Чому треба захищати суд присяжних? Плюси і мінуси судової реформи

Після перших точкових кроків нової влади на ниві правосуддя - скорочення повноважень Верховного суду та делегування їх вищим спеціалізованим інстанціям, наділення «мегаповноваженнями» Вищої ради юстиції - тенденції судової реформи більш-менш проступали. Деякі перекоси після єхидних коментарів опозиції і ЗМІ підправлялися. Наприклад, забирали «мега» і залишали просто «права» Вищої ради юстиції. Безперечно, залишалося ще чимало неораних процесуальних ділянок: незадовільна за якістю робота судів, мізерна кількість виправдувальних вироків тощо. А проте рік тому здавалося, що ухилитися від глобальної судової реформи владі не вдасться. Серед іншого юристи-практики дуже сподівалися на впровадження найдемократичнішого інституту судочинства - прямої участі громадян у судовому процесі завдяки розвитку інституту суду присяжних.

Разом з тим слід зазначити, що влада помітно просунулася у вирішенні, здавалося б, «вічної» проблеми - порушення суддями процесуальних строків розгляду справ. При­наймні тепер за зволікання суддю можуть реально покарати й навіть звільнити. За моїми спостереженнями, левова частка судових процесів у нас вкладається у строк рік-пів­то­ра. І якщо хтось думає, що на За­ході в цьому плані все набагато благополучніше, ніж у нас, можу розвія­ти ці ілюзії. Навряд чи комусь в Украї­ні доводилося стикатися з дворічною перервою розгляду справи, як моїй юрфірмі в Лісабоні «у зв’язку з необхідністю заміни судді» (у справі про катастрофу українського повітряного судна, яке розбилося під час гасіння пожеж в Іспанії). Або з відкладенням справи, як в Апеляційному суді Генуї, з весни 2008 року на осінь 2009-го «для подачі письмових заперечень на скарги» (справа про зіткнення ук­раїнського літака зі зграєю чайок). Цікаво, що в Італії з 1989 року розглядалася аналогічна справа компанії TNT про зіткнення літака з птахами в тій-таки Генуї. І лише на початку 2011-го - через 22 (!) ро­ки - Верховний суд виніс остаточне рішення в справі. Так, це дуже складна категорія справ, з участю іноземного елемента, у них задіяна велика кількість учасників, включно з держорганами. Але слухати спра­ви по шість-сім років у першій інстанції й стільки ж в апеляції - у нас за таке, думаю, почали б «лінчувати». Інше питання, що європейські судді вкрай рідко відправляють справи на новий розгляд, чим дуже часто «грішать» їхні українські колеги.

За рік, що минув після проведення судової реформи в Україні, суддям справді стало складніше ховати хабарі та інші отримані нелегальним шляхом доходи. Однак панацеї не винайдено. Страшніше стало записувати автомобілі й квартири на родичів - пишуть на друзів і беруть «в оренду» - благо, ще екс-президент з чистими руками розповів, що це нічого, це можна. Запропонували контролювати банківські рахунки - активніше почали користуватися індивідуальними банківськими сейфами, зарубіжними рахунками і юрособами. Ну - теж нічого, теж такий-сякий розвиток, дивись, і спори про це навчаться розглядати.

Однак усупереч поширеній дум­ці, що суди чи не найкорумпованіший інститут влади в країні, я вважаю, що це не зовсім так. Судова корупція в нас, напевне, менша, ніж в інших держорганах. Проблема полягає в іншому: судді в нас - не самостійні. Втім, тут ми підійшли, можливо, до головного питання - чому судова реформа, по суті, «видихається». Тобто голослівних тверджень, що «судову реформу всі підтримують», багато, а за фактом - юстиція сьогодні використовується для вирішення тих-таки політичних та економічних завдань. Суддя, як і до цього, залежить від голови суду - у питаннях премій, поліпшення житлових умов, рекомендацій, відпусток то­що, а і суддя, і голова - від того, хто їх призначив і може зняти.

Ворогом №2 судової системи залишається «вибірковість». У таких випадках кажуть: «друзям - усе, ворогам - закон». Так, екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка звинувачують у незаконному працевлаштуванні водія, сором’язливо забуваючи перевірити його попередників і колег з цього ж та аналогічних питань. Юлії Тимошенко погрожують в’язницею за неявку в ГПУ, а нинішній президент спочатку в статусі опозиціонера, а потім і президента спокійно ігнорував повістки у справі про отруєння Ющенка.

Безстрокове тримання під вартою 20 тисяч ув’язнених на етапі попереднього й судового слідства (насамперед опозиціонерів), усупереч рішенню Європейського суду «Харченко проти України», що зобов’язує обмежувати й обґрунтовувати строки ув’язнення, заводить уряд і суди в глухий кут, з якого дуже важко знайти юридичний вихід. Як наслідок - шкода, завдана судовій і правоохоронній системам справами проти «політичних», уже в багато разів перевищує шкоду, завдану їхніми реальними чи уявними злочинами. А звиклий до наплювацького ставлення до права обиватель, бачачи все це, лише зміцнюється в думці, мовляв, закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Або, як точно зауважив гуру російської юридичної думки Володимир Пастухов, «право у нас (у слов’янських країнах. - Авт.) часто індикативне, тому що воно швидше показує напрямок руху, ніж задає дуже суворе правило поведінки».

Нарешті, для того, щоб будь-яка реформа стала успішною, потрібен певний ідеалізм - готовність до самопожертви заради загального добра - і бажання працювати. У влади готовності до самопожертви правовим імунітетом не виникає, швидше, навпаки. Якоїсь загрози (зовнішньої чи внутрішньої), яка б змусила її відмовитися від звичних спокус корупційної системи, теж не спостерігається. Ставши президентом після нелегких виборів, Віктор Янукович, упевнений, щиро хотів вірити, що вдасться запустити судову реформу, перезавантажити правовий «софт», обмежити апетити свого оточення. Але поки що не вдалося. Чому ж? Усе просто: мета бюрократії - зберегти владу і нинішній статус-кво. Телефонне право вигідне владі. Депутату пропонують виконати перелік дій, які поз­бавлять його можливості використати частину звичного ресурсу: з допомогою підконтрольного судді поставити на місце знахабнілого, на його думку, журналіста або зняти з передвиборних перегонів популярного опонента. Подумавши, депутат тисне кнопку «проти». І на виході влада лише голосно кричить про реформування, а подумки риторично запитує: «Воно мені треба?».

Не сумніваюся, що це - результат нерозуміння простої істини про те, що повага й довіра народу завжди є результатом дій, а не слів і намірів. За що досі поважають засновників американської конституції? За те, що вони боролися за свою незалежність, а нові правила поведінки, яких вони суворо дотримувалися, склали базис американської конституції. І в цьому разі повага була результатом справ, а не слів. Але для цього треба думати не про владу над народом, а про повагу з боку цього народу. На жаль, такої влади на наших теренах давно не було.

Але навіть ті маленькі кроки, що їх роблять або навіть тільки обговорюють, - корисні суспільству. Рано чи пізно ми приходимо до необхідності змін, і влада вже не може ігнорувати це. Не випадково, на мій погляд, на процесі проти Ю.Луценка активізувалися голоси за створення системи судів присяжних. Річ навіть не в тому, що він посварився з нинішньою владою. І до нього сварилися. Просто його доля, так уже склалося, сьогодні «потрапила в такт» з долею всієї судової реформи. Люди відчувають, що сьогодні саме цей інститут може трохи збалансувати систему, вибудувану владою.

Звичайно, про те, щоб запровадити суд присяжних на підставі норм Конституції, годі й думати. (Це - як у жорстокому жарті про тюремне життя: «Нам мясо положено. Положено - так ешьте. Так ведь не положено же! Ну, не положено - так не ешьте»). Конституція, на жаль, чітко не виписує параметрів суду присяжних. І дуже багато залежить від майбутніх законів. Наприклад, яка роль присяжних - встановлювати факти і винуватість/невинуватість підсудного, як у США, чи вершити правосуддя разом із професійними суддями? Принаймні ст. 129 Конституції, згідно з якою «судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних», потребує тлумачення, чи може суд присяжних відбутися без професійного судді. Потрібно вирішити: суд присяжних має бути тільки у кримінальних справах чи в цивільних і господарських теж; визначити кількість присяжних (зазвичай від шести до дванадцяти осіб); порядок ухвалення ними рішень (одноголосно чи більшістю).

Я як керівник судового напряму великої юридичної фірми не з чуток знаю, що будь-яку, навіть най­кращу, ідею можна зіпсувати. Наприклад, включати до складу колегії присяжних «своїх» людей, кілька разів розпускати колегію при­сяжних, щоб не було «поганого» вердикту, тиснути, залякувати і т.ін. Але я впевнений: усіх присяжних не куплять. А ситуація, нехай не відразу, але зміниться. Інак­ше, на жаль, у нашому суді ніколи не буде справжньої змагальності. Адже кому зараз потрібна промова адвоката у процесі? Хоч би що казав представник, головуючий одразу перерве з проханням говорити «тільки по суті й коротше» - завдяки прямій трансляції справи Луценка тепер це бачать не тільки юристи, а й усі люди. Все просто: судді нудно й не хочеться витрачати час - адже його позиція вже сформована і, що ще жахливіше, часто не ним!

Переважна більшість апеляційних і касаційних рішень, не кажучи вже про вердикти місцевих судів, не містять розгорнутої, юридично обґрунтованої аргументації щодо кожного доводу сторін. Моя фірма веде досить велику кількість справ за кордоном. Судді там щиро дивуються нашим на п’ять сторінок (а зазвичай і коротшим!) рішенням, адже для них це не аргументоване рішення, а виклад резолютивної частини. Вони ж, дурні, пишуть по 100-150 сторінок.

Внаслідок усіх цих підходів влади до правосуддя протистояння з українських судів поступово переміщається на вулицю - на майдани, оскільки судова «справедливість» виявляється надто дорогою в буквальному значенні цього слова. І якщо в судову систему не впровадити «контролерів» від суспільства, боюся, змін на краще не буде.

За першим кроком має бути дру­гий - «відірвати» суди від вико­навчої влади шляхом вибору голови суду самим колективом суду на нетривалий строк. За аналогією з Верховним судом і з апеляційними господарськими судами. Щоправда, в останніх це право швидко забрали, після того як в адміністрації президента Кучми, «прозрівши», побачили, що досить важко впливати на керівника, якого там не призначають і не знімають. При цьому строк повноважень керівництва суду не повинен перевищувати одного-двох років. Тоді вони менше тиснутимуть на суддів, тому що їх не переоберуть, а суддя розумітиме, що голова йому нічого стратегічно зробити не може, бо через рік буде вже хтось інший.

По-третє, якщо мислити стратегічно, слід міняти Конституцію, зокрема спосіб формування ВРЮ. Це на Заході, в країнах з розвиненою демократією, громадянським суспільством і давніми традиціями корпоративна замкнутість суддів - велике досягнення. А в нас принципу «ворон ворону ока не виклює» ще ніхто не скасовував, тобто в ідеалі суддів у ВРЮ бути не повинно. Аналогічно не має там бути й трьох прокурорів, включно з генеральним, оскільки у прокуратури є свої способи приструнити «знахабнілих» суддів (наприклад, порушити кримінальну справу). Якщо вже малювати ідеальну модель, то й адвокатів - людей, прямо зацікавлених у конкретних справах, там бути не повинно. Де ж знайти для Вищої радиюстиції незалежних професіоналів «з холодним розумом, гарячим серцем і чистими руками»? Думається, серед учених, професорів юридичних вишів і просто шанованих і порядних юристів, які не займаються - це обов’язково - практичною юриспруденцією. Бо тільки вони не мають на меті в майбутньому «використати» призначеного суддю.

Хоча, на жаль, схоже, і у вузькому питанні запровадження суду присяжних, і в ширшому - побудові цивілізованої моделі правосуддя, усе в нас буде за Некрасовим: «Жаль только - жить в эту пору прекрасную уж не придется - ни мне, ни тебе».