Останній із могікан київського рекету - Право - dt.ua

Останній із могікан київського рекету

28 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 28 квітня-12 травня

Рік тому, в березні 2005-го, міліція з великою помпою затримала кримінального авторитета на прізвись...

Рік тому, в березні 2005-го, міліція з великою помпою затримала кримінального авторитета на прізвисько Бабай, котрий контролював Київський залізничний вокзал, про що відразу ж повідомила в засоби масової інформації, оскільки хід операції особисто контролював заступник міністра з оперативної роботи Геннадій Москаль. Втішно, що, на відміну від багатьох інших, ця справа не перетворилася на повний пшик, не була тихо зам’ятою і навіть має судову перспективу, попри те, що головний підсудний — 48-річний Бабай — звільнений Солом’янським районним судом на підписку про невиїзд, а обвинувачення йому і ще чотирьом його подільникам пред’явлено далеко не за всіма епізодами їхньої злочинної діяльності, про які правоохоронні органи мали оперативну інформацію.

Рекет квартироздавальниць

Знайомлячись із обставинами цієї справи, дивуєшся, що такі речі могли відбуватися в центрі Києва в XXI столітті, хоча, якщо серйозно сприймати запевняння попередніх керівників МВС, рекет вимер десь у середині 1990-х. Ми спробуємо висвітити всі основні сторони діяльності бригади Бабая, однак почнемо з тієї, що лягла в основу обвинувального висновку.

За іронією долі, найактивніше співробітничала зі слідством та категорія потерпілих, експлуатація якої приносила Бабаю наймізернішу частку його доходів: жінки, котрі здавали на привокзальній площі квартиру на ніч (зобов’язані були сплачувати по 40 доларів на місяць), бабусі, котрі продавали на платформах горілку, ковбасу та цукерки (20 гривень щодня), і хлопчики-реалізатори телефонних карток, які стояли під колонами станції метро «Вокзальна» (5 гривень на день).

Цікаво, що представники саме цього прошарку дрібного вокзального бізнесу свого часу самі закликали Бабая, як давні русичі варягів, щоб ними «княжити і володіти». Річ у тім, що ще років п’ять тому цих жінок міг скривдити кожен покидьок. Їх тероризував будь-який малолітній нахаба, котрий дерзнув у нетверезому стані назвати себе «королем вокзалу», якому зобов’язані платити всі бариги. Для захисту тітки стали через своїх родичів і друзів шукати сильну особистість, одного імені якого боялася б вся навколокримінальна шушваль, а з іншого боку, щоб ця людина зуміла забезпечити дружній нейтралітет вокзальної міліції.

На цю роль ідеально підходив Бабай. Про нього відомо, що, будучи молодим хлопцем, він працював водієм в інституті Шліхтера і при цьому «грачував» на службовій «Волзі». Його улюбленими клієнтами були іноземні туристи, яких він розвозив від вокзалів і аеропортів по столичних готелях. При цьому тямущий шофер хвацько займався з ними фарцовкою і міг так віртуозно обкрути їх навколо пальця, що ті навіть соромилися поскаржитися в міліцію, а найпопулярніша газета тих часів «Вечірній Київ» 1984 року навіть присвятила йому замітку в рубриці «Ганьба паразитам!»

Перебудова збагатила його казково. Наприкінці 1980-х Бабая уже вважають ватажком мафії вокзальних таксистів, яка, окрім приватного візництва, продавала клієнтам дефіцитну тоді горілку і ще диковинних тоді повій. Слід визнати: відомі кримінальні авторитети не вважали Бабая собі рівнею і презирливо називали його баригою. Та й сам він зовсім не прагнув кривавої слави, воліючи мати дружні ділові зв’язки з державними органами, зокрема з адміністрацією залізничного вокзалу. Так, за його протекцією десяток човникарів могли закупити квитки на цілий вагон поїзда «Київ—Софія» і забити клумаками всі його полиці.

Бабай прийняв під своє крило малий бізнес на вокзалі, а серед його активісток утворилося відносно стійке ядро, представниці якого самі збирали гроші для «даху», пояснювали новоприбулим товаришкам правила гри і бігли доносити Бабаю про те, якщо хтось із новеньких не хотів платити і його слід було прогнати. Зустрічалися хитрухи, котрі ходили по площі і зазивали постояльців, але, побачивши «бабаїв», утікали. Але такі номери не проходили — бували випадки, що Бабай сам ганявся по коліях за жінками похилого віку. Деякі міняли дислокацію — переходили від майданчика перед входом у центральне приміщення вокзалу, котре пильно контролювали здирники, на інше, безпечніше місце — до станції метро «Вокзальна». Однак там не було попиту, і бідолахи могли простояти весь день, але так і не здати квартиру клієнту. Більшість із них підкорялися і платили.

Та все одно цей бізнес приносив більше клопоту, ніж користі, оскільки контингент квартироздавальниць не був стабільним. Ядро, що було його опорою, постійно розмивалося — багато жінок, у зв’язку з поправкою матеріального становища поверталися до нормального життя, зате приходили інші, «небиті», яких треба було «виховувати й виховувати». Сектор незадоволених із часом не зменшувався, і в «потрібний час» дуже швидко знайшлося два десятки чоловік, готових дати викривальні свідчення проти рекетирів.

