Пастка для інвалідів - Право - dt.ua

Пастка для інвалідів

14 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-21 січня

Ще з радянських часів повелося, що ставлення до людини з боку держави визначалося «залишковим принципом» — держава брала від громадян «за потребами», а віддавала «по можливості», дбайливо економлячи бюджетні кошти...

Ще з радянських часів повелося, що ставлення до людини з боку держави визначалося «залишковим принципом» — держава брала від громадян «за потребами», а віддавала «по можливості», дбайливо економлячи бюджетні кошти. Радянських часів давно немає. А звичка «заощаджувати» на людині залишилася. Дарма, що підприємства тепер здебільшого державі не належать. Однак держчиновники суворо дотримуються того ж принципу: економія понад усе! І справа тут не лише у звичці. Імовірно, стійкість її підживлюється з джерел, збережених зусиллями патологічно «ощадливих» чиновників ціною людських прав, здоров’я, а подекуди й життя.

У тому дехто виявляє фантастичну вигадливість, варіюючи застосовувані засоби залежно від сфери фахової діяльності, кожен на свій кшталт — директорський, суддівський чи, скажімо, медичний. Ну хто б, окрім чиновних медиків з їх умінням анатомувати, міг винайти спосіб зберегти чиїсь гроші шляхом розчленовування інвалідів на частини? Не в буквальному сенсі, ясна річ, однак із наслідками для них, близькими до того. Та найстрашніше те, що медична практика «розчленовування» через втручання судових органів набуває логічного завершення у фактичному нищенні людини. І то зрозуміло: адже найбільшу економію дає ліквідація джерела витрат.

У кожного — свій шлях на Голгофу

Юрій Оськін — колишній працівник Київського заводу художнього скла (КЗХС) — пройшов усі стадії нищення. На завод він улаштувався у 1977 році, після армії, сповненим надій юнаком. 15 років поспіль пропрацював шліфувальником кришталевих виробів. А в 35-річному віці закінчив свій трудовий шлях інвалідом II групи з діагнозом вегетосенсорна полінейропатія, яка є одним із проявів вібраційної хвороби. Та не лише високочастотна вібрація, впливу якої піддається організм шліфувальника під час роботи на станку, руйнує здоров’я працівників на виробництві, офіційно визнаному шкідливим. До цього ще слід додати високий рівень шуму, сирість і постійне переохолодження — на алмазний круг, яким оброблюються заготовки, щоб уникнути перегріву, весь час подається холодна вода. Спеціальний одяг, у якому працює шліфувальник, забезпечує вельми умовний захист від вологи, холоду й пилу.

А саме пил і становить найбільшу загрозу. Він містить низку небезпечних для здоров’я хімічних речовин, серед яких миш’як, кремній, цинк і надзвичайно отруйний свинець. Останній не виводиться з організму, а його накопичення призводить до ураження органів кровотворення, дихання, нервової системи, нирок, мозку, різкого погіршення зору й слуху, до депресій, затемнення свідомості й до паралічів. За даними наукових досліджень, здійснених ще в 60 — 70-х роках і підтверджених наступними спостереженнями, поєднання таких чинників є причиною комплексу тяжких хвороб, зокрема, різноманітних поліневритів, неврозів, аж до розладу ЦНС, змін міокарду, ішемічної хвороби, аневризми мікросудин мозку та руйнації кісток усього організму (системного остеопорозу). Особливо страждають кінцівки, на яких ураженню піддаються не лише кістки, де концентрується і пов’язана свинцева отрута, а й м’язи та шкіра, а також спинний хребет, що призводить до патологічних змін у хребцях.

Щоб попередити такі наслідки, підприємства мають проводити низку захисних заходів, спрямованих на зниження вібрації та захисту від отруєння пилом. Вони її, ясна річ, і проводять. Біда лише в тому, що кожне — в міру своїх можливостей. Наприклад, рідний Оськіну КЗХС проводив капітальний ремонт верстатів, що й так працювали з перевантаженням (робітники виконували план на 160 — 200%), не кожні чотири роки, як то було передбачено паспортними даними обладнання, а раз на десятиліття. Лише на восьмий рік із часу приходу Юрія Володимировича на завод керівництво спромоглося розпочати модернізацію вентиляції, однак і ту не довело до кінця. Не вистачало й звичайних респіраторів. А про систему сигналізації при перевищенні гранично допустимого рівня отрути в повітрі годі було й говорити — її не існувало. Через що подеколи, як свідчать документи Московської районної і Київської міської санепідемстанцій МОЗ та Інституту медицини праці, концентрація хімічних речовин у повітрі перевищувала допустиму ДОСТом у 20 разів, а свинцю — у 100 разів і більше!

Серед заходів, здійснюваних «задля оздоровлення» робітників, були й такі, як проведення щоденної гімнастики на робочому місці — в атмосфері з отруйними випарами, додаткове харчування у вигляді молока, яке сприяє накопиченню свинцю в організмі й не рекомендоване до вживання тими, хто стикається зі свинцевим пилом. Натомість кисломолочні продукти й соки, рекомендовані Директивним листом МЗ СРСР (№123-6/589-19 від 29.05.1979 р.) та КЗпП УРСР (науково-практичний коментар до п. 4 ст. 166 від 977 р.), не видавалися.

Як зазначено в «Довіднику шкідливих хімічних речовин» за 1988 рік, ознаки отруєння свинцем при постійному його вдиханні «спостерігаються через вісім років». Не дивно, що саме 1985 року Юрій Оськін почав відчувати себе вельми зле. Однак тримався: втратити роботу, яка забезпечувала пристойний статок сім’ї, дозволити собі не міг. Лише 1990 року, коли почала відніматися ліва рука, звернувся до лікарів. Хоча, згідно з усіма нормативами, керівництво заводу саме мало б забезпечувати працівникам проходження регулярних й ретельних медичних оглядів. Не обізнаний із тонкощами медичної науки, Юрій тоді й не думав пов’язувати своє самопочуття з умовами виробництва — вважав, що на погіршення здоров’я вплинуло те, що він упав в цеху і забив ключицю.

«Розчленовування» хворого

В інституті ортопедії та травматології, де він проходив обстеження, несподівано встановили: у хворого негаразди з хребтом, і запропонували операцію. Наскільки захворювання хребта (спонділолістез), що виникло на тлі системного остеопорозу, є серйозним, Оськін на той час і уявити собі не міг. А що воно є ще й професійним, просто не знав. Отож, від операції відмовився і працював далі. Та стан погіршувався.

За рік знову довелося йти до лікарів. Однак у клініці професійних захворювань № 26, як і в Інституті медицини праці, фахівців із захворювання кісткової системи не виявилося. Отже, не беручи до уваги висновок спеціалістів з Інституту ортопедії, тяжко хворому працівникові встановили інший діагноз — вегетосенсорна полінейропатія верхніх кінцівок з вираженим больовим синдромом. Визначили також і втрату працездатності на рівні 25%, однак у інвалідності відмовили. Як виявилося згодом, причина зміни діагнозів полягала не лише у відсутності фахівців.

За законом, визначення причини захворювання, пов’язаного з професійною діяльністю, покладено на Інститут профзахворювань, який мав би враховувати висновки інших спеціалістів, умови роботи хворого тощо. Те саме мала б брати до уваги і МСЕК — єдина установа, уповноважена встановлювати інвалідність та її причини. І робити це також і шляхом надання необхідних запитів до інших медичних установ та підприємств. І знову — мали б. Якби не «залишковий принцип». Тому причини інвалідності Оськіна встановили без зайвих клопотів — без Акта розслідування профзахворювання, без належної (а не складеної на підставі даних «зі стелі») санітарно-гігієнічної характеристики тощо. До речі, необхідні документи у медичній справі відсутні й досі. Після публікації в газеті в березні 1994 році МСЕК із неохотою, однак «переглянула» свою позицію (хоч знову — без тих самих належних документів). Наслідком було визнання причиною інвалідності тієї ж полінейропатії, однак уже як професійного захворювання.

Притому медики якось «призабули», що рік тому хворому вже було встановлено тяжкий діагноз, пов’язаний із ураженням хребта, і в подальшому його ніхто не спростував. Та й не зміг би: в історії хвороби від початку були наявні висновки визнаних фахівців у цій галузі: академіка професора В.Фіщенка та професора О.Руслової щодо наявності в хворого Оськіна спонділолістеза й щодо професійного характеру цього захворювання. У чому хитрість такої підміни діагнозів? У тому, що «забудькуватість» лікарів дозволила підприємству-винуватцю зекономити на виплаті компенсацій, належних інваліду відповідно до п. 9 «Правил відшкодування шкоди...» (від 26.03.1993 р.). Адже хвороба хребта була виявлена роком раніше, отже й мали виплатити ще й за цей рік.

Та й цим можливості економії не були вичерпані. А тепер — увага! Діагноз «полінейропатія» передбачає втрату працездатності на рівні не більшому, ніж 40%, що відповідає III групі інвалідності. Однак притому реальну втрату визначили в 50%. Відповідною встановили й групу — другу. Запитання: невже економні лікарі раптом пожаліли хворого й «подарували» йому групу кращу, ніж мали на те право? Аж ніяк. Ось тут і було запроваджене медичне ноу-хау, яке межувало з витонченим садизмом — «розчленування хворого на частини».

Коли Оськін глибше вникнув у парадокси своєї інвалідності, він став повністю непрацездатним, що й підтвердили лікарі. Однак, мовляв, причиною цього стало «загальне захворювання», зокрема й патологія хребта. А от «професійна втрата», на їхню ж думку, склала 50%. Цікава арифметика виходить: отож людина, яка через загальні захворювання повністю втратила здатність працювати хоч би де це було, наполовину все ж може працювати професійно! Або, ще конкретніше, інвалід, не придатний за станом здоров’я навіть для клеєння конвертів, може працювати шліфувальником кришталю — лише «напівсилу». Таке розчленовування людини на працездатну і непрацездатну, професійну і непрофесійну частини спроможне заморочити будь-кому голову. Однак і це ще не все!

Родзинкою ситуації є те, що ані підміна діагнозу, ані «розчленовування хворого» не рятували медиків від необхідності дотримуватись «Інструкції з застосування списку професійних захворювань», де у п. 5 чітко зазначено: у разі, «якщо професійне захворювання викликає погіршення перебігу непрофесійного, яке призвело до втрати працездатності, то причина втрати працездатності має вважатися професійною...». Однак законодавство заощадливим медикам ні до чого. Їхнє головне завдання — не лікувати, а економити! У цьому разі — гроші власника підприємства, яке 1992 року після проведення приватизації перетворився на ВАТ «КЗХС».

Ліки перемоги

1997 року Міністерство праці виявило, що КЗХС систематично обкрадає інвалідів, занижуючи розмір зарплатні, з якої нараховувалася пенсія. Щоправда, міська прокуратура ознак злочину в таких діях не знайшла. Про те, як самі лікарі «кинули» його на користь роботодавця, Оськін дізнався лише 1998 року. Тоді ж він уперше звернувся до суду. Вимоги до заводу-відповідача були прозорими: компенсувати недоплату, яка на той час уже перевищувала 10 тисяч гривень, оплатити рахунки за лікування (що передбачено ст.ст. 11, 30 Закону «Про охорону праці» та «Правилами відшкодування шкоди...»), виплатити вартість санаторно-курортних путівок, якими згідно з тією ж статтею закону (п. 5) мав користуватися хворий.

Підприємство довгий час не визнавало своєї причетності до втрати працівником здоров’я. Та продершись за три роки через силу-силенну судових засідань, відмов у задоволенні позову й скасуванні тих відмов, пан Оськін домігся відносної справедливості. Московський райсуд м. Києва своїм рішенням постановив стягнути з заводу на користь позивача недоплачену суму в розмірі 10 728 грн. І хоча вона була значно меншою реальної суми недоплат, та це вже була перемога.

Долаючи численні труднощі, наполегливий інвалід отримав належні гроші — щоправда, лише в 2004 році! Однак питання з путівками та оплатою лікування залишалося нерозв’язаним — і через те, що Інститут медицини праці вимагав внесення чималого (і законодавчо не регламентованого!) «благодійного внеску» як умови лікування (сплачувати його підприємство категорично відмовлялося), і тому, що МСЕК уникав виконання своїх обов’язків із контролю над лікуванням хворого. До того ж у 2003 році не стало й заводу-відповідача — він був оголошений банкрутом. Так розпочався новий виток поневірянь інваліда.

Охоронці здоров’я і прав, єднайтеся!

Правонаступником зобов’язань завода-банкрута було визнано Фонд соціального страхування. Що той у своїй законослухняності виявився достойним послідовником свого попередника — це тема окремої і докладної розмови. Тут же я зазначу лише те, що належного лікування інвалід Оськін як не отримував раніше, так не отримує й досі. Причиною цього стало не лише прагнення керівництва КЗХС й, зокрема, його директора В.Чернецького та головного бухгалтера Г.Ковпоші, будь-якою ціною уникнути «невиробничих витрат», а й нехлюйство МСЕК. До обов’язків Медико-соціальної експертизи належить розробка індивідуальної реабілітаційної програми для хворого, на підставі якої підприємства й установи мають забезпечувати його лікуванням (ст. 18 «Положення про медико-соціальну експертизу» і ст. 69 «Основ законодавства України про охорону здоров’я»). Вона ж дозволяє контролювати цей процес. Та от біда: надто МСЕК справами перевантажена, аби ще й виконувати свої обов’язки і сушити голови медичних світил над програмою оздоровлення якихось там шліфувальників, видувальників чи полірувальників. Не міністри, мовляв, — вилікуються самі. А не вилікуються — тим менше проблем.

Першу за дев’ять років (!) реабілітаційну програму було розроблено на період із 18.02.2000 р. по 01.03.2001 р. Однак надіслано хворому аж 20.01.2001 р. — після чергового судового засідання, тобто тоді, коли термін її дії добігав кінця, а отже реалізувати її вже не було можливості. Як відбивається багаторічна відсутність медичної допомоги на стані здоров’я інваліда, пояснювати, гадаю, немає потреби. Однак на справах МСЕК вона позначалася якнайкраще, адже давала підстави звинуватити самого хворого в тому, що він не проходить необхідних обстежень, а в подальшому його ж шантажувати — щоб не тинявся по судах! — зниженням групи інвалідності.

А «тинятися» доводилося добряче. Лише в суді Голосіївського району, де з липня 2000 р. по травень 2003 р. розглядалася справа, з 21 судового засідання через неявку відповідачів або з вини судді не відбулися 16. І коли єдиний раз через гіпертонічний криз на засідання не з’явився позивач, відомий широким колам громадськості суддя І.Волик питання «розв’язав» блискавично — виніс ухвалу залишити заяву без розгляду.

Хто знає, що таке багаторічна участь у судових процесах, через яку цілком здорові люди подеколи перетворюються на інвалідів, той може собі уявити, які наслідки вона мала для інваліда Оськіна. У липні 2003 року його оперують із приводу аневризми мозку на тлі загострення гіпертонічної хвороби. Операцію було проведено у відповідно спеціалізованому медичному закладі. Аневризма ж, хоч її і згадують у медичних працях як один із наслідків систематичного отруєння тим самим свинцем, із погляду МСЕК, не належить до професійних захворювань п. Оськіна. І тому шалені витрати на операцію йшли з кишені громадянина. Цей «побічний» ефект не останню роль зіграв у тому, що після скасування апеляційним судом рішення І.Волика і зміни підсудності розгляду справи (її було передано до Деснянського райсуду) позивач доповнив свої вимоги. Тепер він просить визнати всі наявні в нього хвороби професійними, а задля забезпечення належного лікування зобов’язати МСЕК розробити індивідуальну програму реабілітації, а Фонд соціального страхування — її виконувати.

Немає людини — немає проблеми?

А далі розпочалося звичне. З восьми призначених судових засідань лише два відбулися, і то за відсутності когось із відповідачів — представників Фонду соцстрахування чи МСЕК. Два відкладалися через незрозумілу їх відсутність і стільки ж — через документально підтверджену хворобу Оськіна. Лише 13 вересня 2004 р. судове засідання нарешті розпочалося в повному складі. Однак його драматичний перебіг ледь не закінчився трагедією: під час надання пояснень Оськіну, для якого після тяжкої операції будь-яка стресова ситуація могла стати останньою в житті, раптом стало погано. Як згодом з’ясувалося, виникла реальна загроза крововиливу в мозок. Та на благання представника Оськіна в суді викликати «швидку» і суддя А.Андрієнко, і представник МСЕК — він же її голова і лікар-неврапатолог (!) П.Бобровнік весело пояснили людині, яка перебувала між життям і смертю, що їй краще іти до лікарні самій, оскільки поки доїде «швидка», хворий устигне померти.

Хворий таки вижив. І, розцінивши відмову в наданні лікарем термінової медичної допомоги як дію, яка підпадає під статті 135, 136, 139 Кримінального кодексу України, звернувся з відповідною заявою до прокуратури. Наслідки не забарилися. Поки прокуратура шукала підстави у відмові в порушенні кримінальної справи проти судді й лікаря, пані Андрієнко скористалася досвідом свого попередника й винесла ухвалу... залишити заяву позивача без розгляду. І все на тій же підставі — що нібито позивач уникає проведення судових засідань. Прокуратура ж нарешті підстави відмовити заявнику відшукала. Вихід знайшовся в перекваліфікації «заяви про злочин» на «звернення громадянина» (на рівні Генпрокуратури), а далі — на «скаргу» (на рівні прокуратур міської і районної).

Скаліченому підприємством, залишеному напризволяще медичними установами держави Юрію Оськіну, як і багатьом його товаришам по нещастю, не лишається іншого шляху, як іти до кінця. Відступитися означає приректи себе на вірну смерть — через відсутність лікування. Однак і на цю боротьбу із «захисниками» здоров’я і прав людини потрібне неабияке здоров’я... Найстрашніше те, що ця ситуація — типова. Як там, у Сталіна: немає людини — немає проблеми?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво