Постсиндром Лозінського - Право - dt.ua

Постсиндром Лозінського

6 листопада, 2009, 16:38 Роздрукувати Випуск №43, 6 листопада-13 листопада

Незахищеність простого громадянина перед злочинним світом, особливо коли його представники налагодили прямі зв’язки з тими, хто саме й має захищати — правоохоронними органами, часто обертається трагедіями...

Незахищеність простого громадянина перед злочинним світом, особливо коли його представники налагодили прямі зв’язки з тими, хто саме й має захищати — правоохоронними органами, часто обертається трагедіями. Про це давно відомо і багато сказано. Люди намагаються захистити себе як можуть.

Нещодавно в одному з місцевих видань впав у вічі заголовок статті: «Від таких, як Лозінський, треба тільки відстрілюватись». Ішлося про зовсім іншу ситуацію, але тенденція відома: випадки, коли люди при владі і грошах, скоюючи злочини, залишаються безкарними, трапляються ледь не в кожному районі. І ця безкарність, як бачимо, провокує громадську думку до загрозливих висновків, а інколи обертається парадоксальними ситуаціями, котрі примушують замислитися: чи випадковий у нашому суспільстві синдром Лозінського?

Василь Сурмило належить до того тонкого прошарку населення, що його класик учорашнього дня колись назвав гнилою інтелігенцією. Вчитель, мандрівник, краєзнавець, він ще задовго до указів та розпоряджень згори збирав у навколишніх селах свідчення про голодомор, писав історію рідної Онуфріївщини.

Кілька років тому в його родину прийшло непоправне горе: місцевий чиновник, працівник апарату районної ради, будучи напідпитку, збив автомобілем на смерть шістнадцятирічну доньку Василя Юлю Сурмило. Сталося це на очах у її подружки, тож свідки були, і, здавалося, що в цій справі все як на долоні, а тому винному у смерті дівчини покарання не уникнути. Та Віталій Перепеляк, водій машини, яка забрала життя в юної дівчини, виявився сином голови Онуфріївської районної ради Миколи Перепеляка. А це — зовсім інша вагова категорія, ніж простий учитель…

На свідків чинився тиск, та й слідство велося так, ніби винуватець злочину — його жертва. І все ж таки суд засудив Віталія Перепеляка до п’яти років ув’язнення, проте відразу й оголосив амністію.

Василя все це дуже пригнічувало, але він нічого не міг змінити. І ось, кілька місяців тому, у самому центрі Онуфріївки, в магазині «Продмаркет», вони випадково зустрілися — Василь Сурмило і Віталій Перепеляк. Останній нібито став ображати Василя: мовляв, доньку твою збив і тебе приб’ю, мені за це нічого не буде, і навіть кинувся з кулаками. Його зупинив постріл із газового пістолета. На щастя, не смертельний. Онуфріївський райвідділ міліції порушив кримінальну справу проти Василя Сурмила за фактом хуліганських дій. У діях Віталія складу злочину не виявлено.

Страшніший випадок стався нещодавно в Добровеличківському районі. В одному із сіл молода сім’я фактично жила з того, що чоловік ловив і продавав рибу, не гребуючи при цьому і браконьєрством. Про це довідався один із місцевих молодчиків, який, скориставшись безвихідним становищем сільського рибалки і погрожуючи йому справедливим покаранням за браконьєрство, неодноразово відбирав улов. Одного разу, коли матеріальна скрута в родині була особливо нестерпна, а рибний рекетир укотре відібрав усе наловлене, чоловік убив свого кривдника з мисливської рушниці, а його товариша тяжко поранив.

Розумію, що проповідувати християнські цінності, особливо тим, кого торкнулася тяжка біда, і важко, і, можливо, недоречно, але не можу стриматися від паралелі, бо вона дуже очевидна. Кіровоградка Віра Жижко виховувала сина сама, без чоловіка. І ось уже він — десятикласник, розумний, вродливий. Під час останніх своїх весняних канікул вирішив провідати бабусю. З Новомиргородського району хлопець не повернувся. Через кілька днів тіло знайшли у річці, в очеретах. Винних шукали як мокре горить. Їх так і не знайшли, хоча в селі знали, чиїх це рук справа. Але серед убивць нібито був син одного із сільських керівників. Віра Олександрівна боролася як могла. Писала скарги, доводила, ходила по кабінетах правоохоронців. Усе її життя, здавалося, зосередилося на тій боротьбі. А одного разу зрозуміла: якщо це не припиниться, вона втратить себе. Зайшла в храм і як могла спробувала вибачити вбивцям сина. З часом повернулися сили, життєва енергія. Віра Олександрівна заснувала в Кіровограді першу приватну гімназію, назвавши її іменем сина.

Але цей випадок — радше, виняток із правил. Чекати такого прощення від кожної жертви не можна. Для себе, звісно, кожен вирішує так, як підказує душа, але на рівні суспільства зло все-таки має бути назване і покаране. Інакше воно знову й знову відтворюватиметься.

Власне, це прописна істина, проте її чомусь важко зрозуміти нашим правоохоронцям, з легкої (чи з важкої — як для кого) руки яких і трапляється те, що інакше як потуранням не назвеш. Можливо, рано робити висновки, але ситуація з нашим земляком, екс-депутатом Віктором Лозінським, що набула великого розголосу, як на мене, трохи протверезила правоохоронців. Принаймні обласну прокуратуру. Стався випадок, який раніше навряд чи був би можливим: виконавці справи зробили б її так, як захотіли б, і на це навряд чи звернули б увагу. Принаймні таких прикладів безліч.

Але про все по черзі. Липневого вечора один високопоставлений міліцейський чиновник, будучи напідпитку, вирішив, що йому заважають музика і шум із пивних наметів, що стояли неподалік. Із криками та кулаками він накинувся на першого, хто трапився йому під руку. Ним виявився підсобний робітник, який, не зрозумівши, що коїться, вдарив нападника пляшкою по голові. Викликаний наряд міліції за лічені хвилини (нашим би правоохоронцям та завжди таку оперативність!) забрав підсобника у відділок. Незважаючи на численні свідчення очевидців і навіть зняте мобільними телефонами відео, на якому чітко видно, що міліцейський керівник, м’яко кажучи, поводиться агресивно, — проти підсобника порушили кримінальну справу. Його відправили в слідчий ізолятор, а місцеві експерти хутко підготували висновок, що міліцейський чиновник отримав тяжкі тілесні ушкодження. Для порівняння: донька колеги, яка потрапила під колеса автомобіля міліцейського полковника у відставці, отримала кілька тяжких переломів, у тому числі тазової кістки, і потрапила до реанімації обласної лікарні, перебуваючи на межі між життям та смертю, — через рік поневірянь отримала висновки експертів про ушкодження середньої тяжкості.

Але ситуація змінилася після втручання прокурора області Геннадія Тюріна. Ушкодження були перекваліфіковані на легкі. Підсобника випустили на волю, замінивши утримання під вартою на підписку про невиїзд, проти міліцейського чиновника, у свою чергу, порушено кримінальну справу за фактом хуліганських дій. Є надія, що справу буде вирішено справедливо. Якби це сталося на кілька місяців раніше — запекли б підсобника за тяжкі тілесні ушкодження років на сім за грати, і нічого нікому він би не довів…

До речі, прокурор області ознайомився зі справою Василя Сурмила й пообіцяв, що розглянуто її буде з урахуванням повноти всіх обставин. Але невдовзі з прокуратури області повідомили, що статтю, за якою обвинувачується Василь Сурмило, перекваліфіковано на тяжчу. Останній у пошуках справедливості звернувся до Генеральної прокуратури.

Розголос, завдяки якому справу про вбивство Валерія Олійника не спустили на гальмах, як це могло б статися, якби про подію не дізналася така широка аудиторія, — дав надію окремим людям на те, що й інші, довго замовчувані справи, можуть бути вирішені справедливо.

В одну з місцевих газет звернулася мешканка села Олександрівки Долинського району і розповіла жахливу історію про свого односельця, який знущається із власної дружини (б’є її, надовго зачиняє в хліві) та дитини, проявляє сваволю щодо інших мешканців села, підозрюється в участі у серйозніших злочинах. Але цей чоловік має якісь особливі стосунки з правоохоронцями району, йому щоразу вдається вийти сухим із води, і люди просто його бояться.

Публікація цієї розповіді справді мала розголос. На ситуацію звернули увагу в обласному управлінні внутрішніх справ. Знайшлися підстави і для арешту того, хто тримав у страху мало не все село (він зізнався у вбивстві, скоєному рік тому).

Здається, ось він — приклад виявленої небайдужості і конкретного результату. Але результат виявився неоднозначним… У заарештованого знайшлися настільки впливові покровителі, що жінку, котра публічно порушила питання про його безкарність, тепер намагаються просто вигнати з села. Представники сільської ради організували сходку, на якій питання поставили саме так, і багато людей, котрі підтримували шукачку правди, не знайшли в собі мужності, щоб висловити цю підтримку привселюдно: хто знає, як повернеться справа? Адже на сходці був і представник райдержадміністрації, — там теж вважають, що вона, надавши розголосу ситуації, знеславила район.

Більше того, її, вчительку початкових класів, намагаються позбавити ще й роботи, налаштовуючи проти неї батьків і примушуючи написати заяву про звільнення за власним бажанням. Найцікавіше те, що захисники агресивного односельця знайшлися не лише серед колег та керівництва школи, а й у районному відділі освіти…

Жінка змушена була звернутися аж у секретаріат президента, звідки зателефонували в обласну прокуратуру з проханням розібратися. Але «розбирання» перетворилося на ще одне публічне приниження «порушниці спокою».

Отож чи випадково в нашому суспільстві з’являються лозінські? Можливо, той синдром — наш діагноз?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво