ДЕ ТАМ ПОЧАТОК ДОРОГИ ДО ХРАМУ? - Право - dt.ua

ДЕ ТАМ ПОЧАТОК ДОРОГИ ДО ХРАМУ?

26 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 26 вересня-3 жовтня

Перший крок — то вже дорога? Цілком можливо, початком вашої дороги до храму правосуддя стане спілкування з канцелярією районного суду: наприклад таке, яке відбулося у мене на початку року...

Перший крок — то вже дорога?

Цілком можливо, початком вашої дороги до храму правосуддя стане спілкування з канцелярією районного суду: наприклад таке, яке відбулося у мене на початку року.

— Скажіть, будь ласка, чи ви вже отримали поштою мою заяву?

— Отримали, чекайте, у нас багато роботи.

— Але ж пішов уже другий місяць! Скільки можна чекати?

— У нас заяви довго не реєстрували — робили річний звіт.

— У вас звіт, а у мене проблема, яку потрібно вирішити. Може, варто прийти на прийом до судді?

— Судді прийому не ведуть. Коли черга дійде до вашої заяви, вас викличуть.

— Коли ж вона дійде? Хіба закон…

— Давайте не будемо говорити про закон, коли в суді така кількість справ! (Роздратовано — і кидає слухавку).

Здавалося б, нічого нового: такі розмови відбуваються в Україні щоденно сотнями, за рік — десятками тисяч. Але якщо так — маємо всі підстави з’ясувати нарешті питання, які турбують нещасливих позивачів:

— Чому такі ситуації виникають дедалі частіше і тривають дедалі довше?

— Чому ми змушені витрачати так багато часу і ще більше нервів?

— Хто і як відповідатиме за затримку у розгляді справи?

Природні і зовсім прості, на перший погляд, питання. Проте це той випадок, коли прості питання потребують не зовсім простих відповідей. Допомогти нам знайти їх погодився суддя Верховного Суду України І.Домбровський.

Іван Петрович коментує реальні ситуації, які дійсно траплялися в житті. Але, хоч усі важливі для розгляду деталі ми зберегли, епізоди конкретних справ усе ж абстрагували, «очистили» від вказівок на місце події, власних назв, імен та/чи найменувань сторін, які беруть участь у справі. Таким «очищеним» подано й діалог із судовою канцелярією, наведений вище.

— Мабуть, такі розмови відбуваються, — погодився Іван Петрович. — Суд має діяти за процедурою. Людина подала заяву. Заява передається судді. І він працює. Але безпосередньо приступає до роботи над справою тоді, коли дійде черга. Адже у кожний конкретний момент суддя, як правило, має близько двох десятків справ, та ще зо три десятки заяв лежать нечитані. Він просто не в змозі негайно вирішити всі питання.

Всім відома надзвичайна завантаженість судів усіх рівнів. Ось, наприклад, у мене на столі дев’ять справ, із яких я маю доповідати колегії суддів чи вже нашій палаті у цивільних справах. А завтра, мабуть, принесуть іще. При цьому частина з них має по кілька томів документів. Тому деякі справи і у нас чекають своєї черги місяцями.

Звичайно ж, визначаючи черговість розгляду, я, наприклад, беру до уваги конкретні обставини: чи не призведе затримка до таких наслідків, які буде неможливо чи занадто складно виправити рішенням суду. Скажімо, людині відмовили у поновленні на роботі. Якщо ми одразу ж розглянемо справу і скажемо, що це було незаконно, значить, незабаром вона зможе знову працювати. У разі ж прийняття рішення зі значною затримкою, таке поновлення на роботі зачепить інтереси ні в чому не винної людини, яку за цей час можуть призначити на посаду звільненого.

Якщо ж ми не виявимо порушень, то людина вже буде знати, що пройшла всі інстанції. Вона може поплакати чи обуритися, може не погоджуватися, може писати до Європейського суду, але знатиме, що потрібно шукати іншу роботу, бо можливості оскарження в рамках національного судочинства вже вичерпані.

Те саме і з виселенням. Можна виселити людину, а потім, поки суд та діло, швиденько продати квартиру. І там уже живуть інші люди, які ні в чому не завинили, а їх виселяти потрібно — якщо попереднє виселення буде визнане незаконним. Тому такі справи я намагаюся розглядати позачергово, а решту — по черзі.

Позивач має бути готовим, принаймні морально, до затримки розгляду — і не тому, що хтось навмисно не хоче вирішувати його проблему чи погано працює, а з огляду на реальну ситуацію в судах.

Можна поставити питання ще й таким чином: чи краще буде, коли суддя призначить розгляд, не вивчивши матеріалів справи? У чому більше зацікавлений позивач: у швидкості чи у якості рішення суду?

— Дуже добре, Іване Петровичу, що ви особисто виходите з критеріїв гуманності. А як інші судді? Чи існують якісь документально зафіксовані вимоги або рекомендації з приводу встановлення черговості розгляду заяв позивачів?

— Таких рекомендацій, на жаль, немає, оскільки законодавець виходив із припущення, що всі справи будуть розглядати вчасно, а значить — у порядку надходження. Тоді й критеріїв ніяких непотрібно.

Верховний Суд згоди не дійшов…

— І ось людина чекає повідомлення. Місяць, другий, третій. А суд усе мовчить. Що позивач має робити?

— Позивач має право на отримання інформації. Наші колеги з інших країн вважають так: якщо звернувся до суду, то маєш цікавитися розглядом своєї справи. Тим більше, що людина часом змінює адресу, їде у відрядження чи відпочивати, не повідомляючи суд. З відповідачем трошки інше — він не знає про справу доти, доки не одержить документи з суду. Позивач знає, чого він хоче, а відповідач не знає.

Тож саме позивач повинен звернутися до суду із заявою про надання інформації щодо просування справи. Якщо суд не дає жодної відповіді на запит, такі його дії позивач має право оскаржити, звернувшись до іншого суду: в порядку оскарження неправомірних дій, а точніше — бездіяльності. Як правило, суди все ж надають відповідь, і тоді підстав для оскарження не виникає. Позивачу залишається чекати, навіть якщо у відповіді не вказується хоч би орієнтовний час розгляду його заяви.

— І законодавство не передбачає жодних засобів оскарження тяганини?

— Якщо людина знає, що у судді немає значного навантаження, а справа чомусь лежить, тобто суддя проявляє невиправдану бездіяльність, позивач може вплинути на суд через депутата, інших суб’єктів звернення до кваліфікаційної комісії. Кваліфікаційна комісія перевіряє ці обставини, і якщо встановлює, що у судді дійсно ніякого навантаження не було, а справа просто без жодної причини лежить, то його можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності.

— А як можна взнати: перевантажений суддя чи ні? Чи можна десь офіційно отримати таку інформацію?

— Ні. Надання інформації позивачам про навантаження суддів законом не передбачено.

— У такому разі позовна заява може лежати в суді нечитаною місяцями, а то й роками. Хіба це не є порушенням Конституції, яка кожному гарантує право на судовий захист? Невже ніхто не несе відповідальності за такий стан речей?

— Ця проблема досі ще не врегульована. У Верховному Суді згадане питання обговорювалося: як визначати той момент, коли заява вже в суді, а рішення про призначення розгляду ще немає? Стосовно цього є дві точки зору. Перша: цей момент ще не є процесом, а отже, стосується сфери управлінської діяльності. То хай позивач звертається до кваліфікаційної комісії через суб’єктів звернення або зі скаргою до суду відповідно до ст.31-а ЦПК України.

Проте більшість вважає, що це вже перший етап процесу, і дії судді можна оскаржувати тільки у процесуальному порядку. Наприклад, мої аргументи були такі. По-перше, людина має підстави заявити: чому ви мене змушуєте йти до кваліфікаційної комісії? Я хочу, щоб розглянули мою справу, а не покарали суддю. По-друге: кваліфікаційна комісія фактично не може змусити суддю призначити справу. Припустимо, його звинуватять: у тебе рік лежить заява. Він на те відповість: а я її вивчаю… І що йому зробиш? По-третє, мені невідома норма ЦПК, за якою можна оскаржити процесуальну бездіяльність судді, зокрема — непризначення справи до розгляду.

Особисто я вважаю, що треба якось спонукати суддю до призначення слухання. Ми не втручаємося у розгляд справи, але хоча б маємо зобов’язати: признач розгляд. Хай навіть із порушенням терміну — але признач, щоб людина знала: рух є. Я, наприклад, одного разу призначив розгляд аж за чотири місяці. Це, звичайно, довго, зате конкретно: людина не просто чекає, а чекає конкретної дати.

На жаль, ми у Верховному Суді поки що одностайності з цього питання не досягли. Але, здається, час вже настав. Адже серед таких «лежачих» справ — і найважчі випадки. Коли суддя боїться вирішувати справу, або не знає, яким чином її вирішити. Або забув, а людина не нагадує про себе. Є такі, що пишуть. А інші терпляче чекають.

Верховний Суд теж має схожі проблеми. Я завжди вважав: якщо справа надійшла, а розгляд затримався через перевантаженість судді, ми повинні людину про це повідомити. Зі мною довго не погоджувались, але недавно розіслали всім листи: не турбуйтеся, шановні, ваші справи у нас є, але поки що ми не можемо їх розглянути.

Всупереч сподіванням

Скарги, як відомо, виникають внаслідок того, що хтось щось зробив всупереч сподіванням скаржника. Наприклад, мали виплатити зарплату, та не виплатили, мали повернути борг, та не повернули, мали обчислити пенсію за законом, а обчислили за відомчими інструкціями тощо. Таким чином, позивача до суду приводить кривдник: людина чи установа, яка порушила його законні права.

Тепер спробуємо стати третьою стороною: між судом та позивачем, чию справу кілька місяців не розглядають.

Згадаємо, що пан І. Домбровський побіжно відзначив: ситуація з перевантаженням суддів (і затримками у розгляді справ) усім відома. Мабуть, він мав на увазі, що ця ситуація відома усім, хто так чи інакше причетний до судочинства: прокурорам, адвокатам, міліції і т.п.

Але ж існують мільйони людей, які останніми роками до суду не заглядали, відповідних знайомих не мають, юридичних видань не читають. Настає день, коли життя змушує їх звернутися до суду. Вони беруть Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, відкривають ст.137, де викладені (до відома позивачів!) сім вимог до позовної заяви, складають потрібний документ і відносять до суду.

Людина виконала вимоги закону і має всі підстави сподіватися, що й суд зі свого боку їх теж виконає — тобто, розгляне справу у терміни, які визначає цей самий ЦПК у ст.148. Але суд не тільки не розглядає заяву, але й узагалі мовчить кілька місяців. Навіть отримавши відповідь, людина не має можливості перевірити повідомлення канцелярії про завантаженість: адже в усьому світі чиновники переконані — роботи у них забагато, а зарплата замала як на витрачені зусилля.

Сподівання людини не виправдалися, і таким чином вона (на додаток до того, хто змусив її написати позовну заяву) отримує ще й другого кривдника — вже в особі суду. Природною реакцією на таку ситуацію є щире обурення: чому її заяву не розглядають усупереч вимогам закону? (А може, таким чином від неї вимагають «подяку» в конверті?)

Суддя ж переконаний, що всі знають про його перевантаженість (яка дійсно має місце), а отже — мають виявляти терпіння і чекати, поки дійде черга. І позивач своїм обуренням теж не виправдовує його сподівань.

В результаті маємо класичний конфлікт. Проте сторони опиняються у заздалегідь різних вагових категоріях. Суддя (відповідно до факту перевантаження, але всупереч закону) впевнений у своїй правоті — і до того ж, має абсолютно невразливу позицію: його ніхто жодним чином не покарає за порушення. А позивач замість одного кривдника має тепер двох, при тому, що другий — непереможний.

Якщо ж позивач виявить принциповість і спробує-таки відстояти абсолютно законне право на вчасний розгляд своєї справи, він отримає подвійну поразку. По-перше, суддя не відповідатиме за те, що порушує закон і права конкретної людини. По-друге, у нього сформується упереджене ставлення до скаржника (судді теж люди — чи не так?), і розглянувши справу, він винесе рішення, що якнайменше відповідатиме інтересам позивача. За принципом: «Катюзі — по заслузі».

Відповідно до закону чи до реальних обставин?

— Можливо, я неправильно змалював ситуацію, Іване Петровичу?

— Якби сьогодні за порушення цієї статті (148 ЦПК) притягти всіх суддів до відповідальності, то не було б кому розглядати дисциплінарні справи — бо і в дисциплінарних комісіях нерідко виникають затримки. Я думаю в усій державі не знайдеться судді, який би не порушував згадану норму. На те є об’єктивні і суб’єктивні причини.

Законодавство багатьох країн Європи не передбачає конкретних строків розгляду справ. І Європейський суд з прав людини навіть увів поняття: справа має бути розглянута в розумний строк. Та, на мій погляд, навіть названі вище чинні строки не стимулюють, не допомагають прискорити розгляд справи. Скажімо, мені принесли сьогодні п’ять справ, значить, я їх повинен призначити через 15 днів, бо боюся відповідальності. От і призначаю, не підготувавши. І уявіть тепер: в коридорі зібралося два десятки людей, а суддя не готовий до розгляду… Треба обирати, котре лихо менше, зважати на реальну ситуацію.

— Здається, ми дійшли до одного з «оголених нервів» нашого судочинства. Адже річ не тільки і не стільки в тім, що безліч людських проблем не вирішуються «в розумні терміни». Набагато гірше, що за такого стану речей суддя має щоденно порушувати закон. А ще страшніше, що за несвоєчасний розгляд справи ніхто відповідальності не несе. Свідомий чи підсвідомий висновок: хоч би скільки суддя порушував закон, йому за це нічого не буде. Нонсенс, від якого можна або збожеволіти, або просто на нього не реагувати, що більшість судочинців і роблять.

Ще більше погіршують ситуацію супутні обставини. Фактично поза будь-яким законом, черговість розгляду цілком і безконтрольно залежить від судді: як хочу, так і роблю. Чи здатна людина (судді ж бо — не ангели) встояти перед такою спокусою?

Скаржники як «санатори»

— Як на мене, суддя мав би бути вдячний тим людям, яких іноді зневажливо називають скаржниками. Адже судді, як я вже підкреслював, виснажені величезною кількістю поточної роботи, і не мають можливості (іноді й бажання) заглиблюватися у процесуальні тонкощі. А такі позивачі інколи змушують відсунути поточні справи і «дойти до самой сути», як казав поет.

Водночас зрозуміло, що судді є людьми — із усіма притаманними живій людині вадами, з різними характерами й амбіціями, з певним самопочуттям та емоціями у кожний конкретний момент. З огляду на професію, мусиш себе стримувати. Необ’єктивність судді одразу видно: наприклад, коли він відхиляє всі клопотання однієї сторони і задовольняє всі вимоги другої. Незалежно від їхньої обгрунтованості чи необгрунтованості. Буває і таке.

Проте зазвичай позивач може розраховувати, що рішення чи вирок суду будуть винесені у відповідності до закону, що суддя не дозволить особистим емоціям впливати на законність рішення. Ось, наприклад, у нас у Верховному Суді тривалий час неврівноважена особа з Криму під час засідання палати просто ображала суддів. У неї було багато справ, їй кілька разів відмовляли. І ось останнього разу вона каже: я вам і відвід не заявляю, бо знаю, що ви все одно вирішуєте необ’єктивно. А ми розглянули її касаційну скаргу, і повідомляємо: «Вашу скаргу задоволено». Вона була шокована!

Ще один позивач із Сум судиться багато. Коли він правий, ми його підтримуємо, коли неправий — відхиляємо скаргу. Ось він після одного засідання й каже мені: я вас щось не можу зрозуміти — то задовольняєте, то ні. Це залежить від того, з якої ноги ви вранці встали?

Я пояснив: не від моєї ноги залежить рішення, а від обгрунтованості заяви. В тій ситуації ви були праві, а у цій ви помилялися. Одним словом, суддя має тримати свої емоції при собі, і не дозволяти їм брати гору, коли приймає рішення.

Довіра — елемент критичний

Як бачимо, довести свою проблему навіть до початку розгляду справи в Україні не так уже й просто. Може, тому, що не вміємо правильно працювати? А може, тому, що навіть не знаємо, як правильно? Як, наприклад, судоустрій конкретно працює в демократичних країнах?

Якщо в Україні демократія — підліток, то у США, наприклад, — 200-літня традиція, та ще й ретельно проаналізована. Чому б не скористатися з їхнього досвіду? Мабуть, деякі поради здаватимуться наївними, але більшість будуть, без сумніву, корисними та конкретними.

Мені, наприклад, особливо до душі спостереження і висновки Катріни Фанесток, програмного директора організації Counter Point: «Мої дослідження і цілеспрямована робота в цій галузі сформували переконаність у тому, що існує чотири елементи, необхідні для надання універсального доступу до правосуддя.

Перший — всі і кожен індивід у суспільстві (громадянин чи ні) повинні знати свої юридичні права і розуміти, що вони мають абсолютне право використовувати судову владу для захисту своїх прав.

Другий — індивід повинен вірити, що участь у юридичному процесі забезпечить захист прав і вжиття заходів проти несправедливості. Цей другий елемент є критичним, бо коли громадяни переконані, що права і доступ до правосуддя існують лише для багатих і впливових, вони не будуть користуватися судами.

Третій — суди й судові процеси мусять бути, кажучи комп’ютерною мовою, «доброзичливі до споживачів». Це означає, що кожен аспект судового звернення повинен бути простим і зрозумілим. Від першої розмови в офісі адвоката або в суді і до судових слухань та остаточної ухвали всі документи і процедури повинні давати позивачеві можливість розуміти, що для нього існує право вибору і наслідки кожного вибору.

Нарешті доступ до правосуддя означає, що правова система надає кожній стороні — незалежно від рівня доходів, етнічної приналежності чи статі — справедливі слухання перед незалежним і нейтральним суддею, який забезпечує правову процедуру у відкритому і гласному судовому процесі, і що кожна людина, яка потребує послуг адвоката, отримує компетентні юридичні послуги».

Чи в змозі українське судочинство виконати всі ці умови? Що (за винятком перевантаження) заважає нашій третій владі працювати відповідно до світових стандартів демократії?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво