Зустріч з минулим, або Російські історики в пошуках Лукомор'я-Новоросії - Історія - dt.ua

Зустріч з минулим, або Російські історики в пошуках Лукомор'я-Новоросії

28 січня, 09:49 Роздрукувати Випуск №3, 26 січня-1 лютого

Проект "История Новороссии" — лише для "внутрішнього вжитку".

Монументальний фоліант — результат праці "колективного розуму" Інституту російської історії Російської академії наук — ніби навмисне створений, аби продемонструвати, наскільки далеко розійшлися доріжки сучасних української і російської історіографій. 

Перша, хоч і не без труднощів, але складає з римських цифр "Х" і "І" століття XXI, друга — за Талейраном — "нічого не забула, нічого не навчилася". 

Отже те, що проект "История Новороссии" — лише для "внутрішнього вжитку", для росіян-співвітчизників і "русскомирцев" з просторів колишнього СРСР, впадає в око з перших сторінок. Та автори з тим і не криються — наприкінці формального вступу прямо "выражают надежду" на "заинтересованных читателей в России, на Украине, в других бывших республиках СССР". На внесок в глобальну історіографію книжка не претендує, і уникання будь-яких світових/"внерусскомирских" контекстів — норма для її авторів.

Навіть перший меседж-образ у вступі до книжки, який автор (Віктор Захаров), слідом за В.Ключевським, "зіркою" російської історіографії того ж таки ХІХ століття, піднімає на щит, — "Росія — країна, що колонізується", країна-колонізатор, у читача ХХІ століття викликає здивування. Хіба дослідникам Новоросії невідомо, що світові колоніальні імперії, справді мейнстрим ХІХ століття, вже розвалилися і почили в Бозі? Отже, без опції, що "новоросійський досвід" унікальний і не перекладається (з російської), сприймати подальший текст праці не вийде.

Дуже симптоматично: автори книжки вірять, що слово "Новоросія" вигадали росіяни 1764 року. Насправді, уперше його вжили греки в ХІІ столітті щодо території Білгородського (Білгород-Дністровського) єпископства, але, звісно, до "русского мира" того не прив'яжеш (греки, після томоса, взагалі підозрілі), тому — мовчимо і не руйнуємо "благолєпія". І не ставимо "дурних" запитань — а чи зв'язок-тяглість "Новоросій" XVIII і ХХІ століть не такий самий, як і з "тезком" ХІІ століття? Відсутність "Новоросії" у фольклорі — на відміну від тієї ж таки України, про яку згадок вистачає, — наочно свідчить, що то завжди був штучний термін.

Ще більш промовистий цілковитий волюнтаризм у визначені кордонів "Новоросії". Річ у тому, що жодного історика, який проводив би кордон так, як того бажають автори, не знайшлося. І терени Російської Федерації, навіть причорноморські, — це аж ніяк не "новоросійський простір". Навіть Молдова із самопроголошеною ПМР — поза ним, а незаконно окупований Крим — він хоч і "входить", але такий уже специфічний, що про нього окрему книжку пишуть; але кримська тема — лише побіжно. Таким нехитрим способом "Новоросію" увібгали в кордони восьми областей сучасної України — Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Херсонської. І слобожанський Харків — просто "близький родич". Зрештою, гадаю, що рішення з визначенням таких кордонів — то пізня редакційна правка, бо автори окремих підрозділів його не дотримуються майже ніде.

Про "історіографію питання". Світова історіографія тут не причетна: авторам "Истории Новороссии" відомі лише російські, радянські й — зовсім трішки — українські історики. Для вітчизняного читача — після історії Одеси від Патриції Герліги, історії Донбасу від Гіроакі Куромія — такий підхід уже нонсенс. Але росіянам "ніхто не указ".

Про перші розділи (до ХVIII ст.) можна сказати, що їх включили в книжку виключно за театральним принципом "єдності за місцем дії". Показ історії до/без "новоросів" — то досить двозначне досягнення, бо напрошується висновок, що і без "Новоросії" люди жили не тужили. Ще й популяризація справді примітних досягнень татарознавства останніх десятиліть для російського політичного проекту також ризикована, бо татари з високою історичною свідомістю, як показує сучасний кримськотатарський приклад, для нинішньої Росії — проблема. Серед авторів розділів, які читаються як власне науковий продукт, — Вадим Трєпавлов, Алєксандр Віноградов, Дмітрій Лісєйцев. Про Міхаіла Юрасова такого не скажу — там радше "наукпоп" (тому цей автор і "не забуває", на відміну від академічніших колег, регулярно згадувати "будущую Новороссию").

Те, як подано ключові для української історіографії сюжети Козацької революції середини ХVII століття, демонструє явну відсталість "запоребрика" від сучасних наукових дискусій. Як-от "нафталінність" міркувань-тверджень Геннадія Саніна про Козацьку Україну, що практично за межею науки. То вже простір ідеології-пропаганди: простий народ — за царя/Росію, українська еліта — авантюристи-зрадники. 

Молодший автор наступного розділу ("Россия и Северное Причерноморье в первой половине и середине ХVIII ст. Начало освоения Новороссии") Максім Анісімов виглядає "свіжішим". Та й, "по-хорошому", з цього розділу і треба було починати "історію Новоросії". Тож текст принаймні "на місці" (для мене "Новоросія" має чіткі хронологічні межі — 1764—1874 рр., від утворення Новоросійської губернії до ліквідації Новоросійського генерал-губернаторства). Прикро, що цей автор мало обізнаний з українською історіографією. Його улюблені джерела — дипломатичні документи.

Але спроби автора конструювати цілісні картини доволі химерні, і для українських істориків це вже вчорашній день. Ось і про Нову Січ (1734—1775) Анісімов видає твердження, базовані на застарілих працях або дуже часткових джерелах. Про те, що вже побачило світ багато томів "Архіву Коша Нової Запорозької Січі", він явно не здогадується. Малювати картину регіонального життя лише на підставі міркувань центрального уряду — то такі собі досягнення. Точка зору, згідно з якою народ має лише приймати "геніальні" рішення верховної влади, для українця — анахронізм.

Причому з цього випливає й особлива любов автора до колоністів (росіян Української лінії, новосербів та ін.), оскільки центральний уряд давав на них санкцію і далі докладав чимало зусиль для розв'язання їхніх проблем. Тому й не дивно, що для історика, який бачить світ крізь призму документів верховної влади, — це головні регіональні герої доби. Відтак маємо викривлену історичну картину, коли українці в Україні маргінали… Вони й не господарі тут і взагалі ледь помітні (ані про Гетьманщину, ані про Слобожанщину, ані про Правобережжя-"Польську Україну" — основних тогочасних колонізаторів регіону — автор окремо не пише).

лукоморье_4
Історичне Лукомор’я на березі Обі в Західному Сибіру

Наступний розділ — "Новороссия в последней четверти ХVIII в." — для "новоросійського сюжету" ключовий. І маститий редактор вирішив узяти його кількістю: окремі підрозділи тут написали аж п'ятеро авторів — Ніна Бесарабова, Енесса Істоміна, Алєксандр Локшин, Алєксєй Бєлов, Віктор Захаров. Прийом добре відомий ще з репресивних радянських часів, коли розподілити відповідальність означало уникнути її. Воно й не дивно, бо, як відомо, в семи няньок — дитя без ока, а в п'яти авторів — цілісна картина не складається.

З початку оповіді читач дізнається, що новий імперський край витворили дві російсько-турецькі війни (1768—1774 і 1787—1791 рр.), одна анексія (Кримського ханства 1783 р.) і одна "туристична екскурсія" (мандрівка Катерини ІІ до Чорного моря 1787 р.). Усе бравурно-гламурно — "век золотой Екатерины"! 

"Потішить" читача й лексика тексту, як-от: "Все русско-турецкие войны Нового времени имели общую причину — борьбу двух империй, в ходе которой Россия стремилась достичь естественных геополитических границ…" "Життєвий простір" німців-нацистів тут просто закипає від заздрості. Анексію Кримського ханства названо "включением в состав России". Ну хоч не "воссоединением" — як перед тим про Козацьку Україну писали (вірю — до "возз'єднання шматків Золотої Орди" російський "природно-геополітичний" розум іще дійде).

Картина внутрішнього життя регіону — також дуже вже нагадує криве дзеркало. Головне для авторів — історія адміністрації й імперських чиновників, які нібито порядкували "на пустом месте", а отже й початкову їхню неефективність можна "понять и простить". Про те, що для української колонізації імперські настанови це найчастіше гальмо і руїна, — жодного слова. Зганяти українців з уже облаштованих місць — зовсім не поодинокі випадки; я вже не кажу, що масштаби справжнього "исхода" мусульманського населення регіону авторам "Истории Новороссии" взагалі не цікаві. Про численних кримських греків, які, аби не бути "врятованими росіянами" і переселеними до Приазов'я, приймали іслам, — також не згадано.

Про ліквідацію Запорозької Січі, ясна річ, написано, що там усі були розбійники, тож самі винні. Он, мовляв, донські козаки вірно служили імперії — і зберегли територію. Про конкурентний соціально-економічний потенціал пізнього Запорожжя (фермери проти поміщиків) — знову ані слова. Про емігрантські структури — Задунайську Січ, старообрядців-некрасівців та інших — теж мовчок.

У підрозділі книжки про залюднення краю в останній третині ХVIII ст. наголошується на "багатонаціональності" як основній характеристиці населення регіону. Про те, що українців тут було понад 80% і що меншістю вони були хіба в татарському Криму, автор старанно мовчить, оперуючи насамперед (очевидно, намагаючись видати частку за ціле) цифрами і фактами про "великоросійських" та іноземних мігрантів. 

Не викликає довіри й пропонована картина приязних стосунків між іноземцями-колоністами і місцевою людністю (я вже казав, що авторам близька думка про "пустые места", куди приходили поселенці, але надто часто, то були штучно очищені терени). Питання "ціни колонізації" не ставиться: хоча автори знають, що іноземна колонізація — то справа дорога, і навіть імперський уряд згодом відмовився від неї.

Є спроба висунути на перший план регіональної історії міста, де імперська влада справді почувалася комфортніше. Але життя "за будівельним фасадом" (поза розбудовою інфраструктури) не надто цікавить авторів. Мовчання про прояви "новоросійської ідентичності" ще більш промовисте (історики знають, наскільки популярна тема ідентичностей у світі). 

Економічна історія також представлена архаїчно (власне за радянськими лекалами) — розвиток сільського господарства, зародки індустрії плюс внутрішня і зовнішня торгівля. Ані про Броделеві, ані про Валлерстайнові пропозиції (світ-система, світ-економіка) чи про свіже від Джеймса Беліча (вибуховий бум фронтиру) — жодного слова. 

На розділі "Новороссия в начале и середине ХІХ в." й закінчу свою рецензію. Я вже казав, що історія Новоросії не виходить за межі 1874 року — буржуазних реформ Російської імперії. Не утворивши власної ідентичності, герої цього Дикого Сходу в добу модерних націй зійшли з історичної сцени — далі на "новоросів" чекала вже лише меморіальна доба.

Автори розділу знову беруть кількістю — їх аж семеро. То вже знайомі нам В.Захаров, Е.Істоміна, А.Бєлов, А.Локшин і "нові обличчя" — Ксєнія Єрьоміна (РГГУ), донеччанки (сумно!) Світлана Нестерцова і Олена Щербиніна.

Виклад фактажу повторює обкатану в попередньому розділі схему. Читача і тут не покидає відчуття, що то "рекламний проект". Уникання порівнянь і виходів за суто російський контекст знецінює для читача статистику (відчуття, що різноплановий фактаж тобі вивалюють ніби в корито — їсти можна, але смак такий собі). І знову акцент на іноземних колоністах, небажання писати про українців окремо від росіян і віра в багатонаціональну ідилію; і знову примат чиновника й столичних розрахунків. Тут би поговорити про домодерно-архаїчну природу одеського порто-франко, коли поліс фактично не інтегрується в територіальну націю. Модель і справді виразно новоросійська — з відлуннями в сьогоденні. Мова про ситуацію, коли ідентичність міста горує над ідентичністю національною. Але то чужий авторам вибір: це ж бо підважить картину благолєпія —лінійного прогресу Новоросії!

Отже, історикові з-за поребрика книжка, може, чим і стане у пригоді (фахівцеві не звикати з лайна й бруду добувати цеглинки-факти). А ось "публіці" такого не порадиш — надто низький коефіцієнт корисної дії.

История Новороссии [Текст] (отв. ред. В.Н.Захаров ; Рос. ист. об-во; Ин-т рос. истории Рос. акад. наук. — Москва: Центр гуманитарных инициатив, 2018. — 864 с.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво