Нескладна операція з летальним результатом. восьмирічна дівчинка не прокинулася після операції з вирівнювання кістки - Право - dt.ua

Нескладна операція з летальним результатом. восьмирічна дівчинка не прокинулася після операції з вирівнювання кістки

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Лікарські помилки, на жаль, не рідкість в усьому світі. Як недавно повідомляли ЗМІ, за статистикою, у США через них щорічно йде з життя сім тисяч чоловік...

Лікарські помилки, на жаль, не рідкість в усьому світі. Як недавно повідомляли ЗМІ, за статистикою, у США через них щорічно йде з життя сім тисяч чоловік. Скільки хворих в Україні «заліковують» до смерті, невідомо, однак у пресі раз за разом спливають такі трагічні історії. Ось і в Тернополі восьмирічна дівчинка не прокинулася після звичайної операції з вирівнювання ноги, що неправильно зрослася після перелому. Батьки впевнені: їхня єдина дитина померла через недбалість медиків, а ті, своєю чергою запевняють, що врятувати дівчинку було неможливо…

Перед операцією Діанка сама попросила: «Зробіть мені укол, щоб не було так боляче…»

— Дочка була такою ніжною, делікатною, охайною, завжди дуже стежила за собою, — розповідає мама дівчинки Тетяна Николюк. — Вона захоплювалася вишиванням бісером, хотіла після третього класу піти до художньої школи. Була такою хорошою, що її не можна було не любити... У лікарні Діанка ніколи не лежала. Правда, після Нового року сильно застудилася й кілька тижнів не ходила до школи. Хвороба довго не минала, але ми лікували її вдома гомеопатичними засобами. У квітні після тривалих холодів нарешті виглянуло сонечко, і донька захотіла покататися на самокаті. Тільки рушила з місця, і впала на бік, на камінь. Її принесли додому двоє незнайомих чоловіків, що проходили подвір’ям. Ми викликали «швидку», і та привезла нас у травматологічне відділення обласної дитячої лікарні. Черговим був Ігор Петрович Радчук, як нам сказали, дуже хороший лікар, котрий пропрацював у лікарні не один десяток років. У Діани діагностували перелом правої стегнової кістки зі зміщенням, через кілька годин їй зробили нескладну операцію й поставили на скелетне витягання. Дочка пролежала так майже місяць, до початку травня. Потім на ногу наклали гіпсову пов’язку, і нас відправили додому, попередивши, що треба прийти через півтора місяця.

Ми прийшли на тиждень раніше, бо про це попросила сама Діана. Додому до неї часто приходили друзі, а однокласники навіть приносили листи (вчителька задала їм це як добровільне домашнє завдання). Нудьгувати Діанці не давав і кіт Семен. Між тим, надворі вже цвіла весна, а дочка могла спостерігати за веселими дитячими іграми лише з ліжка через віконце, тому в неї почалася депресія...

— Коли в середині червня ми прийшли до лікаря, він нас не впізнав, — розповідає батько Діани Микола. — Довелося нагадувати, хто ми і звідки. Медсестра відвела нас у палату зі старими радянськими ліжками з розтягнутими пружинами, на які поклали дерев’яний щит і тоненький матрац без подушки. Щойно в Діани почали знімати гіпс, лікар несподівано кудись заквапився й пішов. Напевно, відразу помітив, що нога зрослася неправильно, і не хотів давати пояснення. Зняли пов’язку, і навіть я, не фахівець, побачив — щось не те — хвора ніжка в дочки виявилася кривою й помітно коротшою від здорової. «Що це таке?» — питаю медсестру. А та наче нічого не сталося: «А що — нормальна нога». Прикладає її до здорової й переконує: «Дивіться, все добре». Рентген засвідчив: зламана кістка не зрослася. У дружини істерика, донька плаче... Медсестра віднесла знімки до лікаря й повернулася зі словами: «Готуємося до нової операції».

Дві доби ми провели в цій палаті, і весь цей час донька не могла втриматися від стогону й плачу. Поки нога була зафіксована в гіпсі, вона нічого не відчувала, а після зняття пов’язки з’явився страшний біль. Дружина гладила й утішала доньку дві ночі. Першу Діанка не спала, бо на сусідньому ліжку плакала дівчинка, котрій вправляли пальчик, а другу сама не могла терпіти біль. Дружина просила медсестру принести подушку, аби зручніше вмостити доньку й полегшити біль, але та відрізала: «Не можна». Подушку крадькома принесла санітарка, попросивши, щоб ми її не виказали. Санітарки в лікарні виявилися найлюдянішими з усього персоналу, вони й порадять, що робити, і заспокоять, і допоможуть... Операцію запланували через три дні, на суботу, однак ми попросили перенести її на п’ятницю, бо донька вже не могла терпіти біль. Коли о десятій ранку прийшов анестезіолог, Діанка сама попросила: «Зробіть мені укол і так кладіть на каталку, а без цього не чіпайте». Зробили укол, і коли біль відступив, донька полегшено зітхнула: «О, я вже нічого не відчуваю, я вже засинаю…» Так і заснула з усмішкою.

«Хочете мене розжалобити?» — питав патологоанатом

Через дві години дочку привезли до палати. На сусідніх ліжках граються діти, сидять батьки. Обличчя в Діанки було дуже блідим, а руки холодними. Анестезіолог сказав, що дочка ще трохи поспить, і пішов. Я приблизно на годину поїхав на роботу, а коли повернувся, відразу побачив: з донькою щось зле. У неї було страшне серцебиття, здавалося, серце от-от вискочить із грудей. Дружина вже кликала медсестер, але вони запевняли, що так і має бути. Я все одно пішов по анестезіолога. Той з’явився через кілька хвилин (серцебиття трохи стихло, але все ще залишалося сильним). «О, ми вже прокидаємося», — сказав спокійно. Посмикав дочку за вушко, поторгав за щічку: «Діанко, вставай». Ніякої реакції. «Все нормально, хай ще трохи поспить», — сказав лікар і пішов. Я сідаю біля ліжка і бачу, як Діанка поступово згасає. Ніколи не бачив смерть, але десь у підсвідомості розумів, що донька помирає. І хоч би якось батьківське серце смикнулося — кричи про допомогу, клич лікарів. Вона танула в мене на очах, а я сидів поруч, як ідіот, і нічого не робив, бо вірив словам лікарів, що все нормально, так і має бути. В цю хвилину заходить анестезіолог, підходить до Діани й швидко іде геть. У палату забігає кілька лікарів, усіх виганяють у коридор, починається страшна метушня. А це ж не реанімація, вона на три поверхи вище. Поки знайшли кисневу подушку, принесли якісь прилади...

Через якийсь час із палати виходить лікар, розвертається біля нас, немов біля порожнього місця, і йде до свого кабінету. Більше ми його не бачили. Так само мовчки виходять інші лікарі, залишився сам анестезіолог. Руки трясуться, очі вирячені, голос тремтить: «Убий мене, але я її не врятував». Мене як обухом по голові вдарили, я на секунду втратив самовладання й заліпив йому ляпаса. Потім перед очима все попливло, тіло стало ватяним, я опустився на стілець біля дочки й більше нічого не бачив. У палату заходили й виходили якісь незнайомі лікарі, інші люди. До мене підійти вони не наважувалися, тому пробували домовитися через мого кума. «Просять, — каже, — підписати заяву, що ти не маєш претензій до лікарів». Я категорично відмовився. Прийшла заступник головного лікаря, покрутилася, зрозуміла, що я нічого не підпишу, й вийшла, кинувши у дверях фразу: «На розтин». І ми всі рядочком рушили за каталкою до моргу. Біля дверей — патологоанатом, відвертий цинік, котрого, напевно, навмисно поставили, аби вибити в нас цей підпис. Прошу, що не треба робити розтин. «Ви мене не проймете», — відрізає. Щось намагаюся пояснити. «Хочете мене розжалобити? То це моя робота, я щодня таке бачу». Тобто на наш стан абсолютно ніхто не зважав. Я зараз уже собі думаю, якби таке сталося в Америці чи Німеччині, відразу з’явився б психолог, котрий спробував би хоч якось допомогти чи хоча б поговорити зі співчуттям, по-людськи. А тут — ти в шоку, що втратив єдину дитину, у житті нічого такого не чекав, а тобі підсовують якісь папери, і на твої емоції всім начхати.

