«Об’єднавшись у злочинну групу…»

Про те, чи можна говорити про політичні переслідування в контексті гучних кримінальних справ, голова правління Укра­їнсь­кої Гельсінкської групи з прав людини, співголова Хар­ківсь­кої правозахисної групи Єв­ген Захаров розповів кореспон­дентові ЛігаБізнесІнформ: «На жаль, про це можна і потрібно говорити. Більше того, у кожній із цих справ були помічені абсолютно нісенітні, з погляду здорового глузду, дії влади. Взяти ту ж таки «справу Луценка» щодо стажу його водія. Що Луценко скоїв? Лише звернувся до Кабі­нету міністрів із листом, у якому запитав, чи можна зарахувати час роботи шофера до приходу в мі­ліцію у міліцейський стаж. Таких листів сам Луценко написав ще не менше 20. До нього такі листи писали Цушко, Білоконь, ниніш­ній міністр Могильов уже кілька написав. Це звичайна практика. Запит іде в Кабмін, Міністерство праці та соцполітики дає від­повідь. І якщо вже говорити про організовану злочинну групу, то до неї мають входити десятки співробітників міністерства, які готували лист. У чому тут кримі­нально карні діяння Луценка, я не розумію. Збитки - 40 тисяч гривень - відшкодовано.

Тому обвинувачення я розцінюю як юридично нікчемне.

Та й причини переведення Луценка з підписки про невиїзд на утримання під вартою незрозумілі. Він що, порушив щось, виїжджав без дозволу слідчого? Нічого такого не було. Суд озвучив чотири мотиви. Перший - довго ознайомлювався зі справою. Це взагалі неподобство: ознайомлюватися зі справою - це право обвинувачуваного та його адвоката, а не прерогатива слідчого - план писати. Данський Гельсінкський комітет, який моніторив зазначений процес, написав: це нечувано, щоб слідчий диктував, як обвинувачуваному готуватися до процесу. Другий мотив - відмовився визнати себе винним. Але, вибачте, це його право, гарантоване Конституцією. Третє - відмовлявся відповідати на запитання про себе. Це теж його право. І четверте - давав інтерв’ю, писав статті, тим самим заважав працювати слідству.

Всі чотири приводи в сукуп­ності - грубе порушення прав людини, статей 5, 6 і 10 Євро­пейсь­кої конвенції з прав людини. І коли Європейський суд розг­ляне цю справу, то, на мій погляд, держава програє і заплатить Луценку кілька тисяч євро.

У нашій країні вже давно ніхто не бачив такої волаюче незаконної справи. Немає жодної дії прокуратури, жодного рішен­ня суду, в яких хоч щось можна було б логічно пояснити, сказати: так, це законно. А ось незакон­ні дії, неаргументоване утримання під вартою - це саме одна з ознак політичного пересліду­вання. Тим паче в цій справі є очевидний політичний мотив.

Це взагалі блюзнірство - брати такі речі за підставу для рішення суду про утримання під вартою. Він тому й оголосив голодування, що жодних правових аргументів у нього не залишилося. І навіть цим не домігся, щоб його звільнили. Тобто його хочуть зламати, хочуть, щоб він здався, визнав себе винним. Думаю, ця боротьба триватиме до рішення суду. І для мене очевидно, що нічого розумного очікувати не доводиться. Сама справа стає стилістично дуже схожою на справи проти правозахисників 70-80-х років, сам же Луценко поступово перетворився на типового в’язня сумління.

Що буде далі? Ставлення до Луценка змінюється, з нього вже зробили мученика в очах багатьох людей. Навіть ті, хто до нього ставився не дуже добре, починають йому співчувати».

Крім Луценка, на статус по­літ­переслідуваних можуть, за словами Є.Захарова, претендувати й інші підслідні: «Безумовно, справа Тимошенко - теж полі­тична. Це вже й міжнародні експерти підтвердили. Благо, її не позбавили волі. Але збиралися.

Є ще політичні справи, які не зачіпають чиновників. Наприк­лад, дві справи проти підприємців - учасників «податкового майдану». Одна за фактом групового порушення громадського порядку, інша - за те, що кілки в майдан вбили і тим самим зумисне зіпсували гранітну плитку. Мотив переслідування політич­ний: залякати тих, хто виходив на Майдан, щоб більше вони цього не робили. Факт порушення порядку полягав у тому, що 22 листопада було подано заявку на мітинг протесту з участю 100 тисяч чоловік, і цілком зрозуміло, що така кількість людей транспорт у центрі Києва паралізує. Що мала зробити міліція? Пус­тити його в обхід. Але вона цього не зробила. Ось і вийшло «групове порушення». Постає запитання: хто за це відповідає? Ще один момент: справу відкрили за фактом, жодній людині обвинувачення не пред’явили, а на допити перетягали тисячі підприєм­ців, забирали прямо з робочого місця, залякували, загрожували. Все це разом свідчить, що влада боїться нового Майдану і не хоче нових протестів.

За другою справою обвинувачують сім чоловік. У постанові про порушення справи написані одні й ті ж сакраментальні слова: об’єднавшись у злочинну групу за змовою, вони вбили ті ж самі кілки й поставили намети. А далі з’ясовується: ці люди одне з одним не знайомі, вперше зустрілися на засіданні суду. Про якусь змову взагалі говорити не можна! До того ж перші чотири особи, яким висунули обвинувачення, взагалі жодного стосунку до Майдану не мали, зате всі були раніше засуджені. Влада вважала, що все це минеться непоміченим. А сталося так, що цими людьми зацікавилися, почали захищати, домоглися звільнення з-під варти, викрили цю фальсифікацію. Ну й тепер на першому ж попередньому засіданні суддя Євген Сидоров, подивившись на це все, відправив справу прокурору на дослідування. Отож справа зависла.

Візьмемо третю категорію справ, пов’язану з виступами організацій, які називають себе патріотичними. Вимастили фарбою пам’ятник Дзержинському - злісне хуліганство. Відрізали голову погруддю Сталіна, що стоїть у дворику обкому компартії в Запоріжжі, зняли це дійство на відео й повісили на сайті, - по всій країні обшуки, допити, затримання, всіх вирахували, відвезли в Запоріжжя, били, позбавили одягу, не годували. Маячня якась. За що? За те, що вони відрізали голову погруддю людини, котру більшість українців вважають катом і злочинцем?»

На думку Є.Захарова, ситуа­ція з правами людини погірши­лася. Завдяки цим незвичайним історіям, у яких явно прозирають політичні мотиви і які тому стали об’єктом уваги великої кількості людей, усі й побачили, як це все відбувається.

«Точно так само, як члени «Тризуба», зазнають катувань та інших видів незаконних насильницьких дій ті, кого підозрюють у скоєнні злочину. Мета зрозуміла - щоб зізналися. Оцінна кількість постраждалих за 2010 рік по країні - 790 тисяч осіб. У 2009 році було 604 тисячі осіб. Але у 2004-му, скажімо, було понад мільйон. Це величезні цифри, отримані вони з допомогою соціологічного опитування. Вибірка була - чотири тисячі чоловік у п’яти містах країни... Це оцінна цифра, але вона величезна. Навіть уповноважений із прав людини визнає, що кожен третій затриманий в Україні піддається катуванням. Це проблема, яка стосується всіх.

Але ж на цьому все не закінчується. Ситуація, що сталася з Луценком, підстав для утримання якого під вартою, згідно з КПК, не було, у звичайних справах трапляється досить часто. Тому обвинувачуваних тримають у СІЗО. Причому в нас немає, як в інших країнах, сумарного обмеження часу утримання під вартою під час слідства і суду, людина може перебувати в СІЗО без вироку і сім, і десять років, - такі випадки траплялися. Хоча, наприклад, у сусідній Молдові вже давно впровадили норму, що вину можна доводити не більше двох років. За два роки не довели - випускайте.

Наприклад, у справі «Харчен­ко проти України», рішення в якій прийнято 10 лютого ниніш­нього року (Україна програла 20 тис. євро компенсації колишньому ув’язненому Київського СІЗО, який перебував під вартою з квітня 2001 року по серпень 2003-го. - Ред.), Європейсь­кий суд виявив системні порушення і дав українському уряду шість місяців на те, щоб виправити законодавство про попереднє слідство та утримання під вартою. Та ось уже травень закінчився, а поки що нічого не зроблено».