«Лохотрон»

Значно більший доход бригаді приносив «лохотрон», вірніше, контроль над людьми, котрі ним займалися. Низову ланку цих шахраїв складали симпатичні дівчата, які під виглядом рекламних акцій безкоштовно роздавали перехожим авторучки, запальнички й іншу дрібницю, а потім пропонували взяти участь у розіграші цінних призів — холодильників, телевізорів чи відеомагнітофонів. Ці розіграші зазвичай закінчувалися тим, що легковірні люди, навіть не усвідомлюючи, що їх обманюють, віддавали пройдисвітам величезні гроші. Немає потреби детально викладати механізм цього обману, оскільки його вже було неодноразово описано в пресі, однак зауважимо, що деякі бабусі, котрим шахраї люб’язно надавали таксі, привозили для них із дому десятки тисяч гривень, накопичених усією родиною на купівлю квартири.

«Лохотронники», звісно, не могли тривалий час працювати на одному місці і постійно кочували велелюдними перехрестями Києва, а особовий склад груп, які орудували на вокзалі, постійно змінювався. Однак провести оперативні заходи і затримати їх не становило особливих складнощів. Проте, як повідомив у розмові з нами начальник управління МВС України на транспорті В’ячеслав Гарбуз, міліція лінійного управління на станції Київ-Пасажирський мала з цього злочинного бізнесу чималу частку доходу, а тому надзвичайно благодушно ставилася до «лохотрону».

Дружні стосунки з окремими представниками правоохоронних органів Бабай налагодив досить давно, судячи з того, що колишній заступник начальника ЛУВС зі слідства Олександр Литвин, який звільнився багато років тому, працює у нього адвокатом. Цей досвідчений юрист відпрацьовує свій хліб не даремно. Так, міліцією було затримано кілька груп шахраїв, проте під суд пішли дівчиська, а довести причетність Бабая до цих справ так і не вдалося.

Грабунки заробітчан

Найобурливішими злочинами були грабунки західноукраїнських заробітчан, які поверталися з-за кордону додому через залізничний вокзал Києва. Торік Солом’янським районним судом було засуджено до різних строків позбавлення волі кілька груп молодих людей, які займалися цією брудною справою, але довести їхню причетність до злочинної організації Бабая теж не вдалося.

Найбільш поширеним варіантом був той, коли бандити вривалися, наприклад, у поїзд «Москва—Івано-Франківськ» чи інший аналогічний йому за маршрутом, котрий мав стоянку на станції «Києві-Пасажирський». Проникнувши у вагон, зловмисники знаходили купе з людьми, що мали заробіток, і по одному виводили в тамбур, де пояснювали, що кожен лох, який провозить гроші через Київ, зобов’язаний їм платити п’яту частину. Зазвичай перелякані люди намагалися відбуватися якоюсь незначною сумою, а грабіжники у свою чергу, залежно від ступеня переляку своєї жертви, намагалися вирвати якомога більше. Але у тих, кого залякати не вдавалося, зароблені тяжкою працею гроші відбирали силою і при цьому били.

Взагалі банди грабіжників стали орудувати на вокзалі ще наприкінці 1980-х років, коли вони оббирали човникарів за наводкою провідників поїздів і під прикриттям міліції. Заробітчани із Західної України, які змінили човникарів, являють собою зручну мішень для бандитів. Досить було набрати звірячого вигляду і грізно сказати: ти — лох, а значить, плати.

І знову ж таки, досить важливу роль у цьому безмір’ї зіграла огидна позиція міліції, котра потурала бандитам. За словами В’ячеслава Гарбуза, якщо потерпілі скаржилися в лінійне управління, їх під будь-яким приводом намагалися відфутболити, всіляко мурижили, а найбільш наполегливим робили «повернення». Це означало, що вокзальна міліція знала грабіжників, як облуплених, і у разі потреби легко могла організувати повернення відібраних грошей. Однак таких наполегливих знаходилося небагато.

Бандити відпрацювали ще кілька схем грабежу. Вони, наприклад, вистежували жертву ще з моменту прильоту в аеропорт «Бориспіль» і через завербованих таксистів передавали інформацію про те, коли «клієнт» прибуде на залізничний вокзал. А там уже грабіжники заманювали людей у безлюдні завулки, оглушали ударом ззаду і відбирали гроші. Важко повірити, але за домовленістю з міліціонерами-операторами з кімнати відеоспостереження злочинці могли з екранів моніторів стежити, як їхні потенційні жертви пересуваються по платформах і залах очікування. Цей факт із гіркотою змушений був визнати генерал Василь Зарубенко — колишній начальник УМВС на Південно-Західній залізниці.

Після розгрому угруповання Бабая до багатьох працівників міліції було застосовано серйозні оргвисновки: декого з них було звільнено, розформовано вокзальний загін «Беркута», котрий занадто потоваришував із бандитами, а залишений підрозділ патрульно-постової служби лінійного управління внутрішніх справ було переведено в пряме підпорядкування вищестоящому УМВС на Південно-Західній залізниці. Але, на жаль, навіть після цього грабування заробітчан не припинилися, і найсумніше, що цим продовжують систематично займатися міліціонери. Визначаючи в юрбі пасажирів осіб, які приїхали з-за кордону, вони безпричинно вимагають пред’явити документи, чіпляються до митних декларацій (котрі взагалі не в компетенції міліції), і під усякими надуманими приводами погрожують посадити в буцегарню. При цьому прозоро натякають, що викуп, тобто «штраф», можна сплатити на місці, і тоді вони відстають.

Так, колишній помічник чергового по лінійному відділу був засуджений до п’яти років позбавлення волі за те, що відібрав у заробітчанина, котрий повернувся з Португалії, 500 євро. Крім того, Київська транспортна прокуратура розслідує ще мінімум три аналогічні кримінальні справи, де достеменно відомо, що людей грабували працівники міліції, але встановити їхні особи не вдалося. Порятунок потопаючих поки продовжує залишатися справою рук самих потопаючих, однак викликає надію той факт, що транспортна міліція визнає наявність плям на мундирі і намагається позбутися зрадників у власних лавах.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво