Знаменитий. Якщо знати… - Історія - dt.ua

Знаменитий. Якщо знати…

26 січня, 2018, 16:12 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-2 лютого

До 100-річчя вбивства російськими більшовиками українських соціалістів-революціонерів.

Богдан-Олександр Зарудний на хуторі Букин, липень 1917 р.

Одним зі співкамерників Івана Багряного в харківських в'язницях у 1939 році був мій дід Сергій Сергійович Зарудний (того ж року й розстріляний). Автор "Гетсиманського саду" пише в романі: "…Мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок — Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві (…)

Старший брат… того знаменитого, якщо знаєте".

 Якщо знаєте… Головний герой роману, якого "дідок з виглядом Христа, щойно знятого з розп'яття" почав знайомити з товаришами-співкамерниками, міг, зважаючи на молодість, і не знати про боротьбиста Зарудного. Російські більшовики швидко навчилися переписувати історію. Нам би сьогодні таку швидкість… Проте хоча б пам'ятати ми повинні.

* * *

20 березня 1918 року Українська Центральна Рада провела урочисте засідання Малої Ради, присвячене першій річниці створення українського парламенту. Засідання відкриває Михайло Грушевський і виступає з короткою вступною промовою. Наприкінці каже: "Дозвольте, товариші, закінчити мою промову згадкою про пам'ять тих, хто не дожив до сьогоднішньої урочистої нашої річниці, що славно загинули на своєму посту, боронячи рідну країну від ворогів, про Пугача, Зарудного, Бочковського і всіх інших. Дозвольте вшанувати їх пам'ять вставанням, і нехай їм буде вічна пам'ять!" 

26 січня 1918 року генеральний секретар земельних справ УНР Богдан-Олександр Зарудний, члени Центральної Ради Леонард Бочковський (від Полтавської губ.) та Ісак Пугач (від ЦК Селянської спілки) були розстріляні в Маріїнському парку матросами Муравйова.

Звичайно, це були далеко не єдині жертви червоного терору. Київ був залитий кров'ю українців. Саме так: російські карателі убивали за національною ознакою. За українську мову, за посвідчення, написане українською мовою. Василь Еллан-Блакитний, який був присутній при арешті українських депутатів, показав матросам написане російською посвідчення і тому залишився живий. Афішувати під дулом маузера своє українство й солідаризуватися в такий спосіб з Пугачем, Бочковським і Зарудним Еллан не став…

Ідейна і благородна солідарність — те останнє (це слід розуміти лише хронологічно!) у послужному революційному списку, чим був знаменитий Богдан‑Олександр Зарудний.

21 грудня 1917 року, коли на засіданні Малої ради відбулося призначення Зарудного міністром землеробства, червоні війська, наступаючи, захопили Зміїв, Куп'янськ, Ізюм…

"…Большевизм навколо заступає Київ,і як би мені не опинитися в стані міністрів Керенського, тобто у в'язниці", — пише 31 грудня матері в Ізюм новоспечений міністр.  Припущення стало реальністю через півмісяця. 

Рано-вранці 16 січня 1918 року київські більшовики підняли антиурядове повстання. О дев'ятій вечора "комендант Києва" і голова Вільного козацтва — єдиної збройної сили, що протистоїть на той момент більшовикам русифікованого Києва, — Михайло Ковенко прийшов у будинок Педагогічного музею ловити зрадників на засіданні парламентської фракції Української партії соціалістів-революціонерів. У присутності голови парламенту, військового міністра й міністра судових справ "вільні козаки" Ковенка взяли під варту вісьмох лівих есерів — членів парламенту. Протести проти беззаконня, у тому числі самого Грушевського, були проігноровані. 

зарудный_6
З сестрою Марією 30 листопада 1917р., Ізюм. Останнє прижиттєве фото Зарудного

Тоді Зарудний зажадав, щоби заарештували і його —з ідейної солідарності з арештованими. Цю вимогу виконали негайно. Забрали ще двох "охочекомонних" (як вони самі намагалися жартувати) — Антона Приходька й Андрія Полонського.

Затриманих помістили в підвал штабу Вільного козацтва й пообіцяли швидкий і справедливий суд.

Зі щоденника Зарудного:

"Січня 16, 1918 р.

Заарештований.

Сподіваюся розстрілу.

Цікаво. Принаймні живе життя…

Через час — сказав — рев.трибунал винесе своє рішення.

Отже зараз 10.15 вечора, ще лишається 45 хвилин…

Звичайно, набрехав, сидимо другий день. Ну, що ж буде?

Січня 21.

О 4-й годині мене і Андрія Полонського випущено — останні лишилися під арештом. Обвинувачують в "зраді". (!?)". 

Невідомо, чи добровільно залишив в'язницю Зарудний, чи його виштовхали звідти, як раніше виштовхали з числа "охочекомонних" бранців, які підтримали в Раді демарш міністра земельних справ, Всеволода Голубовича й Миколу Біляшівського. Точно відомо, що цей арешт (що виявився останнім) і  п'ятиденне ув'язнення у революційній в'язниці справили на Зарудного величезне враження, більше, ніж усі його арешти й роки перебування в царських тюрмах

Згадує Аристарх Терниченко, товариш (заступник) міністра, а потім і міністр земельних справ: "…Він значно змінився. Я бачив його в останній раз тоді, як у Києві тріщали рушниці і кулемети, а арсенал брали українці. Ол. Серг-ч тільки що вийшов тоді з української вязниці. Він був сумний, зтомлений, пригнічений. В кишені мав прохання про одставку. Приглушеним голосом він ділився зо мною враженнями:

— Од мене взяли обіцянку мовчати. Бо я бачив більш, ніж треба… Але тяжко мовчати про це… Я бачив чужоземні тюрми — їм далеко до нашої української, утвореної соціалістами… Ковенками… Бо там не замордовують людей…" 

У дворі штабу Вільного козацтва розстрілювали більшовицьких заколотників. П'ять днів в'язні чули постріли й крики. П'ять днів в'язні, виходячи на прогулянку, переступали через трупи страчених і ступали в їхню кров.

З газет, які надходили, арештанти довідалися, що парламентська слідча комісія, створена для розслідування скандального арешту, має у своєму розпорядженні певні дані, що свідчать про правомірність дій Ковенка. Нібито була перехоплена телеграма Сталіна в Брест одному з більшовицьких делегатів, у якій серед іншого повідомлялося: "Изнутри Раду взырвают левые эсеры, действующие в контакте с петроградскими коллегами, у них уже две трети в Раде. По имеющимся у нас данным, в ближайшее время Винниченко будет сменен левым эсером". Нібито як плату за зраду декому з заарештованих пообіцяли міністерські портфелі. Б.Мартос, який виступив від імені парламентської комісії, заявив з трибуни Центральної Ради, що "комендант Ковенко мав досить підстав заарештувати лівих есерів. Ці арешти зразу припинили агітацію "українських революціонерів" між київським військом".

Прохання про відставку Зарудний так і не подав. Заарештований одними українцями, зраджений іншими українцями, розчавлений побаченим, з клеймом зрадника він тікав від влади — у прямому й переносному сенсі Не маючи можливості дістатися квартири на Печерську, він знайшов прихисток у друга — Ісака Пугача. Звідси його через п'ять днів разом з Пугачем і Бочковським російські більшовики повели на розстріл…

Якби він не вимагав для себе арешту — вижив би, евакуювавшись з урядом до Житомира. Якби не вийшов з в'язниці, був би живий, як його товариші, які лишилися в ув'язненні. Якби…

"Політичні події пішли своєю чергою. Більшовиків вигнали німці, "зрадники" знов працювали в Центр. Раді, комісія всі матеріали "загубила" при подорожі в Житомир.

Справу "арешту десяти" і зради намірялися замяти і замазати. Потерпілі декілька раз нагадували про себе і вимагали пояснень…" — писав у той час автор під псевдонімом "Г-ко". Щось це нагадує мені сьогодні.

* * *

Метафора "самогубний вчинок" набуває буквального звучання, якщо згадати, що Олександр Зарудний вже якось намагався покінчити з життям. 

1902 року дванадцятирічним юнаком він перевівся з Ізюмського реального училища до Імператорського училища правознавства. Це було сімейною традицією — навчання на юриста. Училище закінчив Митрофан Іванович, брат знаменитого Сергія Івановича Зарудного — корифея судової реформи в Російській імперії (сам корифей, щоправда, закінчив фізико-математичне відділення філософського факультету Імператорського харківського університету), відомий адвокат Олександр Сергійович Зарудний, син Сергія Івановича і, відповідно, дядько нашого героя. 

зарудный_7
В училищі правознавства 19 вересня 1904 р.

До училища приймали тільки спадкових дворян, тож можна уявити собі, яке місце посідав бідний малорос у шкільній ієрархії дітей петербурзької аристократії. 15 листопада 1905 року він стріляв у себе. Брат Сергій знайшов його в госпіталі і… "знайшов його значно спокійнішим. Очі його дивились кудись в далечінь — ніби він чекав чогось від далечини. Тоді скінчилось його дитяче життя…"

Доросле життя почалося з виключення з училища восени 1907 року та обшуку. Власник знайдених соціал-демократичних брошурок, записок і щоденників уже виїхав, на щастя, зі столиці до Ізюма. У колишньому полковому містечку славного Ізюмського слобідського полку процес змужніння захопив і головне в людині — його національну ідентичність.  Александр став Олександром. Став українцем.

Взагалі ця гілка роду Зарудних пішла кудись не туди. Батько Олександра, Сергій Сергійович старший, народився в Царському Селі в сім'ї сенатора, а Олександр — в Омську, в сім'ї засланця, який проходив у справі про замах на царевбивство (а міг би народитися й у казахських степах, в Акмолинську, якби не вірнопіддане прохання матері, сенаторської дружини, яка клопотала про сина попри його волю — той на допитах виявляв "упорное запирательство"). Приблизно в той час, коли Олександр вирішував з револьвером у руці головне питання буття, його дядько Іван, молодший сенаторів син, служив штурманом на імператорських яхтах ("Царевна" і "Штандарт"), обідав з царем у кают-компанії і ловив королеву Данії, яка мала необережність оступитися на трапі. 

Уперше Олександра заарештували 1 грудня 1910 року. Арешт став наслідком його участі у всіляких протестних акціях у Петербурзі, куди він повернувся восени 1909 року, вступивши на юридичний факультет університету.

Зі щоденника, від 27 грудня: 

"У меня в камере одна муха и она мне симпатична. На три года в Архангельскую губернию: 1911, 1912, 1913 — мне будет 23½. Так много. Три года. Три…"

За неблагополучного племінника клопотала його тітка Катерина Зарудна-Кавос, відома художниця. У червні 1912 року Олександр повертається до Ізюма.

Удруге його заарештували 6 січня 1915 року. Три роки роботи в Харківській організації соціалістів-революціонерів мали своїм наслідком обвинувачення у підготовці збройного повстання з метою зміни державного ладу. Як доказ цього сторона обвинувачення пред'явила партійну печатку й таємну друкарню для друкування прокламацій. Захист на процесі харківських есерів був настільки сильним, що виїзна сесія Київського військово-окружного суду на театрі воєнних дій, фактично військовий трибунал, присудила Зарудному лише півтора року ув'язнення (з урахуванням шести з половиною місяців ув'язнення попереднього).

Тюремні щоденники й листи, опубліковані 1919 року в харківському видавництві Рух — "Богдан-Олександр Зарудний: ілюстрований збірник" — дозволяють скласти повний портрет політика, що історики української революції обов'язково зроблять. Я ж тут хочу звернути увагу на його позицію у вічному для нас і світу українському питанні. І якщо думки майбутнього міністра земельних справ про кооперацію, землю, соціалізм etc. можуть сьогодні здатися простодушними і не в усьому правильними, то про переживання й міркування щодо національного питання такого ніяк не скажеш.

1 серпня 1914 року верховний головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович звернувся із закликом до поляків, обіцяючи їм возз'єднання польських земель і автономію під царським скіпетром: "Под скипетром этим воссоединится Польша, свободная в своей вере, в языке, самоуправлении". Заклик мав великий резонанс у національних околицях імперії. "Обещание "самоуправления" будущей воссоединенной Польше вызвало надежды на аналогичные шаги в отношении других окраин Российской империи." 

5 серпня верховний головнокомандувач проясняє ставлення імперії до іншого околичного народу, що мав нещастя вважатися росіянами не тільки братнім, як народ польський ("с братски протянутой рукой идет к вам великая Россия"), але просто своїм. У зверненні до "закордонної Русі", як його іменували в пресі, галицьким українцям пропонувалося радісно влитися в єдиний російський народ Великої Росії. "Земля Ярослава Осмомысла, князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, великой, нераздельной России. Да свершится промысел Божий, благословивший дело великих собирателей земли русской".

Після прочитання цих відозв О.Зарудний пише з Харкова братові до Петербурга.

"Августа 8, 1914.

Перед солнечным затмением посылаю всем Вам низкий привет и поцелуй.

Прилагаемый вопль доведи до сведения моих родичей, а также и ** со присными. 

Твой А."

Не знаю, хто такі "** со присными", а от "родичи" — це по-імперському, якщо не сказати по-антиукраїнському налаштовані російські родичі. Та що там петербурзькі тітки та дядьки, якщо в рідного брата-харків'янина доводилося просити дозволу листуватися українською мовою! 

"26-го февраля 1915 года. 

Как ты отнесешься к тому, чтоб я писал к тебе по-украински? Мне позволено это и я делал бы это с большой охотой, ибо говорить не с кем, читать украинского нечего, и у меня остается одно только средство — совершенствовать "рідну мову" (исключая мысли) — писать ею письма.

Квітня 4, року 1915. 

Сергію любий! Нарешті дістав від тебе відповідь на першого мого листа й дозвіл "українствувати" — се тут єдиний засіб так чи інакше вживати рідну мову".

Любимій сестрі він пише сповненого гіркоти листа "Не кидай мене…".

"7 травня року 1913

…Сестро! Нехай не будемо одних переконань, але ж будемо стояти на одних підвалинах — будемо діти одного батька, однієї матері, одного народу!

Я не можу зректися своїх переконань — це ж весь зміст життя мого, це дорожче над життя! А розірвати з тобою так тяжко! А так завше хочеться похвалитися наївно-егоїстично: "Це ж моя сестричка-красунечка, що така добра, така смілива, поступова й така справжня, щира українка!...

Невеличка трагедія життя! Колізія родинної любові й любові до ідеї!...

Сестричко! Люба! Не нанеси душі рани, котрої ніколи нічим не вигоїш!

Не кидай мене…

Олександр З.". 

зарудный_8
Харків, 1913 р. На стіні портрет батька

Отже, з "Вопля украинца", що звучить цілком актуально й сьогодні — як у внутрішніх справах, так і в зовнішніх.

"А МЫ?..

Громко прозвучали вящия слова Высокого Главнокомандующего и радостью отозвались в сердцах всех ждущих. Ведь это не может быть неправдой. Верить надо, верить. И оживают истомленные долгой неволей народы, жадно ищут они своего имени в числе вписанных на скрижаль. И находят… Обещано полякам… Финляндии скоро будет обещано… Евреям…

Пусть только "обещано", "предполагается быть обещанным", но и это радость, и это завет. И с наибольшей жадностью, с затаенным дыханием ищет своего имени на этих благословенных скрижалях еще один народ — украинский. 

Украина… Это та страна, "откуда пошла быть Русская земля", это тот край, который грудью встретил татарские полчища и, кровоточа сотни лет, страданьями своими окупал свободу стоявших за ним братьев.

Великая хартия, обусловившая вольное соединение Украины с Московией, была разодрана и попрана; свободный народ был повержен в иго крепостной зависимости.

А потом свершилось и последнее. Последнее, что знаменует всегда погибель и смерть народа: у него вырван язык… О… Так поступает только самый жестокий, самый дикий завоеватель. Только он, отнимая жизнь у воинов, богатство у богатых, свободу у бедных — налагал в конце концов оковы и на дар Божий, дар слова, дар молитвы, песни матери, плача сестры о брате убитом, лепета дитяти.

И она погибает, Украина. Ведь она вся наполнена "перевертнями", — а что может быть гнуснее изменника, христопродавца? Обрусители дали или не дали еще государству общерусского гражданина из инородцев, а Украину уже населили иудами. Моральный уровень народа понизился, ибо для украинца денационализация является синонимом деморализации. Самый отрицательный элемент в селе кто? Солдат, шахтер, псевдокультурный писарь и священнослужитель — словом, денационализированный слой.

зарудный_5
Похорон Зарудного 14 лютого 1918 р.

Почему польский народ, дважды подымавший знамя восстания, колебавший трон, шедший на Москву с двунадесятью языками, усмиренный, но не сломленный, снова и снова восстававший, под иными знаменами и кличами, не угасивший духа восстания и до сего дня — почему он все же как никак, а пользовался в державе некоторыми правами, коим завидовали украинцы, и тут же рядом ультралояльный, ультрапришибленный, ультрапокорный украинский народ, не поднявший ни одного национального восстания, не имеет права даже на обучение своего дитяти на родном языке. Да. Так и надо. За это именно, что не подымал восстания, за то, что с воловьей покорностью тащил ярмо, умея "тільки плакать".

Вот звучат слова обещаний полякам, а имени украинцев нет рядом. Дай Бог польскому народу всего, чего он заслуживает именно за свой бессмертный протест, за неослабное держание белого орла высоко на знамени родины — но мы же где? Мы, украинцы?..

Мы, чьи полки первыми вот сегодня пошли на поле брани, первыми примут вражий натиск и первыми умрут. Где же наше имя в числе ждущих? Нет. Нет. Нет. Не может быть.

Мы не грозим вам. Мы не говорим: "А иначе…". Мы не смеем говорить от имени народа, ибо каждое наше приближение к своему народу оканчивалось карой нам. Но за нас пригрозит История. За нас пригрозит правда человеческая. За нас пригрозит Сам БОГ…"

зарудный_3
Могила Зарудного на Байковому кладовищі в Києві, вересень 1918 р.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво