«АРМАГЕДДОН». НЕСТРАШНИЙ СУД

Поділитися
Відповідно до українського законодавства, слідство повинно завершитися протягом двох місяців. Ро...

Відповідно до українського законодавства, слідство повинно завершитися протягом двох місяців. Розслідування з приводу трагічного перегляду фільму «Армагеддон» у кінотеатрі «Україна» міста Червонограда, внаслідок якого четверо школярів загинули і ще 15 були госпіталізовані з каліцтвами різного ступеня тяжкості, тривало майже два роки. Почалося 30 листопада 1998 року, в день трагедії, а закінчилося 22 вересня 2000 року. Судовий розгляд стартував тільки в лютому нинішнього року. Вже відбулося два засідання. Обидва закінчилися перенесенням розгляду питання на невизначений термін. Обвинувачуваний щоразу подавав заяви з протестами. Третє засідання районна Феміда обіцяла учасникам суду влаштувати «після свят» (читай: Великодня й Поминальної неділі). У черговому перенесенні засідання майже ніхто не сумнівається.

Причину слідчо-судової тяганини, що висотує нерви, батьки загиблих і травмованих дітей вбачають у тому, що влада намагається зам’яти справу. Вони впевнені: чим довше це тягтиметься, тим більше притупиться у свідомості людей біль, тим менше те, що сталося, когось хвилюватиме. У такий спосіб можна буде домогтися максимального пом’якшення покарання обвинувачуваному — колишньому директору кінотеатру Степанові Слуці. Начальство, на їхню думку, стало горою на захист колишнього депутата міської ради і міського голови Червонограда.

Підтвердження своїх підозр потерпілі бачать на кожному кроці. С.Слуку після інциденту в кінотеатрі призначили директором Будинку школярів у сусідньому робітничому селищі Соснівка. Слідство закінчилося 22 вересня, а батьки про це дізналися тільки після 30 листопада. З газет. На першому судовому засіданні С.Слука пише заяву, що не довіряє судді, якому доручено вести справу. Суд відкладають «на тиждень». А через... місяць судовий розгляд поновлюється з тим самим суддею. Не склалося в потерпілих і з захистом. Як сказала одна з матерів, чия дитина загинула в тій тисняві, в місті не вдалося знайти жодного адвоката, який би зважився відстоювати інтереси потерпілої сторони. Хтось із адвокатів сказав батькам: «за таку смердючу справу ніхто не візьметься, ні за гроші, ні за так... Хіба що адвокат Бурдюк...»

Адвоката Бурдюка найняв «номенклатурник» С.Слука. Слід сказати, інтереси обвинувачуваного він захищає енергійно й професійно. Зокрема, щоб суд позитивно сприймав його підзахисного, він надав суду характеристику з місця роботи й партійну характеристику (членом ПРП, за документами, С.Слука став за кілька місяців до трагедії), копії диплома і трудової книжки (вказавши стаж перебування на керівних посадах і заохочення). Адвокат домігся, що суд прийняв клопотання про допущення до судового розгляду громадського захисника від тієї ж ПРП.

Та це так — розминка. Головне — адвокат серйозно попрацював над власне юридичним захистом. Обвинувальний висновок вказує на недотримання з вини підсудного правил техніки безпеки в кінотеатрі, що й призвело до нещасних випадків. Суть обвинувачень така. На другий сеанс «Армагеддона», перед початком якого і сталася давка дітей, прийшли понад 700 чоловік. Фойє першого поверху було перекрите металевою решіткою під гардероб і гральні автомати. Фойє другого поверху на таку кількість глядачів не було розраховане. Та попри це дітей до кінотеатру пустили. Пожаліли — надворі було дуже холодно. Та й у самому приміщенні не було належної, за санітарними нормами, температури (у фойє всього три градуси тепла, а в залі — шість). Перший сеанс почався із запізненням, тому затримувався. Діти в призначений час вирішили, що попередній сеанс закінчився, і ринули в зал «займати вільні місця» (на квитках місця не були зазначені). Близько 150—200 дітей стихійно посунули в ліві, відчинені й недостатньо контрольовані двері. Аварійне освітлення не працювало. У темряві діти спотикалися й падали. Багато хто з них, рятуючись, пробирався між рядами крісел, але ті не були закріплені...

Адвокат же, посилаючись на законодавство, обгрунтував, що за техніку безпеки в кінотеатрі повинен відповідати власник. А власник — Червоноградська міська рада. Вона, як з’ясувалося, зобов’язана була провести паспортизацію в кінотеатрі, визначити технічний стан і розробити термінові заходи для забезпечення його надійної експлуатації. (До цього зобов’язувала постанова Кабміну «Про забезпечення надійності й безпечної експлуатації будинків, споруд та інженерних мереж» від 5 травня 1998 року.) 4 червня був розроблений на обласному рівні ідентичний за змістом папір. Згідно з ним, міськвиконкоми й інші органи місцевого самоврядування повинні були провести відповідну роботу. С.Слука заявляє, що про такі документи його ніхто не інформував, і такої роботи в його кінотеатрі ніхто не проводив. Тому, підбив підсумок адвокат, суд повинен визначити як цивільного відповідача міську раду.

Втім, адвокат зі своїм клієнтом із цього приводу можуть не хвилюватися. Слідство всього лише констатувало, що причиною кіноперегляду, внаслідок якого загинули діти, стало недотримання техніки безпеки й халатність із боку працівників кінотеатру. Обвинувальний висновок вимагає покарати С.Слуку за «зловживання владою або посадовим становищем» і за «посадовий підлог» (статті 165 ч. 2; 19, 172 ч. 1 КК України).

Чому? С.Слука переконаний, що слідство зрозуміло неспроможність своїх обвинувачень, наполягаючи на порушенні техніки безпеки: «Я їм показував, що в інших місцях залу крісла прибиті до підлоги, а в тому місці, де діти скупчилися, крісла були вирвані... Біля вхідних дверей до залу ніхто з багнетом стояти не повинен... На квитках, якщо не диференціюється вартість залежно від близькості-віддаленості рядів, вказувати місця необов’язково... Мені взагалі тричі змінювали обвинувачення. Перша стаття була озвучена по УТ-1 від імені Генеральної прокуратури. Проти мене обіцяли порушити кримінальну справу за статтею «заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до смерті». Через три дні обласна прокуратура спростувала Генеральну й заявила, що щодо дирекції кінотеатру буде порушено кримінальну справу за статтею 167, тобто — «за халатність». Ця стаття підтримувалася дев’ять місяців».

Адвокат такі юридичні повороти пояснює так: «...коли слідство побачило, що за 167-ю статтею С.Слука може потрапити під амністію, і справу доведеться на етапі прокуратури закривати, то прокуратурі доведеться брати відповідальність на себе. Резонансна справа! Могли бути скарги з боку потерпілих та інших... Тому вирішили завищити обсяг обвинувачення і скинути на суд. Хай розбирається. У принципі, справа не розслідувана. Там є дев’ять томів, та якщо з них набереться хоча б півтому документів, які мають значення, то добре».

І все ж таки захист наполягає на необхідності визначення цивільного відповідача. У цій ролі міська рада обвинувачуваній стороні більше потрібна, щоб було на кого перекласти виплату можливих компенсацій потерпілим. Тільки сім’я Кривових подала до суду клопотання на 50 тисяч гривень моральних і 13 тисяч матеріальних збитків. (Кривова — це дівчинка, яка після травмування в кінотеатрі перебувала 62 дні в комі. Сьогодні за індивідуальною програмою її вчать писати й читати вдома. До неї й досі не повернулася нормальна координація... А раніше вона привозила призи зі спортивних змагань.)

165-ту стосовно свого клієнта адвокат взагалі вважає абсурдною. Диспозиція цієї статті передбачає «...умисне, із корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або в інтересах третіх осіб використання посадовою особою влади або посадового становища...» Нічого з переліченого захисник у діях свого підзахисного не знаходить: «Матеріалами слідства навіть стверджується, що він (Слука) працював в інтересах комунального підприємства. А комунальне підприємство належить державі. Отже, Слука працював в інтересах держави».

Справді, терпляче вислухавши весь обвинувальний висновок у виконанні прокурора, автор цієї статті саме цієї особистої корисливості в діях директора якось не зовсім уловив. Воно ніби й зрозуміло, що директор не з альтруїстичних переконань заварив усю цю кашу, але прямі докази переконують більше.

Якщо прокуратура вбачає в діях С.Слуки корисливий мотив, то вона повинна знайти і його спільників у шкільному середовищі. Без таких С.Слука не зміг би використовувати учнів як споживачів кінопродукту. Хто і як прийняв рішення про організований кіноперегляд, із висновку зрозуміти важко. Там мимохідь згадується, що С.Слука закликав відвідати кінотеатр на нараді керівних працівників установ освіти з охорони праці. Таким чином, у місті проходила собі відомча нарада, на неї раптом завітав представник чужої установи, раптом невідомо від кого й на якій підставі отримав слово і без чиєїсь допомоги нав’язав присутнім свій «корисливий інтерес». Спробував би якийсь адміністратор-початківець іногороднього осередку культури «без рекомендацій» пробратися на такий захід!

Власкор «ДТ» не є професійним слідчим, проте йому легко вдалося з’ясувати, що на ту нараду С.Слука потрапив із дозволу завідувача міського відділу освіти. Про мету візиту завідувач знав. Він визнає: «У нас часто буває таке, що до нас на наради просяться з газет, із видавництв... Ну, різне... Тому що обійти всі установи практично нереально. А тут є всі люди, і можна зробити корисну справу і для однієї сторони, і для другої... Якщо вона зацікавить обидві сторони».

Ну, інтерес, умовно кажучи, кінотеатру в організації переглядів зрозумілий. Пускати фільм на «вільну касу» було б ризиковано. З організованим глядачем незрівнянно надійніше. Одна річ — покластися на рекламу у вигляді афіші й анонсів у місцевих ЗМІ, інша — якщо класний керівник дасть сакраментальну команду щодо «стовідсоткової явки». Та й інтерес школяра моментально зросте, якщо сеанси провести в навчальний час.

Чому організація кіноперегляду могла зацікавити педагогічну систему міста? Чому педначальство просто так віддало в експлуатацію чужому дядькові шкільний ресурс? Завідувач міськвідділу освіти говорить, що директори шкіл відгукнулися на заклик директора кінотеатру «з таких собі гуманних міркувань, тому що в нас культура занепадає...» Акт добродійності за рахунок батьківських гаманців?!

Взагалі-то, тут доречно було б звернути увагу на ту обставину, що школа — це серйозний ринок. На шкільній ниві пасуться натовпи охочих заробити. Завідувач згадав про «газети й видавництва». В обласних центрах цей список поповнюється філармоніями, театрами, цирками (де вони є) тощо. Найкраще стрижуть купони за рахунок учнів, мабуть, поліграфісти. З їхньої подачі нав’язується купівля різноманітних спеціалізованих зошитів, молитовників, збірників пісень, словників... Доводити, що багато із запропонованого в дитини може бути в домашній бібліотеці, марна річ. І зовсім необов’язково, щоб усе придбане використовувалося бодай на третину. Про санкціонований бізнес на підручниках нічого й говорити. Та особливо оригінальним стилем роботи в школах вирізняються страховики. Вони продають дітям щоденники зі спеціальною сторінкою-бланком, на якій потрібно заповнити умови договору про страхування. Гроші беруть відразу, а заповнити «договір» пропонують приїхати «до офісу». Не всі батьки розуміються на таких тонкощах, не всі мають час на пошуки контори. Діти часто гублять щоденники, особливо після того, як там з’являється багато двійок та зауважень. Отож за необхідності «щоденником-страховкою» скористатися можуть далеко не всі. Переважна більшість галичан дуже педантично ставляться до освіти дітей, тому вони, як правило, намагаються не заощаджувати на майбутньому своїх чад. Вони, швидше, не сплатять податки, не оплатять комунальні послуги, а на школу гроші дадуть. Про це знають, цим користуються. Слідство не взялося вивчати індустрію викачування грошей із батьків. Або тому, що здогадалося, де може бути пік цієї піраміди, або просто полінувалося копирсатися в її основі.

Порив «підтримати культуру», що продемонструвало педагогічне керівництво Червонограда, — благородний, але непосвяченому видається невиправданим. «Армагеддон» якось не співвідноситься зі шкільною програмою: ні з «зарубіжною літературою», ні з «християнською етикою». На цей випадок є виправдання, що С.Слуці вдалося переконати нараду у виховному (в сенсі — естетичному) значенні цього фільму. Мовляв, картина «одержала 14 «Оскарів», «не містить якихось еротичних моментів», «насичена всілякими спецефектами», «найдорожча за фінансовими витратами»...

У принципі, такий аргумент міг би спрацювати. Школи мають план позакласної роботи. Тоді педагогам могло здатися, що легше повести дітей кудись «на готове», ніж самим писати якісь сценарії, після уроків репетирувати, потім ще хвилюватися з приводу проведення цих заходів. А так дітки прийшли з гривнею, учитель відвів їх до кінотеатру, подивився з ними кіно — і в звіті можна ставити галочку.

Але якщо міськвідділ освіти «не мав нічого проти» того, щоб зарахувати собі кіноперегляд як виховний захід, то, мабуть, він мусив забезпечити й належну організацію. Відповідного наказу міськвідділ, за словами його завідувача, не видавав. Заввідділом начебто все спустив «на розсуд самих директорів». До слова, на підставі такої інформації спеціальна комісія обласного управління освітою, яка по гарячих слідах провела власне розслідування, дійшла висновку про «недоцільність перебування на займаних посадах» директорів двох і завучів трьох міських шкіл. Їх було звільнено, але незабаром суд визнав таке рішення неправомочним, і несправедливо покараних поновили на роботі. Як сказала автору цих рядків одна з директорів, на тій фатальній нараді до відома присутніх було просто доведено графік, який регламентував, коли яка школа мала привести дітей до кінотеатру.

Ні завідувача міськвідділу освіти, ні його підлеглих не передбачалося запрошувати до суду для давання свідчень. Свідками були визнані тільки діти і вчителі, що їх супроводжували. Навчений адвокатом обвинувачуваний вирішив виправити цю «помилку» і подав відповідне клопотання.

Чому слідство не приділило уваги структурі, яка контролювала освіту міста? Можливо, Система вирішила пожертвувати своєю маленькою ланкою і судити просто одну людинку? Тоді Система, певне, не врахувала, що, загнана у кут, вона несамовито рятуватиме свою шкіру. Їй є що втрачати. Тільки за 165-ю, якщо вона буде доведена, Степана Івановича позбавлять волі на термін від п’яти до восьми років із конфіскацією майна. Така строгість за цією статтею застосовується, коли «зловживання владою» призводить до «тяжких наслідків». А вони були. Щоб уникнути криміналу, С.Слука мимоволі кинув виклик самій Системі. За ним, педагогічна система послабила організацію безпеки дітей. Система міської влади не налагодила контроль над своєю власністю. Система держави взагалі допустила деградацію суспільства.

У розмові з власкором «ДТ» Степан Слука сказав: «Усе залежить від соціального становища. Батьки — на заробітках. Діти — без нагляду. Їх виховує часто не сім’я, а вулиця, підворіття... Моя дочка, одинадцятикласниця, теж була на цьому кіносеансі, але вона ж не штовхалася... Потім говорили, що цю штовханину влаштували окремі старшокласники, нашпиговані наркотиками».

Що тут скажеш! «Важкі підлітки» у Червонограді й раніше були. Місто — шахтарське. Криміногенна ситуація тут досить складна. Зрозуміло, таке середовище не може не позначитися й на неповнолітніх. Сьогодні ситуація, звісно, ще більше ускладнилася. Втім, у будь-якому, навіть найблагополучнішому населеному пункті за будь-яких часів були «педагогічно запущені діти», які не знехтують можливістю скористатися відсутністю контролю з боку старших.

Як стверджується в доповідній записці спеціальної комісії управління освітою Львівської облдержадміністрації, другий сеанс ексклюзивно призначався для СШ №8. Була така домовленість між директором кінотеатру і керівництвом цієї школи. Проте о 14.00 до кінотеатру організовано прийшли ще й понад сто учнів із СШ №5, близько півсотні учнів, які втекли з уроків, із СШ №3 і «глядачі, що придбали квитки самостійно в касі кінотеатру».

Прислані вчителі намагалися стежити за поведінкою своїх дітей. «Безгоспними» юними глядачами ніхто не переймався. (Не дивно, що з-поміж чотирьох загиблих двоє були учнями третьої школи.) Безконтрольні людські маси (не має значення, дорослі чи дитячі) улягають законам натовпу. Підсудний це сьогодні розуміє і, певне, спробує також ввести до перебігу судового розгляду: «За радянських часів усі такі масові трагедії, пов’язані з загибеллю людей, замовчувалися... Як і трагедії, пов’язані з давками дітей під час відвідування футбольних матчів у Москві на стадіоні «Динамо»... Я дізнався, що був такий випадок років 15 тому... Потім — на стадіоні «Спартак». Такі випадки бувають під час широкомасштабних виступів поп-зірок... І події в Мінську півторарічної давності, коли загинули 59 неповнолітніх дітей у віці до 16 років (у тому числі — 70% дівчат віком до 14—15 років). Хотілося б знати, чи хтось відповідає в цих випадках. У мене таке враження, що тільки у випадку кінотеатру «Україна» прокуратура спробує щось довести. Та й то, я вважаю, незграбно, необ’єктивно й упереджено».

Постановка питання, звісно, цікава. Проте навряд чи суд дасть втягнути себе у вивчення такого ракурсу справи. Цікаво було б дізнатися не тільки про те, кого, де і як карали за таке. Чи намагався хтось у нас вивчати феномен натовпу і впроваджувати отримані висновки при організації масових заходів? Чи були спроби використовувати «отримані висновки» у вітчизняній педагогічній теорії та практиці? Адже «українська педагогіка» успадкувала від радянської уявлення про людину як про свідомого члена суспільства. Ірраціональна природа людини ігнорувалася.

Оглядаючи викладене, можна припустити, що справа про «Армагеддон» обіцяє стати прецедентом у судовій практиці. В кожному разі — в українській. За колізіями судової гри можна було б з цікавістю стежити, якби предметом розгляду не була смерть дітей... Щоразу потерпілі в суді наново переживають шок. Під час другого судового засідання одна з матерів знепритомніла, друга накинулася на обвинувачуваного з кулаками...

Не можна не зазначити, що потерпілі, реально оцінюючи зусилля захисту, починають тривожитися, що «винного в цій справі можуть і не знайти». На думку деяких юристів, залучених до цієї справи, провину за С.Слукою визнають. Та сама резонансність не дозволить закрити справу з абсолютно нульовим результатом.

У слідства непогані позиції за статтями 19 і 172 ч. 1. Як випливає з обвинувального висновку, через кілька днів після фатального кіноперегляду С.Слука «з метою ухилення від відповідальності» на організованих ним зборах зобов’язував кожного працівника заднім числом розписатися в журналі інструктажу з охорони праці про ознайомлення з правилами техніки безпеки при проведенні культурно-масового заходу. Більшість працівників підкорилася.

Особливих проблем із доказом вини за цими статтями начебто немає, оскільки підсудний «усі папери», які вказують на факт підробки, підписав. Щоправда, сьогодні С.Слука говорить, що слідчий «його купив» — ввів в оману, спокусивши амністією. Адвокат спробує й тут перекласти відповідальність з підзахисного на вищих: «Відповідно до Закону «Про охорону праці», розробляти інструкції й доводити їх до відома штату — обов’язок власника або уповноваженого органу. А уповноваженим органом по лінії кінотеатру був відділ культури».

Проте... ДКП «Екран» формально не підпорядковується відділу культури. Воно тільки погоджує плани заходів. І, крім усього іншого, Слука все ж таки був посадовою особою, наділеною адміністративно-розпорядчими повноваженнями. І як такий допустив енну кількість промахів. Взяти хоча б ту обставину, що на другий сеанс було допущено «сторонніх глядачів». Напевно, касир не сама вирішила продавати «зайві» квитки. А чи можна затримувати початок кіносеансу? Якщо можна, то чи не слід провести додаткову роботу з організації глядачів наступного сеансу?! На вокзалах, приміром, повідомляють про запізнення поїздів. Слука ж під час демонстрації фільму пішов додому, як він сказав, «приймати ліки». Або. Як могла жаліслива працівниця кінотеатру впустити змерзлих дітей до фойє, перекрите загородженнями?

Мабуть, С.Слуці все ж таки не вдасться цілком уникнути відповідальності. Водночас спеціалісти зазначають, що покарання може бути зведене до умовного терміну й штрафу у розмірі певної кількості неоподатковуваних мінімумів. Потерпілих така розв’язка не влаштує. Батьки обіцяють у такому разі звертатися до вищих судів, аж до Європейського. Як висловилася одна з матерів, м’яке покарання може стати сигналом для інших владних чиновників, що до життя й здоров’я пересічних громадян і далі дозволено ставитися абияк. А потенційно небезпечних місць у нас — хоч греблю гати. І не тільки в сфері організації дозвілля. Культура виробництва, техніка безпеки в усіх сферах перебувають «нижче рівня асфальту». Де-де, а в шахтарському Червонограді про це знають не з чуток. Хоча не обов’язково спускатися в шахти, щоб переконатися: історія з «червоноградською Ходинкою» нікого нічого не навчила. У тому ж таки кінотеатрі «Україна» квитки, в яких не вказуються місця, продають і досі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі