Історія хвороби. «До кінця своїх днів не забуду, як моя дочка кричала від болю і благала допомогти, а лікарі казали, що це плеврит і називали її істеричкою...» - Право - dt.ua

Історія хвороби. «До кінця своїх днів не забуду, як моя дочка кричала від болю і благала допомогти, а лікарі казали, що це плеврит і називали її істеричкою...»

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

10 серпня в Ужгородській міській лікарні померла 24-літня Зоряна Петканич, мати семимісячної дівчинки...

10 серпня в Ужгородській міській лікарні померла 24-літня Зоряна Петканич, мати семимісячної дівчинки. І хоча в медустановах такі випадки, на жаль, не рідкість, смерть молодої жінки викликала величезний резонанс. Батьки Зоряни звинуватили в трагедії лікарів, вважаючи, що дочка померла через їхню злочинну халатність. Медики у свою чергу дружно твердять, що зробили все від них залежне, але врятувати пацієнтку було неможливо...

«Один із лікарів порадив сходити... до ворожки»

Від часу смерті молодої жінки минуло понад місяць, проте рідні все ще не можуть змиритися з цим, й часто згадують про Зоряну в теперішньому часі.

— Це наша єдина дочка, — каже батько Зоряни Михайло Лаврів. — Якби ви знали, якою дитиною вона була. Захоплювалася грою на бандурі, у школі була відмінницею, із червоним дипломом закінчила юридичний факультет, завжди була старостою групи, лідером, диплом захищала англійською мовою. Дочка серйозно займалася спортом, була призером області з карате, їздила на республіканські змагання. Планувала поступати до аспірантури, а нещодавно склала екзамен з нотаріальної справи. Хотіла стати нотаріусом, як і я. Ще нещодавно просила мене: «Тато, підшукай мені офіс у центрі міста». За свої 24 роки Зорянка жодного разу не зверталася до лікарів, хворіла лише в дитинстві на простудні захворювання. Вперше потрапила до лікарні й так і не вийшла звідти...

14 липня Зоряна з чоловіком викупалася в кар’єрі, а через два дні в неї підскочила температура, розпочалися сильні головні болі, блювота. 16 липня, у суботу, жінка сама відправилася до лікарні, але оскільки це був вихідний, її госпіталізували лише в понеділок. Лікарі запідозрили в пацієнтки гостру нейроінфекцію, пневмонію і плеврит, поклали її до інфекційного відділення Ужгородської міської клінічної лікарні.

— Відділення закрите для відвідування, тому перші дні дочка сама виходила до нас, — продовжує Михайло Михайлович. — Повсякчас скаржилася на страшний головний біль, гарячку й блювоту. У суботу дочка була настільки слабкою, що не змогла підвестися, тому ми самі піднялися до неї. Справи в Зорянки були зовсім погані. Після підключення крапельниці дочку стало трясти, вона впала в ступор. Лікарів поруч не виявилося, і дружина з криками бігала відділенням, поки хтось не прибіг і не відключив крапельницю.

Того дня до Зоряни нарешті запросили невропатолога з обласної лікарні. Оглянувши її, він поставив діагноз «астеноневротичний синдром» (виснаження нервової системи), написав в історії хвороби, що виклик необгрунтований, і запропонував запросити психіатра. Лікарі самі цьому здивувалися, та мені було однаково, кого викликати, аби це допомогло дочці.

Я особисто домовився з психіатром і привів його наступного дня. Оглянувши Зоряну, лікар сказав: «Люди добрі, покличте до неї грамотного невропатолога, тут немає нічого психіатричного, мені здається, це менінгіт». Та лікарі знову не звернули на це уваги.

Зоряні ставало дедалі гірше. Вона майже нічого не їла (після їжі розпочиналася блювота), температура трималася вище 39 градусів, а через головний біль дочка не могла втриматися від крику. Цілу ніч вона не спала, голосно стогнала й благала: «Дайте мені хоч якусь таблетку». Коли я підійшов до одного з лікарів із проханням, аби він якось полегшив муки Зоряни, той порадив про всякий випадок сходити... до ворожки.

Лікарі вважали, що біль у голові викликає плеврит. «Невже біль від плевриту настільки сильний, що дочка не може його винести?» — запитував я. «Ваша дочка, напевно, істеричка», — почув у відповідь.

З перших же днів я ходив до головлікаря міськлікарні Івана Кураха, пояснював йому, що дочці не допомагає лікування, і запитував, чи не треба відвезти її до Києва або хоча б викликати звідти фахівців. Головлікар, як і інші медики, незмінно відповідав: «Не переживайте, усе перебуває під контролем, ми вилікуємо вашу дочку».

Ще через два дні мук Зоряну перевели до пульмонологічного відділення (у сусідній корпус вона ще пішла сама, хоча і з трудом). Туди покликали міського невропатолога, яка теж нічого не виявила й написала в історії хвороби, що в дочки психоемоційні порушення.

У пульмонології температура Зоряни перевищила сорок градусів, пізніше медсестри сказали, що вона навіть непритомніла. Стан дочки настільки погіршився, що її перевели до реанімації, де температура досягла 40,8 градуса. У реанімації Зоряні зробили спино-мозкову пункцію і знову нічого неврологічного не виявили.

28 липня, переставши вірити запевнянням лікарів, що все перебуває під контролем, батько за власною ініціативою привів до дочки завідувача курсу нервових хвороб Ужгородського національного університету професора Богдана Булецю. Той, оглянувши Зоряну і подивившись на результати пункції, відразу сказав: «Це ж бактеріальний менінгоенцефаліт!» Професор розписав лікування і заспокоїв родичів, сказавши, що хвороба виліковна. Зоряні справді полегшало, її перевели до відділення судинної неврології. Та через два дні стан знову погіршився. Молода жінка скаржилася на страшні болі в голові й спині, вона знову кричала ночами, а лікарі, яким дошкуляли ці крики, підходили й казали: «Зоряно, не кричи, веди себе пристойно!»

— У ті дні, — веде далі Михайло Михайлович, — Зорянка ще могла говорити, вона багато розпитувала про донечку, іноді просила принести поїсти чогось домашнього. Вона, бідна, навіть не припускала, чим може закінчитися лікування. У неврології дочці вже вдруге зробили неконтрастну томографію та ще одну пункцію. Зібрався консиліум, на якому фтизіатр припустив, що в Зоряни, мабуть, туберкульозний менінгіт. Протибактерійну терапію змінили на протитуберкульозну, хоча ніякої туберкульозної палички не висіяли. Ми хотіли знову запросити професора Булецю, та він поїхав у відпустку, зв’язку з ним не було.

Через кілька днів лікар запитав, чи хворіла колись Зоряна на туберкульоз, а почувши, що ні, вимовив: «І тут ми не потрапили в точку». Дочці ставало дедалі гірше, від болю їй призначили дуже сильні препарати, та хвороба прогресувала. У п’ятницю, 5 серпня, Зоряна вже не могла розмовляти, хоча ще реагувала на запитання. «Донечко, де в тебе болить?» — запитував я. Вона трохи піднімала руку й пальцем показувала на голову. А лікарі, побачивши неефективність лікування, знову змінили діагноз і призначили ще й антивірусну терапію. Незабаром дочку знову перевели до реанімації. Їй призначили сімнадцять різних крапельниць і уколів!

Батько надто пізно зрозумів, що в Ужгороді Зоряні не допоможуть, і домовився про лікування в клініці м.Дебрецен в Угорщині. Та коли сказав про це лікарям, ті відповіли: «На жаль, пацієнтка вже не транспортабельна». У неділю хвора перестала ковтати. Ковтальний рефлекс зникає за три дні до смерті. «Як же так, невже Зорянка помре?» — запитали родичі в завідувача реанімацією. Батько побіг до начальника управління охорони здоров’я і попросив, щоб він хоч щось зробив. Той набрав номер головлікаря міської лікарні й сказав: «Викликайте нарешті фахівця з Києва! Чому до мене батьки ходять скаржитися?» Тільки після цього І.Курах викликав із Києва головного лікаря Інституту епідеміології та інфекційних хвороб, професора Віктора Матяша. Він приїхав у середу (Зоряна була вже на апаратному диханні) і спробував подати лише реанімаційну допомогу. Його викликали надто пізно. Коли ввечері батько проводжав В.Матяша на потяг, професор сказав, що його дочку лікували малоефективними вітчизняними препаратами й запитав: «Невже не можна було викликати мене раніше?..» Того самого дня близько півночі зателефонував заступник головного лікаря міськлікарні. «На жаль, ваша дочка померла», — сказав він.

«Я переконаний у правоті своїх завідувачів відділень...»

Через кілька днів після похорону батьки й чоловік померлої написали заяву в прокуратуру, вважаючи, що смерть Зоряни викликана злочинною халатністю медперсоналу. Крапку над «і» має поставити висновок судмедекспертизи про причину смерті, та його довелося чекати два тижні. Тим часом медики єдиною командою виступили на захист своїх дій, стверджуючи, що робили все можливе для порятунку Зоряни, а поставити їй правильний діагноз від самого початку об’єктивно було неможливо.

— У правоті завідувачів інфекційного, пульмонологічного, неврологічного і реанімаційного відділень, а також начмеда, який курирував лікування, я не сумніваюся, — каже головний лікар Ужгородської клінічної міської лікарні Іван Курах. — Вони робили все можливе. Крім того, до пацієнтки запрошували фахівців із туберкульозної та обласної лікарень. Люди шукали вихід із ситуації. Я розумію, в сім’ї горе, але не хотів би, щоб його переносили на плечі лікарів.

— Ви вважаєте, що летальний результат у даному разі був неминучий?

— На жаль, так. Тим паче, що надійшли результати аналізів вірусологічної лабораторії, які показали, що в крові в Зоряни був хантавірус, тобто висіяна геморагічна лихоманка з нирковим синдромом, від якого практично немає порятунку. Ми припускали, що це було вірусне зараження. З будь-яким бактеріальним лікарі впоралися б...

Через два тижні після смерті жінки результати судової експертизи були готові, але повідомити їх журналісту в судмедекспертизі... категорично відмовилися. Лише через кілька днів, після кількаразових нагадувань про те, що відмовити в наданні інформації немає жодних підстав, виконувач обов’язки начальника судмедекспертизи повідомив діагноз (сам висновок без історії хвороби вдалося пізніше прочитати в прокуратурі) — гнійний (бактеріальний) менінгоенцефаліт. У легенях і мозку Зоряни висіяли патогенний золотистий стафілокок, що й викликав запалення мозку. Молода жінка померла від хвороби, яку професор Булеця діагностував на дванадцятий день після її звернення до лікарів.

— Коли ми з дружиною захотіли довідатися про остаточний діагноз дочки, судмедексперт прямо заявив, що в управлінні охорони здоров’я йому заборонили з нами зустрічатися, — каже батько Зоряни Михайло Михайлович. — А обласний патологоанатом, яка проводила розтин, сказала, що на неї тисне начальство. Нам усе-таки вдалося погортати історію хвороби, і її записи ледь не викликали в нас шок. В історії записано, що максимальна температура в Зоряни була 39,4 градуса, тоді як ми самі фіксували температуру 40,5. Дочці приписали якісь галюцинації та черепно-мозкові травми, яких у неї ніколи не було. А запис про менінгоенцефаліт з’явився ще за день до візиту професора Булеці, хоча саме він першим поставив цей діагноз. Ми зможемо довести, що історію хвороби дочки фальсифікують, і домагатимемося незалежної експертизи. Нам не потрібна помста, ми хочемо лише об’єктивного розслідування. Нашу дочку вже не повернути, можливо, врятуємо від подібного лікування інших людей.

З перших днів, коли було очевидно, що Зорянці стає дедалі гірше, я просив наших лікарів відвезти її до Києва чи викликати звідти фахівців. Мені повсякчас відповідали — ми вилікуємо вашу дочку, все перебуває під контролем. Хоча, відповідно до медичного законодавства, лікарі не лише могли, а й зобов’язані були консультуватися з вищими інстанціями. Більшість фахівців, включаючи професора Булецю, ми запрошували до дочки з власної ініціативи. Навіть професора Матяша викликали з Києва лише після того, як я в розпачі прибіг до управління охорони здоров’я. Звідки ця амбіційність у наших медиків і кому потрібна їхня самовпевненість, від якої вмирають люди? Я до кінця своїх днів не забуду, як Зорянка кричала від болю і благала дати їй таблетку, а в інфекційному відділенні казали, що це плеврит, і називали її істеричкою...

Встановлена експертами причина смерті навряд чи влаштовує лікарів, які лікували Зоряну, хоча вона дуже багато проясняє. За словами спеціалістів-невропатологів, ознаки менінгоенцефаліту в Зоряни були вже в перший день її звернення до лікарні, проте лікарі їх не розпізнали. Перебіг хвороби був атиповим (при класичному менінгоенцефаліті пацієнт не ходить своїми ногами), однак для того й існує клінічна лікарня, щоб розбиратися не лише в найпростіших випадках. Діагноз же невропатолога з обласної лікарні, який вважав свій виклик необгрунтованим і наказав викликати до пацієнтки психіатра, можна назвати верхом непрофесіоналізму. Психоорганічний синдром, який виник у жінки, зайвий раз свідчить про менінгоенцефаліт, і це помітив навіть неспеціаліст психіатр. Хвороба Зоряни, найвірогідніше, розвивалася в такий спосіб. Патогенний золотистий стафілокок, носієм якого вона була, в ослабленому організмі (незадовго до початку хвороби жінка інтенсивно готувалася до іспиту, а потім скупалася в озері) викликав запалення легень, що перейшло в запалення мозку. Процес цей дуже болісний, ось чому Зоряна так кричала й просила знеболююче. Питання, звідки в організмі здорової жінки-спортсменки взявся патогенний стафілокок, можна вважати риторичним, коли згадати, що сім місяців тому їй робили кесарів розтин в ужгородському пологовому будинку. Тому самому, в якому патогенний золотистий стафілокок висіяли й у повітрі, і на інструментах, і в п’ятої частини персоналу. Природно, прийняти таку картину захворювання Ужгородській міськлікарні було б нелегко. Тут і з’явився хантавірус і геморагічна лихоманка з нирковим синдромом, що віддалено нагадує перебіг хвороби Зоряни і від якої нібито немає порятунку. Як розповіла журналісту обласний патологоанатом, ніякого запису про відправлення крові пацієнтки на вірусологічну експертизу до Львова в історії хвороби немає (чи вже з’явилася?), самі родичі про це теж нічого не знають. До речі, за останні сорок років в обласній патологоанатомії не пригадують жодного випадку смерті від геморагічної лихоманки, такого діагнозу тут узагалі не було. Коли на зборах лікарів повідомили, що причиною смерті Зоряни стала геморагічна лихоманка, один із присутніх не втримався від зауваження: «Ви, напевно, довго шукали в Інтернеті цей діагноз».

Телефоном головлікар Інституту епідеміології та інфекційних хвороб Віктор Матяш (який виїжджав у зони землетрусів до Ірану, Індії, Туреччини й багаторазово лікував різноманітні лихоманки) прокоментував, чи могла бути в Зоряни геморагічна лихоманка.

— У даному разі на сто відсотків ні, — відповів Віктор Іванович. — Там зовсім інша клініка. Геморагічна лихоманка викликає геморагічний синдром (тобто крововилив) у мозок, легені та нирки. Це абсолютно не те.

В.Матяш сам назвав інститут у Львові й навіть прізвище професора, який виявив у крові хантавірус, проте коментувати його роботу відмовився...

«Після розтину лікарі не піднімали на мене очі...»

Ряд запитань навколо незвичного хантавірусу (який, до речі, переноситься гризунами) і геморагічної лихоманки зовсім несподівано виник не лише у зв’язку зі смертю Зоряни Петканич. Під час збирання матеріалу в справі Зоряни один із лікарів обмовився, що кілька тижнів тому від тієї самої геморагічної лихоманки померла ще одна пацієнтка, яка лікувалася в тому самому інфекційному відділенні. Довідатися про конкретні дані померлої виявилося непросто, їх не хотіли повідомити ні в лікарні, ні в санепідстанції (хоча сам факт виявлення хантавірусу тут і підтвердили). Через третіх осіб мені все-таки вдалося з’ясувати, що хвора жила в с.Сторожниця недалеко від Ужгорода, довідатися в сільраді ім’я (Леся Голубка, якій було лише п’ятнадцять років) і зустрітися з її батьками.

— Уперше дочці стало погано в середині липня, — розповідає батько дівчинки Петро Голубка. — Леся поскаржилася на шлунок, і ми відправилися до сімейної амбулаторії, де їй прописали мезим-форте та ще якісь таблетки. Вдома ми промили дочці шлунок. Після цього на кілька тижнів настало полегшення, та потім у Лесі стали жовтіти очі. Сьомого серпня ми відвезли її до інфекційного відділення, і там сказали, що це, можливо, гепатит А. Проте наступного дня її лікар повідомив, що гепатиту А немає, у дочки — застій жовчі. До середини тижня Леся ходила, і на вихідні лікарі відпустили її додому, давши із собою багато таблеток. Дочка приймала їх цілими жменями.

У понеділок, 15 серпня, Леся ще більше пожовтіла й дуже ослабла. Ми відвезли її до лікарні, там зібрали консиліум, зробили дочці УЗД, потім відправили на комп’ютерну томографію. Нам сказали, що печінка в Лесі сильно уражена, тому її переводять до реанімації обласної лікарні. Яка саме хвороба в дочки, лікарі не знали. Її лікували від гепатиту А, застою жовчі, потім запідозрили гастрит шлунка, далі якийсь герпес. Точний аналіз мали поставити після вірусологічного лабораторного аналізу крові, який відправили до Львова. Ми ще підписували для цього якісь папери. Леся ходила до 23 серпня, ці дні я повсякчас був із нею. Останню ніч дочка ще заспокоювала мене: «Тато, день-два, і я випишуся, ти не плач». «Я плачу, тому що ти в лікарні, — відповідав я. — Мені кривдно, що тебе немає вдома». 24 серпня, у середу вранці, дочці полегшало, і я був такий щасливий, думав, вона пішла на поправку. Та потім у Лесі здувся живіт і вона стала вгасати з кожною годиною. Дочка вже розуміла, що це кінець, і плакала: «Боже, я не хочу вмирати, я так не хочу вмирати...» Вона померла в мене на руках після обіду...

— Напередодні я чув, як лікар Лесі, котрий її лікував, телефонував до інфекційного відділення, — продовжує Петро Миколайович після паузи. — «Я дзвоню з приводу дівчинки, яка нині в нас, — сказав він. — Пишіть їй такий діагноз, який вас улаштовує». Я навіть вухам своїм не повірив, а лікар, який стояв поруч, сказав: «Так у нас уже й таке можливе?..»

Під час розтину я стояв у коридорі й чув, як патологоанатом кричала на лікарів, які лікували дочку. Коли вони вийшли, то не піднімали на мене очей... Згідно зі свідченням, причиною смерті Лесі стала печінкова недостатність, цироз печінки. Що викликало цей цироз, нам так і не сказали.

Через кілька днів після похорону до нас додому приїхав санітарний лікар і дав отруту для мишей. Він пояснив, що дочку могли покусати миші чи пацюки, і це викликало якийсь вірус, від якого вона померла...

За словами рідних Зоряни Петканич, про відправлення крові на вірусологічну експертизу до Львова їм ніхто не казав і ніяких паперів із цього приводу (на відміну від батьків Лесі Голубки) вони не підписували. Водночас удалося довідатися, що результати лабораторних аналізів, які виявили хантавірус і геморагічну лихоманку з нирковим синдромом, і на Зоряну, і на Лесю надійшли зі Львова в один день — 26 серпня. При цьому в обох випадках хвороба проходила без геморагічних синдромів, отже, геморагічної лихоманки ні в Зоряни, ні в Лесі бути не могло. Мимоволі виникає запитання — чи не намагаються лікарі з допомогою цього діагнозу уникнути відповідальності за неадекватне лікування і прикрити свій непрофесіоналізм?

Батьки Лесі прийняли смерть дочки, позиватися з лікарями вони не в змозі (хоча написати заяву до прокуратури їм радили навіть у лікарні). Рішення ж у справі Зоряни Петканич прокурор прийме після завершення службового медичного розслідування. Про те, яким буде його результат, здогадатися неважко. Автор розмовляв про хворобу Зоряни з обласним невропатологом, який входить до складу комісії, що проводить службове розслідування. Лікар довго розповідав про своє відділення та професіоналізм колег, пригадав навіть, що тут колись починав медбратом нинішній міністр охорони здоров’я. Що ж до Зоряни, обласний невропатолог переконаний, що його колеги діяли адекватно й правильно, ніякої недбалості в їхніх діях він не вбачає.

Коли матеріал був готовий, до Ужгорода з Києва приїхав Віктор Матяш, який намагався врятувати Зоряну в останній день її життя. Головлікаря Інституту епідеміології та інфекційних хвороб запросили для консультації з іншого важкого випадку. Деякі принципові моменти В.Матяш обговорювати не захотів, але на низку запитань відповісти погодився.

— З огляду на синдроми, з якими Зоряна Петканич звернулася до лікарів, чи можна було першого ж дня поставити їй правильний діагноз?

— Ми в таких випадках ставимо, тому можна було. У кожному разі, якщо не поставити, то припустити правильний діагноз точно можна було.

— Чи можна вважати адекватним лікування Зоряни в перші дванадцять днів, поки не був поставлений правильний діагноз?

— Пацієнтку лікували від іншої хвороби, реальний стан організму не враховувався. Таке лікування важко назвати адекватним.

— Дванадцять днів для такої хвороби — істотна втрата часу?

— Так, це втрата часу.

— Чи призначили пацієнтці досить ефективне лікування після того, як був поставлений правильний діагноз?

— Пацієнтці призначили вітчизняний препарат. Він відповідає нормативам, але на практиці не завжди спрацьовує, тому лікування було недостатнім. Потрібно було збільшити дозу чи призначити імпортний препарат. У таких випадках слід консультуватися з фахівцями.

— Як ви вважаєте, Зоряна залишилася б живою, якби відразу їй було надане адекватне лікування?

— На це запитання впевнено відповісти неможливо. Судячи з перебігу хвороби, у жінки, напевно, була вірусно-бактеріальна інфекція. Ми допомагали пацієнтам і в більш важких випадках, та бувало, що своєчасно призначена терапія виявлялася неефективною.

— Яка статистика смертності при подібних захворюваннях?

— Залежно від важкості перебігу хвороби летальний результат становить від 12 до 25 відсотків.

— Шансів вилікуватися в Зоряни було б набагато більше, якби їй своєчасно призначили адекватне та ефективне лікування?

— Однозначно так. Просто фахівців частіше треба викликати…

P.S. Коли номер верстався, стало відомо, що прокуратура Ужгорода порушила за фактом неналежного виконання медичними працівниками своїх професійних обов’язків кримінальну справу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво