Мовчання — золото? - Право - dt.ua

Мовчання — золото?

18 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 18 лютого-25 лютого

Цікава в нас країна, панове! У ній дуже багато речей не піддаються розумінню з погляду звичайної логіки...

Цікава в нас країна, панове! У ній дуже багато речей не піддаються розумінню з погляду звичайної логіки. Особливо — логіки закону. Так, скажімо, була я колись винна державі не стягнену з мене за рік 1 (одну) гривню податку. То від дзвінків податківців телефон у мене був ледь не розжарений, стільки разів нагадували вони мені про борг, погрожуючи судом і вимагаючи, аби я ту гривню повернула їм якомога швидше. Та ось парадокс: виявляється, зі збільшенням суми недоданого в державну скарбницю увага відповідних органів до боржника може зменшуватися. І навіть сходити нанівець, особливо якщо є підстави підозрювати не простий факт одноразової недоплати, а систематичне ухиляння від оподаткування з відповідними атрибутами протизаконного вчинку — подвійною бухгалтерією, фальсифікацією документів тощо. Ба більше: така «діяльність» за певних умов не привертатиме уваги й прокуратури. Приклад того — сумна історія, котра як розпочалася 1995 року, так триває й досі.

Ах, «Одеса» — перлина біля моря...

Понад чверть століття існує в Києві чи то кав’ярня, чи вже ресторан із веселою назвою «Одеса». Стилізовані під сільський інтер’єр, його затишні зали-кімнатки, що вільно розташувалися на чималій площі в 1200 кв.м. у центральній частині столиці — по вул. Червоноармійській, давно є улюбленим місцем проведення бенкетів та фуршетів «з приводу» і без такого для колективів багатьох підрозділів місцевої влади — від адміністрації до прокуратури й міліції. Під час поетапної приватизації на початку 90-х перетворилася «Одеса» на колективне підприємство, з якого в червні 1995-го з ініціативи директора Рози Абдулівни Іванцової за рахунок прибутку колективу народилося ТОВ «Фірма «Одеса».

Працівники фірми, що звикли працювати в умовах «усенародного господарства», не вникали в тонкощі розподілу часток статутного фонду й, довіряючи обізнаності директорки в питаннях приватизації, погодилися на запропоновані нею умови: 54% самій пані Розі, по 5% — заступнику директора, головному та старшому бухгалтерам, а ще 1% — буфетникові. Чому розподіл часток саме такий, кому мали належати 30% решти і чому до складу засновників ТОВ не ввійшли інші працівники — власники колективного підприємства, учасники майбутнього ТОВ на момент його створення не поцікавилися. А дарма.

Попри запевняння керівниці в тому, що записане в статуті — лише формальність і прибуток насправді розподілятиметься в рівних частках, відсотки ці, як виявилося під час підписання договору, отримала така собі Наталія Бебко. Отримала як член трудового колективу, хоч ніколи доти, як і впродовж ще тривалого часу, в кафе не працювала й, відповідно, не мала до формування власності колективу жодного стосунку. Єдиним зв’язком, що хоч якимсь чином (але не юридичним) пов’язував її з рештою засновників ТОВ, були родинні стосунки з директоркою — їй Наталія доводилася рідною донькою. З того й почала нагромаджуватися лавина брехні, обманів та правопорушень, яка за кілька років накрила з головою і майже розчавила інших учасників ТОВ. Але тоді вони й уявити не могли, у що виллється їхня сліпа довіра до керівника.

Одразу зазначу, що ситуація тяжких образ і підозр, яка склалась у стосунках нині вже колишнього директора (п. Іванцова полишила цю посаду, вийшовши на пенсію, і тепер задовольняється неформальним керуванням підприємством) і співробітників — також колишніх і майже колишніх, не має характеру побутової сварки. Надто багато документів, які мандрують замкненим колом державних інституцій, викликають вельми серйозні питання щодо узгодженості функціонування фірми «Одеса» з правовими нормами. І засвідчені тими документами факти потребують принаймні ретельної перевірки з боку державних органів.

Лише таким шляхом можна розв’язати тугий вузол, що кидає тінь передусім на саму Розу Абдулівну. І, здавалося б, хто, як не вона, мала б бути зацікавленою в тім, аби довести, що підозри на її адресу безпідставні. І хто, як не державні органи, мали б уважно поставитися до фактів, які наштовхують на думку, що в даному випадку колектив підприємства, як і держава, опинилися в ролі ошуканих. Та дивно, що ані захисники державних інтересів і правопорядку — райдержадміністрація, прокуратура, податкова, ані сама Роза Абдулівна не виявляють жодного ентузіазму у захисті своїх інтересів та репутації. Що теж наштовхує на певні роздуми.

У ворожому оточенні

Як не член трудового колективу, Н. Бебко мала б принаймні внести потрібну частку до статутного фонду. На це установчим договором їй було відведено півроку. 1997 року мати прилаштує дочку на роботу в очолюване підприємство і проголосить власним заступником (без згоди колективу, так само, як 2002 року працевлаштує й свою невістку І. Журбенко на посаду свого другого заступника — з фінансів), передавши їй відібране від бухгалтерів право підпису й печатку. Лише після того з’являться й документи, якими передачу майна зафіксовано, — два акти, датовані липнем і листопадом 1995 року. Біда не лише в тому, що складені вони не за належною формою — без зазначення виготовлювача обладнання та його марки, без техпаспорта, тобто — всього того, що уможливлює ідентифікацію майна. А й у тому передусім, що зазначене в них як передане майно не фігуруватиме в решті тогочасних документів — ані в установчому договорі, датованому серпнем, ані в накладних за підписом бухгалтера, якими вони оприходувалися б.

Сама Роза Абдулівна цю документальну неув’язочку пояснить тим, що більшу частину документації в неї з метою помститись украли колишні працівники. Однак чим пояснити те, що в документах, які залишилися й до яких злодійські руки, ймовірно, не дійшли, присутність майна Н. Бебко все одно не спостерігається? Чи не надто хитромудрі вороги в пані Іванцової, аби не лише спромогтися вибірково викрасти документацію з сейфу в її квартирі, а й дістатися до справи з приватизації, яка перебуває в Голосіївській райдержадміністрації і в якій майно Бебко також не фігурує?

Дивним чином не позначилася вартість переданого майна й на балансі підприємства, який на початок 1996 року лишався тим самим, що в жовтні року попереднього. Єдине «місце», де 30 відсотків Бебко справді присутні, це «місце» розподілу прибутку, з якого в сімейний бюджет директорки йшли, таким чином, не лише її власні 54%, а й 30% додаткових, узятих із повітря.

Перебування Н. Бебко на роботі в ТОВ, яке створювало би підстави для її входження до складу співзасновників, родинний тандем намагається нині підтвердити розрахунково-платіжними відомостями за 1996 рік. У наданих мамою й донькою паперах справді наявне доньчине прізвище. Немає там іншого — підписів Л. Козлової та О. Литвин, які на той час обіймали посади головного і старшого бухгалтерів. Натомість їхні підписи є на майже тотожних відомостях за той самий час, де прізвище Бебко... не фігурує.

І в цьому п. Іванцова вбачає лише капості ворогів. Та ці «капості», які юридичною мовою називаються підробкою документів, хоч би хто її здійснив, для Голосіївської райпрокуратури не становлять інтересу і не дають підстав сумніватися ані в тому, що Н. Бебко введено до кола співзасновників законним чином (і таким самим чином до того кола не потрапили Г. Грицаєнко, Л. Сопільник та В. Гаркуша, які, пропрацювавши в кав’ярні на багато років більше, ніж сама пані Іванцова, мали для того підстав аж ніяк не менше за неї), ані у високоморальній і законослухняній діяльності директорки.

Згодом підприємлива директорка інформує колектив, що своїм одноосібним рішенням вона давно вже надала частину приміщень в оренду ТОВ «Бостонська компанія України». Колектив не ремствує, адже гроші за оренду були б для ТОВ доречними. Однак орендар, за словами директорки, виявився дуже непорядним — з’їхав з орендованих площ, не сплативши з 1995 по кінець 1997 року жодної копійчини. Натомість, як стверджуватиме вона, він залишив Товариству своє обладнання. Те, що директорка не виявила бажання судитися з «бостонцями» за заподіяні збитки, вперше заронило сумнів, чи справді пані Іванцова постраждала нарівні з рештою членів колективу.

Вальс-бостон по-київськи

Відповідь знайшлася лише 2000 року, коли до рук колективу випадково потрапив (надійшов поштою, яка переплутала адресатів) документ, означений як «Претензія» і підписаний пані Іванцовою. Претензію пані пред’являла Раймону Фергані, керівникові ТОВ «Бостонська компанія Києва», яка 1998 року змінила «бостонців України». Дивний збіг: зміна «караулу» відбулася акурат у день «втечі» попередника-боржника. «Київські бостонці», за умовами офіційного договору, мали щомісячно сплачувати 3000 грн. за оренду приміщень. Що цей договір мав ще й утаємничений Додаток № 4, який виник за три дні після укладання самого договору, випливало з Претензії. Згідно з цим документом, із 1 січня 1999 року «бостонцям» київського розливу та сама оренда мала вилитися ще й у додаткову суму, еквівалентну... 9 тис. доларів! І головне, що вони таки сплачували ці чималі гроші — аж до вересня 1999 року! А з вересня, нехороші, обмежилися лише зазначеними в договорі трьома тисячами гривень. Що обурило директорку і за що та виставила їм рахунок у 387 043 грн., з урахуванням індексу інфляції й пені.

Чи сплачувала пані Іванцова податок з уже раніше отриманих 72 тисяч доларів, мало б зацікавити податкову. А заодно і прокуратуру. Та не зацікавило. Попри багаторазові звернення туди членів колективу з наданням відповідних документів, навіть відеокасети, на якій зафіксовано факт переговорів представників обох ТОВ — Р. Іванцової та Тоні Жемаеля — з приводу виниклого боргу і цілком однозначне визнання обох сторін, що до обвалу гривні 1998 року орендар регулярно проплачував по 9 тис. доларів. Роза Абдулівна, правда, стверджує, що і орендарів, які б сплачували шалені гроші, не було, і про підписану власноруч Претензію вона нічого не відає, а підпис на ній — підробка. Що й було, за її словами, підтверджено експертизою, яку вже проводила районна прокуратура стосовно цього факту. А проте помічник прокурора Голосіївської райпрокуратури Р. Нагальнюк пояснив, що така експертиза може бути проведена лише в разі порушення кримінальної справи. Однак саме його підпис і прикрашає постанову про відмову в порушенні кримінальної справи проти директора фірми «Одеса». Отже, лукавить пані Іванцова? І лукавить прокуратура, стверджуючи, що підстав для порушення справи не знайдено?

Та й як їх було знайти, якщо факти перевірялися шляхом… усного опитування — пані Іванцової, її доньки, невістки та підлеглих? А як же постраждалі — ті, хто, з волі Рози Абдулівни, не ввійшов до складу засновників? Як бути з не проведеною перевіркою документальної частини чи з опитуванням Тоні Жемаеля, який сплатив щонайменше 72 тисячі доларів, які не фігурували в документах підприємства? Чи пани прокурори та їхні помічники всерйоз вважають, що, якби совість керівництва фірми була нечистою, на запитання: «А чи правда, що ви отримували «ліві гроші», з яких не сплачували податки, приховували прибутки від засновників ВАТ, привласнюючи їхню частку, давали хабарі посадовим особам, аби мати можливість і далі безкарно діяти в тому ж дусі?»— налякані опитувані, здійнявши очі вгору й б’ючи себе в груди, почали б каятися у скоєному? Може, перевірка фактів усе ж таки передбачає і перевірку документів та опитування осіб, не зацікавлених у приховуванні інформації?

Тим часом у заявах у різні інстанції та в доданих до них документах згадувалися й інші цікаві речі. З пояснення відповідальної за роботу кіоску на вул. Тельмана В. Скалецької прокуратура, наприклад, дізналася, що з 22 квітня по 12 травня 2003 р. денну виручку кіоску (понад 7 тис. грн.) було передано безпосередньо п. Іванцовій в обхід каси та бухгалтерії. А з пояснення іншого працівника кафе, С.Гаврилової, можна зрозуміти, що нею лише з 1 по 7 квітня 2003 р. було передано до каси і відбито у звіті 478 грн., тоді як в іншому звіті, наданому директорці разом із рештою виручених грошей, сума була вже інша — 1031 грн. І це — лише окремі випадки за невеликий період, впродовж якого їх зафіксували бухгалтери. Прокуратуру ж при перевірці цих фактів цілком задовольняють усні пояснення працівниць, із яких випливає, що пояснювальні вони писали під тиском, під диктовку і взагалі не розуміючи, що пишуть.

Непереможна сила усмішки

Черговий договір оренди приміщень, укладений Р. Іванцовою в листопаді 2002 року з В. Третяк (до того — комірником Товариства, яка раптом перетворилася на приватного підприємця), виник, на думку заявників, також із метою приховувати доходи від оподаткування та уникнути розподілу їх між членами ТОВ. Адже в оренду було здано... кухню діючого ресторану й частину його торгового залу. От цікаво було б побачити, як працював ресторан без кухні і як орендар та орендодавець розподіляли між собою прибутки, отримані від експлуатації частин одного й того самого залу! Та, мабуть, ще цікавіше спостерігати, як працює ресторан узагалі без приміщень, що їх майже всі після того, як термін дії договору з Третяк закінчився, директорка передала черговим орендарям — своїй невістці Журбенко та новому комірнику ТОВ Домбровській: вона зазнала тих самих трансформацій, що й попередниця, і враз перетворилася на підприємця.

Із заяв і документів, наданих до прокуратури та РДА, випливає також, що фірма «Одеса» для пані Рози — не єдине джерело отримання прибутку. Існують ще й торгові точки, які діють без належного дозволу райвлади, — кафе «Бістро» на вул. В.-Либідській, що спеціалізується на торгівлі алкогольною продукцією, та вже згаданий кіоск на вул. Тельмана. Районна влада чудово знає про їх існування, не заперечує й того, що вони не зареєстровані. Та це її не бентежить, хоч, з огляду на решту «неув’язочок», важко повірити, що з отримуваного там доходу податки сплачуються. Можливо, щира усмішка пані Іванцової, з якою вона запевняє, що всі її джерела отримання доходу оформлені належним чином і податки з них надходять до держскарбниці, — більш вагомий аргумент, ніж будь-що інше? Своєю чергою, пан Нагальнюк із прокуратури коментар з цього приводу дати відмовився, посилаючись на те, що у своїх діях керується як законом, так і вказівками безпосереднього керівництва в особі прокурора району М.Иванця.

Не одразу, однак двоє «привілейованих», які мали честь бути запрошеними до п’ятивідсоткової участі в заснуванні ТОВ — бухгалтери Лариса Козлова та Олена Литвин, — таки зрозуміли, до якої пастки їх затягнуто. Після невдалих спроб по-людськи поговорити з директоркою, вирішили вони шукати допомоги в правоохоронних органів і райадміністрації, обдурюваній, як вони вважали, не менш, ніж вони самі.

Першою реакцією голови РДА Тетяни Строкань, яка почула розповідь відвідувачів (відбиту й у письмовій заяві) та ознайомилася з документами, було обурення. Принаймні так здалося скаржникам. Пані Строкань рішуче пообіцяла розібратися. Розбиралася довго. Після двох місяців рішучих «розборок» і повторного звернення скаржників відповідь таки надійшла. Приголомшлива. С. Садовой — заступник Т. Строкань — повідомляв, що протиправні дії керівника ТОВ «Фірма Одеса» «не відносяться до сфери управління РГА», і радив авторам звернутися до правоохоронних органів або до суду. Дивна поблажливість представників районної влади до підприємця, чиї податки з прибутків, цілком імовірно, не поповнюють районний бюджет і чиї підприємства роками функціонують без дозволу влади! Чи й тут відкрита усмішка пані директорки відіграла свою непереможну роль?

Готівку в руки, майно під заставу, а кінці у воду?

Доки тривали «розборки» пані Строкань із пані Іванцовою, шукачі правди й закону і собі не марнували часу й спробували діяти власними силами. А тут ще одна новина: виявилося, що приміщення, яке постійно модернізувалося та ремонтувалося, знову, на думку директорки, конче потребує ремонту. І кредит на нього на суму півмільйона гривень погодився надати банк «Хрещатик» — під заставу майна фірми. Про це в лютому 2003 р. було укладено відповідну угоду. З урахуванням того, що офіційний звітний товарообіг ТОВ за рік становить близько 300 тис. грн., навряд чи, розсудили бухгалтери, директорка, позичаючи кошти, планувала розраховуватися з кредитором.

Не виключено, що її більше влаштовував варіант банкрутства й ліквідації підприємства, який назавжди унеможливив би будь-які фінансові претензії до неї з боку колективу. Так вважали бухгалтери. І як у воду дивилися. Термін погашення кредиту спливає 7 лютого нинішнього року. А за півтора місяця до закінчення року 2004-го, 18 листопада, засновники підприємства (ясна річ, без участі бухгалтерів) ухвалили рішення про його ліквідацію. Що засвідчено довідкою райдержадміністрації за №524-11 від 17.01.2005 р.

Начальник відділу кредитування юридичних осіб банку за долю позичених грошей спокійний: він упевнений, що заставленого майна цілком вистачає, аби погасити борг. Цікаво, що сама пані Іванцова інформацію про ліквідацію категорично спростовує, запевняючи, що ніколи в житті не розлучиться зі справою свого життя — фірмою «Одеса».

Намагаючись захистити закладене майно (у якому, нагадаю, належна Козловій та Литвин частка офіційно становить по 5%) і припинити неоподатковувану діяльність підприємства, бухгалтери відмовилися надати банку «Хрещатик» баланс підприємства за перший квартал 2003 року. Однак їхні протестні дії швидко було подолано співробітниками Голосіївського ВБЕЗ РУ ГУ МВС, які, назвавшись лейтенантами Р. Михайличем та Д. Філіповим, силоміць вилучили значну частку бухгалтерських документів з офісу — ясна річ, без складання будь-якого акта.

Відповідь в.о. начальника РУ ГУ МВС М. Марука на заяву бухгалтерів була лаконічна: «порушень у діях співробітників не виявлено». Аж настільки не виявлено, що саму заяву було доручено розглядати тому ж Д.Філіпову, який і вилучав документи. Дивно, але для того, щоб у власних діях не виявити порушень, міліціянтові знадобилося теж понад два місяці. Видається, тяжка ж ця праця — «розборки» з директоркою. А найпікантніше те, що в підписаній ним постанові про відмову в порушенні кримінальної справи лейтенант Філіпов головним бухгалтером ТОВ «Фірма «Одеса» називає громадянина... Захарченка. Кумедно, але людина з таким прізвищем у ТОВ ніколи не працювала. До чого ж уважно розглядають інколи факти професійні правоохоронці! Особливо тоді, коли в приватному порядку обслуговують інтереси грошовитих директорів.

За два роки боротьби за право держави отримувати податки з прибутку від п. Іванцової сама держава в особі райпрокуратури тричі не знаходила підстав для порушення кримінальної справи проти підприємця, чия ділова кмітливість досить проблемна. Міська прокуратура, правда, постанови ці, підписані згаданими вже прокурором району М. Іванцем та його помічником Р. Нагальнюком, щоразу скасовувала. Однак повертала на новий розгляд тим самим особам, які вже виявили, щонайменше, не уважне і не професійне ставлення до документів і фактів. А звернення до нині вже колишніх генпрокурора Г.Васильєва та міністра МВС М.Білоконя, як особисті, так і депутатські — від Ю. Кармазина, взагалі були безрезультатними.

На «нєт» і «суда нєт»

На долі відважних жінок їхня правозахисна діяльність позначилася не найкращим чином. 24 липня 2003 року відбулися збори учасників ТОВ, на які Л.Козлова та О.Литвин не були запрошені передбаченим статутом чином. Перша перебувала на лікарняному і взагалі не отримувала повідомлення про збори, а друга, яка була у відпустці, дізналася про них випадково за 15 днів (а не за 30, як вимагає статут). У знайденому сторонньою особою і переданому їй конверті (простому, без зазначення того, що лист рекомендований), датованому 7 липня, містився і порядок денний зборів, який не відповідав реальному, оскільки не містив питання про виключення когось із членів ТОВ.

Збори, в яких, окрім Олени Литвин, брали участь ще три особи — директорчина донька, буфетниця С. Гаврилова та адвокат (!) Іванцової, без усіляких пояснень «виключили» обох бунтівниць зі складу засновників ТОВ. Л.Козлової, не повідомленої про збори, на них не було. Статутом, проте, передбачено, що питання про виключення будь-кого зі складу засновників може вирішуватися лише за умови присутності всіх членів ТОВ (ст. 60) та їхньої одностайності (ст. 64).

Ба більше: конфіденційним додатком до протоколу майно виключених було привласнене і розподілене (роздерибанене!) між собою тими, хто залишився, — самою пані Розою, її донькою й «одновідсотковою» буфетницею! І як, на вашу думку, скільки тепер майна, переданого раніше державою колективу підприємства безплатно й два роки тому оціненого банком у суму понад півмільйона гривень, належить тепер сім’ї п. Іванцової? Взагалі, привласнення чужого майна Кримінальний кодекс кваліфікує як злочин. Однак і до цієї події прокуратура стабільно залишається байдужою. Невдовзі бунтівниць усунули від роботи, а Козлову, як виявилося значно пізніше, взагалі тишком-нишком звільнили, забувши про це своєчасно сповістити.

Як доказ того, що бухгалтерів про збори повідомили, пані Іванцова демонструє повідомлення про вручення рекомендованого листа. Чому злодії, які викрадали купу «небезпечних документів», прогавили повідомлення — невідомо. Як невідомо й те, яким чином лист, надісланий як рекомендований, дорогою перетворився на простий, однак із повідомленням про вручення. Над цими загадками суддя Святошинського райсуду м. Києва Л. Шум голову собі не сушила. Провівши засідання за відсутності вчасно не повідомлених позивачів, вона задовольнилась усними поясненнями відповідачів і, як свідчить текст рішення, не витрачала зайвого часу на дослідження документальної бази. І, зрозуміло, не знайшла підстав визнати рішення зборів недійсним.

Так і кортить запитати в судді Л. Шум, як і в її колеги з Апеляційного суду В. Шиманського, — чи справді вони свято вірять, що запевнянь звинувачуваної сторони досить, аби розв’язати справу на її користь! Залишається сподіватися, що Верховний суд, який після другого туру виборів Президента нарешті продемонстрував здатність вивчати документальні докази, не зупиниться на досягнутому й, розглядаючи пересічні справи, також не вдовольнятиметься палкими клятвами однієї зі сторін процесу. Отож і до цієї справи поставиться так, як того вимагає закон.

Зберегти не можна ліквідувати

Та лише судовою справою поневіряння опальних бухгалтерів не обмежилися. Лариса Филимонівна досі (півтора року!) не може отримати свою трудову книжку з понад тридцятирічним стажем роботи (п.Іванцова стверджує, що і її викрадено). Відповідно, не може й працевлаштуватися. Що для неї вкрай актуально після каральних «зборів», якими вона, як і Олена Григорівна, була позбавлена практично всього нажитого майна.

У відповідь на звернення пані Лариси до суду з вимогою зобов’язати директорку видати трудову книжку відповідачка нині намагається саме її звинуватити у крадіжках документації. Щоправда, які саме документи бухгалтеркою поцуплено, згадати не може. Чи часом не ті, що, на прохання директорки, були свого часу вилучені співробітниками міліції?

Сама ж пані Іванцова, хоч і пішла на заслужений спокій, і далі безперешкодно продовжує свою справу, а заодно сумлінно працює над проблемою ліквідації цілком успішного підприємства, яким офіційно і майже одноосібно володіє її сім’я. Переоформивши 10% відтяпаного від бухгалтерів майна на «решту засновників», директорка через півтора року після екзекуції над ними нарешті виявила готовність (принаймні у розмові зі мною) все належне їм нарахувати й сплатити. І навіть день назвала — 12 січня нинішнього року. На запитання, чому для такого правового рішення їй знадобилося стільки часу, відповіла щось невизначене, мовляв, «якось не до того було».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво