Епідемія хабароциду

Коли у людини липнуть руки і до рук липне, то ця хвороба називається хабароцид. Такий діагноз певній категорії осіб більш як півстоліття тому поставив незабутній Остап Вишня у «Вишневих усмішках». А зовсім недавно новообраний Президент Віктор Ющенко визначив для себе і команди надто серйозне завдання — створити «чесну і прозору владу». Але моральний імператив, спущений по вертикалі згори, багато керівників органів місцевого самоврядування визнали чужим, такою собі річчю «не для себе»: вони ж бо — особи виборні. Останніми роками за спробу отримати хабар до кримінальної відповідальності було притягнуто екс-мера Кіровограда та деяких менших міст України. Але концентрація охочих легко нажитися міських голів на території маленької Тернопільщини стає для України явищем непересічним і доволі загрозливим.

Наприкінці минулого тижня в області було затримано ще одного посадовця — голову історичного містечка Скалата, обраного вдруге, жінку, яка не демонструвала приналежності до жодної з політичних партій і рухів. Мер цілком занурилася в адміністративну і ділову роботу, зав’язала контакти з приватним підприємцем і отримала від нього далеко не астрономічну суму — 300 доларів за лобіювання дозволу на розміщення торгового кіоску. Але діватися нікуди: хабар — він і в Африці хабар. Міському голові пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 статті 368 Кримінального кодексу («Одержання хабара… службовою особою, яка займає відповідальне становище...»). А зважаючи на погіршення її стану здоров’я, суд змінив запобіжний захід — взяття під варту на підписку про невиїзд. Важко сказати, чи варта шкурка вичинки, бо жінці загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 5 до 10 років із конфіскацією особистого майна та позбавленням права займати керівні посади до трьох років.

Ще рік тому затримання мерів у жителів краю викликало обурення. «Це — політична розправа з опозицією!» — волали люди, особливо старшого покоління. Але операції правоохоронців із виявлення фактів хабарництва поступово перестають бути об’єктом осуду чи співчуття. «Усі ті міські голови одним миром мазані», — спересердя підсумували у розмові з кореспондентом 6 із 10 опитаних тернопільців, які чули про затримання мера Скалата.

Виборців можна зрозуміти. Точно така ж «хабарницька» обставина фігурувала у кримінальній справі, порушеній торік проти голови трохи більшого історичного міста — Збаража — Сергія Парового. Мери наче змовилися у своїх діяннях! А читач, мабуть, помітив, що «за сприяння у торгівлі» такса в малих містах Тернопільщини приблизно однакова — 300—400 доларів. І куди ж просунеться місцевий комерсант, не помастивши чиновницьку руку?! Отож Збаразький районний суд виніс вирок — засудити міського голову, близького до партії УРП «Собор», на… півтора року позбавлення волі. Однак апеляційна інстанція ще пом’якшила основне покарання. І колишня перша особа Збаража уже на волі — радій, древня земле князів Вишневецьких та Збаразьких.

Мери малих міст велосипед не винаходили. Їм було в кого вчитися і на кого орієнтуватися. Бо ще у 2000 році при спробі отримати удвічі більший хабар (600 доларів) за готове рішення сесії міськради про «дозвіл на торгівлю» — було затримано, а відтак заарештовано міського голову найбільшого (і теж історичного!) райцентру — Чорткова — Володимира Павлишина. До речі, при обранні на цю посаду його підтримували УНА-УНСО та ряд патріотичних громадських організацій краю. Та не відбув мер ще й двох із п’яти років покарання, як на клопотання свого наступника на посаді і за станом здоров’я він був звільнений із в’язниці. «Навіщо ж сидіти бідоласі за гратами? — дивується вже нинішній керівник Чорткова Михайло Вербицький. — Тюрма ще нікого людяності не навчила». Однак діючий посадовець чомусь не хоче визнати, що м’якість вироків та короткочасність відбування покарань — найкраща підказка для колег, які нехтують законом. І що саме з його попередника почалася епідемія хабароциду на Тернопіллі.

Метиковані тернопільці жартують: скоро у Копичинецькій виправно-трудовій колонії буде представлено весь спектр політичних сил. Тоді в’язні не голосуватимуть на 90 відсотків за одного, провладного, кандидата, як це сталося торік. Але в «політичному» жарті є гірка правда хронічних власних помилок. Консервативна свідомість жителів сільських районів на диво стійка і велить обирати на перші посади своїх, до болю знайомих Іванів, Гаврилів, Марій, які не мають нічого спільного з «жидами та москалями» і вболіватимуть за інтереси громади. А вони вболівають — за інтереси власні, не гребуючи жодними засобами, бо не знають і не вміють по-цивілізованому заробляти гроші. Мораль? Це вже я на зовсім іншу тему говорю...