Зрештою, після розмови з патологоанатомом ми підписали папери, що відмовляємося від розтину й не маємо претензій до лікарів. Хотіли швидше забрати доньку додому, аби рука жодного лікаря її більше не торкалася... Потім слідча ніяк не могла зрозуміти, чому ми не захотіли робити розтин. Але уявіть, коли це можливо, ситуацію: я чекаю, що дитина прокинеться і нарешті почне видужувати, а вона помирає... Що коїлося в душі, не описати. І щоб після цього її різав той патологоанатом, а лікарі шепотіли йому на вухо, що писати в документі? Хто б їх перевірив? Треба було везти дитину до Києва до незалежних експертів, але голова відмовлялася сприйняти навіть те, що сталося, де там думати, що робити...

У лікарню прибіг мій батько. Він психонув, знайшов лікаря й зажадав повернути п’ятдесят доларів, які ми дали після першої операції. Той приніс гривні. Ні співчуття, ні вибачень ми від нього не дочекалися. Чи то люди в нас такі неправильні, що привчили медиків до винагород, чи самі вони, не знаю... Всі дають. Не хочеш якогось лиха, треба заплатити, щоб нормально поставилися. І це ще не гарантія якості. Бо вони вже сприймають це як належне і навіть не стараються...

На похороні Діанки не витримували навіть дорослі чоловіки. Заходили в кімнату на хвилинку й відразу виходили — у кожного ж свої діти. Однокласники доньки розкидали перед процесією квіти, весь двір був ними встелений. І кіт Семен теж попрощався з нею по-своєму. Спочатку ми віднесли його до сусідів, але потім принесли, адже Діанка дуже любила його. Семен вистрибнув на труну, понюхав ноги Діанки, підійшов до її рук і голови. Потім зістрибнув на підлогу, обійшов коло, знову вистрибнув у труну, посидів біля Діанки кілька хвилин, зіскочив і більше не підходив.

Встановити причинний зв’язок між діями медиків і смертю дитини без експертизи неможливо

Смерть Діани Николюк викликала великий резонанс. Кілька газет опублікували матеріали, в яких прямо звинувачувалися медики. В обласній дитячій лікарні була створена контрольно-експертна комісія, яка дійшла висновку: причиною смерті могло стати тромбоемболічне ускладнення і тромбоемболія легеневої артерії, врятувати від якої практично неможливо. Висновки комісії опублікували в пресі разом із подробицями лікування дитини, які особливо обурили батьків Діани.

— Майже все, сказане лікарями, — неправда, — каже Микола. — Нам рекомендували прийти в лікарню через півтора місяця після першої виписки, а не через місяць, як написано у висновку. Лікарі твердять, що повторне зміщення кістки, швидше за все, сталося через порушення режиму вдома. Але ж ми доглядали доньку, дружина весь час була з нею, спеціально купили для Діанки твердий диван. Як можна говорити про порушення режиму, якщо за час, поки донька лежала вдома, ніхто з лікарів не поцікавився її станом? Навіть у ті два дні до операції лікар жодного разу не заглянув до нас у палату. Зате перед випискою додому, коли на ногу наклали гіпс, контрольний рентгенівський знімок так і не зробили. То, може, зміщення кістки сталося ще в лікарні? Особливо обурює твердження, що різке погіршення почалося в присутності анестезіолога, котрий одразу почав реанімаційні дії. Нам самим доводилося кликати лікарів до доньки, коли було видно, що з нею негаразд, а вони твердили — все нормально, так і має бути. Я цікавився у фахівців, що таке тромбоемболія. Виявляється, при летальному результаті від неї людина обов’язково синіє, а Діанка весь час була біла, як аркуш паперу, такою її й поховали. Після перелому за два місяці донька дуже вимучилася, а останні дні перед операцією взагалі не спала. Напевно, її треба було краще обстежити, щось покрапати, підтримати, а вони її одразу на стандартну операцію. Ослаблений організм, напевно, просто не витримав перевантаження... Коли я прочитав у газеті всю цю неправду, прямо з роботи побіг у лікарню до завідувача ортопедично-травматологічним відділенням, котрий коментував висновки комісії. «Як ви можете так відверто брехати?» — питаю його в кабінеті. А він розгублено кліпає очима: «Я лише прочитав те, що написано в історії хвороби...»

В обласній дитячій лікарні провину лікарів у смерті дитини категорично заперечують. Лікаря, котрий лікував Діану, на роботі не виявилося, одразу після інциденту він пішов у відпустку й виїхав за межі області. Головний лікар лікарні Григорій Корицький спочатку відмовлявся від коментарів, щоб зайвий раз не нагнітати пристрасті, однак потім погодився коротко висловити свою думку.

— Помилкою лікарів було те, що після операції дитину госпіталізували не в реанімаційне, а ортопедично-травматологічне відділення, — каже Григорій Іванович. — За це покарано завідувача реанімацією — він звільнений із посади. Хоча при ускладненні, що виникло в дівчинки, госпіталізація в реанімацію все одно нічого не дала б. Дитина тривалий час перебувала на лікарняному ліжку з обмеженням рухової активності, внаслідок чого в судинах могли утворитися тромби. Тромбоемболічне ускладнення виникає рідко — один випадок на тисячу-дві пацієнтів. Однак якщо тромб відірвався й закупорив судину, порятунку немає. Комісія дійшла висновку, що саме це ускладнення, найімовірніше, стало причиною смерті. Зі стовідсотковою впевненістю це стверджувати не можна, оскільки батьки категорично відмовилися від розтину.

— Але при такому ускладненні дівчинка мала посиніти, а батьки кажуть, що вона була зовсім білою.

— Зрозумійте мене правильно — в такому стані можна говорити різні речі. Лікар-анестезіолог у присутності батька сказав, що дівчинка раптово посиніла, після чого сталася зупинка серця. Я співчуваю батькам, розумію, що це для них велике горе. Проте звинувачувати медиків у тому, що сталося, немає ніяких підстав.

Прокуратура також не встановила в діях лікарів складу злочину, тому в порушенні кримінальної справи було відмовлено.

— Установити причинний зв’язок між діями медиків та смертю дитини без судово-медичної експертизи неможливо, — каже старший помічник обласного прокурора Марина Чудопалова. — Я вважаю, що батьки були не праві, відмовившись від розтину, і сказала їм про це. Однак приймати такі рішення — їхнє право.

Рішення прокуратури не стало несподіваним для батьків дівчинки.

— Ми знали, що нічого не вийде, — каже Микола. — І звернулися в газету не для того, аби когось посадили за грати, а щоб люди побачили, як у нас ставляться до хворих дітей, хотіли, щоб пролунала правда. Хоча це така правда, що з її допомогою я нічого не доможуся. Просто це не та держава. Країна гарна, я патріот своєї країни, а держава не та. Життя людське тут ніколи не цінувалося й не цінується....

— Після смерті Діанки я дуже переживала, чи не боляче їй там, — каже мама дівчинки Тетяна. — Дуже хотіла, щоб дочка наснилася. І вона наснилася — бігає, грає, сміється й каже: «Не переживай, мамо, мені зовсім не боляче...»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво