Одіссея судді

Поділитися
Щоб чинити справедливо, треба знати дуже небагато, але щоб на повних підставах творити несправедливість, непогано б стати юристом...

Щоб чинити справедливо, треба знати дуже небагато, але щоб на повних підставах творити несправедливість, непогано б стати юристом.

Г.Ліхтенберг

Будь-яке рішення, постанова або визначення суду тією чи іншою мірою негативно впливає на долю однієї зі сторін судового процесу. При цьому тим, хто програв, особистість людини, яка вершила їхні долі, здебільшого глибоко байдужа. Як і те, що робиться поза залом судових засідань.

Між тим, суддям, як і всім іншим членам суспільства, притаманні людські слабкості. Все б нічого, але за негативними часом рисами характеру служителів Феміди стоять зламані людські долі.

Історія однієї кар’єри

Восени 1997 року офіцера однієї з військових частин, розквартированих у Дніпропетровській області, Андрія Володимировича Куликова призначили військовим суддею дніпропетровського місцевого військового суду терміном на п’ять років. Рекомендував майора юстиції Куликова на цю посаду, не пізнавши докладно його особистість, один із високопоставлених чинів Південного оперативного командування. За цю помилку досі розплачуються конкретні люди, які волею обставин стикнулися безпосередньо в суді з Андрієм Володимировичем.

І року не минуло з початку діяльності новоспеченого судді, як з’являється перший наказ про його не зовсім, м’яко кажучи, правомірну діяльність. Уже 14 квітня 1998 року голова військового суду Дніпропетровського гарнізону полковник юстиції В.Коваленко у наказі № 20, зокрема, констатує «несумлінність, несприятність і... особисту недисциплінованість судді Куликова», який провів судове засідання в Кривому Розі в нетверезому стані. Через місяць — ще один наказ, де розбирається пиятика в приміщенні суду, одним з учасників якої був той самий майор. А 9 вересня 1998 року Андрія Володимировича позбавляють премії за хамство у «стані алкогольного сп’яніння» на адресу підполковника юстиції В.Борзова. Далі наказ голови військового суду 22 жовтня 1998 року під № 59 стосувався низької професійної підготовки судді Куликова, з чим йому наказувалося підготуватися й провести заняття на тему «Про порядок підготовки до розгляду кримінальної справи». Замість цього майор юстиції не виходить на службу, йому зараховують прогул, про що з’являється відповідний документ.

Погодьтеся, тільки за одну провину з перелічених, хоч ви були б премудрою головою, можна втратити роботу. А от суддів, мабуть, виховують. Щоб не втомлювати подробицями, зауважу, що весь службовий шлях майора юстиції Куликова з моменту призначення суддею й донині вистелений двома дюжинами негативних стосовно нього наказів, де констатуються регулярні пиятики, прогули та виразний непрофесіоналізм.

«Выехав по вызову милиции на место, — докладав у своєму рапорті на початку 90-х командир полку полковник Числов голові апеляційного суду Південного регіону, — я выяснил, что старший лейтенант Куликов был в невменяемом состоянии опьянения, грозил наряду милиции, пытался оказать сопротивление, находясь в офицерской форме, вел себя агрессивно и вызывающе…»

Що ж до непрофесіоналізму, то це думка кваліфікаційної комісії військових судів України, яка встановила в роботі Куликова за шість років 23 судові помилки.

Добре розуміючи, що повторне обрання йому не загрожує, Андрій Володимирович звернувся до голови дніпропетровського військового суду з проханням: мовляв, мене переоберуть, а я вирушу до нового місця служби в Західну Україну. Вчинивши за горезвісним принципом «баба з возу, кобилі легше», досвідчений суддя, «афганець», полковник юстиції Коваленко досі не може простити собі м’якотілості й довірливості.

Восени 2002-го майора Куликова переобрали суддею, причому з безстроковими повноваженнями. Ставши «безсмертним», він передумав їхати на нове місце служби. За словами голови військового суду Василя Коваленка, Андрій Володимирович заявив, що нині свою діяльність він здійснюватиме «суто за своїм розумінням».

Фактично невразливий, суддя став дозволяти собі хамство навіть до підлеглих жінок.

Із пояснювальної записки секретаря судового засідання А.Ш.: «…При рассмотрении нескольких гражданских дел (без участия истца и ответчика) судья Куликов выносил решения, не выходя в судебное заседание (виділено мною. — Авт.) …Я не могу больше терпеть явные нарушения, обиды, оскорбления и унижения от судьи Куликова, любому терпению приходит конец, и поэтому я отказываюсь работать с ним…»

Наслідком цього документа став позов майора юстиції до своєї підлеглої про захист його честі й достоїнства.

Після чергового судового розгляду з майором у Красногвардійському суді 15 січня нинішнього року друкарка з секретного листування Лашко у своєму поясненні на ім’я голови військового суду Дніпропетровського гарнізону пише: «…Ш. вернулась из суда в стрессовом состоянии, ее трясло, никак не могла успокоиться… Она нам рассказала, что в суде майор Куликов А.В. стал ей угрожать возбуждением в отношении ее уголовного дела, у нее было намерение порезать себе вены…»

Категорично, внаслідок того самого хамства й агресивності, відмовилася навіть тимчасово працювати з Куликовим в листопаді 2003 року й секретар-помічник судді Н.Кочерженко.

Ще один нюанс. Цікаво, як майор-суддя міг розглядати й виносити вироки «дідам» за нестатутні відносини, якщо й сам неодноразово грішив цим?

З рапорту молодшого сержанта Тапірова (орфографію й мову оригіналу збережено. — Авт.): «…за период 2001 года мне известно, что м-р Куликов А.В. после рабочего дня находясь в нетрезвом состоянии, «застраивал» солдат, прикомандированных к военному суду, обзывал нецензурными словами… Таких случаев при мне было три раза».

Далі об’єктом нападу «безсмертного» судді став уже його шеф, голова Дніпропетровського місцевого військового суду полковник юстиції Василь Коваленко. Андрій Володимирович побачив незаконність у неприємних для себе трьох наказах, підписаних Коваленком, і порушив проти голови 19 травня 2003 року… кримінальну справу також за трьома статтями КК України: 376, 423 і 424. Наявне правове невігластво, оскільки суддя не має права порушувати кримінальні справи, якщо немає відповідної заяви потерпілого. Адже суддя має право порушувати кримінальні справи виключно за приватними обвинуваченнями. Зрозуміло, що постанову скасовано в апеляційному порядку, а скаргу Куликова на це визначення Верховний суд залишив без задоволення. Майор юстиції не заспокоївся і 23 квітня нинішнього року порушив три (!) кримінальні справи знову ж щодо свого шефа, голови місцевого військового суду Коваленка, військового прокурора гарнізону Зелінського та начальника гарнізону генерал-майора Шаповала. На очевидну беззаконність прийнятих рішень подано апеляцію.

До речі, колегам Андрія Володимировича терпець урвався ще 20 жовтня минулого року, коли кваліфікаційна комісія суддів військових судів України вирішила клопотати перед Верховною Радою України про звільнення його з посади. Куликов оскаржив це рішення у Вищій раді юстиції (ВРЮ). Але 4 лютого 2004 року ВРЮ України на своєму засіданні скаргу майора-судді залишила без задоволення, а рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів визнала обгрунтованим і законним. Після чого було подано відповідне клопотання до Верховної Ради.

Квартирне питання

Остання справа, яку розглядав Куликов, стосувалася незаконного, на його думку, надання квартир кільком високопоставленим військовослужбовцям дніпропетровського гарнізону, серед них прокурору Зелінському і начальникові гарнізону. Безумовно, образа «простих офіцерів», черга яких знову відсувалася на невизначений термін через позачергове отримання житла зазначеними офіцерами гідна найжорсткішого й найрішучішого судового рішення. Тим більше, що своїм наказом №52 від 30.10.03 начальник дніпропетровського гарнізону розподіляв 21 з 47 квартир. 29 січня нинішнього року суддя Куликов цей наказ визнав неправомірним і скасував його. Після чого наклав арешт на всі квартири.

Аргументи Андрія Куликова кореспондентові «ДТ» на перший погляд досить вагомі:

— Предметом розгляду в суді був наказ, а не житлові умови конкретних посадових осіб дніпропетровського гарнізону. Якщо ти потребуєш поліпшення житлових умов, пишеш заяву до житлової комісії, там розглянуть, прокурора поставлять у чергу — чергу позачерговиків. Суд добивається і досягне, щоб квартири, виділені дніпропетровському гарнізону, було розподілено відповідно до черговості, за списками черговиків.

Але річ у тім, що військовому прокуророві Дніпропетровська квартиру надає не начальник гарнізону, а командуючий корпусом. І згідно із законом, військового прокурора слід забезпечити житлом протягом півроку. Проведене автором цих рядків розслідування, крім іншого, виявило таке: колишній начальник Дніпропетровського гарнізону житло не отримав, оскільки відбув до нового місця служби до Одеси, а новий — генерал-майор Шаповал, досі живе в готелі, а прокурор — на приватній квартирі.

Тим часом рішення щодо житла, прийняте суддею Куликовим, досі не набуло законної чинності. Андрій Володимирович, порушуючи статті 290, 291, 295 ГПК України, наклав арешт на квартири, призначені для військовослужбовців, котрі через це другий рік туди не можуть вселитися. А тому до всіляких інстанцій від потенційних новоселів ідуть потоки скарг на Куликова. Між іншим, жити в багатостраждальному будинку мають не тільки прокурор і начальник дніпропетровського гарнізону, а й кількадесят сімей «простих» військовослужбовців. Один із позовів, С.Ярошевського, пройшовши всі встановлені інстанції, має розглядати Верховний суд України.

Проте Андрій Володимирович проігнорував розпорядження голови військової колегії Верховного суду України від 16 квітня 2004 року про направлення цивільної справи за позовом С.А. Ярошевського до Верховного суду України.

На війні як на війні

Терпець голови військового місцевого суду дніпропетровського гарнізону В.Коваленка урвався і 9 червня нинішнього року він наказав створити комісію, щоб у присутності Куликова вилучити з його сейфа цивільну справу С.Ярошевського й передати до канцелярії суду.

Андрій Володимирович наказ прочитав, але справу видати відмовився. Коли ж до його кабінету, де вже були два члени комісії, судді Д.Осіїк і С.Рябчук із двома співробітниками суду, увійшли запрошені слюсарі, колишні старші офіцери Збройних сил України, Куликов цілком професійно вдарив свого колегу Осіїка кілька разів у живіт, після чого направив на нього та інших присутніх газовий балончик. (Вогнепальна зброя, на щастя, лежала в горезвісному сейфі.) Підсумком судових «розбірок» стала госпіталізація та хімічний опік першого ступеня обох очей Дмитра Осіїка та порвана куртка одного з запрошених слюсарів, який спробував зупинити суддю. Різка відсіч «недоторканого» Куликова завершилася тим, що члени комісії залишили приміщення, а Андрій Володимирович, закривши кабінет, вирушив у невідомому напрямі й відтоді до моменту підготовки до публікації цього матеріалу на роботі та вдома не з’являвся.

З цього приводу голова військового суду звернувся до військового прокурора Дніпропетровського гарнізону з інформацією про хуліганські дії свого підлеглого.

***

З одного боку, «безстроковість» дає суддям цілком певну незалежність від будь-кого. З іншого — «безсмертний» суддя отримує можливість чинити справжнісіньке свавілля, зупинити яке вельми непросто. Одіссея судді Куликова наочно демонструє безнадійну громіздкість цієї процедури…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі