ЛЬВІВСЬКА МІЛІЦІЯ СВОЇХ БЕРЕЖЕ

Швидше за все, це випадковий збіг, що судові засідання зі справи Дмитра Воронова та Юрія Калініна, обвинувачуваних у вбивстві Ігоря Білозіра, розпочалися рівно через рік після інциденту, 10 травня. Нагадаємо, пізно ввечері 8 травня 2000 року в кафе «Цісарська кава» двом молодим людям не сподобалося, що група «старших чоловіків» співає українською й заважає слухати російськомовні популярні пісні. Іншого способу відстояти своє уражене самолюбство, крім як по-звірячому побити відомого українського композитора, вони не знайшли.

Власне, судові слухання вже призначалися в січні нинішнього року. Тільки раніше справи щодо зловмисників велися ізольовано одна від одної. Один із співучасників злочину (Калінін) перебував у розшуку. До речі, через свідому провину міліції. Нинішній судовий марафон розглядає уже об’єднану справу.

Ще одна особливість цього суду — він відбувається у Львові. Здавалося б, що тут надзвичайного! Де злочин скоєний, де він розслідувався, там і суд має відбуватися. Всупереч такій наївній логіці перше судове засідання проходило в Рогатині сусідньої Івано-Франківської області. Чи не вважав «хтось», що проведення суду у своєму обласному центрі дасть привід для зайвої політичної напруги? Інше припущення, чому це робилося, не спадає на думку. У прокуратури, щоправда, був формальний аргумент, який дозволяв «сплавити» розгляд справи до глухомані. Підозрюваним, кожному окремо, поставили в провину лише «злісне хуліганство» (ст. 206, ч. 3 КК). А справу такої «ваги» можна й в якомусь там райцентрі «прогорнути». Хоча, через складність і важливість справи, обласний суд мав право взяти його у своє судочинство. Однак своїм правом скористатися не побажав.

Адвокат родини Білозір М.Жолубак, ознайомившись із першими постановами, такою оцінкою подій був неприємно вражений. У потерпілих були підстави вважати, що Воронов є співучасником заподіяння Білозіру тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть. Прокуратура опиралася, відмовлялася приймати клопотання про те, щоб поставити обвинувачуваним за провину ще й статтю 101, частина 3 («Навмисне тяжке тілесне ушкодження») через ст. 19, ч. 6 КК України («співучасть»). Адвокат разом із потерпілими (вдовою і сестрою композитора, Ольгою і Русланою) домоглися аудієнції в прокурора області. Під тиском аргументів прокурор прислухався до справедливих вимог.

Кардинально у бік об’єктивнішого з’ясовування обставин злочину ситуація змінилася після того, як 6 січня нинішнього року, на превеликий жаль «зацікавлених осіб», у Сімферополі Калініна затримали. Він спочатку мовчав. (Певне, співучасникам допомагали виробляти тактику поведінки: що варто говорити, а що ні.) Потім заговорив. У потерпілих немає впевненості в тому, що він дає стовідсотково правдиві свідчення. (Зокрема, викликає деякі сумніви версія про причину його від’їзду з міста: «У райвідділі міліції погрожували закрити мене в підвалі й бити доти, доки не скажу, як я бив Білозіра. Я зрозумів, що коїться щось не те, й вирішив поїхати». Щодо цього існує думка, що від’їзд Калініна був організований для того, щоб слідство не мало можливості встановити істину, а також, щоб зм’якшити судовий удар по співучаснику, який залишився.

Слабко переконує заява Калініна, що він сам зважився давати показання, побачивши по телевізору, що з нього зробили головного обвинувачуваного... Та не вийшло — сімферопольський «Беркут» випередив...) Хоча й того, що він сказав, досить було, щоб посилити міру покарання обвинувачуваним.

Сьогодні обвинувачуваних судять за статтями КК, які передбачають відповідальність за особливо злісне хуліганство й навмисне вбивство особи з хуліганських мотивів і за попередньою змовою групою осіб, замах на навмисне убивство з хуліганських мотивів, за попередньою змовою групою осіб і замах на навмисне вбивство двох осіб. Крім того, що нове обвинувачення стало реальніше відбивати склад злочину, воно ще й дозволило домогтися розгляду справи не нижче за обласний рівень. Це стало можливим завдяки тому, що обвинувачуваним тепер інкримінують «важку»
93-ю статтю, яка передбачає позбавлення волі від восьми до
15 років ув’язнення або довічне ув’язнення.

Оголошення обвинувального висновку й допит Калініна на суді (Воронов поки що не готовий відповідати на запитання прокурора, адвокатів і експерта — засідання відкладено до 21 травня) виявили цікаві деталі. Те, що, за словами Калініна, Білозіра бив лише Воронов, не особливо здивувало. Дивина — один з обвинувачуваних, рятуючись, «валить» іншого!

Одкровення Калініна зробили видимою величезну тінь від наших правоохоронних органів. Тільки-но патрульний наряд міліції затримав підозрюваних у побитті, одягнув на них наручники і завантажив в «УАЗик», Дмитро Воронов дав одному з міліціонерів свої документи: права водія, військове посвідчення (Воронов служив старшим лейтенантом у відділі Західного оперативного командування, що займалося контррозвідкою). У документах лежала візитівка його батька. Далекоглядний міліціонер поцікавився, чи не є Дмитро Воронов сином Олександра Воронова, тодішнього першого заступника начальника міського управління міліції. Отримавши позитивну відповідь, охоронець порядку дозволив Воронову скористатися мобільним телефоном Калініна, щоб зателефонувати батьку для уникнення неприємностей. Воронов-молодший сказав по мобільному, що побився з Білозіром і його затримала міліція. Після розмови з батьком він передав трубку послужливому міліціонеру. Що говорив міліцейський чин міліцейській сошці, Калінін не чув, крім стислих відповідей патрульного на кшталт «так», «добре». Закінчивши спілкування з начальником, підлеглий відстібнув «браслет» і Д. Воронов зняв із себе куртку і передав її своїй дружині, яка на той час підійшла до місця події. Потім міліціонер узявся знову вдягати наручник «гостю» — мовляв, «для того, щоб бачив Гнатовський», один із потерпілих. (Перевдягання в «бобіку» потрібно було, щоб про всякий випадок спантеличити можливих свідків.)

У Галицькому райвідділі міліції, куди доставили «бешкетників», швиденько задокументували легенду Воронова, що той не збирався нікого наздоганяти й бити, а просто й мирно йшов за сигаретами. Мовляв, повертаючись назад, «побачив бійку, після чого мене затримали». Зрозуміло, помилково. Той, хто вів допит, зняв копію з «показань» Воронова й дав Калініну, щоб останній поставив свій автограф. Калінін свою поведінку тепер пояснює так: не думав, що справа буде настільки серйозною. Пізніше Воронов ознайомив Калініна з додатковими «подробицями» тієї події. Відмовитися від введення в оману слідства Калініну не дозволили «натяки» Воронова, який начебто казав, що «йому ще в цьому місті потрібно жити», що «у нього маленька дитина»... Благополучно залишивши гостинний райвідділ, Воронов і Калінін у супроводі якогось «знайомого Воронова в цивільному» направилися до тієї ж самої «Цісарської кави» обмивати звільнення. До місця події під’їхав той самий «УАЗ». До першої пляшки горілки докупили другу.

Коли справа вже була в обласному управлінні міліції, Воронов приніс до Калініна свою куртку. Сказав, що незабаром проводитимуть обшук і що її потрібно сховати. Донедавна куртка зберігалася на балконі в матері Калініна. А куртка, яку вилучила міліція у Воронова в квартирі? Адвокат сім’ї Білозір, оглянувши куртку, яка нібито повинна була належати Воронову, дійшов висновку: «Не потрібно бути ні адвокатом, ні слідчим, ні юристом узагалі, щоб зрозуміти, що офіцер, старший лейтенант, син полковника, не міг ходити в такій куртці, брудній, подертій, яка була знайдена на якомусь смітнику... Відразу було видно, що речові докази поміняли спеціально, щоб була фальсифікація».

З речовим доказом «куртки» хоч і спостерігається деяка плутанина, але цей доказ усе ж у слідства з’явився. Гірше з речдоком «відеозапис сцени конфлікту». У «Цісарській каві» були встановлені чотири відеокамери. Дві в павільйоні, а дві — на майданчику кафе. З’ясувалося, що записи, які стосувалися Білозіра, немов стерті. Хоча Калінін каже, що відеокасету з кафе показували Гасанову, в якого Калінін ховався в Криму. Господарю квартири перед затриманням розшукуваного пропонували подивитися запис і визначити, «чи не впізнає він кого-небудь, і чи не схожий упізнаний на його квартиранта». Слідство «не змогло» довести цей факт. Тому питання з відеозаписом закрите. Цим відверто не хотіли займатися. Та що там відеозаписи з кафе! Адвокат потерпілих до сьогодні не може встановити, хто знімав сюжет про момент затримки Калініна в Сімферополі, переданий для демонстрації в новинах по «1 + 1». На сьогоднішній день невідомо, де ця касета знаходиться.

Сім’я Білозіра з міфом про справедливість правоохоронців розпрощалася на перших етапах ведення слідства. Затримка, доставка до Галицького райвідділу міліції (щоправда, від місця злочину до райвідділу не дуже далеко — метрів 300—400) і взяття пояснень в одного й іншого порушників правопорядку — все разом зайняло аж близько 40 хвилин. У той час, як міліція мала право затримати порушників, як мінімум, на три години. Слідчо-оперативна група на місце злочину не виїхала, хоч у райвідділі знали від початку, що потерпілих (Білозіра і Гнатовського) відвезли до лікарні. Сам патруль викликав швидку допомогу.

Міліція тільки цікавилася, в якому стані перебуває Білозір. Функцію розвідника поклали на дільничного. Він побачив Білозіра при вході в палату у верхньому одязі, той стояв на ногах. Між ними відбулася коротка розмова: «Ви — Ігор Білозір?» — «Так». — «Як ви себе почуваєте?» — «Погано».

Запитань, які могли б стосуватися інциденту, міліціонер не ставив. Ніхто з правоохоронців не цікавився думкою Білозіра про його побиття і наступного дня. У композитора була закрита черепно-мозкова травма, і все ж на той момент він був контактним, адекватним, ...жартував. Сам ходив, голився, їв. Відповідав, щоправда, не так енергійно, як би того хотілося... Однак навіть у такому стані він дав інформацію про те, де й скільки чоловік його били. При бажанні Ігоря можна було допитати. Цього не зробили. У міліції заперечують осудний стан Білозіра в перші дні. Кримінальну справу порушили лише на третій день, 11 травня.

Ну а як вели розслідування! Михайло Жолубак у розмові з власкором «ДТ» не міг стримати своїх емоцій щодо цього: «Ви б подивилися перший міліцейський том... То взагалі! Навіть у голові не вкладається, що люди могли виявляти таку халатність, безладність! Допит веде один слідчий, а протокол — інший. У протоколі плутають ім’я допитуваного... Виправлення... З порушенням закону проводилася така найважливіша процесуальна дія, як відтворення обставин і обстановки подій. Замість того, щоб на місце події допустити одну підозрювану особу і з ним проводити слідчі дії, там були всі. Підозрювані мали можливість бачити поведінку один одного і давати узгоджені свідчення. З понятими — навпаки. Хоча повинно бути не менше двох понятих, фактично був один... Це все робилося свідомо».

Слідчого бруду було стільки, що довелося порушувати кримінальні справи проти самої міліції. Справа проти старшого слідчого обласного управління міліції капітана Сергія Туранського, який навмисне фальсифікував матеріали слідства, нині знаходиться в Галицькому районному суді Львова, але розгляд по ньому чомусь не закінчено дотепер. Кажуть, робиться все для того, щоб дати можливість Туранському ухилитися від кримінальної відповідальності й навіть відновитися на роботі в органах внутрішніх справ. Матеріали «за фактом» проти відповідальних працівників Галицького райвідділу й обласного управління міліції за «зловживання службовим становищем» були виділені обласною прокуратурою в самостійну справу і направлені до міської. Прокуратура міста закрила справу, чомусь не бачачи в діях відповідальних працівників складу злочину. Хоча прокурор області, направляючи своє подання керівнику обласного управління міліції, спочатку мав протилежну думку.

Прокуратура не реагує на клопотання потерпілої сторони про притягнення до кримінальної відповідальності двох міліціонерів, що перебували того вечора в місці конфлікту й у діях яких є чимало спірного. Один із них, І.Лин, чергував безпосередньо в кафе. (У хазяйки закладу з міліцією укладено договір про охорону.) Інший, Р.Боднар, із складу пішого патруля, залишився в кафе «на випадок, якщо конфлікт розпочнеться знову». Моменту, коли Воронов ударив Білозіра в обличчя і звалив на землю безпосередньо на майданчику кафе, Лин не бачив. Він відлучався: то йому було холодно й він заходив до помешкання кафе погрітися, то в нього підсів акумулятор у рації і він бігав дзвонити по 0-2 викликати підмогу. Лин, який рознімав компанії і викликав для підмоги автопатруль, сказав міліціонерам, які приїхали, що бійки як такої не було і що ситуація спокійна.

За свідченнями Коровицького, свідка потерпілого, коли «ті самі чоловіки» збили Білозіра з ніг на виході з кафе й накинулися на Гнатовського, «Гнатовський крикнув до працівника міліції: «Сержанте, ти не бачиш, що коїться?!» «Після цього, — стверджує Коровицький, — працівник міліції направився до них, і нападники втекли...» «Працівники міліції» не стали переслідувати явних порушників. А посадові інструкції в таких ситуаціях зобов’язують міліціонерів затримати хуліганів і доставити їх до відділення. Міліціонери не виконали розпорядження, чим і допустили третій епізод нападу. Тандем порушників наздогнав Білозіра та його супутника біля будинку обласної прокуратури... Гнатовський підозрює цих двох міліціонерів у підсобництві нападникам. За його словами, хтось із міліціонерів радив Воронову й Калініну: «Дайте їм, лише не тут».

Сім’я Білозіра, у принципі, здогадується, чому прокуратура демонструє таку разючу «толерантність» стосовно цих двох. Лин, який чергував у кафе до 8 години ранку 9 травня, не міг не бачити загадкової «людини в цивільному», яка розпивала горілку з Вороновим у «Цісарській каві», і при цьому інструктував, як краще оминути відповідальність. Очевидно, є побоювання, що черговий міліціонер, підведений під статтю, може й забути про відомчу корпоративність.

На жаль, на цьому перелік запитань до прокуратури не закінчується. Залишається незрозумілим: чому обласна прокуратура не прислала свого працівника на суд до Рогатина підтримувати обвинувачення? Вона зобов’язана була довести свою правоту. Саме ж їх слідча група проводила слідство. І в такій байдужності до своєї справи, певне, не лише вина одного обласного прокурора. Без узгодження з Генеральною прокуратурою він навряд чи б зміг вчинити подібним чином, тим паче — у такій резонансній справі.

Не зовсім об’єктивною виглядає позиція судової колегії з кримінальних справ Львівського обласного суду. Напередодні судового засідання з об’єднаної справи адвокат Жолубак подавав на розгляд розпорядницького засідання судової колегії клопотання, в якому вказувалося на суттєву неповноту попереднього слідства і на необхідність направити справу для додаткового розслідування, а також зазначалися недоліки, які потрібно було усунути.

У постановах про притягнення як обвинувачуваних Воронова й Калініна значиться, що останні підстерегли Білозіра і Гнатовського біля будинку прокуратури. У той час як матеріалами кримінальної справи встановлено, що вони, маючи намір позбавити життя потерпілих, наздогнали їх. У постановах невірно зазначено, що обвинувачувані влаштували бійку з потерпілими. Тоді як потерпілі опору не чинили й були просто побиті. Крім того, у документах (постановах), які згадуються, міститься помилкове твердження, ніби обвинувачувані не були поінформовані стосовно особистості потерпілого Ігоря Білозіра. У показаннях свідків є відомості протилежного характеру. На грубу вимогу Калініна припинити виконання української пісні Гнатовський сказав: «Серед нас присутній народний артист України Ігор Білозір, і ми виконуємо його пісню». Обвинувачувані знали, із ким вирішили «звести рахунки», і це вкотре свідчить про їх негідну поведінку. З постанов повністю випала та обставина, що «у процесі хуліганських дій» обвинувачувані «презирливо висловлювалися щодо української мови й національних цінностей».

Розпорядницьке засідання відхилило дане клопотання. Щоб не загострювати політичну ситуацію.

Чи було вбивство Ігоря Білозіра політичним? Спеціально створена координаційна рада політичних партій і громадських організацій області переконана, що — так. І призначила громадських обвинувачів. (Суд поки що не допускає їх до участі в процесі, знаходячи формальні докази.) Чимало львів’ян не сумніваються в тому, що колишній контррозвідник Д.Воронов і колишній солдат прикордонних військ Ю.Калінін, які підпорядковувалися під час служби останнього КДБ, не випадково вбили українського композитора.

Чи можна розцінювати смерть Ігоря як жертву на вівтар української пісні, культури, самоідентифікації? Якщо так, то її доцільність, схоже, не здається виправданою. Оскільки «принесення жертв» на цьому й закінчилося. Обласна й міська ради намагалися якось «захищати звукове середовище». Результатів це не дало. Іншомовна музика, переважно низькопробна російськомовна попса, і далі ллється у Львові «з усіх щілин»: із барів, легковиків і маршрутних таксі... Винним у такому стані справ визнаний «північний сусіда» із його методами неоколоніалізму й інформаційної експансії. Росія справді подбала про своїх продуцентів масової культури, створивши їм сприятливі податкові умови. Український маскульт як такий ніяк не може відбутися. Українська держава не те що масовій, а й нормальній культурі не надає протекції. А ідеологи патріотизму переконані: населення України можна зробити українським по духу за допомогою високої культури. Те, що загал будь-якої нації не схильний до складних форм духовного, до уваги не береться. Якщо немає свого ходового «культурного ширвжитку», споживач звертається до будь-якого імпортного, що попадеться під руку. Авторові цих рядків довелося побувати на одному з засідань сесії Львівської обласної ради. На ньому завідувачі райвідділами культури «били на сполох», мовляв, погані справи: «Уже в глухих Галицьких селах молодь вважає престижним на дискотеках спілкуватися «на загальнозрозумілій». Населення виявилося дещо не готовим виконувати роль народу, яку розробили теоретики патріотизму.

Серед інших наслідків загибель Білозіра, можливо, внесе деякі корективи в національну самосвідомість. Що б там не казали, Ігор у той вечір показав себе як християнин. Після однієї зі словесних перепалок між компаніями Ігор сказав, що поважає Воронова за репліку: «Яка різниця, якою мовою виконується пісня?!» Після того як Воронов його вперше вдарив, підійшов до столу «молодих людей», простягнув руку й запропонував не псувати один одному настрій. Воронов руки не подав і грубо «відправив того на місце». Більш того, цю неагресивність сприйняв як ознаку слабкості, двічі наздоганяв і зрештою завдав смертельного удару. На одному із мітингів, присвяченому пам’яті композитора, цей момент був зазначений і навіть висловлювався сумнів щодо того, чи можна поєднати євангельське «підстав іншу щоку» із завданням національного виживання.

Смерть Білозіра та її наслідки мимоволі спонукають до роздумів про пріоритети у ціннісних критеріях людини. Калінін, який рік тому так браво захищав російський чинник, сьогодні «здав» свого одноплемінника. Отже, фенотипне (яке виникло в процесі індивідуального розвитку) не настільки вагоме, як генотипне (спадкове). Чи може для людини щось бути більшою цінністю, ніж життя? Один з убивць сьогодні зрозумів, що ні.