Людина без зброї, або Гумовий виріб для міліціонера - Право - dt.ua

Людина без зброї, або Гумовий виріб для міліціонера

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

На початку вересня в Печерському районі столиці під час затримання небезпечного злочинця було вбито офіцера міліції...

На початку вересня в Печерському районі столиці під час затримання небезпечного злочинця було вбито офіцера міліції. Анатолію Лавриненку виповнилося трохи більше сорока. Він зробив кілька пострілів по переслідуваному, а сам, смертельно поранений, так і залишився лежати, стискаючи в одній руці посвідчення, в другій — пістолет. Не вогнепальну зброю, а щось, іменоване в офіційних документах «пристроєм для відстрілу гумових куль». Переслідуючи підозрюваного, два офіцери відкрили вогонь із цих «пристроїв». Кулі досягли цілі. І якби вони були не гумові, злочинець, швидше за все, не вбив би опера, осиротивши двох дітей і сховавшись.

Операція не була спонтанною. Об’єкт, до затримання якого готувалися, підозрювався у скоєнні тяжких злочинів, і ймовірність того, що він озброєний, була висока. Однак, незважаючи на те, що в затриманні брало участь близько десяти оперів, жоден із них не був озброєний вогнепальною зброєю. І якби не смерть людини, можна було б потішатися над комізмом ситуації, коли десяток офіцерів із «пристроями для відстрілу гумових куль», остерігаючись підійти ближче, переслідують одного-єдиного бандита, котрий пострілами з вогнепальної зброї примушує їх, пританцьовуючи, відступати й ховатися...

Хто й чому поставив ментів (які, на відміну від багатьох своїх колег, справді захищають права співвітчизників, реально борючись зі злочинністю) у таке принизливе і безпорадне становище?

Старий жарт про символічні міліцейські зарплати — «дали пістолет — крутися, як хочеш» — уже давно не актуальний. Тепер отримати пістолет непросто, але міліцейське начальство пропонує співробітникам придбати «гумовий виріб» за власні гроші. В описаній ситуації всі опери були озброєні саме такими пістолетами, придбаними за кровні. (Зазначимо, до речі, що тим часом відповідна структура того ж таки МВС щедро видає дозволи численним громадянам, які несподівано масово поповнили лави журналістів і дружинників, на таку саму зброю, фактично нерідко озброюючи своїх «підопічних». Те, що з такими дозволами, буває, носять при собі бойову, а також те, що мало який пепеесник захоче і зможе знайти «десять відмінностей» між зареєстрованим і пред’явленим або хоча б звірити номери, — тема окремої розмови.)

Тепер для того, щоб одержати у «зброївці» бойовий «ствол», міліціонерові недостатньо пред’явити «заступника» — документ, котрий автоматично обмінюється на зброю. Потрібен рапорт, та ще й підписаний начальством, яке не завжди перебуває у своєму робочому кабінеті саме в той момент, коли надходить сигнал, наприклад, про розбій.

Так, міліцейському начальству спокійніше, коли менти не гублять своїх пістолетів, не можуть сп’яну відкрити вогонь із бойової зброї, доводячи до інфаркту сусідів по дачі, а маленький син не має можливості витягнути «ствол» із кобури батька, що прийшов із роботи. Очевидно, цей аспект переважив, бо виявилося набагато простіше убезпечити себе від таких ситуацій ціною того, що діючі опери виїжджають на затримання зі смішною зброєю. Напевно, простіше раз на рік виголошувати скорботні промови біля пам’ятника загиблому міліціонерові й тиснути руки вдовам. І намагатися не дивитися в очі осиротілих дітей, говорячи, що держава надасть їм можливість безплатно навчатися у вузі і піти стопами батька...

До речі, міліцейське керівництво чомусь не боїться наліво й направо роздавати нагородну зброю різного роду бізнесменам. А колись видача нагородної зброї передбачала формулювання «за хоробрість». За що видають тепер? За те, що хоробрий і не бідний? За відважну доброчинну діяльність, за небувалі добровільні пожертви? Чому ніхто не боїться відповідальності за те, як буде використано цю бойову зброю? Тому що впевнені у благонадійності обдаровуваних — чи в тому, що їхнє соціальне і фінансове становище унеможливлює кримінальну відповідальність?

Кілька учасників операції із затримання, під час якої загинув Анатолій, напевно через недосвідченість, під протокол відверто зізнавалися, що не знали, як діяти в обстановці, що склалася. Вони не бували у перестрілках, цей досвід вогневого контакту став для них першим. Але він не дасть їм ані незабутнього відчуття подолання гнітючого страху, ні відчуття того, що ти виконав свій обов’язок, незважаючи ні на що, не додасть упевненості в собі. Бо той, хто діяв так, як велів обов’язок, залишився лежати на землі. А другий (заступник начальника розшукового відділу, який керував операцією, один із двох, котрі відкрили вогонь), що діяв так само, але залишився живим, швидше за все, буде призначений крайнім. І головний досвід, яким збагатить молодих співробітників перший реальний бій, полягатиме в тому, що головне професійне уміння — прикрити своє найвразливіше місце. Навички вищого пілотажу в цьому плані, безперечно, продемонструє їм керівництво.

Так, несподівано виявилося, що є відповідний наказ, із якого випливає, що учасники операції включені до списку тих, хто отримав право на постійне носіння зброї. Причому зроблено все грамотно. Наскільки відомо, наказ датований ще минулим роком. Напевно, так зручніше було підшивати заднім числом. Ось тільки річ у тому, що одержання права на постійне носіння зброї вимагає виконання й низки інших формальностей. Це, зокрема, відповідний рапорт кожного з наявних у списку. Отож у цьому випадку наказ якимсь дивом з’явився на світ, а інших документів — немає. Принаймні поки що. І все ж уразливе місце керівництва столичного головкому більш-менше надійно захищене.

І, мабуть, найсумніше те, що ця трагедія нічого не змінить у традиції, яка склалася. Цього разу співробітника втратили. А торік же також у Київському гарнізоні був випадок, коли оперативник залишився живим, незважаючи на таке саме озброєння. Це був резонансний випадок, коли невідомі, котрі донині благополучно залишаються у цьому статусі, спробували з допомогою бойової гранати прибрати головного свідка у гучній справі міліцейських перевертнів. Виконуючи розпорядження Генпрокуратури, офіцер УБОЗ Владислав Кошмяков охороняв свідка-підозрюваного у справі і був озброєний таким самим «пристроєм для відстрілу гумових куль». Після того, як кинута нападниками РГД-5 рознесла половину під’їзду, в який зайшли підозрюваний з офіцером, один зі зловмисників, як і вчить військова тактика, зайшов у під’їзд для «зачистки» тих, хто залишився живим. Офіцер, контужений у результаті розриву гранати, відкрив вогонь і переслідував нападників, що відстрілювалися з бойового пістолета. Це підтверджують свідчення очевидців і кулі, знайдені на місці злочину. Завдяки відважним діям офіцера людина під охороною залишилася живою і свідчить у суді. (Незважаючи на те, що засідання періодично супроводжуються повідомленнями про мінування приміщення суду, а обвинувачувані називають у процесі такі прізвища, що суддя вже, напевно, не один раз тихо радів, що зробив процес закритим, попри відсутність законних підстав для цього.)

Тож очевидно: гучна історія із замахом на свідка у справі перевертнів так і не примусила високих міліцейських начальників замислитися над тим, як має бути озброєний опер. А для пораненого офіцера тоді, якби не безпосереднє втручання куратора кримінального блоку Г.Москаля, і місця в госпіталі МВС не було б. Після дзвінка знайшлося. У госпіталі, знаючи про пригоду, співробітника УБОЗ розмістили в палаті інтенсивної терапії і привели у зразковий лад «прилеглу» територію. Бо, як розповідали співробітники спецмедзакладу, не щодня таке трапляється, щоб у госпіталь потрапив офіцер не з цирозом печінки, а прямо з «поля бою» і начальство з дня на день очікувало приїзду міністра внутрішніх справ. Їм чомусь здавалося, що мента за виявлену мужність неодмінно повинні нагородити. Але міністр не приїхав. Наскільки відомо, ніхто офіцерові й не подякував, напевно вирішили, що залишитися живим — це вже нагорода. А ось керівництву Київського гарнізону в контексті події найбільше припала до душі версія про... інсценування замаху. Ну, професіоналам видніше, може, застосування бойової гранати наступальної дії і типове для «самострілів»...

У інших країнах за аналогічними випадками створюють навчальні фільми. Найдетальнішим чином аналізується кожен епізод, і на таких реальних, а тому дохідливих прикладах, які добре запам’ятовуються, вчаться інші. Як і статут, такі навчальні стрічки пишуться кров’ю — для того, щоб її проливалося менше.

Наших ментів після «бою» не везуть до психоаналітика, щоб зняти стрес. Вони потрапляють на допит, який може тривати кілька днів. А тих, хто виживе в таких ситуаціях, потім найчастіше очікують всілякі службові прикрощі. Коли «тилові» спеціалісти, які й на навчальних стрільбах були востаннє багато років тому, виноситимуть свої авторитетні судження про те, чи правильно діяв співробітник у бойовій обстановці. У бойовій обстановці — із «гумовою» зброєю.

До тих, хто загинув під час виконання, в таких випадках у начальників зазвичай доброзичливіше ставлення. Так і не заслужена за роки сумлінної служби в органах нагородна зброя Анатолію Лавриненку, на відміну від сонму хоробрих бізнесменів, уже не потрібна. Можливо, біля перехопленого жалобною стрічкою портрета Анатолія, що стоїть у тещиній квартирі (дослужитися до власної теж не довелося), з’явиться якась посмертна подяка від рідного міністерства. За хоробрість — незважаючи ні на що. Як останнє «пробач» свого навченого досвідом, обережного і завбачливого начальства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво