Засуджений за УНР - Історія - dt.ua

Засуджений за УНР

12 січня, 2018, 16:46 Роздрукувати Випуск №1, 13 січня-19 січня

Сергій Остапенко запам'ятався участю в успішних переговорах в Брест-Литовську, які засвідчили про визнання на міжнародному рівні незалежної України.

Брест-Литовськ. Підписання мирного протоколу в ніч з 9 на 10 лютого 1918 року. Зліва: генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, генерал Макс Гоффман, Сергій Остапенко.

Український економіст, професор, член партії українських соціалістів-революціонерів Сергій Степанович Остапенко волею долі за короткий час подолав шлях від народного вчителя до голови Ради народних міністрів УНР у 1919 році. Його державницька діяльність стала приводом для політичних переслідувань радянською владою і страти в Харкові 80 років тому, 21 січня 1938-го.

Сергій Остапенко народився 6 листопада 1881 р. у незаможній сім'ї в містечку Троянів Житомирського повіту Волинської губернії. Батько і брати були хліборобами. Здобувши середню освіту, Сергій навчав дітей у початковій школі, з 1902 р. займався партійною роботою як член забороненої владою УПСР (партії українських есерів).

Після репресії царським урядом (перший арешт відбувся 1903 р.) він не міг улаштуватися на роботу і заробляв приватними уроками. Навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, одружився з киянкою Вірою, з якою після закінчення інституту поїхав до повітового міста Балта в Подільській губернії (сучасна Одеська область). З 1915 р. працював статистиком у Харкові, викладав у комерційному інституті в Києві, де його застали революційні події 1917-го.

Сергій Остапенко між інших державників запам'ятався участю у складі делегації в успішних переговорах у Брест-Литовську в лютому 1918 р., які закінчилися підписанням мирної угоди, що свідчило про визнання на міжнародному рівні незалежної України. Знайома загалу листівка з представниками двох делегацій є чи не єдиним відомим зображенням Остапенка, що збереглося. У лютому–квітні 1919 р., поблизу Одеси на чолі делегації він провів безрезультатні перемовини з представником Антанти, до речі, колишнім одеситом — начальником штабу французької групи військ полковником Анрі Фрейденбергом. Зустріч відбувалася в закритому режимі без фотоспалахів. Про її перебіг можна дізнатися зі спогадів колишнього колеги Остапенка відомого державного діяча Ісаака Мазепи, який після Бориса Мартоса також очолював уряд УНР. Усе це й дало привід більшовикам у травні 1921 р. притягнути С.Остапенка до суду над членами ЦК УПСР (колишніми союзниками більшовиків). Цікаво, що спочатку він був лише свідком на процесі. До речі, на час головування в уряді УНР він перервав членство в партії українських есерів і до партійної роботи вже не повернувся.

321_3
Одеса, 1919 рік

Досудове слідство мало кілька напрямків розслідування, тому справу кілька разів перейменовували. Проміжна назва з неприхованим політичним складником "Справа урядів УНР" була дуже промовистою і насправді відображала сутність процесу над колишніми ворогами і союзниками, з якими більшовики вирішили розправитися. За спостереженням української дослідниці Тетяни Осташко, розширений список "обвинувального висновку" складався з 76 осіб і включав практично всіх міністрів урядів УНР, навіть тих, що перебували в еміграції (отже, їх судили заочно).

На засіданні "колишнього петлюрівського прем'єра" звинуватили ще й у так званому політбандитизмі. У 1921 р. Сергій Остапенко займався розбудовою Мироцького сільськогосподарського технікуму, на який здійснив напад повстанський загін Федора Артеменка, відомого на Київщині як "отаман Орлик". Лист отамана з визнанням помилки та вибаченнями було долучено до справи як викривальний доказ "у спробі створити з очолюваного ним технікуму кубло бандитизму". Жоден на лаві підсудних не визнав себе винним (у 1930-х рр. про це годі було й думати — репресивна машина вичавлювала з обвинувачених зізнання у будь-який спосіб). В останньому слові Сергій просив судити його як революціонера, а не бандита.

Всеволода Голубовича, Івана Лизанівського, Назарія Петренка, Григорія Сиротенка, Івана Часника, Юрія Ярослава покарали із застосуванням амністії. Сергія Остапенка і Юрія Скугар-Скварського засудили до п'яти років позбавлення волі кожного. Остапенкові замінили концтабір примусовими роботами з використанням за спеціальністю, врахувавши "рішуче засудження в теперішній момент і в майбутньому всієї політики УНР і всіх бандитських виступів і беручи до уваги цінність Остапенка як наукової сили". Проте зовні м'які вироки були вирішальними актами в майбутній долі кожного підсудного. За першою репресією не забарилися інші. З восьми засуджених учасників процесу з неволі повернувся лише Юрко Скугар-Скварський, але й після 16 років покарання він не отримав реабілітації.

"Це була перша спроба з серії тих так званих "показових процесів", що їх потім більшовики почали організовувати систематично для боротьби з своїми "внутрішніми ворогами". Тому на цьому суді ще не зовсім добре функціонував цей більшовицький "винахід" морального та фізичного нищення людей, що попадали на лаву підсудних... Правда, всі підсудні мусили покаятися в своїх "помилках" і "гріхах". Але більшовикам того вистачало, бо, прикриваючись маскою "справедливого суду", вони рівночасно без суду й слідства розстрілювали тисячами інших активніших українців", — підсумував Ісаак Мазепа у книжці "Україна в огні й бурі революції", опублікованій 1943 року в Празі.

У 1920-х рр. більшовики практично підійшли до використання праці талановитої і досвідченої частини колишніх уенерівців, зібравши їх під дахом Вищої ради народного господарства УСРР. Сергій Остапенко працював під проводом Миколи Шрага (сина відомого українського політика — адвоката Іллі Шрага, який захищав права українців у Державній думі першого скликання в 1906 р.) у планово-економічному управлінні установи, розташованої до переїзду в новенький будинок Держпрому в адміністративній будівлі на вулиці Сумській, 18/20. Тут Сергій побачився з колишнім колегою з брест-литовської делегації Олександром Севрюком, який за кордоном видавав газету для поверненців і завітав до Харкова вже як французький підданий.

321_4
Будинок Державної промисловості в столиці радянської України Харкові

Здавалося, що відповідальна робота слугуватиме гарантією та захистом. Але секретний відділ ДПУ УСРР нікого не випускав з поля зору. Час від часу, ім'я професора С.Остапенка зринало у щотижневих зведеннях "про українську контрреволюцію". Зміст повідомлень характеризує професора як людину обачну, яка в розмові з агентурою просто передрікала українській промисловості "блискуче майбутнє", не обговорюючи механізму її створення. Він відчував неабиякий інтерес до "колишніх уенерівців", випадково зустрічаючи у сквері напроти будинку ДПУ давніх знайомих, що йшли на виклик для надання якихось пояснень. Це був привід задуматися, але до конспірології він так і не вдався.

Сергій Степанович як дуже товариська людина був знайомий майже з усією елітою української інтелігенції, що проживала в Харкові. Вдома, у Липовому Гаю, приймав Іоаникія Шимановича, колишнього діяча Трудового конгресу України, який після еміграції повернувся з Польщі, і Миколу Левитського, організатора кооперативного руху й давнього колегу. У 1930 р., коли обговорювали показовий суд "Спілки визволення України", відвідав квартиру академіка ВУАН професора Степана Рудницького, з яким мав професійні стосунки.

Невдовзі після гучного процесу громадськість приголомшила звістка про нову хвилю репресій, яка свідчила про остаточне згортання українізації і поновлення гонінь на інтелігенцію. Вигадавши неіснуючу підпільну націоналістичну організацію "Український національний центр", ДПУ не обтяжувалося оригінальністю сюжету "з викриття контрреволюціонерів", а звернулося до картотеки оперативних матеріалів, відібравши персоналії з відповідним "забарвленням". Одним з керівників "УНЦ" визначили Матвія Яворського, з яким Сергій Остапенко спілкувався на службові і наукові теми з початку 1920-х рр.

Остапенка заарештували і п'ять місяців тримали під слідством. Звільнили, не довівши провини, проте життя на волі навіть зовні не було спокійним. Більшість фігурантів справи "УНЦ" запроторили на Соловки. Сергій Степанович шукав постійну роботу, перебивався тимчасовими заробітками в Донбасі. Повернувся додому і з початком "Великого терору" потрапив під спостереження 7-го відділення міліції Харкова, а 16 грудня 1937 р. був заарештований "за належність до контрреволюційної націоналістичної організації та розвідувальну діяльність".

Слідство скористалося архівними матеріалами ДПУ–НКВС, свідченнями засудженого 1931 року Івана Лизанівського, за якими Остапенко разом із Всеволодом Голубовичем і Степаном Індишевським нібито утворив осередок підпільної контрреволюційної української націоналістичної організації УВО–УНЦ в апараті ВРНГ УСРР. Слідчий був добре поінформований і цього разу викриття розпочав з царських часів, згадавши перший арешт у 1903 р., коли Сергій два тижні провів у житомирській в'язниці. Він наполягав, що підставою для швидкого звільнення Остапенка була співпраця з жандармерією. "Заявляю, що в мене вистачило б мужності визнати, якби це мало місце. У 1904 році в Турійську, де працював народним вчителем, ковельський повітовий справник зробив мені подібну пропозицію… Відразу заарештувати не зміг, тому як у мене на зборах були присутні з 20 членів УПСР. Помітивши це, він "шляхетно" ретирувався", — пригадав Сергій Степанович. Тоді Остапенка засудили на три з половиною роки ув'язнення у фортеці і звільнили тільки в січні 1908 р.

Промовисті докази дозволили встановити кілька цікавих фактів. Рекомендацію на посаду прем'єр-міністра УНР Сергій Степанович отримав від однодумця і колеги за комерційним інститутом — "крайнього єврейського і українського націоналіста" Соломона Ґольдельмана. У 1929 р. Остапенко підготував публікацію "Вихідні елементи генерального плану народного господарства СРСР", видрукував машинкою 30 примірників і розіслав колегам, зокрема професорам Полу Дугласу у Вашингтонський університет і Генрі Муру в Нью-Йорк, яких знав за фаховими статтями. Але сподівання на підтримку виявилися марними. Хоч закордонні рецензенти й відгукнулися, а Дуглас навіть визнав, що Остапенко "завдання розв'язав правильно", листування несподівано обірвалося, співпраця так і не розпочалася.

Після багатьох допитів слідчий Ейдук дійшов висновку, що "з показів Остапенка випливає, він як колишній відомий діяч УНР був центром тяжіння української контрреволюції в Харкові" і постановив "спрямувати справу №78229 на розгляд службової трійки УНКВС по Харківській області". Описка ("службової" замість "судової") була не випадкова, більшість виконавців "Великого терору" вважала себе володарями і розпорядниками людських душ. Зважаючи на спрощений порядок ведення слідства, стосовно Сергія Остапенка вони мали рацію.

У критичній замітці про одну з праць Сергія Остапенка відомий бібліограф Кость Дубняк у часописі "Червоний шлях" закинув перекручення термінології авторові, який нібито ужив лише йому одному відому мову, і дійшов висновку, що "в такому вигляді книжка для вжитку не придатна".Зовсім не жартівливою була ухвала уповноваженого літфонду щодо курсу статистики і демографії, виданого 1920 року в Кам'янці, про закриття в спецсховище через "сильні буржуазно-націоналістичні висновки автора".

321_1
Висновок уповноваженого літфонду щодо курсу статистики і демографії С. Остапенка, виданого 1920 року в Кам’янці: «В книге сильны буржуазно- националистические выводы автора — хранить в спецфонде».

Документи і фото сім'ї Остапенків, вилучені енкаведистами під час обшуку, були знищені. В архівній кримінальній справі дружини Остапенка Віри Омелянівни збереглося лише її фото, зроблене в іркутській в'язниці. Коротка тюремна зачіска, сліди безлічі утисків і страждань на стомленому обличчі вродливої жінки. І виразні, сповнені болю, суму й відчаю, вологі очі. 

"Мого чоловіка, Остапенка С.С., заслали, як і багатьох інших у 1937 році, і більше не повернули. Сім'я складалася з чоловіка, двох синів і доньки. Ми проживали в Харкові, у селищі Липовий Гай. До арешту я працювала регістратором поліклініки на Новій Баварії. Мене, як і багатьох сусідів, заарештували в жовтні 1941 року і спочатку повезли до в'язниці на Холодній горі, а потім величезним етапом відправили нас в іркутську тюрму. Протримали вісім місяців без суду, після чого вислали на п'ять років до Усть-Удінського району Іркутської області". 

Формулювання "дружина колишнього петлюрівського прем'єр-міністра" не залишило сподівань на поблажливість адміністрації. Хворою і немічною вона повернулася в Україну, отримала відмову у прописці в помешканні дітей у Харкові, так само в київській квартирі на вулиці Червоноармійській у стареньких батьків. "Тому у мене єдине прохання, реабілітувати мого чоловіка і мене, зняти оте горе і надати можливість похилі роки дожити з дітьми. І ще одне, призначити хоч невеличку пенсію, тому що не здатна на себе заробити".

Складене 1959 року клопотання ініціювало перегляд справи Сергія Остапенка. До неї додали архівні документи інших засуджених. У сповіді колишнього агента ДПУ УСРР академіка Володимира Юринця йшлося про контингент, на який був спрямований оперативний удар на початку 1930-х рр. "Мені Долинський (Глазберг Семен Мойсейович, на 1931 р. начальник відділення секретно-політичного відділу ДПУ УСРР. — І.Ш.) заявив, що повинна існувати контрреволюційна організація на кшталт "Промпартії". Ніякої такої організації я не знав, але написав про "Інтрудпартію" зі зрадницькою та провокаційною метою. Учасниками організації назвав переважно українську інтелігенцію. Таких звітів я написав багато. У 1934 році я повідомив про терористичну організацію в хімічному інституті в місті Харкові. 25 грудня 1934 року я повідомив про п'ять терористичних організацій… шляхом провокаційної роботи і доносів намагався викликати поширення репресій серед радянської інтелігенції". Свідчення розстріляного 1937 року агента спецслужб не дають повного уявлення про обсяг і методи негласної роботи оперативників зі здобуття необхідних слідству свідчень, з яких були відібрані згадки про Сергія Остапенка; щоправда, виявилося їх небагато. Володимир Геринович, який зізнався у контрреволюційній діяльності, нібито заявив, "що в групі Петлюри йшла гостра боротьба окремих осіб за міністерські портфелі та "теплі місця" — Огієнко, Андрієвський, Швець і Остапенко".

Начальник відділу слідчого управління КДБ при Раді міністрів УРСР повідомив прокуратурі, що "за неперевіреними даними за 1936 рік, Остапенко Сергій Степанович у 1933 році працював у Харкові в Інституті прикладної мінералогії, у який був прийнятий професором М.К.Шматьком. Пізніше працював на лисичанському глиноземному заводі, потім склозаводі, звідки, за чутками, перейшов на хімкомбінат… За тими ж неперевіреними даними, Остапенко поділився з однією своєю знайомою, що він як колишній петлюрівський міністр був відряджений урядом Петлюри за кордон до Німеччини та Галичини, де зустрів багатьох українських контрреволюційних діячів".

321_5
Остапенко Віра Омелянівна під слідством. Іркутська в’язниця, 1942 рік.

Було очевидно, що рішення про страту Сергія Остапенка підлягало негайному скасуванню за відсутністю складу злочину. Процес реабілітації затягнувся. Певний час на заваді була позиція керівництва держави, висловлена першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС, згідно з якою політичні репресії проти "буржуазних націоналістів" вважалися доцільними і навіть необхідними.

Розглянувши справу 29 квітня 1960 р., військовий трибунал Київського військового округу взяв до уваги висновок помічника військового прокурора по Харківській області, що в 1937 р. Остапенко був засуджений за той самий злочин, що й в 1921-му, а тому в 1938-му страчений незаконно. Довідка про посмертну реабілітацію Сергія Остапенка не зупинила вдову, яка вимагала нарешті прояснити "незрозумілі питання", на що отримала відповідь зі сфабрикованими датою і причиною смерті…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво