ЧИМ ЖУРНАЛІСТ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД САПЕРА?

Проаналізувавши судову практику за 1999 рік, Верховний суд України дійшов висновку, що суди переважно правильно вирішують суперечки за позовами, які подані проти ЗМІ і стосуються захисту честі й гідності. Про це повідомив на брифінгу суддя Верховного суду Іван Домбровський. Тим часом, за його словами, окремі суди припускаються помилок, які полягають у неповному з’ясуванні обставин, що свідчать про заподіяння моральної шкоди, неналежній мотивації рішень, визначенні роз- міру компенсації.

До речі, у тому, що громадяни схильні часом дуже високо оцінювати свої честь і гідність, судді вже змогли переконатися на власному досвіді. Так, позивач звернувся зі скаргою на дії судді, котрий нібито його образив. Образа була така велика, що компенсувати її, на думку позивача, спроможна лише сума в один мільярд 500 мільйонів гривень. Справу ще не розглянуто, але інтуїція підказує — мало що вигорить громадянинові в результаті «товариського» суду. Незалежно від того, чи визнають слуги Феміди вину колеги, чи візьмуть його на поруки з іспитовим терміном (жарт) чи, навпаки, не визнають докази позивача достатніми, а то й обвинуватять його в даванні неправдивих свідчень. Чим завершиться безпрецедентний процес, покаже час. Але один висновок очевидний уже сьогодні. Як виявилося, тепер і наші рядові громадяни вільно оперують цифрами, які раніше траплялися переважно в бюджеті України й у бухзвітностях окремих успішних фірм. Чим загрожує така тенденція ЗМІ й журналістам, зрозу- міло. Схоже, услід за судовими наслідками хворобливої самооцінки політиків і посадових осіб, ЗМІ доведеться відбивати атаки рядових співгромадян, котрі радикально переглянули свої погляди на грошовий еквівалент власної гідності внаслідок колосального розвитку особистісної самосвідомості.

Заради справедливості треба сказати, що далеко не завжди саме журналіст скривджений та гноблений усіма, кому не ліньки. Звісно, спокусливо вважати кількість позовів проти ЗМІ та справ, програних журналістами в судах, свідченнями розгулу цензури й упередженості третьої влади. Але це далеко не завжди відповідає дійсності. Адже коли знімком жінки, котра зовсім не причетна до розповіді журналіста, проілюстровано статтю, присвячену проблемі проституції, з відповідним заголовком, — навряд чи можна звинувачувати потерпілу в спробі тиску на пресу з допомогою звернення до суду.

Загалом, невирішених питань у цій сфері ще предостатньо. Говорячи про проблему високих позовних сум, які позивачі вимагають від ЗМІ, І.Домбровський зазначив, що найреальнішим варіантом розв’язання проблеми є запровадження державного збору в розмірі певного відсотка від суми позову. Це мито позивач сплачував би до початку розгляду справи, і воно йшло б у державну кишеню, незалежно від того, на чию користь прийме рішення суд. На думку І.Домбровського, визначення суми моральної шкоди в судових позовах проти ЗМІ про захист честі й гідності необхідно залишити на розсуд судді: «Розумний суддя, урівноважена людина з досвідом, котрому дозволяють призначати міру кримінального покарання у формі позбавлення життя, як це було раніше, чи довічного ув’язнення, передбаченого сьогодні, може визначити нормальну, таку, що cправді відповідає обставинам справи, суму відшкодування моральної шкоди». Відкритим, щоправда, залишається питання, де ж узяти необхідну кількість розумних і порядних суддів.

На запитання «ДТ» про те, чи має журналіст право на сумлінну помилку (адже той факт, що він часто змушений працювати мало не в екстремальних умовах, констатує навіть законодавство, яке регламентує роботу ЗМІ), суддя відповів ствердно. А також зазначив, що сумлінна помилка може виключати відповідальність, це логічно, оскільки таке право мають усі, навіть судді. Мовляв, для чого тоді ще існують вищі судові інстанції, якщо не для виправлення сумлінних, зрозуміло, помилок, допущених інстанціями нижчого рівня? Додамо від себе, що досвід колег свідчить: насправді це право журналіста існує в нас переважно на сторінках наукових праць, присвячених вивченню правових систем демократичних країн світу. Отже, відповідаючи на запитання, винесене в заголовок, можна сказати, що навіть коли говорити виключно про сумлінну помилку, від сапера журналіст відрізняється лише тим, що сапера вже не можна притягнути за неї до відповідальності. А журналісти також помиляються один раз, позаяк вони, затягані по судах, згодом майже неминуче виявляють схильність до жорсткої самоцензури.

Інша проблема, що постає при розгляді позовів проти ЗМІ, пов’язана з правом журналіста не розкривати своє джерело інформації. До речі, у світі саме цей аспект вважають однією з головних гарантій свободи слова. На думку І.Домбровського, якщо журналіст дав джерелу гарантію анонімності, він не може знехтувати цією обіцянкою, оскільки таким чином порушить свій професійний обов’язок. З іншого боку, зазначив суддя, закон передбачає випадки, коли журналіст зобов’язаний надати суду інформацію про своє джерело. Приміром, коли йдеться про розголошення державної таємниці чи порушено кримінальну справу. Водночас, інформація про джерело, навіть тоді, коли її розголошення небезпечне для його життя, не може залишатися утаємниченою, оскільки неодмінно має бути вказана в мотивувальній частині судового рішення, підкреслив І.Домбровський. А відтак до неї дістануть доступ усі охочі, з усіма наслідками, які звідси випливають.

Чи можна притягнути до відповідальності, приміром, автора карикатури, яка служить ілюстрацією до конкретної статті і є, власне, художнім твором? На жаль, судова практика свідчить, що сьогодні художника-карикатуриста можуть притягнути до відповідальності за його творчість. На думку І.Домбровського, найчастіше карикатура зрозуміла й без будь-якого тексту: «У карикатурі, як правило, завжди можна впізнати не лише себе, а й свого ближнього. Тоді як стосовно тексту можна призначити певну експертизу, то з карикатурами, фото й монтажем визначитися складніше. І залежить результат від того, як розцінить цю карикатуру суддя, сам автор і особа, котра звернулася з позовом». Отже, автора карикатури, «не так» сприйнятої позивачем і, що ще гірше, — суддею, цілком можуть притягнути до відповідальності. Суддя загалом порадив обережно ставитися до ілюстрування матеріалів, позаяк та чи інша людина може сприйняти це неоднозначно.

До речі про карикатури, ілюстрації та особливості сприйняття різними людьми одного й того самого художнього образу. Зрозуміло, як реагував би суддівський корпус на вміщену в газеті карикатуру з зображенням богині правосуддя, скажімо, у вигляді легковажної панянки. Проте на обкладинці «Вісника Верховного суду України» красується пустотлива дівиця, що, граціозно вигнувшись, грайливо демонструючи оголені груди, стегно й ніжку, чи то вбиває, чи то намагається спокусити згорнутого біля її ніг змія. Той, очевидно, має втілювати різноманітні правопорушення й несправедливості. З огляду на аксесуари і спеціалізацію часопису, вона повинна символізувати Феміду. Ця мила статуетка дівчини з доладною фігуркою, мабуть, була б цілком доречна як пікантна прикраса інтер’єру. Проте її поява на обкладинці солідного видання дивує. Припустити, що це зображення з’явилося там випадково, неможливо. Подумати, що такою бачать українську Феміду в Верховному суді, — взагалі святотатство. Хоча, з іншого боку, хто, скажімо, може позбавити нас права бачити грецьку богиню правосуддя по- своєму? І якщо образ на обкладинці «Вісника Верховного суду» відбиває бачення української Феміди, то, певна річ, він дуже символічний, украй відвертий і до сліз промовистий. А загалом, ілюстрація служить ще одним підтвердженням того, яким різним може бути сприйняття художнього образу й безумовної слушності тези про те, що, добираючи ілюстрації, потрібно бути пильними.

На прохання «ДТ» «Українська правнича фундація» надала зображення богині правосуддя, привезене з її історичної батьківщини. Такою бачать Феміду в Греції, якій важко дорікнути за надмірно пуританські традиції. І все-таки вона значно скромніша від Феміди української.