нашу систему правосуддя, а також підставою для звернення до правового співтовариства.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Спроба судової розправи над Юлією Тимошенко стала для мене приводом до роздумів про нашу систему правосуддя, а також підставою для звернення до правового співтовариства.

Слова Макса Вебера «Хто займається політикою, той прагне влади, — чи то влади як засобу, підпорядкованого іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), чи то влади заради неї самої», сказані сто років тому, актуальні й досі. Сам для себе я їх розумію так: існують два магістральні стимули, які приводять людину в політику: це бажання забезпечити власний комфорт і прагнення реалізувати свою програму дій.

Цитаті понад століття, але тільки нещодавно серед наших громадян намітилася тенденція оцінювати «слово і діло» політиків саме за такими прагматичними критеріями. І хочеться комусь чи ні, але з кожним днем ця лінія посилюватиметься. А отже, слід очікувати переформатування політичного поля, бо простий українець висуває нові вимоги, що стосуються не тільки влади, а й політиків, які представляють опозицію.

Ідейна блокада

Українська опозиція перебуває, можливо, у найтяжчому становищі за всі двадцять років незалежності. І причина не тільки в політичних репресіях, фальсифікації виборів та спробах витіснити нас на маргінес. На мій погляд, ключова біда в тому, що українська опозиція майже не продукує нових ідей, а отже, не пропонує простому українцеві відповідей на болючі проблеми сьогодення. А якщо й продукує, то не знає, як донести ці ідеї до суспільства.

Нашій опозиції потрібно почати з визнання своїх помилок. Судова розправа над Юлією Тимошенко, тюремне знущання з Юрія Луценка та інших, репресії проти простих українців — хай як тяжко, але мусимо визнати: у тому, що нині відбувається, винні й ми самі. Ще вчора ми були тією самою владою, яка тепер нас переслідує. Ще вчора в нас був шанс провести справжні реформи, але ми його змарнували. Ще вчора в нас була реальна можливість якщо не побудувати, то бодай почати рухатися у бік правової держави. Ми нею не скористалися.

Так, потрібно визнати, що під час своєї роботи Кабмін Тимошенко не міг покладатися на надійну більшість у Верховній Раді. Потрібно визнати, що ініціативи уряду щосили блокували президент Ющенко і його канцелярія. Чого лишень варта історія «війни указів», коли президент Ющенко блокував понад сотню рішень Кабміну Тимо­шенко! Або історія з «борщовим набором», коли навесні 2008 року різко підскочили ціни на найбільш ходові харчові продукти: моркву, буряк, капусту, картоплю, цибулю. Але навіть у ситуації форс-мажору уряду тоді вдалося вжити заходів, щоб переконати продавців знижувати ціни. Фактично вся робота уряду Тимошенко в умовах кризи звелася до реагування на такі миттєві осередки загоряння, адже таких штучних криз було безліч, і стосувалися вони найрізноманітніших товарів — бензину, зерна, цукру тощо. Прикро тільки, що через низку щоденних проблем руки так і не дійшли до стратегічних рішень.

І якщо урядові Тимошенко вдавалося давати раду тактичним завданням, то треба чесно визнати, що в стратегічному плані зусиль для проведення реформ виявилося відверто недостатньо. Але після переходу з влади в опозицію ланцюг прорахунків подовжився.

«Ланцюгове» правосуддя

Найвідомішою «реформою» нинішньої влади стали політичні репресії. Ідеологічну дискусію з владою ми як опозиція проводимо не у Верховній Раді, — наш парламент більше не центр генерування ідей і рішень. Полі­тичний диспут перемістився в СІЗО, Ген­прокуратуру й суди. Саме «ланцюгове» правосуддя відіграє центральну роль у запущеному маховику репресій. Помилка щодо українських судів — традиційна для всіх президентів, які в гонитві за своїми нагальними завданнями й інтересами планомірно руйнували незалежність третьої влади. Слід сказати, як тільки український політик добирається до президентського крісла, його зі старту вражає амнезія, і він забуває все, що роками обіцяв виборцеві. Тому не дивно, що нинішня влада наступає на ті ж самі граблі. Або навіть уже «танцює на цих граблях гопака». Рано чи пізно в Україні буде інший президент, інший глава його адміністрації, інший генеральний прокурор. Де гарантія, що через п’ять або десять років президентові Януковичу і його «близьким» не доведеться ходити в ГПУ й давати показання в ролі обвинувачуваних у фальсифікації місцевих виборів чи в політичних розправах з опозиціонерами? Уже зараз «ланцюгове» правосуддя не вигідне нікому — ні колишнім президентам, ні майбутнім, ні великому бізнесу, ні малому (вже немає стільки грошей, щоб задовольнити всі запити суддів), ні простим громадянам, ні прокурорам, ні адвокатам. Скажу більше: юридична професія в Україні майже повністю зруйнована.

Вибори нового порядку денного

Уже очевидно, що громадяни України не підтримуватимуть Януковича на другий президентський строк. Нинішня влада наївно вважає, що єдиною жертвою проваджуваного нею неоліберального курсу стане український народ, який вона прагне опустити до рівня жебрака й безграмотного люмпена. Ті, хто прийшов до влади, не бажають зрозуміти, що стануть наступною жерт­вою нео­лібералізму по-українсь­кому. Хай як би кому хотілося, але президента й Верховну Раду в Україні наразі ще обирають виборці, яких Віктор Федорович та його команда з кожним днем розчаровують дедалі більше. Усе буде просто: коли настане час нових виборів глави держави, а рівень підтримки Януковича і Партії регіонів скотиться до мінімуму, його здасть найближче оточення. У всіх цих «юр єнакіївських», «коль макіївських» і «славиків краматорських», олігархів, фінансово-промислових угруповань буде велика спокуса висунути на вибори замість чинного президента з нульовою підтримкою будь-якого хоч почасти популярного політика, який не заплямував себе політичними репресіями, міжнародними скандалами й економічним грабунком, подаваним під соусом «реформ». Зас­тосовуючи тактику «випаленої землі», нинішня влада не може зрозуміти, що випалює й свої власні шляхи до відступу.

Виходить, що Юлія Тимо­шенко — не просто кандидат №1 на вибори-2015. За великим рахунком, Юлія Воло­димирівна поки що кандидат, якому, для когось на щастя, для когось на жаль, немає альтернативи. Але при виконанні однієї важливої умови — шансу на перемогу їй ніхто не подарує, свої шанси вона ще повин­на створити сама. Остання соціологія каже про те, що 53% українців узагалі не бажають іти на вибори. Це свідчення того, що розірвано ключовий політичний зв’язок — громадяни більше не вважають, що чинні політики висловлюють їхні інтереси. А отже, не вірять: якщо вони проголосують за Тимошенко чи Януковича, настануть зміни на краще. Особисто я бачу в цьому плюс: український виборець стає більш тверезим і прагматичним. Він більше не хоче голосувати за «хорошу опозицію», яка бореться з «поганою владою».

Тому правильніше буде сказати, що переможцем президентських виборів 2015 року стане політик, який запропонує новий порядок денний — порядок, який продемонструє розуміння проблем виборця й розповість, з допомогою яких дій їх можна розв’язати. А на сьогодні Тимошенко, на мій погляд, є найбільш підготовленим кандидатом на цю роль.

І саме тут криється найглибша проблема української опозиції. Наша опозиція звикла плисти за течією. Вона захопилася критикою всього, що пропонує «антинародний режим», замість того, щоб нав’язувати владі ідейну дискусію й розробляти альтернативу. Вона не задає ідеологічних орієнтирів, не пропонує системи координат і не формує порядку денного. Хоча справедливості заради треба визнати, що влада теж цього не робить. Але ж ідеологія — це відповідь на запитання про методи й механізми, з допомогою яких ми будуємо нашу державу. Яку ідеологію представляють нині влада й опозиція? Ліву? А що тоді роблять у фракціях і списках олігархи? Ліберальну? Що це за лібералізм такий, де ключ до успіху в бізнесі — сісти на державні фінансові потоки? Можна говорити хіба що тільки про найзагальніші риси: коли ті, хто прийшов до влади, різко стають правими, а ті, хто опинився в опозиції, беруть на озброєння ліві гасла. Але ні влада, ні опозиція не формулюють відповіді на запитання, як (!) ми хочемо прийти в «щасливе майбутнє». Тобто всі знають, що треба робити, але абсолютно ніхто не знає — як.

До речі, про ідеологію. Саме ідеологія (причому в найширшому значенні) — і як економічна модель, і як психологія, і як система політичних орієнтирів — матриця для проведення реформ, яка відповідає на запитання про методи.

За двадцять років незалежності давно слід було здогадатися, що носії радянської ідеології — нинішні чиновники й політики, що сформувалися в радянські, а точніше у брежнєвські, часи, не проводитимуть жодних реформ і не впроваджуватимуть інновацій. У них на підсвідомому рівні закладено один поведінковий шаблон — беззастережно виконувати вказівки начальства, не висовуватися, не проявляти ініціативи. Ой, звісно, і ще — красти. Як кажуть на Сході, на ішака можна надіти золоте сідло, але його не можна змусити бігати по іподрому. «Руками» реформ можуть стати тільки люди з новою сучасною психологією.

Тому крок перший, без якого нічого не буде, — це оновлення. У владу мають прийти нові кадри — першим рішенням новообраного президента Тимошенко має стати формування кадрового резерву. Передусім кадровий резерв має включити мінімум п’ять тисяч людей, які мають західну освіту. І європейську ментальність. Патріотично-українсь­ку, але грунтовану на європейських цінностях.

Будьмо об’єк­тивні: у нашій країні не працюють соціальні ліфти, саме тому у владі відчувається застій. Пере­мож­цем виборів-2015 стане той, хто запропонує зрозумілий механізм соціальних сходів, кандидат, з яким більшість наших активних і вільнодумних людей пов’яжуть своє бажання самореалізуватися.

Конкурентною перевагою кандидата в президенти Тимошенко мають стати не білборди і ролики (в гасла й обіцянки вже ніхто не вірить), а конкретні механізми реформ, які спираються на нових молодих людей у владі, детальні строки, докладний план дій, чітко прорахований бюджет. Умова реалізації цього механізму — система правосуддя.

Повернути країні правосуддя

Справи Тимошенко, Луцен­ка, Діденка—Макаренка та багатьох-багатьох інших — відправна точка при виконанні зав­дання повернути Україні правосуддя. Система правосуддя — це кістяк, на якому тримається держава. Якщо в державі діє закон, то будь-який громадянин апріорі володіє самообороною без зброї. Уне­можливлюються політичні репресії, пресинг на малий бізнес, безконтрольний переділ власності щоразу, коли змінюється влада.

У системі державного управління в Україні бракує найважливішої частини механізму цивілізованого роз­в’язання спорів. Тому нині українське суспільство не має важелів впливу на держапарат і бюрократів. Або ж ці важелі суто паперові й декларативні.

Коли в нашій країні діятиме механізм відповідальності чиновника за аналогією, наприклад, до французького, нові кузьміни, нечвоглоди, войченки, супруни, вовки й інші десять раз подумають, але так і не зважаться порушувати кримінальні справи проти політичних противників і кидати опозиціонерів за ґрати, душити поборами дрібних підприємців і вимагати хабара в першого-ліпшого. Тепер же вони користуються повною безкарністю — і ми бачимо результат.

Саме реформа правосуддя, фінальною точкою якої є об’єктивний і незалежний суд, має стати завданням номер один. Дискусія про те, яка судова система потрібна Україні, триває ті ж таки двадцять років. Але автори всіх пропонованих концепцій замкнулися виключно на полі теоретичних дискусій і випускають з уваги один фактор. Хоч би яку судову систему ми спробували впровадити в Україні — американську, британську, французьку, — у наших умовах вона швидко перетвориться на те, що ми маємо нині. Тому перший крок реформи — це політична воля все поміняти плюс формування навколишнього середовища для роботи судів.

П’ять китів реформи №1

Дискусії про те, яка судова система потрібна нашій країні й яким має бути зміст судової реформи, всі двадцять років були сконцентровані виключно в технічній площині (рівні судової системи, акцент на загальні або спеціалізовані суди, питання апеляції та касації), тоді як запорука успіху чи неуспіху будь-якого починання — це кадри, умови праці й конт­роль.

Наша судова система зав­жди була в більш-менш підпорядкованому становищі порівняно з виконавчою та законодавчою владою. Тому нинішнє перетворення судів на ТОВ з контрольним пакетом в адміністрації президента — це просте доведення ситуації до краю, до абсурду. Але треба відверто визнати, що умови для цього створювалися всі двадцять років руками всіх українських президентів, які або навмисно поширювали контроль на судову гілку, або блокували будь-які спроби реформувати її. При цьому за всі роки утворилася ситуація, коли переважна більшість суддів просто забули, що вони судді. Забули про величезну відповідальність, яка лягає на плечі людини, до якої слід звертатися «Ваша честь». Честь — ось одне з ключових слів судової реформи, а зміна ментальності суддів має стати одним з найважливіших зав­дань реформи.

Запорука незалежності судової системи — це фінансові й кадрові повноваження. Судова влада повинна мінімально залежати від виконавчої і законодавчої в питанні фінансування своєї діяльності. Я виступаю за те, щоб частина судових зборів — державне мито й плата за інформаційно-технічне забезпечення процесу — формували самостійний бюджет судової системи, яким розпоряджалася б Державна судова адміністрація під контро­лем Рахункової палати.

Для справжньої незалежності суддів і викорінення корупції слід створити умовний «конфлікт інтересів» між судовим корпусом та інтересами всіх груп впливу, насамперед Верховної Ради і адміністрації президента.

По-перше, настав час припинити призначати на посаду судді хлопчиків і дівчаток-випускників: справжній суддя повинен мати за своїми плечима мінімум десять років юридичного стажу.

По-друге, в роботу судді слід ввести стимули за аналогією з тими, які мають судді в усьому цивілізованому світі, — з кожним роком роботи на посаді його заробітна плата й пенсія мають збільшуватися. Кожен суддя повинен знати, що в разі, якщо його спіймають на хабарі або іншому правопорушенні, він не тільки понесе покарання, втратить кар’єрні досягнення, а й втратить шанс на гідну старість.

По-третє, слід створити фільтр, щоб на посаду судді не могла потрапити людина, яка заплямувала себе корупцією, скандалами й поганими вчинками у своїй попередній професійній діяльності. А призначений суддя для боротьби з корупцією, з погляду фінансової звітності, повинен бути повністю «прозорим» для суспільства. Для цього треба запровадити тотальне декларування доходів і витрат суддів та їхніх родичів незалежно від того, проживають вони разом чи ні.

По-четверте, потрібно створити інститут суду присяжних. Суд присяжних мали створити вже давно, адже Конституція передбачає його наявність в Україні. Наші реалії вимагають, щоб суспільство не просто здалеку спостерігало за судовим процесом — настав час долучатися до роботи судів і представникам народу. Найбільш логічною видається англосаксонська модель, коли колегія присяжних вирішує головне питання: чи винен обвинувачуваний у злочині, який йому інкримінують. Присяжні засідателі, яких обиратимуть з громадян, які постійно проживають на цій території, а не призначатимуть президент та інші можновладці, стануть незалежними від
команди згори. При цьому я не вважаю суд присяжних панацеєю від усіх бід. Але це, безперечно, крок уперед порівняно з нинішньою ситуацією.

Створення суду присяжних допоможе нам вирішити ще одне актуальне питання — підвищення рівня правової культури. Ми можемо порівняти, як усього через рік після заснування суду присяжних в Україні зросте рівень правосвідомості, збільшиться кількість звернень громадян до судів для захисту своїх прав і інтересів, зросте розмах правозахисної діяльності.

І п’ятою умовою має стати активне впровадження нових технологій та інновацій. Перехід судової системи на рейки «електронної держави» забезпечить, з одного боку, оперативність у роботі судів, а з іншого — підзвітність їх нашому суспільству, громадяни якого зможуть у режимі он-лайн знайомитися з інформацією про справи, стан їх розгляду, відповідною документацією, дізнатися про особу судді тощо.

У романі Віктора Пелевіна «Чапаев и Пустота» є епізод, який характеризує два різні ставлення до власного життя, що однаково підходить і для людини, і для цілої країни. Петро порівнює поїзд, що везе на фронт івановських ткачів, з людиною, яка «точно так само приречена вічно тягти за собою з минулого ланцюг темних, страшних вагонів, що невідомо від кого дісталися в спадщину. А безглуздий гуркіт цього випадкового зчеплення надій, думок і страхів вона називає своїм життям. І немає жодного способу уникнути цієї долі». Та нічого подібного, заявляє Чапаєв, і, не сходячи з місця, не словами, а дією доводить, що спосіб змінити долю існує, наказавши відчепити вагони від паровоза. Висновок очевидний: головна причина — завжди в людині, а можливість змінити своє життя залежить від ідей, рішучості й волі дотримуватися ухваленого рішення.

Незважаючи ні на що, влада нині демонструє віру у власну непогрішність, намагаючись не помічати зростання протестних настроїв в Україні й жорстких оцінок з боку міжнародних структур. Отже, життя знову надає шанс опозиції. Але чи зможе вона скористатися ситуацією й запропонувати нашій країні якісно новий порядок денний, чи знайде в собі сили реалізувати програму реформ, коли прийде до влади, залежить не тільки від опозиційних політиків, а й від кожного з наших громадян.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво