ДУШІ В РИШТОВАННІ - Право - dt.ua

ДУШІ В РИШТОВАННІ

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

У «зоні» під Черкасами замість двох нових бараків побудували церкву. І поцілили, як кажуть, у десятку...

У «зоні» під Черкасами замість двох нових бараків побудували церкву. І поцілили, як кажуть, у десятку. Ви бачили колись обличчя убивці під час молитви? Я бачив. Не скажу, що воно ангельське. Але що набагато просвітленіше, ніж у багатьох із нас, — це однозначно

Увечері, дорогою з відрядження до «зони», що розміщена в селі Хутори під Черкасами, з вікна автомобіля мені показали підсвічену ліхтарями ще одну церкву. На відміну від «зонівської», вона була в риштованні. Супроводжуючий сказав, що на будівництві церкви «Святі новомученики черкаські» працює чимало колишніх зеків. Працюють не з примусу, а за власним бажанням. Декотрі з них ще навіть і вдома не побували, рідних не побачили. Із «зони» — й одразу сюди.

Переміщуючись крізь мури та «колючку»

Їх тут майже три тисячі — убивць, ґвалтівників, крадіїв. За злочини їх ізолювали від суспільства кого на 5, кого на 10, кого на 15 років.

Поки вони тут, встигають вирости їхні сини, постаріти їхні матері, покохати інших їхні дружини, зневіритися їхні душі.

Дехто з них розлютився на весь світ, зрікся волі, зробив «авторитетне» татуювання і вважає зону рідною домівкою. Їм не-потрібен ніхто. Вони самі собі непотрібні. Живуть хвилиною. Поїв, поспав, виконав якусь роботу — день минув. Що далі? Вони не знають і знати не хочуть. Для них виходу немає.

Але вихід є. Я його бачив на власні очі. Мені його показали. Зробив це сам начальник Установи з виконання покарань №62 Василь КОЛОДЧИН.

Ні-ні, всі ув’язнені колонії на місці. Однак я бачив, як люди в зеківських робах вільно переміщуються через усі рівні безпеки. Туди, на волю. І, хоч як дивно, згодом повертаються назад.

— Хоч як це парадоксально звучить, але я дякую Богові за те, що він дозволив мені опинитися в зоні, — зізнався 33-річний зек Руслан.

— Ти вбив людину. За це ти теж дякуєш Богові?

— Знаєте, можливо, й за це. Інакше моя душа досі металася б у хаосі. А тепер я знаю вихід.

Я дивився на Руслана і думав про те, що через кілька годин буду вдома, цілуватиму кохану жінку, розмовлятиму з сином, обідатиму, а захочу — піду надвечір рибалити, а захочу — просиджу допізна перед телевізором, а захочу — раніше ляжу спати. Здається, ніби в мене теж є вихід. Здається, ніби я вільна людина, маю право робити, що хочу, казати, що хочу, переміщуватися, куди хочу. Але так, як Руслан, я не вмію. Щоб одразу через три мури, сто замків, дюжину автоматників, колючий дріт, 10 тисяч вольт. І навряд чи колись зумію. Хіба що втраплю до зони по-справжньому.

«На моїх руках кров. Очищаюся Біблією»

— Я був крутим, що називається, — розповідає Руслан. — Я дозволяв собі все. Уявіть: Київ, початок 90-х, хаотичний розвиток бізнесу, відсутність чітких законів, одне слово, не життя — малина. Я міг тижнями не з’являтися вдома, пити, гуляти, грошей багато, упину ніякого. Міліція? А пішли вони! Служба безпеки? Туди ж! УБОЗ — та мав я їх на увазі! Одного разу викликали в УБОЗ, а я, щоб показати свою крутизну, ось що придумав: сів у відкритий джип, одягнув шорти, окуляри, корковий шолом і в такому вигляді завалився в кабінет до підполковника. У того ледве очі на лоба не вилізли. Як же я собі подобався! Як же я хизувався власною зухвалістю! Одне слово, меж я не знав. Зрештою, дійшло до того, що я зміг серед білого дня спокійно підійти до людини на автобусній зупинці і вистрелити з пістолета їй у голову.

Ми стоїмо з Русланом у церкві. Просторе приміщення може вмістити одночасно до 400 парафіян. Звук під час проповідей підсилюється потужними мікрофонами, супроводжується музикою (тут є електроорган та акустичне піаніно). У шибах вітражі, на стінах світильники, на підвіконнях вазони.

— А тут наші новонавернені брати приймають хрещення, — каже Руслан, піднімаючи важку ляду перед священицькою кафедрою.

Справді, в підлогу вмуровано й обкладено кахлем невеликий (2 х 3 м) басейн.

— У серпні минулого року ми святкували сім років із дня відкриття євангельської церкви в нашій колонії, — каже Василь Колодчин. — Спершу віруючі тулилися в пристосованому приміщенні площею 15 квадратних метрів. А два роки тому з допомогою місії «Блага звістка» ув’язнені своїми руками побудували новий світлий храм.

Руслан — член цієї церкви з 1999 року. Погубивши людську душу 1993 року, його власна душа ще шість років блукала в потемках, аж поки не вийшла на світло. Тепер Руслан, маючи один раз на три місяці довготривале (72 години) побачення з родиною, більшу частину дорогоцінного часу читає вголос Біблію своїй дружині та 13-річному синові Олексію.

Молитва скорочує терміни ув’язнення

40-річний Ігор родом із Харківської області. Вдома на нього чекає стара хвора мати. Вона не має змоги — ні фізичної, ні фінансової — приїздити до сина на побачення. Вона пише йому листи. Син їх дбайливо зберігає. Через три роки він вийде на волю. Мати його дочекається. Він вірить і молиться за це вдень і вночі.

— Найбільше боюся не смерті — у зоні всяке трапляється. Найбільше боюся відлучення від церкви, — говорить Ігор.

Коли брат по вірі оступається (починає пити, лаятися, виявляти непослух до начальства, відмовляється працювати), за нього моляться усім приходом. Не допомагає — напучують, умовляють. Не діє це — попереджають. І як останній захід — відлучають від церкви.

— За моєї пам’яті таким чином було відлучено п’ятьох осіб, — каже Ігор. — Це найбільша кара. Як правило, люди після цього опускаються, для них настає крах усіх сподівань.

Зеки навели мені інший приклад — 42-річного Олександра, який відсидів у 62-й зоні «від дзвінка до дзвінка» 15 років. Стійкість духу, віра в Бога допомогли цьому чоловікові, який пройшов через усі кола поневірянь, віднайти в житті твердь: одружитися, народити трьох дітей, влаштуватися на добру посаду. Парадокс: уже працюючи завскладом на молокозаводі, Олександр зустрівся з колишнім прапорщиком із зони — той прийшов проситися на роботу. До речі, «прапор» був не вельми коректним у поводженні з ув’язненими, в тому числі й з Олександром. Проте колишній зек не пам’ятав зла і, вибачивши всі образи, взяв прапорщика на роботу.

— Приборкати гординю, відкрити своє серце для добра — цього вчить наша віра, — каже Ігор. — Нас небагато — всього 28 членів церкви. Але ми молимося за всю зону. Декільком нашим братам скоротили терміни ув’язнення. Вони вже на волі.

«Ми не ворогуємо конфесіями — до нашого храму ходять усі»

Є в зоні №62 і православний храм. Він значно скромніший за євангелістську церкву: приміщення затісне, ледве вміщує 40 осіб. Настоятель церкви ієрей Олександр буває тут щотижня. Решту днів храмом опікується 40-річний паламар Микола (крадіжка держмайна в особливо великих розмірах) та 72-річний староста Василь (убивство).

Миколу в Одесі чекає дружина і двоє синів — Ілля та Микола. Через 3 роки і 9 місяців вони зустрінуться. Микола говорить трохи інакше — через 1365 днів. Це дуже багато. Але він дочекається.

72-річний церковний староста Василь теж дочекається. Вони всі дочекаються. Бо вірять. У Бога. В людей. В істину.

В’язням не вистачає роботи

У колонії №62 є 30 телевізорів, спортивний зал, бібліотека на 5000 книг, сюди часто приїздять артисти. Розваг вистачає. Основний «голод» — на роботу.

— На жаль, забезпечити всіх фізичною працею ми не в змозі, — розповідає начальник УВП Василь Колодчин. — На виробництві зайнято трохи більше половини ув’язнених. За радянських часів на наші зерноочисні сільськогосподарські машини був попит майже в усіх республіках колишнього СРСР, роботи не бракувало. Зрештою, самих цинкових відер зона виробляла 100 тис. штук на місяць. Нині машин ніхто не купує, відрами не цікавиться, і ми перестали їх випускати. Шукаємо інші замовлення. Сказати, що сидимо склавши руки й пасивно чекаємо від держави допомоги, було б неправильно. Виготовляємо рукавиці, саман, кам’яні огорожі, металічні сітки, акумулятори, сейфи, господарське мило, тротуарну плитку, шлакоблоки, замки, цвяхи, номерні знаки, кошики, насоси, автомобільні контейнери — усього майже 100 найменувань. Та все одно цього мало. Адже понад 60% «населення» нашої колонії — молодь віком до 25 років. Сидіти й дивитися в стіну роками — таке заняття до добра не доводить.

— Частково щоб завантажити людей, а частково щоб вирішити деякі фінансові проблеми, ми активно займаємося підсобним господарством, — продовжує Василь Колодчин. — Маємо 350 квадратних метрів теплиць, 6 корів, 200 свиней, 200 курей, 200 з гаком гектарів поля, де вирощуємо картоплю, буряки, моркву, гарбузи, кріп, огірки, ячмінь, горох. Аби зменшити затрати, хочемо купити пару коней.

Окрема гордість Василя Колодчина (він працює начальником УВП близько двох років) — так зване поселення. Сюди в’язнів переводять з-за «колючки» за зразкову поведінку. Сьогодні їх тут 39. Під їхньою опікою — «сільськогосподарський цех» зони. Вони обробляють поля, водять трактори, сіють, збирають, закладають на зберігання, і взагалі — мають право вільно пересуватися в радіусі 5 км від зони. Це велике щастя — потрапити на поселення. Звідси пряма дорога до УДЗ (умовно-дострокового звільнення). Та все ж зеки й на поселенні відчувають себе зеками.

— Річ не в тому, щоб наблизитися до волі на наймінімальнішу відстань, — сказав мені один із віруючих в’язнів. — Важливо знати, що є вихід. Тоді ніякі мури не страшні. Тоді ти вільно долаєш їх, і ніхто не в змозі тебе зупинити.

Душі просяться в риштовання

Їх небагато: 28 членів євангелістської церкви і 12 — православної. Усього 40 віруючих. На 2800 кримінального загалу. Але ж і Христових апостолів була не тисяча. Вони терплять. Терплять за віру. Не всі такі благочестиві, як вони. Зрештою, це зона для вбивць.

Руслан ревно молився, і йому нещодавно «скосили» 6 років терміну ув’язнення. За словами начальника УВП Василя Колодчина, хоча адміністрація з цього питання і не веде скрупульозної статистики, проте рецидив (повторні злочини) з боку зеків, які були парафіянами в’язничної церкви, майже нульовий. Парадокс: переступивши поріг «зони», вдихнувши на повні груди «вільного» повітря, чимало колишніх в’язнів не поспішають додому. Їх чекає робота. Але вже у вільному храмі. Церква «Святі новомученики черкаські», що споруджується в селі Хутори, — то місце притулку скалічених душ. Зеки впевнені — їм тут допоможуть, їхні душі візьмуть у риштовання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво