Зразковий український меценат, або Як можна любити Україну до глибини власної кишені - Історія - dt.ua

Зразковий український меценат, або Як можна любити Україну "до глибини власної кишені"

27 травня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 27 травня-3 червня

24 травня 2001 р. у Колонному залі Національної філармонії вітали переможців Першого Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови. Церемонія транслювалася по національному радіо, і голос Петра Яцика, відомого мецената, ініціатора й натхненника конкурсу, чули і в Україні, і за її межами.

 

"Убогий духом не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має".

Петро Яцик

 

24 травня 2001 р. у Колонному залі Національної філармонії вітали переможців Першого Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови

Церемонія транслювалася по національному радіо, і голос Петра Яцика, відомого мецената, ініціатора й натхненника конкурсу, чули і в Україні, і за її межами. Тоді ще ніхто не знав, що конкурс невдовзі отримає його ім'я і переживе не одну українську владу, а сам Петро Яцик того ж року відійде в інший світ, ставши взірцевим прикладом того, як можна любити Україну "до глибини власної кишені".

У Верхньому Синьовидному

Петро Яцик народився 7 липня 1921 р. у селі Верхнє Синьовидне на Сколівщині (нині — Львівської області). Тут були добре розвинені торгівля й підприємництво: місцеві купці продавали свій крам далеко за межі краю. Можливо, саме це і вплинуло на рішення Петра не йти шляхом своїх батьків-землеробів, а спробувати іншу долю. Та це буде згодом…А 1934 р. помирає батько, і на Петра, як на найстаршого в родині, звалилися всі домашні клопоти. Ясна річ, у таких умовах було не до ґрунтовної освіти, довелося на якийсь час вдовольнитися семирічкою. 1939 р. Яцик вирішує стати залізничником. Закінчивши піврічні курси, почав працювати помічником машиніста. Робота подобалася, і незабаром він навіть став "стахановцем". Але для подальшого просування по службі потрібно було вступити до комсомолу. Червона книжечка відкрила б перед хлопцем широкі перспективи. Та він відмовився, бо більшовики вже встигли показати себе перед галичанами не з кращого боку, і в рідному селі Петра просто не зрозуміли б.

У червні 1941-го у Верхнє Синьовидне прийшла війна. Одних "визволителів" швидко змінили інші. Петро Яцик вступив на молочарські курси, які закінчив 1942 р. і за направленням поїхав працювати інспектором молочного господарства до міста Бережани на Тернопільщині. Часи були лихі, і тому, коли, траплялося, виявляв у повіті селян, які розбавляли молоко водою, суворих заходів не вживав, бо знав, що за таке в людини заберуть корову, часто єдину годувальницю в ті голодні воєнні роки.

Влітку 1944-го фронт був уже зовсім близько. Яцик чудово розумів, що скоро повернуться більшовики і за те, що він працював у легалізованій німцями установі, його, в найкращому разі, вишлють на Північ. Тому вирішив їхати на Захід. Рідні залишилися вдома. Ще довго до його матері навідувалися чекісти, вимагаючи "зізнатися", що її син переховується в лісі з повстанцями. Лише після смерті Сталіна він напише мамі, що живий, а ще пізніше приїде побачитися.

Шлях до бізнесу

Прибувши до Німеччини, Яцик почав облаштовуватися на новому місці. Після закінчення війни на околиці Регенсбурга відкрився Український технічно-господарський інститут. Саме сюди й вступив майбутній підприємець, щоб здобути ґрунтовну освіту. Спочатку він навчався на так званих матуральних курсах, щоб скласти іспити за курс середньої школи, а вже потім потрапив на економічний факультет. Та економікою прагнення Яцика не обмежувалися. Він почав вивчати одразу кілька іноземних мов — німецьку, іспанську й англійську. Без німецької було важко в самій Німеччині, а дві інші вирішив опанувати, бо ще не знав, куди доведеться емігрувати — до Північної чи до Південної Америки.

Зрештою, він вирушив до Канади. Знання англійської стало у пригоді вже в літаку: Петро вмовив канадського представника не відправляти його до Едмонтона, куди везли партію емігрантів, а залишити в Монреалі. Там у нього був знайомий, який уже потурбувався про житло.

Як і "годиться" майбутньому мільйонеру, він приїхав до Канади з сімома доларами в кишені. Два заплатив за таксі, щоб доїхати до місця. Решту віддав господині за квартиру. І відразу ж улаштувався на роботу — мити посуд у місцевому ресторані. Вечорами вивчав французьку в школі, бо в Квебеку без її знання не обійтися. І потихеньку подумував, чим би ще міг зайнятися — не до пенсії ж мити брудні тарілки.

До 1950 р. Петро Яцик уже встиг попрацювати на різниці, у молочарні, на залізниці. Заощаджуючи, наскільки це було можливо, таки зібрав невеличкий стартовий капітал. І разом із двома компаньйонами, Володимиром Клішем і Степаном Рошком, заснував у Торонто українську книгарню "Арка". В їхній успіх мало хто вірив — що можна заробити на книжках, та ще й українських? Але справа пішла добре — настільки, що й самі підприємці були здивовані. Книгарня ніби магніт притягувала місцевих українців — хтось простозаходив побалакати з земляками, комусь хотілося почитати бодай якусь книжку про Україну. Невдовзі довелося думати про нове, більше, приміщення.

меценат_3
Петро Яцик. Фото з сайту Освітньої фундації ім.П.Яцика

Спочатку Яцик поєднував бізнес із роботою на залізниці — допомагав у книгарні вечорами. Та згодом зрозумів, що треба вибирати. Поговорив з компаньйонами, і один з них заявив, що разом їм буде тіснувато. Петро спершу образився, та потім зрозумів, що той має рацію. Отримавши свою частку в 46 тис. дол., він вирішив зайнятися іншою справою.

1954 р. Петро Яцик і Михайло Шафранюк відкрили меблеву крамницю в Торонто. Їх так само відраджували, бо на цій вулиці було аж 53 подібні заклади, де порядкували меткі євреї: мовляв, хіба ви зможете з ними конкурувати? Але Петро був упевнений в успіху. До міста приїздило чимало народу, люди купували будинки і, ясна річ, чимось мали їх обставляти. "Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток", — казав він скептикам. Час показав, що він мав рацію. Продажі зростали з кожним днем, і настав момент, коли треба було знову думати про розширення приміщення. Шафранюк разом із сестрою та її чоловіком придбав новий будинок і запропонував перенести крамницю туди. Петро завагався: тепер за оренду доведеться платити самому, зі свого прибутку, а це вже менш вигідно. Тому, поговоривши з компаньйоном, мирно пішов з бізнесу, забравши свою частку.

Успішне будівництво

Склавши руки Яцик не сидів. Тепер його приваблював будівельний бізнес. Невдовзі він став одним зі співвласників компанії "Аккурат Білдерс Лтд". Вже 1957 р. місцева українська преса з захопленням писала про успіхи фірми, яка змогла значно розширити свої площі і збільшити прибутки. І за всім цим стояла титанічна праця Петра Яцика, якому доводилося боротися і з анархією в управлінні, і з небажанням співвласників (їх було аж 18) по-людськи вести бізнес. Дехто з них неодноразово банкрутував ще до еміграції і похвалявся цим перед новим компаньйоном: мовляв, он який досвід я маю. Щойно у фірми з'явились якісь прибутки, співвласники почали наполягати, що гроші треба поділити, а не вкладати в розвиток. А коли намітився економічний спад, їх і поготів охопила паніка — треба ділити бізнес і розбігатися, поки не пізно. Яцик намагався переконати компаньйонів, що це тимчасова ситуація і пережити її не проблема. Та його не слухали.

Найбільші частки в компанії мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який його підтримував. Звичайно, вони могли проголосувати на зборах акціонерів за потрібне їм рішення. Однак в "Аккурат Білдерс" панував кооперативний дух, рішення ухвалювали колективно. І Яцик і Бігус чудово розуміли, що їхні земляки потім ославлять їх на весь світ — мовляв, останню свитину зняли. Тому почали домовлятися про поділ бізнесу.

"Розлучення" коштувало Яцикові чимало нервів. Компаньйони вимагали гроші, яких він просто не міг їм дати, бо все вкладалося у підприємство. Оцінка майна фірми і розрахунок вартості часток у бізнесі їх теж не переконали: вони вперто стояли на тому, що їм належить більше, бо вони важче працювали. Зрештою, аби уникнути небажаного поголосу, Яцик вирішив поступитися: він мав намір продовжувати бізнес і вболівав за репутацію компанії. За один вечір Петро втратив 35 тис. дол. — чималу, як на той час, суму. Учорашні компаньйони вважали, що фірму він тепер точно не витягне. Але помилилися.

Вже за наступний рік він зміг заробити понад 50 тис. і повернути втрачене. Фірма активно розвивалася, вкладаючи гроші у спорудження будинків "під ключ". Їх не поспішали продавати, а здавали в оренду, убезпечуючи себе таким чином від інфляції. Потім перейшли до будівництва промислових споруд. Та Яцик не зациклювався тільки на власних успіхах, він старався, наскільки це було можливо, допомагати українській громаді. Як українцеві, йому найбільше боліло те, що серед його земляків мало успішних підприємців. "Не маючи, відповідно, великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм контролем, велике число з нас залишається звичайною малооплачуваною робочою силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації", — заявив Яцик на сторінках емігрантської газети "Новий шлях". Він відверто критикував вади національної ментальності, які заважали українцям бути успішними, — консерватизм, ідеалізм, звичку більше дискутувати, ніж діяти. Це, звісно, не додавало йому друзів, але він на те не зважав, бо сам не раз доводив, що здатен допомогти Україні не лише словом, а й ділом.

меценат_2
Книжки про Петра Яцика виходять і англійською. Обкладинка книги Джона Лоренса Рейнольдса «Залишаючи домівку. Дивовижне життя Петра Яцика», що вийшла 2013 р.

Інвестиції в Україну

За його допомоги побачило світ чимало корисних і потрібних українцям книжок, причому не лише в Канаді і не лише українською: 1988 р., коли святкувалося 1000-ліття хрещення Русі, Петро Яцик виділив гроші на видання книги "Тисячоліття християнства в Україні" португальською мовою (щоб у Бразилії знали про безпідставність претензій росіян на цей ювілей). Чимале значення мав і здійснений у 1990–2000-х рр. переклад англійською багатотомної "Історії України-Руси" Михайла Грушевського — відтоді західний світ має джерело інформації про минуле України від самих українців, а не від їхніх сусідів.

Та ще до цього, 1968 р., Петро Яцик допоміг видати книжку, що мала ефект інформаційної бомби. Це була "Освіта в Радянській Україні", написана колишнім канадським комуністом Іваном Коляскою. Автор у 1963–1965 рр. навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПУ і на основі власних спостережень та зібраних ним матеріалів показав, як під гаслом "дружби народів" в Україні повним ходом відбувається русифікація. Це не просто памфлет: у книжці наведено численні статистичні дані, тексти посадових інструкцій освітніх установ та деяких документів, що стосуються самвидаву. "Освіта в Радянській Україні" була написана англійською, тому її змогли прочитати в усьому англомовному світі. Годі й казати, що рейвах у радянській пресі зчинився неймовірний.

Не шкодував Петро Яцик грошей і на науку. У жовтні 1985 р. емігрантський часопис "Свобода" назвав його найбільшим жертводавцем Кафедри українознавчих студій при Торонтському університеті і повідомив: "В 1982 році його пожертва в сумі 47 000 доларів уможливила здійснити задум катедри закупити від австрійської крайової бібліотеки у Відні мікрофільми всіх західньо-українських газет та журналів від 1848 до 1913 року". У тій самій статті йшлося і про іншу пожертву Яцика — 55 тис. дол. на видання англомовного історичного Атласу України. Цей проект був настільки успішний, що 1986 р. довелося видавати новий наклад, бо перший розхапали мов гарячі пиріжки. Чималі суми Петро Яцик віддав і на українські наукові центри — Канадський інститут українських студій Альбертського університету (тамтешній Центр досліджень історії України, на заснування якого він пожертвував мільйон доларів, названо його іменем) та Український науковий інститут Гарвардського університету.

меценат_4
Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика - 2015 р. (університетський етап, 18 листопада 2015 р.)

Здобуття Україною незалежності відкрило для діяльності Яцика новий вимір. Створена ним іще 1986 р. Освітня фундація організувала і оплатила проведення при Київському університеті іспитів для українських студентів, які бажали навчатися за кордоном. За допомогою цієї ж фундації організовано українознавчі студії при Лондонському університеті, видано довідник про західні виші для українців. А 1994 р. Петро Яцик став засновником Ліги українських меценатів — благодійної організації в самій Україні, що успішно працює і досі, реалізовуючи різноманітні освітні й культурні проекти.

Петра Яцика не стало 1 листопада 2001 р. Але його ім'я живе в численних добрих справах. Життя цього видатного мецената — яскравий приклад того, як українець зміг не тільки успішно опанувати бізнес за кордоном, а й допомогти своїй країні. Хочеться вірити, що таких прикладів у майбутньому побільшає.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво