Півроку пенітенціарної реформи: фундамент уже зруйнований - Право - dt.ua

Півроку пенітенціарної реформи: фундамент уже зруйнований

3 вересня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 3 вересня-3 вересня

Чи точна і вивірена реформа пенітенціарної системи, яка проводиться? Чи розумна в таких умовах ліквідація серйозної силової структури, що була частиною фундаменту суспільної і національної безпеки? Чи не легковажно — чекати, що ситуація нормалізується сама собою?

Як ви думаєте, 6 місяців — це багато чи мало? Наприклад, перші звіти про діяльність органів влади заведено публікувати після 100 днів роботи, тобто трохи більше ніж через 3 місяці. 

На початку лютого 2016 р. Міністерство юстиції України презентувало проект реформи пенітенціарної системи, який я докладно розбирав у попередніх статтях. Насторожує той факт, що за півроку так і не було озвучено результатів перебігу реформи чи хоча б сформульовано більш-менш реалістичну стратегію реалізації представленого проекту. Міністерство юстиції торік досить гучно оголосило 2016-й роком пенітенціарної реформи, і ось минуло вже 8 місяців. Що зроблено за цей час?

Важко говорити, хороший презентований проект реформи чи поганий. На мій погляд, він просто не для нас. Як і деякі інші проекти, котрі ставили за мету реформу силового блоку, він просто не відповідає українським реаліям. Це як експерименти з ідеальним газом: за наявності заданих параметрів, на папері, реформа видається працездатною. Проблема в тому, що в реальності ідеальних параметрів не існує.

Однак спробуємо оцінити проміжні результати реформування.

Спочатку зупинимося на двох питаннях, які формально реформи системи виконання покарань, на перший погляд, не стосуються, але дуже серйозно впливають на процес. Ідеться про передачу засуджених з ОРДЛО і про "закон Савченко".

Передача засуджених з ОРДЛО

Насправді це питання мало б стати для Мін'юсту першорядним: забезпечити переміщення на підконтрольну державі територію людей, котрі засуджені ім'ям України і за яких держава Україна несе повну відповідальність.

Можна сперечатися, чи вважати такий процес частиною реформи. Але безперечно, що держава не має права самоусуватися від вирішення цього питання. Проте на порядку денному міністерства такого питання, схоже, немає.

Поверненням засуджених з ОРДЛО, наскільки можна судити, займається офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Валерія Лутковська в одному з недавніх інтерв'ю розповіла, що з 2015 р. відбулося шість передач, під час яких вдалося забрати 110 засуджених та підслідних. За її словами, позначився певний прогрес у переговорах щодо передачі кількох засуджених із Криму, тепер шукають розумний юридичний механізм передачі.

З яких причин Міністерство юстиції і пенітенціарна служба функціонально не залучені у вирішення питання — невідомо.

"Закон Савченко"

Нормами цього закону скористалися вже близько 45 тис. засуджених (до його ухвалення Україна вважала своїми 70 тис. засуджених, що перебувають на підконтрольній території), тобто приблизно 2/3, із яких близько 6 500 звільнилися з місць позбавлення волі. Чимало звільнених відбували покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини. За словами першого заступника керівника Національної поліції В. Трояна, вже заарештовано 633 особи, раніше звільнені за "законом Савченко", 17 із них — за вбивства (на середину серпня. — В.Г.) Мабуть, для когось це буде одкровенням, але всіх їх заарештовано за тяжкі та особливо тяжкі злочини, тобто ті, за які вони вже раніше відбували покарання. Так, мабуть, можна заперечити, що "це всього лише 10% звільнених", але якщо хтось хоче поговорити про "допустиму похибку", рекомендую піти до батьків та дітей тих 17 вбитих і почати дискусію.

Це були дані Нацполіції, але в країні є й інші силові відомства. Наприклад, за словами військового прокурора АТО К. Кулика, багато звільнених за "законом Савченко" їдуть у зону проведення АТО, одягаються у форми зі знаками розрізнення силових відомств (благо продаються вони абсолютно безконтрольно) і сколочуються в банди.

Як не згадати сюжет "Надзвичайних новин", повністю присвячений "закону Савченко", в якому Віра Савченко, Надіїна сестра, відкрито говорить, що таблиці перерахунку термінів і начерки до проекту закону їй передали... арештанти зі Львівського СІЗО, а вже вона зв'язалася з народними депутатами, котрі й допрацьовували проект.

Так, останні кілька тижнів лунають заяви від представників Генпрокуратури, Нацполіції та Мін'юсту про необхідність коли не скасувати "закон Савченко", то хоча б істотно його переписати. Але збоку це скидається на спробу заспокоїти громадську думку. Тим більше що мети, заради якої, схоже, приймали зазначений закон, уже досягнуто.

Продаж СІЗО

Одним із основних пунктів проекту реформи був продаж старих СІЗО у центрі Києва, Чернівців, Одеси, Львова та інших міст і будівництво нових за межами цих населених пунктів. Ідея не нова. Про будівництво нових ізоляторів міркували з середини 1990-х. Наприклад, у Львові було прийнято рішення міської ради від 21.03.1996 № 321 "Про надання Управлінню Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області земельної ділянки в промзоні "Сигнівка".

На сьогодні це рішення актуалізували і подають як проведену роботу, забуваючи, що ж усе-таки зупиняло попередніх чиновників. А зупиняли їх три "невеличкі" проблеми:

— відсутність нормативної бази для продажу установ виконання покарань;

— історична і культурна цінність деяких СІЗО (зносити їх не можна, можна перетворити на музей, як це зробили в Берліні з в'язницею Штазі, але на музеї багато не заробиш);

— перенесення СІЗО має супроводжуватися переїздом персоналу, який необхідно забезпечити житлом. Наприклад, у Донецьку планували побудувати величезний ізолятор на 5 тис. осіб, при цьому закривши старі СІЗО Донецька, Маріуполя й Артемівська. Було виділено землю в Будьонівському районі (одна з околиць Донецька) з цією метою, але проблему переїзду і забезпечення житлом персоналу довго вирішити не могли. Поки вирішували — почалася війна...

Найбільше уваги в інформпросторі приділяється Лук'янівському СІЗО. Не перший рік існує ця проблема, і я вже докладно розглядав її. Зупинимося на ключових моментах.

Перший. "Наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25.09.2006 № 53 — комплекс споруд Лук'янівської в'язниці (Губернська тюрма), у якій перебували відомі громадські, політичні і церковні діячі, представник науки та культури, які у той чи інший час перебували в опозиції до влади або стали жертвами політичних репресій, внесено до переліку об'єктів культурної спадщини". Отже, зносити не можна.

Другий. Земля під будівлею СІЗО належить місту, а жодним чином не Мін'юсту. Тобто Мін'юст має продати будівлю, що є об'єктом культурної спадщини і розміщується на землі, яка міністерству не належить.

Третій. Спираючись на інтерв'ю керівництва Мін'юсту, дані в різний час різним ЗМІ, можна вибудувати приблизну схему продажу:

а) потенційний покупець платить обумовлену суму;

б) йому дозволяють побудувати новий комфортабельний "європейський" СІЗО за межами Києва (будуватиме або сам, або із залученням будівельної організації);

в) після здачі в експлуатацію нового СІЗО підприємцю дозволяють знести стару будівлю і побудувати щось своє;

г) він платить Києву за оренду землі.

Схема працює... до пункту "в". Стежитимемо за ситуацією: міністр юстиції обіцяв побудувати новий СІЗО під Києвом до 2018 р., час у нього поки що є.

Все описане стосується й Одеського СІЗО, відомого як Тюремний замок. Пам'ятка архітектури наприкінці ХІХ ст. була визнана найкращою тюрмою в Російській імперії. Його нинішній стан жалюгідний. На відміну від СІЗО в Чернівцях, найкращого в країні, знести який прагнуть не менше, ніж інші. Мер Чернівців навіть звітував пресі, що є інвестор, який хоче збудувати готель, але відтоді спливло багато часу, а результатів немає. Як і незрозуміло, куди переносити СІЗО з Чернівців і куди подіти спецконтингент на час будівництва.

Легітимація влади

Раніше, оцінюючи ризики плану реформування системи, я писав, що демілітаризація пенітенціарної системи може бути сприйнята самими засудженими як відмова від порядку й дисципліни, і це може призвести до виявів непокори законним вимогам адміністрації та до масових заворушень. І що ми бачимо?

3 червня з'явилися повідомлення у ЗМІ, що в Кіровоградській виправній колонії №6 уже 4 дні триває бунт. Представники Мін'юсту не виїхали терміново на місце подій, повіривши на слово місцевому керівництву вже ліквідованої служби, яке відзвітувало, що порядок наведено.

Уже 20 липня бунт стався в Ірпінському виправному центрі, що взагалі є випадком надзвичайним. У виправних центрах відбувають покарання засуджені за нетяжкі злочини або засуджені, котрі відбували покарання у виправних колоніях і стали на шлях виправлення, для яких переведення до ВЦ — заохочувальна норма. Це так звані засуджені позитивної спрямованості. Але, відчувши "гуманізацію", навіть вони збунтувалися.

Наступною стала Машівська виправна колонія № 9 (Полтавська область), де 1 серпня засуджені відмовилися виходити на роботу і їсти, вимагаючи зняти начальника колонії та його заступників.

Три випадки за два місяці — чи не забагато? І це тільки те, що змогло просочитися в публічний простір. Про закритість і відокремленість служби говорять не просто так: багато речей, які в ній відбуваються, так і залишаються за високим парканом.

Безумовно, в кожному конкретному випадку з причинами бунту слід розбиратися окремо. Але те, що після офіційної ліквідації ДПтСУ почастішали випадки фізичного протистояння засуджених і персоналу, а також відмови виконувати законні вимоги адміністрації, — незаперечний факт, ігнорувати який не можна.

Стислий підсумок

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво