ПО ЛЕЗУ НОЖА - Право - dt.ua

ПО ЛЕЗУ НОЖА

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Укотре останнім часом мене запитували, чи бувала я в дитячих будинках та інтернатах. Ні, не бувала. Та в глибині моєї душі живе пам’ять про зустріч з одним хлопчиком із дитячого будинку...

Укотре останнім часом мене запитували, чи бувала я в дитячих будинках та інтернатах. Ні, не бувала. Та в глибині моєї душі живе пам’ять про зустріч з одним хлопчиком із дитячого будинку. Ми обоє лежали в лікарні. Мені було одинадцять років, йому — чотири. Андрійко майже не розмовляв. Як мені тоді здавалося, тому що просто не бачив у цьому особливої потреби. Мене часто відвідували батьки, приносили різну смакоту. До нього не приходив ніхто. Мені було жаль Андрійка, я стала його підгодовувати, прати одяг, гуляти і багато розмовляти з ним. Я дуже прив’язалася до хлопчика. А малий, у свою чергу, почав називати мене мамою, чим я дуже пишалася. Та ось настав час виписуватися з лікарні, і я попросила маму всиновити Андрійка. Сьогодні я можу зрозуміти, яка це відповідальність — узяти з дитбудинку дитину, в якої до того ж серйозне захворювання крові. Тоді — довго не могла вибачити. Зі сльозами на очах я йшла з мамою до воріт лікарні й боялася озирнутися. Боялася ще раз побачити його очі, повні здивування, розчарування та образи. Я більше ніколи не бачила хлопчика, але довго ще оберталася на звертання «мамо» і бігла за кожним білявим малюком — чи не Андрійко?

Минуло понад двадцять років. Я не знаю, як склалася його доля, скільки в його житті було таких «мам» і чи знайшов він ту єдину, яка стала справжньою. Та саме на згадку про хлопчика Андрійка з дитячого будинку, якому, як і мені, так необхідна була сім’я, я звернулася до теми всиновлення дітей і спробувала хоча б трохи прояснити ситуацію, що склалася навколо Державного центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки. А ситуація насправді виявилася дуже непростою. Все одно що ходити по найгострішому лезу ножа. По-перше, так само небезпечно, а по-друге, так само безглуздо. Занадто багато високих інтересів і чималих грошей тут крутиться...

Куди зникли діти?

Хоч процес усиновлення начебто чітко регламентується законом, чутки про те, що далеко не все чисто у справах Центру з усиновлення, ходили давно. Поки нарешті 6 лютого 2003 року Генпрокуратура в особі начальника відділу нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх Наталії Шестакової заявила, що 31 січня порушено кримінальні справи за статтями 169 і 358 КК за фактами скоєння незаконних дій при усиновленні дітей іноземцями та використання працівниками центру підроблених документів. За словами Шестакової, «зловживання набули масового характеру як у Центрі з усиновлення, так і в регіонах». За шість років через центр іноземні громадяни всиновили понад 8,4 тисячі українських дітей. При цьому про долю 4,5 тисячі з них жодних даних немає.

Така заява черговий раз вдарила по іміджу України: пішов поголос, а ЗМІ різних країн повідомили, що понад чотири тисячі українських дітей продані «у борделі та на органи». Кримінальні справи за фактом зловживань при усиновленні порушені (за наявною інформацією, таких справ по Україні сім), проте, наскільки відомо, жодного конкретного обвинувачуваного поки що немає. Попри те, що минуло вже близько чотирьох місяців, Генпрокуратура, сказавши «а», «б» говорити не поспішає і, посилаючись на таємницю слідства, відмовляється надавати інформацію. Тому «ДТ» вирішило провести власне розслідування.

Насамперед ми спробували з’ясувати, чи було зафіксовано випадки продажу усиновлених в Україні дітей на органи та у сексуальне рабство (все-таки зникло 4,5 тисячі дітей!), для чого зателефонували в НЦБ Інтерпол України. Андрій Некрутов, який саме займається цими питаннями, відповів, що такої інформації вони не мають і жоден юридично закріплений факт торгівлі усиновленими дітьми їм не відомий. Хоча, звичайно, відсутність інформації ще не означає, що таких фактів немає.

Лілія Григорович (депутат ВР від НРУ, заступник голови комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства) взагалі вважає, що розмови про продаж дітей на органи просто дивні, оскільки дитячі органи для пересадки дорослій людині не придатні. «Це свідчить про непрофесіоналізм і прицільну тенденційність у використанні страшної інформації. Коли люди чують про дітей, то можете собі уявити, наскільки це збурює громадську думку, шкодить іміджу України. Адже погляньте, чим ми останнім часом прославилися — Чорнобиль, плівки, «Кольчуги», продаж дітей…»

Крім того, як стверджує директор центру Ольга Парієнко (тепер — уже колишній), задовго до заяви про зникнення 4500 дітей Генпрокуратурі була відома інша цифра — 2100. Причому й ці діти після усиновлення були поставлені на облік у консульських відділах посольств України. Про це майже одразу після заяви Генпрокуратури екс-глава прес-служби МЗС України Сергій Бороденков повідомив ЗМІ. За його словами, на консульському обліку перебуває понад 9 тисяч дітей, усиновлених іноземцями з 1991-го по 2002 рр. І українські консульства мають повну інформацію про них, їхнє життя в сім’ях. На 2100 дітей просто вчасно не надійшли звіти. Тим часом Генпрокуратура на всю країну чомусь озвучила іншу цифру. Погодьтеся, є привід задуматися…

Чорна кішка в темній кімнаті

Про які все-таки реальні порушення може йтися? Швидше за все, річ ось у чому. Базовий пакет документів (зібрати їх непросто, на це треба витратити майже тисячу доларів), необхідний для постановки кандидата в усиновителі на облік, дійсний в Україні протягом року. Поки він буде легалізований і потрапить у київський Центр з усиновлення дітей, минає не менше трьох місяців. Кажуть, бували випадки, коли документи просто губилися, попри те, що надсилалися через спеціальну пошту і працівники центру мали розписуватися в їх отриманні. Крім того, іноземного громадянина далеко не завжди повідомляли про те, чи поставлений він на облік.

Час минає, і люди хочуть отримати інформацію, як рухається справа. Приїхати до України особисто кандидату в усиновителі не просто і фізично, і матеріально. Потрапивши нарешті до Києва, усиновитель довідується, що на цей момент на обліку в центрі підходящої дитини немає.

За деякою інформацією, у центрі було, як мінімум, два списки дітей: людині з вулиці пропонувався гірший. Доки кандидат в усиновителі не зрозуміє, що для отримання доступу до іншого списку треба заплатити (близько трьох із половиною тисяч доларів), його можуть ганяти дуже довго. Термін дії документів закінчується, а треба ж іще за анкетою вибрати дитину, налагодити з нею контакт, потрапити в суд, який і винесе рішення про усиновлення. І ось тут за справу найчастіше бралися посередники, які добре знають, кому, де і скільки потрібно заплатити. (Кажуть, що деякі «спеціалізовані» сайти в Інтернеті відкрито називають ціну за дочасне усиновлення — 6—12 тисяч доларів. Мені, щоправда, такої інформації знайти не вдалося.) За словами Валентини Рогової, довіреної особи італійської асоціації Amic dei Bambini («Друзі дітей»), вона не раз помічала, як деякі директори дитячих будинків для певних осіб залишали дітей молодшого віку і здоровіших.

Проте навряд чи Генпрокуратурі вдасться знайти документальні підтвердження таких фактів, оскільки сім’я, яка пройшла через усі складнощі процесу усиновлення, яка витратила чималі гроші й нарешті отримала довгоочікувану дитину, природно, щаслива і хоче, забувши швидше всі прикрощі, зажити нормальним життям. Коли всиновителі вивезли дитину за кордон, вони можуть розповідати про те, що сталося з ними в Україні. Та робити офіційні заяви навряд чи стануть, оскільки боятимуться скасування рішення про усиновлення.

Реальним прикладом порушення процедури всиновлення в Україні може служити історія однієї італійської родини. На початку нинішнього року Дніпропетровська обласна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом підробки документів при оформленні усиновлення дворічного вихованця Будинку дитини К. в Придніпровську. Деталі справи, до якої, щоправда, київський Центр з усиновлення безпосередньо не причетний, з’ясував власкор «ДТ» по Дніпропетровській області Володимир Овдін.

«Італійському подружжю Паган Сандрі та Лучіо Россеті повідомили про уроджений порок серця та пахову грижу К. Та навряд чи вони знали про те, що мати К., Світлана К., посилаючись на скрутне матеріальне становище, звернулася до райвиконкому Ленінського району в травні 2000 року з проханням помістити свого чотиримісячного первістка в Будинок дитини лише на чотири роки. Жодних розмов чи письмових заяв про відмову від сина не було. Райвиконком прохання почув і своїм рішенням 16 червня 2000 року №188/1 відпровадив хлопчика до Будинку дитини в Придніпровську. Там його й знайшла італійська пара. Після виконання всіх формальностей з усиновленням рішенням Самарського суду в серпні 2002 року хлопчика передали Лучіо і Паган.

За словами слідчого Дніпропетровської обласної прокуратури Олени Куренної, нині перевіряється діяльність щонайменше п’яти посадових осіб. Найцікавіше в цій історії — повна байдужість матері до долі сина. У Дніпропетровській області вона, судячи з довідки УМВС, не живе. До речі, прописки в неї не було й 2000 року, коли подавала заяву на відправку сина в Будинок дитини.

Є ще один нюанс. Прокуратура не може подати апеляцію на рішення суду з усиновлення хлопчика, яке залишається чинним досі, оскільки не брала участі у справі. Вихід, щоправда, є — довести до кінця кримінальну справу, після чого її можна передати до апеляційного суду.

Історія, звісно, довга. З урахуванням певних правових складнощів у відносинах України з Італією, всі зусилля прокуратури та суду можуть виявитися марними. Навіть якщо припустити неймовірне — хлопчика повернуть, — то що чекає його на батьківщині? А головне — чи чекає його мати?»

Узагалі ж, дивовижно, що інформація про порушення з’явилася лише недавно. Адже таке відбувається не протягом одного дня. За наявними відомостями, у центрі майже постійно перебуває працівник УБОЗ, про що знали всі. Також протягом кількох років там працюють дружини працівників Генпрокуратури та МВС. Адже не секрет, що саме на кухнях найчастіше відбувається обмін інформацією і вирішується чимало справ.

Наводить на міркування і той факт, що впродовж останніх дев’яти місяців змінився другий директор і вже ввійшов у посадові права третій. У вересні 2002 р. Т.Кунько, яка була директором Центру з усиновлення дітей від дня його створення, звільнилася у зв’язку з виходом на пенсію (за деякою інформацією, їй погрожували). На посаду директора призначили Ольгу Парієнко.

Відомо, що в нашій країні випадково нікого нікуди не призначають. У пошуках інформації про міжнародне усиновлення, зокрема про Парієнко, я наштовхнулася в Інтернеті на згадування її імені у зв’язку з центром принаймні за рік до призначення директором. Ім’я її також тісно пов’язане з СДПУ(о). За деякими даними, до свого призначення Ольга Миколаївна була секретарем О.Зінченка. Як вона сама каже — помічником народного депутата В.Шепетіна (колишнього заступника харківського губернатора). У кожному разі, трохи дивно, що на таку відповідальну посаду призначається людина, яка не має жодного досвіду роботи в системі освіти.

Провівши насамперед чистку серед співробітників і звільнивши двох, у яких на шостому році роботи раптом виявилися фальшиві дипломи, Парієнко начебто намагається зробити роботу центру більш прозорою: зокрема вивішує списки кандидатів в усиновителі з зазначенням прізвищ та країни проживання, вводить «бігунки». Щоб упорядкувати процес і ліквідувати черги, шляхом запровадження запрошень під конкретні анкети дітей намагається позбавити майбутніх батьків можливості вибирати. Хоча ніде не сказано, що працівники центру уповноважені підбирати такі анкети. Крім того, потрапити до директорського кабінету кандидатам в усиновителі стало складно, як ніколи раніше. На сьогодні всі ці нововведення скасовано.

Саме Ольга Парієнко витягнула на світ Божий ті 4,5 тисячі нібито зниклих дітей, після чого й зчинився галас. (Чи не для того це знадобилося, щоб у такий спосіб продемонструвати нездатність державних структур — МЗС, консульських установ за кордоном, — вести нагляд за усиновленими дітьми і, легалізувавши інститут посередництва, проштовхнути на цю роль асоціації та громадські організації? Та про це пізніше.) Мабуть, щось було прораховано не до кінця, не враховані інтереси ще однієї впливової групи — київської. Саме тому, коли мені вдалося зустрітися з Парієнко наприкінці квітня, вона повідомила, що йде з посади, яку обіймає, а на її місце вже підібрали людину — Євгенію Чернишову, яка тривалий час пропрацювала в системі Міністерства освіти і науки.

Уже з усього вищевикладеного можна зробити висновок, що річ далеко не лише у зловживаннях працівників центру (і чи працівників центру?). Надто багато дивних подій відбувалося там останнім часом. Судячи з усього, є чимало людей, не зацікавлених у тому, щоб їхні імена стали відомими, а канали доходів — перекритими. І тому справа центру має всі шанси стати «вічною». Нещодавно з’явилася інформація, що слідчий Генпрокуратури з особливо важливих справ Володимир Голік, якому було доручено розслідування, відсторонений від справи. Щодо причин можна лише здогадуватися…

Ізраїльський варіант

На жаль, про самих дітей (доля яких і так була до них не надто щедрою, щоб ще посилати їх у країну, де можна загинути, опинившись, приміром, в автобусі, захопленому терористами) люди, причетні до ситуації з центром, думають в останню чергу (якщо взагалі думають). Інакше чим можна пояснити те, що відбувалося навколо мораторію на всиновлення громадянами Ізраїлю українських сиріт?

20 травня 2000 р. у листі на адресу Кабміну повідомлялося, що Міністерство освіти і науки вважає за доцільне тимчасово призупинити всиновлення українських дітей-сиріт в Ізраїль, оскільки фактично там ідуть воєнні дії. А відповідно до пункту 4 статті 38 «Конвенції про права дитини» (яку було ратифіковано ВР України 27 листопада 1991 року), держави-учасниці зобов’язані вживати всіх можливих заходів для захисту дітей, яких торкаються збройні конфлікти, і догляду за ними. Лист підписав колишній держсекретар Міністерства освіти і науки В.Зайчук. Пропозицію підтримали ряд міністерств та відомств. Хоча всиновлення в Ізраїль відбувалися й під час мораторію.

А 16 листопада 2002 р., після численних запитів як офіційних, так і неофіційних осіб Ізраїлю (Центральний орган з міжнародного усиновлення — Елла Белас, приміром), а також деяких народних депутатів (зокрема А.Фельдмана), Україна відновила процес усиновлення дітей ізраїльськими громадянами. Таке розпорядження напередодні своєї відставки підписав віце-прем’єр В.Семиноженко. Однозначною оцінкою було, що це не в його компетенції. І Кабмін прийняв таке рішення без узгодження з іншими міністерствами.

На думку Лілії Григорович, «стало ясно, що дуже великий інтерес із боку тих, хто мав би на вищому рівні контролювати процес усиновлення, виявлявся до дозволу всиновлювати українських дітей в Ізраїль. І український омбудсмен, і Кабмін не рекомендували це робити... І тут наша мужня Генпрокуратура не втрутилася, а навпаки — підтримала таку позицію. Не хочу сказати, що це стосується Генпрокурора особисто, але саме тієї ланки, яка відповідає за ці процеси».

Якби призупинення процесу всиновлення не було скасовано, то деякі посередницькі ізраїльські агентства втратили б великі гроші.

Відомо також, що ізраїльські громадяни в основному всиновлювали відносно здорових і зовсім маленьких дітей, найчастіше дівчаток до трьох років. Переконатися в цьому можна, ознайомившись зі списками, які є в Центрі з усиновлення й у МЗС. Тобто складалася дивна ситуація — щойно до центру надходила інформація про підходящу дитину, відразу з’являвся кандидат в усиновителі з Ізраїлю.

Лілія Григорович: «Я звернулася з запитом до Генпрокуратури. Оскільки звільнені з Центру працівники засвідчили, що за той процес усиновлення, який, підкреслюю, проходить через державний Центр, державні суди, відповідальність мала б нести в першу чергу саме пані Шестакова, адже саме вона протягом кількох років (відтоді, як діє цей Центр) від імені Генпрокуратури патронує процес усиновлення. Гадаю, що після мого запиту цих даних уже може не бути в анналах центру. Я хотіла б знати, хто з тих, хто мав би патронувати процес усиновлення від імені Генпрокуратури, нестиме за це відповідальність. Саме такий запит я посилала на ім’я пана Піскуна. Та й після цього не почула жодної інформації про ці порушення».

«Людям треба довіряти...»

Люди, які стояли біля витоків створення центру, розповідали, що вже з самого початку дуже багато міністерств і відомств, від Держкомітету у справах сім’ї та молоді й до Мін’юсту, хотіли мати центр під своїм крилом. Відтак було прийнято рішення передати його у відання Міністерства освіти і науки. За словами працівників, упродовж шести років роботи були неодноразові спроби передати функції Центру з міжнародного усиновлення в регіони і легалізувати інститут посередництва. Тиск доводилося відчувати з боку багатьох структур та організацій.

Однією з таких організацій стала Українська торгово-промислова палата Північної Америки (УТПП), поява якої безпосередньо пов’язана з відкриттям УТПП постійних закордонних представництв в Америці, зокрема в Чикаго. Наприкінці лютого 2002 року голова ради директорів УТПП Семен Дінкевич (уродженець міста Харкова, який свого часу сидів за однією шкільною партою з першим заступником глави АПУ Олегом Дьоміним) прийшов до Центру з усиновлення з конкретною пропозицією: організувати дитячий фонд, що взяв би на себе функції «розслідування кримінального минулого потенційних батьків через місцеві агентства, агентства штатів та федеральні агентства, оцінку їхнього фінансового стану, надання допомоги в легалізації всіх документів в органах штатів і в федеральних органах для забезпечення всіх вимог українського уряду, щоб виключити будь-які ускладнення для майбутніх батьків, коли вони безпосередньо приїдуть в Україну».

Однак, крім гучної назви, за УТПП не числиться нічого. Такий висновок можна зробити, зокрема, й зі статті «Людям треба довіряти…» Я.Стадильної, що з’явилася 9 липня 2002 року в «Голосі України», наприкінці якої Семен Дінкевич заявляє: «Якщо я поїду з України так ні про що й не домовившись, то палату треба розпускати. Оскільки це викличе серйозний резонанс, і ніхто не захоче мати справу з такою корумпованою державою. Потім ми звернемося до Інтерполу з проханням розшукати хоча б десятеро з тих дітей, місце перебування яких у США не встановлено…»

Пан Дінкевич просто вражає своєю поінформованістю. Так, у статті, «за одержаною з компетентних органів України інформацією», наводяться дуже точні дані, скільки дітей було усиновлено американцями за 2001—2002 роки, скільки з них було поставлено на консульський облік, а скільки — ні. Джерелом цієї інформації є лист тодішнього держсекретаря МЗС Ю.Сергєєва. Цікаво, чи всім бажаючим надаються такі дані?

За словами С.Дінкевича, його пропозицію «обома руками» підтримали в МВС (йдеться, зокрема, про тодішнього заступника начальника ГУБОП), а також генконсул України в Чикаго Борис Базилевський (єдиний із трьох). «Підтримав нас і міністр освіти Василь Кремень…» З держсекретарем МЗС Ю.Сергєєвим «…ми знайшли багато позитивних моментів у спільній діяльності».

Ще за тиждень до появи цієї статті, 3 липня, Лілія Григорович із трибуни ВР заявила: «Участь комерційної структури (очевидно, на комерційній основі) у такій справі, як вирішення доль сиріт, видається такою ж органічною, як, приміром, вивчення основ державності в стінах борделю».

Григорович вважає, що ситуація навколо центру, безумовно, пов’язана з появою УТПП: «На мою думку, певна група людей хотіла б розблокувати процес усиновлення і пустити його за приватним сценарієм. Так, Генпрокуратура рекомендує покласти функцію Центру з усиновлення вести банк даних на координуючий центр. Вони не пишуть, що це державний центр. А що таке координуючий?»

У статті в «Голосі України» пан Дінкевич також заявляє: «Усі фінансові збори від громадян США, які звернулися до нас, ми мали намір спрямувати на організацію централізованих поставок медичного обладнання, медикаментів, одягу, вітамінів на адресу фонду «Україна — дітям» (колишня назва — «Дружина Президента України — дітям України». — А.К.) для подальшого розподілу по дитячих будинках та будинках-інтернатах».

А наприкінці квітня Президент України Леонід Кучма підписав доручення, в якому зобов’язав уряд вжити заходів із посилення контролю за дотриманням вимог законодавства з усиновлення іноземцями дітей, які є громадянами України, щодо умов проживання і виховання таких дітей у сім’ях усиновителів, щодо забезпечення захисту їхніх прав та інтересів.

Л.Кучма також доручив підготувати пропозиції із залучення громадських організацій іноземних держав до здійснення нагляду за становищем, утриманням і вихованням дітей, що є громадянами України, усиновлені іноземцями і проживають за межами нашої держави.

Кабміну доручено підготувати і внести на розгляд Верховної Ради проект закону про приєднання України до Конвенції про захист дітей і співробітництво у сфері міждержавного усиновлення, підписаної в Гаазі у травні 1993 року.

Про Гаазьку конвенцію, і не тільки

Тим часом питання підписання Гаазької конвенції вже порушувалося 2001 року і викликало тоді палкі дискусії.

Так, Ірина Торгулова, радник уповноваженого з прав людини при ВР України, вважає: «Найкращі позиції Гаазької конвенції вже введено в закон про охорону дитинства в Україні. І розмова ця зайва, оскільки конвенція належить до міжнародного приватного права і стосується вузької проблематики — встановлення порядку цієї конвенції між договірними сторонами. Ми наполягаємо на тому, щоб усі необхідні пункти приймати не ратифікацією цієї конвенції, а укладенням двосторонніх міжнародних договорів з країнами, куди усиновлюється найбільша кількість дітей. Ось там, з урахуванням законодавства обох країн, можна передбачити все — і заходи контролю, і способи його здійснення, і кого в нього включати, і періодичність, і якість звітності тощо. Білорусь, приміром, безпосередньо уклала договори з дев’ятьма штатами в Америці.

Мене також дуже бентежить 32-га стаття конвенції, що прямо говорить: «Тільки витрати та видатки, включаючи розумні професійні гонорари особам, які беруть участь у процесі усиновлення, можуть встановлюватися чи виплачуватись». Це що — не посередництво? Ось проти цього ми заперечуємо. У суді, коли вирішується питання про усиновлення, не може бути жодних посередників. У ст.52 Конституції України чітко записано: «Утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу».

На думку інших, Гаазька конвенція — універсальний документ, до якого приєдналися 50 держав. Практично всі вони ухвалили у своїх країнах окремі законодавчі акти, що передбачають як внутрішнє, так і міждержавне усиновлення, і включають у себе всі аспекти цього процесу. До окремих статей сторона, яка підписує, може робити застереження і заяви. Що стосується статті 32, то нелегальний інститут посередництва в Україні все одно існує. Пояснюється це тим, що центр, маючи у штаті всього дванадцять працівників, з яких ніхто не володіє іноземними мовами, і не маючи належного фінансування, сам по собі не є структурою, що мала б допомагати усиновляти дітей. То чому б не легалізувати інститут посередництва?

На форумі «Жіночого клубу» (//sdpuo.org.ua/club/) одна з таких посередниць, зокрема, пише: «Ми багато років у цій сфері. Здавалося б, просте і логічне рішення — віддати владу щодо дітей у регіони, а центру — лише перевіряти і вести облік. І тоді не буде жодних хабарів у центрі й у дитячих будинках. Також легалізувати роботу таких, як ми. Створити з цією метою комітет з легалізації нашої діяльності. Так, у Китаї за усиновлення сім’ї платять 3000 доларів, і ці гроші надходять до державної скарбниці. Давайте порахуємо. Зараз за місяць усиновляють від 100 до 150 іноземних сімей. Навіть якщо брати по 2000 або по 1000 доларів, хіба ці гроші не окупили б утримання всіх дитячих будинків? А якщо говорити про те, що 150 сімей — це щонайменше, і раніше було по 1000—1500 на місяць, то самі бачите, яка це сума».

Втім, Лілія Григорович вважає таке заробляння грошей до бюджету просто аморальним. На її думку, «є певна харківська група, куди входять високі посадові особи, яка хотіла б поставити процес усиновлення на приватний конвеєр. Одна людина мені казала: «Ви уявляєте, скільки б ми заробили до бюджету держави?» Власне, про це ми говорили на розширеному засіданні чотирьох комітетів ВР (з охорони здоров’я материнства і дитинства, з боротьби з організованою злочинністю, з прав людини і національних меншин, з питань науки та освіти. — А. К.) 11 грудня 2002 р. На засіданні був присутній також представник прокуратури. На превеликий жаль, жодної інформації про це засідання та про наші рекомендації в пресі я не побачила.

Запевняю вас, що хвиля таких проблем з усиновленням дітей рано чи пізно виникає в кожній країні. Нині знову шукають щілинки. Але в Україні так добре склалася ситуація з усиновленням, що варто було б лише дати на одну-дві ставки більше в консульстві у Чикаго або в іншому місці, припинити усиновлення в Ізраїль — і проблеми були б вирішені. Можливо, доцільніше, щоб цей центр перебував під патронатом не Міністерства освіти і науки. Хоча й це непогано. Але Державний центр з усиновлення ліквідовувати не можна. Тому що він — державний. А координуючий — це невідомо що.

Насамперед ми мали б зробити все для того, аби процеси усиновлення були інтенсивнішими в Україні. Адже дітей-сиріт у нас понад сто тисяч. На жаль, цього морального Рубікону ніяк не можуть перейти наші громадяни. У західному світі, в Європі, куди ми, до речі, прагнемо, усиновлення дитини з дитячого будинку для заможних людей справа досить престижна. У нас такого немає. Це важко пояснити, але поки цього не буде, більшість усиновлень відбуватиметься за кордон».

Безумовно, питання приєднання до Гаазької конвенції повинні обговорювати фахівці — юристи і ті, хто безпосередньо причетний до контролю за процесами усиновлення. І насамперед, звісно, мають бути враховані інтереси і права дітей. В одному я впевнена, і тут моя точка зору збігається з думкою Лілії Григорович: «У країні суцільних порушень — колосально невиконуваного законодавства і грубих конституційних порушень — не може бути ідеального порядку в якійсь одній невеликій сфері». Залучати до контролю над процесами усиновлення громадські організації поки що недоцільно. Ми до цього ще не готові. А «діти» і «торгово-промислова палата» — поняття взагалі несумісні.

Довідка "ДТ":

Після розвалу СРСР і відкриття кордонів до України потягнулися вервечки іноземних громадян, що хотіли усиновити дитину. Спочатку все вирішувалося на регіональному рівні: після заповнення необхідних документів іноземні громадяни могли усиновити дитину, яка перебувала на обліку в обласному центрі. На тлі практично повної відсутності законодавства в цій сфері за кордон було вивезено величезну кількість юних українських громадян. Газети тих років рясніли заголовками «про продаж дітей у будинки розпусти і на органи». Під час перевірки правоохоронними органами було виявлено, що в усиновленні українських дітей мали корисливу зацікавленість деякі посадові особи органів влади і дитячих установ. Так з’явилися перші кримінальні справи в цій сфері, встановлені зловживання окремих держслужбовців.

З ініціативи Верховної Ради, зокрема депутата Н.Карпачової, на усиновлення дітей іноземцями було накладено тимчасовий мораторій. Він діяв до 1996 року, коли ВР України ухвалила ряд законодавчих актів, що дозволяють міжнародне усиновлення дітей, визначила процедуру і функції кожного органу, задіяного в цьому процесі. Було створено Державний центр з усиновлення, через який, відповідно до чинного законодавства, в обов’язковому порядку і відбувається міжнародне усиновлення.

Ці питання сьогодні регулюються Кодексом про шлюб і сім’ю України та «Порядком передачі дітей, що є громадянами України, на усиновлення громадянам України й іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їхнього проживання в сім’ях усиновителів», затвердженими постановою Кабміну №775 від 20.07.1996 року.

Пріоритетним в Україні вважається національне усиновлення. Тому іноземці можуть узяти лише дитину, яка перебувала на обліку щонайменше 14 місяців (два місяці — в обласному центрі і рік — у Державному центрі з усиновлення), але не була за цей час усиновлена українськими громадянами. Виняток становлять діти, які мають захворювання з переліку, ухваленого Міністерством охорони здоров’я України. З 1996 року цей перелік кілька разів скорочувався і в остаточному варіанті містить шість захворювань, яких в Україні не лікують (див. таблицю). Але навіть такому маляті має бути щонайменше два місяці від народження.

Щоб усиновити дитину, іноземному громадянинові потрібно зібрати дуже серйозний пакет документів, термін дії яких становить один рік (в інших країнах — від двох до п’яти років, довідка з кримінальної поліції — три місяці), легалізувати його у встановленому законодавством України порядку і разом із заявою про те, яку дитину він хотів би усиновити, надіслати до Центру з усиновлення дітей. У центрі, ретельно перевіривши документи, кандидата в усиновителі ставлять на облік. Коли підійде черга, він зможе приїхати до Києва, де працівники центру повинні пред’явити йому анкети всіх дітей, які підлягають усиновленню. Вибравши анкету, кандидат в усиновителі їде до дитячого закладу для знайомства і встановлення контакту з дитиною. Після цього усиновитель повинен звернутися до міського відділу освіти за висновком про доцільність усиновлення й одержати дозвіл у Києві. Усиновлення дітей відбувається за рішенням районного (міського) суду в установленому порядку. Якщо всиновлюється дитина, яка досягла десятирічного віку, потрібна її згода.

Весь процес підготовки і самого усиновлення безпосередньо має здійснювати майбутній усиновитель, оскільки, за законодавством України, посередницька, комерційна діяльність у процесах усиновлення заборонені і кримінально караються (ст. 102-3 КпШС).

За українським законодавством, усиновлена іноземними громадянами дитина по прибутті в країну майбутнього проживання повинна бути поставлена на облік у консульському відділі посольства України на території країни. Протягом трьох років батьки щороку зобов’язані подавати звіти. Потім — один раз на три роки. Такі звіти (з фотографіями дітей), завірені підписами працівників консульств, місцевих соціальних служб і агентств із усиновлення, передаються до МЗС України й до Центру з усиновлення. Центр аналізує інформацію і готує її до розгляду на колегії освіти і науки України. Якщо, приміром, із якоїсь країни вчасно не надходять відповідні дані, то центр через МЗС звертається до представників відповідних служб у тій або іншій країні з проханням посприяти у збиранні інформації. Нагляд за життям дитини здійснюється до моменту досягнення нею повноліття, відповідно до закону тієї країни, в якій вона перебуває.

Процес усиновлення українських дітей іноземцями справді нелегкий — і матеріально, і психологічно. Вони витрачають чималі гроші на оформлення документів у своїй країні, на переїзди (інколи по кілька разів), а потім на лікування нерідко дуже хворих дітей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво